Музей війни, або Національний музей історії України в Другій світовій війні, досі асоціюється в українців із танками на подвір’ї й радянською символікою. І, звісно, з монументом Батьківщина-мати, який розташований на його території. Але саме цей музей одним із перших почав документувати наслідки російсько-української війни й означив Батьківщину-мати як український символ не лише в мемах, але й на виставці. Щоби перевірити, чи справді змінюється музей, редакторка Віледжа Вікторія Кіхтенко вирішила туди піти (і ходила навіть двічі). Читайте, що з цього вийшло.

Геть Булгакова з Києва? Побували в його музеї на Андріївському узвозі й подивилися, що змінилося

Фото: Серж Хуцану, Музей війни

Коротка екскурсія територією музею

Територія музею величезна, майже 13 гектарів, тож можна проводити час, просто гуляючи Печерськими схилами. Ми потрапили туди в п’ятницю й застали чимало людей: студенти Академії лідерства проводили захід, іноземні журналісти чекали з камерами. Кажуть, місцеві, які живуть поряд, уранці приходять сюди на пробіжку. 

Вулична виставка танків і радянських скульптур, як-от «Форсування Дніпра» й «Передача зброї», сусідить із найбільшим  українським прапором – 16 на 24 метри. А якщо піднятися сходами до монументу Батьківщина-мати, то можна помилуватися Києвом із двох оглядових майданчиків – на 36 і 91 метри.

У підніжжі Батьківщини-матері розташований головний корпус музею. На першому поверсі – простір, який з грудня 2022 року можна орендувати під івенти. Але цей простір також задіюють під експозиції, які доводиться демонтувати на час подій. Зараз тут триває виставка «...за межею свого рідного краю», яку відкрили рівно за місяць після того, як Україна почала оборонну операцію в Курській області. 

Також на першому поверсі розміщена експозиція, яку музейники називають «капсулою часу». Це фактично радянська виставка, яку в 1998 році трохи змінював Анатолій Гайдамака. Тоді, зокрема, ввели датування Другої світової війни не від 1941, а від 1939 року. Зараз у цьому надмірі червоних прапорів і чорно-білих газет не хочеться затримуватися надовго, бо відчуваєш, ніби машина часу закинула тебе не туди. Колись ці радянські вітрини вважали мало не новітніми технологіями: наприклад, те, що зараз ми можемо сприймати як телевізор, вмонтований у стіну, насправді є кінопроєктором: крізь дзеркало проєкція транслювалася на спеціальний монітор.

На другому поверсі вперше в історії музею триває виставка сучасного мистецтва «Війна: зворотна перспектива» (детальніше про неї далі). 

Крім головного корпусу, у музеї ще є окрема споруда з експозиціями «Україна: розп’яття» й «Знак на щиті». Виставку «Україна: розп’яття» музейники почали комплектувати ще наприкінці березня 2022 року й зараз постійно доповнюють новими експонатами. Тут можна знайти й розстріляний поштомат «Нової пошти», і прапор з «Азовсталі», і російські документи й сухпайки. 


Найбільший емоційний ефект, певно, справляє відтворення одного з Гостомельських підвалів біля аеропорту «Антонов». На вході в підвальне приміщення висить табличка «Проскурівська, 13». Усередині – реальні речі реальних людей: від дитячих візочків до підручників англійської. Щоправда, у повній темряві можна побачити хіба що ліхтарик екскурсовода або відблиски від телевізора: люди, які переховувалися Гостомельському підвалі, розповідають про свій досвід. Їхні інтерв’ю перериваються оповідями екскурсовода й постійним звуком крапання води. І цей звук слугує найкращим нагадуванням про сирість підвалу, де були змушені переховуватися українці.

Це ще не все: частиною музею є також виставкові приміщення Нижньої й Верхньої брам Печерської фортеці. В першому зазвичай відкривають експозиції, де розповідають історію українських військових формувань: зараз триває виставка, присвячена 24-му окремому штурмовому батальйону «Айдар». В другому триває виставка-мартиролог пам’яті українських дітей: нестерпно дивитися на фото загиблих, які змінюються одне за одним над вівтарем із дитячих іграшок. 

122 делегації з 48 країн світу

Зараз у музеї працює 235 людей, 18 із яких боронять Україну в складі Збройних сил. Із грудня 2021 року музей очолює Юрій Савчук, із яким ми зустрічаємося в спецблоці, що розташований у головному корпусі. Це монументальна зала, обшита деревом, з великим столом, посередині якого стоїть фігура Батьківщини-матері, зібрана з лего. Це подарунок від United24, які більше року тому проводили захід у Музеї війни.

А ще це місце, де зупинявся Леонід Брєжнєв, коли приїздив на відкриття меморіального комплексу музею 9 травня 1981 року, розповідає Савчук. У планах – зробити окремий тур і розповідати про відомих відвідувачів. 

За час повномасштабної війни Музей війни відвідали 122 делегації з 48 країн світу. У середньому заходи тут відбуваються що три дні, каже директор. Наприклад, у Верхній брамі Печерської фортеці, де показують мартиролог за загиблими у війні дітьми, відбулася перша в Україні зустріч між президентом України й прем’єр-міністром Індії Нарендрою Моді.

За словами директора Музею війни, за час повномасштабного вторгнення музей розвинув партнерські стосунки й реалізував проєкти в 15 країнах. Наприклад, зараз ведуть перемовини про виставку з музеєм Нью-Йорку Statue of Liberty Museum, розповідає завідувач експозиційного відділу Юрій Горпинич.

У медійному просторі дуже часто порівнюють Статую Свободи й наш монумент [Батьківщину-мати],

– додає Горпинич.

Перейменування й заміна герба – це все, що потрібно для переосмислення Батьківщини-матері?

Національний музей історії України в Другій світовій війні ще до 2015 року звався музеєм Великої Вітчизняної 1941–1945 років (тобто на момент початку російсько-української війни на Донбасі музей все ще мав стару назву).

Після початку повномасштабної війни, у липні 2023 року, музей вирішили перейменувати ще раз: назву  «Національний музей війни за Незалежність» затвердили на вченій раді музею. Ідеться не лише про незалежність за часів сучасної російсько-української війни, а й протягом 20 століття, від проголошення першої незалежності Четвертим універсалом у 1918 році, пояснював директор музею Юрій Савчук.

Цю назву схвалили в Інституті нацпам’яті й Інституті історії НАН України, розповідає Віледжу директор. Але офіційно музей поки що не перейменували. Зараз очікують відповіді від Мінкульту, туди спрямували нову облікову документацію.

Фото: Мінкульт

Частиною території музею є монумент «Батьківщина-мати», який відкрили в 1981 році. Під час «брєжнєвсього застою» скульптура була покликана слугувати пропагандистським символом «перемоги совєтського народу у «Великій Вітчизняній Війні». Але монумент виготовляли в Україні, а його автор – український скульптор Василь Бородай. За однією з легенд, «Батьківщина-мати» розвернута на північний схід і має захищати Україну, самі знаєте від кого.

Чи достатньо демонтажу герба для переосмислення монумента, ми запитували в істориків, митців й активістів.

Розмови про декомунізацію пам’ятника почалися ще у 2018 році, коли директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович запропонував зрізати з монумента герб СРСР. Пізніше замість герба в УІНП пропонували зробити чистий щит із лазерною проєкцією. Але під час опитування в  «Дії», яке проводили в липні 2022-го, 85% опитаних українців проголосували за те, щоби замінити радянський герб на український тризуб.

Радянський герб зняли зі щита монумента «Батьківщина-мати» 1 серпня 2023 року, а 6 серпня замість нього встановили український тризуб. Роботи із заміни радянського герба на тризуб коштували 21,4 мільйони гривень, їх повністю профінансував великий бізнес. 

До Дня Незалежності 2023 року музей також запропонував перейменувати монумент.

Пропозицій було безліч, наприклад «Україна-Захисниця», розповідає Віледжу Юрій Савчук, але на вченій раді зупинилися на варіанті «Україна-мати». Утім, офіційного рішення Мінкульту так і не сталося.

Сам факт того, що знайома фігура з мечем і щитом зараз фігурує в численних мемах доби великої війни, уже свідчить про серйозне переозначення, вважають співкураторки платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Катерина Семенюк й Оксана Довгополова. Але частина українців вважає, що демонтажу герба недостатньо для переосмислення монумента й монумент потрібно демонтувати повністю.

Директор Музею війни вважає, що переосмислення відбулося: «Із перших днів широкомасштабної війни ми побачили, як образ скульптури «Батьківщини-матері» трансформувався в медійному просторі. Меч і щит у руках перетворилися на дієву антирашистську зброю. Вона закликає до спротиву, мотивує, підтримує. Зі зміною герба на щиті відбувся процес декомунізації. Можна вважати, що переосмислення на цьому етапі відбулося», – коментує Віледжу Юрій Савчук.

Куди поділи радянський герб і як зараз доглядають за монументом

Уже більше року на щиті Батьківщини-матері – український тризуб, але що робити з радянським гербом, не визначилися й досі. Наприклад, скульптор тризуба Олексій Пергаменщик пропонував розрізати радянський герб по швах, потім знову зварити  й розмістити в темному приміщенні під Батьківщиною-матір’ю, підсвітивши червоними ліхтарями.

Поки що колишній герб розібрали на частини. Він лежить у холі головного корпусу музею (якщо там немає виставок і не проводять події). Поки що для нього немає іншого місця, але герб точно стане частиною музейного проєкту в 2025 році, кажуть у музеї. Зараз цей проєкт на стадії розробки. Нам так і не вдалося побачити демонтований герб, зате показали колоски навколо нього, їх можна побачити в іншому корпусі як частину виставки «Знак на щиті».

Фото: Мінкульт

Ми запитали в директора музею, де місце радянському гербові тут, у Музеї війни, чи, можливо, у музеї радянського тоталітарного мистецтва, про створення якого вже почали говорити в Мінкульті. Юрій Савчук переконаний, що герб має залишатися в музеї як частина його історії й символ декомунізаційних процесів.

Після повідомлень Інституту Патона (його директор казав, що новий герб прикріпили без погодження з інститутом, а зварювальні шви можуть бути пошкоджені корозією)  ми також поцікавилися, як музей підтримує монумент у належному стані.

За словами директора, кілька разів на рік музей проводить інженерно-геодезичні спостереження за осіданням і деформацією споруди головного корпусу й Батьківщини-матері. Також проводять плановий щомісячний техогляд конструкції монумента й дотримуються інструкції 2015 року про технічну експлуатацію від ТОВ «Укрінсталькон» імені Шимановського. Уже після нашої розмови стало відомо, що зі щита усунули недоліки зварних швів.

Не відмова, а переосмислення: як у музеї працюють із радянським спадком

Декомунізація монумента чи перейменування музею не єдине, що можна зробити, щоби переосмислити радянський наратив. Ми вирішили з’ясувати, як працюють із переозначенням радянського на рівні виставок.

Виставка «Війна: зворотна перспектива»

Чи не найкраще суть виставки описує інсталяція «weapon ex-машина», яку її автор і співкуратор виставки Антон Логов називає «машиною часу»: «полуторка» часів Другої світової везе зброю сучасної війни.

Майже вся сучасна зброя нагадує зброю часів Другої світової. Часові межі стираються, а Росія не створює нічого нового. Але залишається посил імперської агресії до всього світу,

– коментує митець.

Переосмислювати довелося самі стіни музею: великий горельєф «Курська битва» став частиною виставки сучасного мистецтва. 

Горельєф мали демонтувати перед відкриттям експозиції [на День Незалежності, 24 серпня]. Це було вже вирішене питання, ми пройшли тендерну процедуру в Prozorro, знайшли фахівців, які вміють правильно демонтувати бронзу за об’єктивну ціну. Отримали дозвіл на демонтаж від Мінкульту. А 6 серпня почалася сучасна Курська операція. На горельєфі було написано, що 23 серпня – закінчення Курської битви минулого століття. Тому ми його лишили як частину експозиції, і тепер кажемо, що це наш радянський постер,

– розповідає співкуратор виставки, а також завідувач відділу експозиційного проєктування й оформлення музею Юрій Горпинич.

Фото: Дмитро Соловйов

Від ідеї до реалізації доволі масштабного проєкту минуло всього три місяці. До цього довелося тричі адаптувати проєкт під різні кошториси, каже Горпинич. Для виставки відібрали роботи близько 40 сучасних авторів і 40 митців, які творили під час і після Другої світової війни. Загалом тут можна нарахувати 178 робіт, але якщо рахувати, наприклад, і документальну хроніку, то вийде більше 500 експонатів. Серед робіт часів Другої світової з фондів музею намагалися обирати найменш заангажовані пропагандою. Далі радянське мистецтво помістили в контекст для переосмислення – поряд із роботами сучасних художників.

Люди, які ходили в музей раніше, тепер можуть побачити, що тут зовсім інша експозиція. Це перехідний проєкт, ми вперше запускаємо сучасне мистецтво, якого ніколи тут не було, але й лишаємо релікти Другої світової,

– пояснює співкураторка Марина Богуш. 

Зворотна перспектива в назві виставки натякає на прийом у живописі: те, що розташоване далі від глядача, зображено більшим. Це означає, що його можна краще роздивитися, на відміну від переднього плану, де важко помітити деталі. Цю метафору куратори виставки застосовують, щоби говорити про Другу світову й сучасну війну. 

 

Ми перебуваємо на більшій відстані від Другої світової війни, тому краще розуміємо, що там відбувалося. Сучасна війна до нас ближча, просто зараз ми в контексті, тому нам важче дистанціюватися, щоб аналізувати,

– пояснює співкураторка Марина Богуш.

Попри окреслення хронологічних меж і натяк на історію, яка циклується, виставка радше не про час, а про зміст, реакцію, пошук відповідей, каже співкуратор Антон Логов.

 

Коли ми говоримо про Другу світову, є думки відкинути все радянське, ідеологічне. Але це ще й про досвід українців у Другій світовій війні, який можна привласнити. Не оцінити його, а зіставити із сучасним досвідом,

– додає співкураторка Марина Богуш.

Роботи часів Другої світової і сучасні об’єднали за темами. Перша зала – про передчуття війни: поряд із документальною хронікою сучасних новин тут можна знайти роботу Марії Примаченко, яку надали фонд художниці й колекціонер Едуард Димшиц.  

Друга зала описує протистояння, здебільшого 2014–2022 років: тут багато робіт, створених під час Революції гідності, російського вторгнення до Криму й початку російсько-української війни на Донбасі, як-от простріляні в донецькій «Ізоляції» скульптури Марії Куліковської або цикл «Стіна» Матвія Вайсберга.

Від теми протистояння куратори переходять до великої війни: вибухи після 24 лютого 2022 року на території сучасної України подають поряд із першим днем Другої світової війни, коли німецькі літаки залітають у Київ. Одна з найбільш промовистих інсталяцій – звукова робота зі слухавками, які ніби безвольно звисають зі стелі, відкидаючи тіні. Ця інсталяція «працює» й без звуку, але якщо по черзі прикладати слухавки до вуха, можна почути історії учасників двох війн. У деяких слухавках – просто вибухи й інші шуми війни.

Далі – дослідження обличчя ворога (можна обрати, яка карикатура на Путіна подобається більше), життя цивільних під час війни, і руйнування, наслідки війни. Поряд із заклеєними вікнами на картині часів Другої світової – так само заклеєні вікна на роботах сучасного митця Івана Михайлова. Він вставляє зображення у китайські люстри, які ніби підсвічують картини зсередини. Тож попри гострі купи протитанкових їжаків ці роботи передають певний затишок, каже співкуратор Антон Логов.

Фінал виставки не про перемогу, а про виклики, які постануть: від відбудови до інвалідності, яку отримують учасники бойових дій і цивільні. Яким буде фінал сучасної війни, ми поки що не знаємо, але певні прогнози можемо зробити, розглядаючи роботи минулого століття.

Фінальна інсталяція має назву «Зникома точка». Для неї використали діораму «Штурм Рейхстага», яка вже була в музейному просторі. Внизу лишили прогнилі дошки, а головну споруду Берліна закрили фігуркою Кремля з фондів музею, яку підсвітили диявольськи червоним світлом. Раніше таку фігурку могли поставити на стіл, а зараз вона працює зовсім в інший бік. Це і є зникома точка, яка поступово віддаляється, допоки не зникне повністю, пояснює співкураторка Марина Богуш.

Виставка «Війна: зворотна перспектива» триватиме до початку березня 2025 року. Далі в музеї хочуть створити постійну експозицію про боротьбу за незалежність протягом останніх ста років.

Виставка «...за межею рідного краю»

Куратором виставки став директор музею Юрій Савчук, який тепер і проводить екскурсію.Разом із музейною експедицією завдяки співпраці з Генштабом він вирушив на Курщину на десятий день після того, як там почалася оборонна операція. Рівно за місяць після її початку в музеї презентували виставку, яка водночас досліджує землі сучасної Курської області й розповідає про перебіг російсько-української війни. Крім архівних матеріалів й артефактів із музеїв Чернігова й Харкова, до виставки долучили світлини музейного фотографа Романа Пупенка, які ілюструють життя в прикордонних селах Курської області й міста Суджа. 

В інформаційному потоці з’явилися слова, як-от Курськ, Тьоткіно, Суджа, Белгород. До них була прикута увага не лише українців, а й усього світу. Тому ми вирішили зробити історичний портрет цього краю, бо частина земель були населені українцями принаймні з 17 століття,

– коментує директор.

Він починає розповідь з історичного періоду Руїни – важкого для українців часу, коли велика кількість людей емігрувала (найчастіше під цим історичним періодом розуміють часовий проміжок від смерті Богдана Хмельницького до початку гетьманства Івана Мазепи). Саме в цей час люди почали засновувати поселення, які називалися слободами. Слобідська Україна – це територія сучасних Харківської і Сумської області, а також північна її частина – Курська, Воронезька, Бєлгородська області, пояснює Юрій Савчук. Пізніше слобідські полки ліквідовує Катерина II, створивши натомість слобідсько-українські губернії.

Іван Мазепа заснував на Курщині три села: Іванівське, Степанівське і Мазепівка (за його повним ім’ям – Іван Степанович Мазепа). На Курщині навіть збереглися палати Мазепи, які, як пам’ятка історії, охороняються законом РФ, каже директор. Він демонструє документи середини 18 століття, де йдеться про те, що Слобожанщину заснували українці, а Суджа належала до Сумського полку як сотенне містечко. Окремі цитати з документів винесли на стійки. 

Переносимося в час формування Радянського союзу – 1922 рік. Юрій Савчук зауважує, що Путін не випадково почав повномасштабну війну саме 2022 року: минуло сторіччя із заснування СРСР. Створення Радянського Союзу означало, що потрібно провести фізичну демаркацію кордонів між різними республіками, що було доволі важко. Тож  для цього створили спеціальну комісію, яка працювала з 1922 до 1924 року.

Директор показує документи й карти, які, за його словами, раніше були не відомі не лише широкому загалу, але й вузькому колу фахівців. На карті 1923 року, маркованій різними кольорами, видно, що не всі населені українцями землі ввійшли до складу Радянської України. Тобто новостворена комісія не дослухалася до пропозицій української радянської влади. 

На підтвердження директор наводить цитати з «пріговорів» – так раніше називали не вироки, а ухвали громад. «Саме прохання українських громад основою для пропозицій радянських чиновників. Для нас це трохи розриває шаблон створення Радянського Союзу. Але, щоби мати підтримку серед населення, радянська влада інколи мала зважати на його побажання», – каже директор. 

В одній із телеграм мешканці Глушково (нині Курської області) звертаються до радянської України зі словами про те, що вони опинилися «за межею рідного краю». Ця цитата й стала назвою виставки. Загалом цитат із подібних посилом знайшли більше чотирьох десятків. Серед них: «Ми душею і серцем українці й хочемо до України» або «Населення цієї частини губернії цілком українське, яке протягом 2 ½ віків заховало свої національні ознаки що до мови й побуту і не змішалося з сусідами– росіянами» [цитати адаптовані під сучасну мову]

Директор не припиняє наводити географічні, соціальні, економічні й культурні аргументи. Поступово ми переходимо до сучасної частини виставки – фотографій, які музейний фотограф зняв протягом чотирьох днів у Курській області. На світлинах – «дерусифікована» газова станція «Суджа», де українські бійці написали «Укргаз», покинуті в місті тварини, місцеві мешканці в бомбосховищі, які відвертаються, бо не хочуть, щоби їх фотографували. Серед цікавих артефактів – фрагмент носа з пам’ятника Леніну, що був знищений FPV-дроном. Іронічно виглядає афіша фільму «Бордерлендз» із російського кінотеатру «Дружба». Є навіть коротке документальне відео, де українці спілкуються з місцевими. 

Окрема історія зі світлиною «Російські коти сидять на ящиках з українською амуніцією на українських позиціях у Курському регіоні». Такий підпис світлині дали журналісти Washington Post. Українська делегація назвала маму цих котиків Суджею і теж хотіла забрати з собою, але після перетину кордону кішка почала нервувати, тож її довелося випустити з автівки.

Експозиція завершується простріляним дорожнім знаком, що з першого погляду говорить про історичне роздоріжжя між Україною і Росією. Першим цей знак сфотографував Костянтин Ліберов, який також їздив на Курщину (знак можна роздивитися на цьому фото, третє в каруселі)

Запитуємо, як довго ще триватиме виставка «...за межею рідного краю». Директор відповідає, що з початком повномасштабної війни в музеї склалася традиція писати на афішах дату початку виставки, але не писати дату її завершення. Поки що вирішили, що виставка триватиме до кінця року. Нещодавно музей також оновив сайт.

Замість висновків

Період трансформації у музеї, який триває, найцікавіший, але водночас найважчий, каже завідувач експозиційного відділу Юрій Горпинич:

Адаптувати радянське важче, ніж зробити щось нове. Важко зсунути цей застарілий радянський наратив. Він не лише в музейних стінах чи в експонатах, способі побудови експозицій – він у головах людей.

За словами Горпинича, дискусії українських й іноземних науковців щодо переозначення музею ведуться з осені 2022 року, і фахівці часто кажуть про те, що частину музею потрібно консервувати.

Ми поцікавилися, чи планують у музеї демонтувати інші радянські пам’ятки, як-от скульптури «Форсування Дніпра» й «Передача зброї». Там відповіли, що зараз ведуть постійні консультації з фахівцями різних галузей та представниками влади, але поки що не мають остаточного рішення. Щойно його ухвалять, обіцяють повідомити громадськості.

«Перейменувати музей можна за один день, а перебудувати неможливо навіть за десять років»,– коментує директор музею Юрій Савчук. Він згадує:

коли Україна відновила незалежність у 1991 році, музей був зачинений протягом чотирьох років

– настільки експозиція не відповідала тогочасним реаліям.

За словами директора, фактичні зміни тут почалася не з початком повномасштабної війни, а на кілька років раніше. Керівництво музею у 2019 році ухвалило рішення демонтувати радянську експозицію на другому поверсі – саме ту, яка зараз розташована на першому поверсі і яку називають «капсулою часу».

Вітрини, які ви бачите на першому поверсі, фактично 50-річні. Свого часу це була чудова робота, але сучасний музей – це інший заклад. Інший підхід й інший світ,

– коментує директор музею.

Отож, замість радянської виставки на другому поверсі музею у 2019 році відкривають експозицію під доволі промовистою назвою «Незакінчена війна». Ця експозиція тривала там до початку повномасштабного вторгнення. Після 24 лютого 2022 року  артефакти цієї виставки, зокрема з архіву СБУ й приватних колекцій, демонтували й евакуювали на захід України, де вони перебувають і дотепер. Тож приміщення на другому поверсі фактично було порожнім.

До того ж із певних причин, які не можна розголошувати, головний корпус музею був зачинений до жовтня 2023 року. А вже в листопаді 2023 виникла загальна ідея виставки «Війна: зворотна перспектива», яку взялася реалізовувати молода команда музею.