Може, гуляючи Києвом, ви помічали рожевий кіоск навпроти «Квітів України». Він розташований біля зупинки й безіменного скверу, який місцеві називають «сквером на Січових». Це не типовий МАФ, який нещодавно хотіли знести, це Міський театр.  І його засновник Дмитро Левицький каже, що це найменший кіоск Києва – два на два метри. У команді театру п’ять людей, які працюють у креативній сфері чи громадському секторі, а також зареєстрували громадську організацію.

Зараз усередині кіоска триває виставка Дар’ї Молокоєдової «Дискотека: ваші кращі дні без школи». Перехожі не можуть зайти всередину, але можуть зазирнути через скляні стіни, розписані цитатами. Також 12 вересня в кіоску відкриють інсталяцію з аудіофільмом про школу від підлітків із Краматорська.

Утім Міський театр не обмежується лише кіоском, бо насправді він живе на всіх вулицях Києва, де гуляють люди. Раніше команда театру створювала власні аудіопрогулянки, а зараз навчає інших це робити. 

«Віледж» відвідав одну з аудіопрогулянок і запитав у засновника театру Дмитра Левицького, чому кіоск – не пострадянська форма, а щось на кшталт камерної кав’ярні біля дому, і як можна гуляти Києвом, відчуваючи себе водночас наодинці й у натовпі.

«Сила в мініатюрності»

   

Вечір четверга, довкола кіоска гудуть генератори. Неподалік відпочиває Володя, він безхатько, який спить у парку влітку, розповідає Дмитро. Команда театру вже з ним знайома.

Дмитро разом із представницею агенції «Протопродукція» починають розставляти стільці. Переймаються, що через шум генераторів буде не чутно лекцію. Вони готуються до зустрічі іноземних кураторів й артистів із Польщі, Чехії, Нідерландів, Франції. Засновник Міського театру згадує: один куратор із Мюнхена розповів йому, що місцева влада розглядала кіоски як простори для митців. У Києві також є подібні формати, наприклад кіоск навпроти Житнього ринку «Волошка радіо», де проводять мистецькі події.

– У цій супермініатюрності є сила. Кіоск працює як символ уяви, що у двох квадратних метрах можна робити мистецтво й сховати сильне висловлювання, і це приваблює, зокрема, й іноземців. Натомість існують якісь гігантомантські проєкти, куди вкладають величезні кошти, які ніяк себе не виправдовують, – вважає Дмитро.

«Сама ідея кіоску може бути переосмислена»

   

На пострадянському просторі слово «кіоск» має радше негативне значення: його асоціюють зі спорудами, які буквально заполонили вулиці в 90-х. Натомість у світі цим словом називають популярні малі точки для продажу, наприклад, газет чи цигарок або навіть автомати для видачі снеків. Загалом слово «кіоск» доволі інтернаціональне й має тюркське походження: кіосками називали місця, де люди спілкувалися біля мечетей.

Насправді кіоск як концепт – це невеликий простір, де продають невеликі речі, і йому потрібно повертати цю конотацію, вважає Дмитро Левицький:

– У чомусь негативне значення може бути виправдане, бо часом кіосків надто багато, вони закривають підхід до метро чи під’їздів. Але їхнє місце можна регулювати. Важливо, щоб у міському просторі були не лише гігантські споруди, але й маленькі простори, це створює різноманітність. До того ж треба зважати на функцію кіоску. Наприклад, кіоск на районі, де виготовляють ключі, суперкорисний для людей, коментує Левицький.

За його словами, це економний, рухливий і зрозумілий для всіх поколінь простір, який можна використовувати не лише для мистецьких, а й для соціальних проєктів. Наприклад, у Міському театрі робили серію подій, де збирали кошти на потреби бригади своїх друзів.

– Ми не хотіли б бути виключно мистецьким проєктом. Ідея кіоску може бути переосмислена. Найменший кіоск може трансформуватися в різні простори. Я вірю в те, що кіоск може бути соціальним центром, місцем, де люди одне одному допомагають. Зазвичай кіоски розташовані в найбільш людних місцях, і є різні моделі, як ти можеш використовувати простір саме в центрі. Наприклад, для волонтерської роботи, каже засновник Міського театру.

Він анонсує, що скоро в кіоску продаватимуть каву:

– Мені написали друзі-обсмажувальники кави. Один із засновників – чемпіон України з обсмажування у 2024 році. У них поки що немає кав’ярні, але вони хочуть спробувати, як працюватиме взаємодія з людьми. Мені сподобалося, що в них є експертиза в каві. Тому, думаю, у кіоску продаватимуть каву на постійній основі протягом певного часу (але лише фільтр).

Не тільки кіоск, але й простір довкола

   

Про те, що театр-кіоск на вулиці Січових Стрільців можуть демонтувати, його засновник повідомив у травні. Натомість у департаменті територіального контролю стверджували, що такого рішення не ухвалювали.

– Міський театр знімає кіоск у власника, і цей власник отримав дзвінок від благоустрою, що кіоск нібито збираються демонтувати, – згадує засновник театру.

Засновник Міського театру вважає, що кіоск міг не сподобатися орендарям у будівлі неподалік, які могли мати знайомих у департаментах КМДА.

– Здається, хтось хотів на місці скверу зробити стоянку, – припускає Дмитро й додає: – Але я сподіваюся, що це просто було непорозуміння між сусідами, і бізнес просто не зрозумів, що це за кіоск.

Після спротиву місцевих мешканців власник кіоску отримав листа від департаменту, де йшлося про те, що міська влада не має жодних претензій до кіоску.

– Люди, які стоять на зупинці або проходять повз, часто підходять і запитують, що це за кіоск. Деякі навіть залишають оголошення на дошці, – розповідає Дмитро Левицький. – Зазвичай це запрошення до кафе чи на якісь події в закладах поряд. І мені це подобається, бо це можливість комунікації із сусідами офлайн.

Утім команда Міського театру комунікує з місцевими мешканцями й онлайн. Наприклад, у чаті «Сусідська слобідка», куди доєдналися три тисячі людей, що живуть у цьому районі. «Viber за нас», – жартує Дмитро. Разом із місцевими мешканцями навіть проводили спільну толоку. 

Також другий рік поспіль Міський театр допомагає ГО «Квіти України» проводити урбаністичний форум, де передбачена й лекційна частина, і барахолка. Зазвичай форум проводять саме у сквері біля кіоску. 

Заходила до кіоску й засновниця галереї й винного бару Avangarden, також розташованого неподалік. «Каріна Качуровська приходила до нас минулого року, коли робили подію з аудіопрослуховуванням книжок. Навіть був задум щось робити разом, але поки що не реалізували», – додає Дмитро.

–  Локальність – це про бажання брати відповідальність за невеликий радіус простору, де ти перебуваєш, – каже Левицький. – Нам потрібні якісь районні громади, щоби всі розуміли логіку, як побудоване місцеве життя: і міська влада, і комунальники, і бізнес. І насправді велика проблема маленьких і великих бізнесів у тому, що вони не відчувають своєї відповідальності за будинок, не комунікують із місцевими, а самі місцеві ніби одразу намагаються сприйняти цей бізнес вороже. Потрібен посередник. Хоча не думаю, що це може бути Міський театр, – додає Левицький.

Зараз у команді думають над тим, щоб змінити «сквер на Січових» і навіть створили моделювання майбутнього скверу. Також хочуть співпрацювати з архітектором Олександром Манукьянсом, який міг би допомогти зі створенням малих меблів. Раніше він уже створював для Міського театру «пігульницю»-мінікопію Міського театру, яку можна носити в кишені.

«Люди на вулицях – це завжди театральність»

   

Ще до появи кіоску у 2023 році команда Міського театру почала займатися створенням аудіопрогулянок. Дмитро Левицький, який зараз працює як драматург і режисер, зацікавився цим форматом у 2016 році.

– Робити репертуарний театр не було ресурсу й бажання. А місто як сцена притягувало мене, щодня я бачив інтеракції. Для мене було відкриттям, що через аудіопрогулянки можна розповідати історії. Спочатку я розглядав їх як театральну діяльність, але з часом це стало радше міською ініціативою. Акцент змістився з перформансу на те, що кожен може мати відкритий доступ до такої прогулянки, а може й сам її створити. Загалом прогулянки як форми співкомунікації потребує кожне місто, – вважає Дмитро.

Він згадує про ідеї американської урбаністки Джейн Джейкобс, яка стверджувала: найбільш безпечні міста – не ті, де на вулицях є поліція, а ті, де багато людей.

– Тобі ніколи не буде страшно на вулиці, де багато людей, і, навпаки, може бути страшно на безлюдній вулиці. А ще люди на вулицях – це завжди про театральність. Наприклад, заклади починають робити літні майданчики або щось інше, щоб пожвавити вулицю, – каже Левицький.

Створюючи аудіопрогулянки в Києві, команда каже про «культурну децентралізацію»:

– Дуже багато подій відбувається на Рейтарській чи на Подолі. Водночас на лівому березі не вистачає кав’ярень, культурних інституцій, але там є доступ до води, класна природа. Одна Русанівка чого варта, і це теж треба використовувати. Тому ми створювали аудіопрогулянки для лівого берега, щоби відбулася культурна децентралізація, – додає Левицький.

Засновник Міського театру називає Київ містом, де багато сценаріїв для прогулянок:

– Південні міста, наприклад, в Іспанії ще більш двіжові, ніж Київ, там є традиція бути на вулицях. Натомість у північних містах на вулицях перебуває мало людей, містяни закриваються у своїх будинках, квартирах, дворах. Але можна підштовхувати людей до того, щоби вони виходили на вулиці. 

Не імерсивний театр, а сitizen science

   

Одна з прогулянок Міського театру – «Маріо гуляє по цитаделі», яку створили на замовлення Ґете-інституту. Власне, від інституту прогулянка й бере початок. Гуляти треба в «компанії» двох дівчат, які шукають фортецю–зірку (Стару Печерську фортецю). Вони жартують про «пафосний» гуртожиток з еркерами й згадують про дитинство, ніби постійно хочуть вислизнути, щоб взяти ракетки в тітки Валі й пограти в настільний теніс. Але встигають розповісти й про один із восьми бруталістських будинків Києва, який ніби стоїть на «ніжках» замість звичного фундаменту, і про мозаїку для фонтану навпроти готелю «Салют», яку створили Ада Рибачук і Володимир Мельніченко, і «показати», де в Києві розташований «водоканал». Голоси прогулянки сиплять цікавими фактами, але не втомлюють надміром інформації.

– Не думав, що цей проєкт протриває чотири роки. Зазвичай аудіопрогулянки за формою не можуть тривати довго, бо змінюються місто й маршрути. Але є й такі, як ця, які можуть існувати на постійній основі, – коментує Левицький.

Зауважуємо, що такі прогулянки можуть скласти конкуренцію традиційним екскурсіям містом (які часом можуть бути карикатурними).

– Частково згоден, – каже Дмитро. – В аудіо є плюс: не потрібно штовхатися, щоби почути екскурсовода, поглиблення в історію на рівні звуку. Але не думаю, що традиційні екскурсії відійдуть, бо є класні екскурсоводи, які мають харизму. 

Запитуємо, чи можна порівнювати аудіопрогулянки з імерсивним театром.

– Імерсивність справді є, наприклад, у використанні музики чи певних технологій. На курсі зі створення аудіопрогулянок у нас навіть є лекція, присвячена імерсивному театру, там ми говоримо про німецьку групу Rimini Protokoll – піонерів імерсивних практик, які часто використовують взаємодії з містом, – каже Дмитро. – Але ми не хотіли б називати такі прогулянки виключно театральним досвідом. Це радше про досвід містянина, який гуляє й просто трохи інакше розглядає місто. Я називаю це «на пів метра вище». Наприклад, ти жив у певному районі, але чогось не помічав. Або гуляєш місцями дитинства інших людей, де поліклініка – це «палік», біля якого тусили 9-А й 9-Б. Такі прогулянки ми створювали з Американським домом на лівому березі Києва. Жоден з авторів не є професійним істориком, екскурсоводом, урбаністом – кожен лише може розповісти про те, як відчуває це місце.

У Джейн Джейкобс є термін citizen science, тобто «знання містянина». Це про те, де можна на районі купити смачні помідори, випити гарне пиво або піти до хорошого перукаря, і зазвичай людина знає це лише тому, що живе в певному місці, пояснює Дмитро. І це необов’язково про локалів: «знання містянина» можуть мати й люди, які нещодавно переїхали в певний район і швидко адаптувалися до життя в новому місці.

Як створити аудіопрогулянку

   

Зараз Міський театр має понад 20 прогулянок Києвом. Частину з них створила команда, а інші – містяни під її кураторством. Курс зі створення аудіопрогулянок триває й зараз:  учасникам дають два місяці, але поки що цього часу не вистачає, каже Дмитро Левицький.

За його словами, щоби створити аудіопрогулянку, потрібно пройти повноцінний продакшн. Прогулянка від Міського театру може коштувати від двох тисяч доларів, ці кошти йдуть, зокрема, на гонорар автору, саунддизайнеру, акторам.

Також автор має знайти не лише яскравий, але й безпечний маршрут, де люди могли б гуляти в навушниках (якщо цим знехтувати, то людина, заглиблена в аудіо, може, наприклад, не помітити червоне світло, переходячи через дорогу). Деякі прогулянки також передбачають те, що певні атрибути потрібно приносити із собою. Наприклад, наприкінці однієї з прогулянок відвідувачів просять полити квіти в під’їзді, тож треба мати із собою пляшку води.

За словами Дмитра, створення такої прогулянки – це фул-тайм робота, тому було б справедливо, якби квиток коштував на рівні з квитком до театру. Але така вартість не зовсім збігається з цінностями Міського театру: там хотіли б робити прогулянки безоплатно або за мінімальну плату, додає Левицький.

Зараз Міський театр робить прогулянки лише на замовлення або під фестивалі. Наприклад, у березні 2023 року випустили аудіоперформанс вулицею Січових Стрільців. Разом з аудіофайлом учасники отримують фотоальбом зі світлинами Дмитра, які він робив у 2022–2023 роках, гуляючи цим районом.

У команді думають над тим, щоби розповідати про аудіопрогулянки не час від часу на курсі, а постійно, на певній платформі.

– Щоразу, коли ми оголошуємо open call на навчання, на курс записується багато людей. Востаннє було 40 заявок, але всіх охочих ми не можемо взяти, бо близько десяти людей у групі – це кількість, оптимальна для навчання, – розповідає Дмитро.

Від тіндердейтів до логіки створення міста

   

За одним із концептів Джейн Джейкобс, під час прогулянки можна розглядати, як збудоване місто, чому на цьому місці розташований салон краси, а на іншому – нотаріальна контора, чому тут зачинені двері, а тут ні, або постійно є люди чи немає людей. Тобто під час створення аудіопрогулянки краще зосереджуватися на тому, як саме працює місто, а не на абстрактній історії. Наприклад, на початку прогулянки «Маріо гуляє по цитаделі» на вході до Ґете-інституту містянам пояснюють походження слова «шлагбаум» або кажуть, що у фонтанчику біля будівлі «Київводонакалу» справді питна вода.

Загалом аудіопрогулянки ще не усталені як жанр, але на практиці можна виділити такі:

  • з історичним ухилом (що було раніше в певних місцях)
  • художні прогулянки (суб’єктивна, частково фіктивна історія)
  • прогулянки для підлітків 13–15 років
  • прогулянки для однієї чи двох людей
  • колективні прогулянки (від 5 до 15, максимум 20 людей)

– Як люди, ми одночасно соціальні й асоціальні, тобто хочемо бути водночас наодинці й у колективі, – коментує Дмитро Левицький. – Коли вдягаєш навушники, ніби відокремлюєшся від групи, але все-таки ідеш разом із нею. Ми помічали, що людина повертає за іншими просто тому, що вони теж повертають, а не тому, що слухає голос у навушниках. На певний час група стає близькою просто завдяки тому, що слухає один і той самий текст й один і той самий голос. Це сприяє соціалізації. 

Як приклад Левицький наводить прогулянку, створену разом із «Радіо Аристократи» й гуртом Антона Слєпакова «ВГНВЖ». Тоді учасники під час прогулянки слухали альбом, а після неї пішли на чай, щоб обговорити почуте.

– У гулянні містом для мене якась підліткова історія: ти просто швендяєшся містом із якимось малознайомими тобі людьми, і, можливо, ви більше ніколи не зустрінетеся, – додає Левицький.

Ще один варіант – використовувати аудіопрогулянки для тіндердейтів.

– Це можливість познайомитися з людиною без спілкування, ніби приглянутися. Ви разом гуляєте в навушниках, але ще не спілкуєтеся, – додає Дмитро.

Більшість аудіопрогулянок розраховані на колектив, бо поки що Міський театр не має ресурсу знову збирати групи (але це можуть зробити автори прогулянок). Уточнити з приводу індивідуальних екскурсій можна, якщо написати в Instagram театру.