Фотопортрет усміхненого Сергія Миронова без траурної стрічки висить у одній із кімнат сторічної садиби на вулиці Нагірній, 2. Цей будинок, що пережив дві революції, дві пожежі, кілька власників, Сергій з однодумцями знайшов задовго до початку повномасштабної війни. Він познайомився із власником і хотів допомогти йому з відновленням даху, але у 2021 році помер власник будинку, інженер-конструктор Микола Валеріанович Тумаркін, а 16 листопада 2022 року під Бахмутом загинув Сергій Миронов. 

Економіст за освітою, але дослідник міської історії за покликанням спочатку реставрував автентичні київські двері сам, потім – разом із друзями, а згодом зібрав чимало послідовників, які у 2021 році об’єдналися в ГО «Справжній Київ». Волонтери реставрували разом двері й фрамуги історичних будівель і досліджували історичну спадщину Києва. У червні 2023 року вони продовжили справу Сергія Миронова й відновили двері пам’ятки архітектури на Саксаганського.

Наприкінці березня 2024 року неподалік від садиби на Нагірній прилетіла російська ракета, вибуховою хвилею там вибило вікна. Волонтери впізнали в новинах будинок з оригінальними дверима й вирішили приїхати. На місці виявили, що в будинку були вибиті вікна і застали теперішнього власника, який прийняв допомогу. Забити вікна ДСП був не варіант: інакше можна було пошкодити рами 1909 року, тож потрібно було склити, розповідає кураторка ГО «Справжній Київ» Неллі Чудна. Але на відновленні вікон вирішили не зупинятися.

Будинок усе ще в процесі реставрації, але 8 червня тут уже відкрили першу виставку «Салон рам», куратором якої став колекціонер предметів епохи ар-нуво, зберігач фондів у The Naked Room й учасник спільноти «Справжній Київ» Павло Третьяков. Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова побувала на відкритті виставки й запитала у волонтерів спільноти, як відновлювали садибу й навіщо в Києві сучасний «світський салон».

 Фото: надані ГО «Справжній Київ»

«Рами – це маніфест про те, що треба зберігати історію»

Легкі рожеві фіранки лопотять на вітрі біля квітнучих троянд у невеликому садку. Якщо зазирнути в будівлю знадвору, можна побачити, як світить старовинна люстра. Тут збираються гості сучасного «світського салону». Не того салону, де жінки й чоловіки спілкувалися, фліртували одне з одним і просто відпочивали, а салону рам із фото, де зображені незнайомі люди з минулої епохи. Рам тут приблизно сотні: їх зібрали на великому столі в першій кімнаті, яка, мабуть, колись слугувала вітальнею.

–  На цій виставці показуємо рами, які не вішають на стіни, а ставлять на ніжки. Такі рамки були в будуарах, на етажерках і роялях, на столиках, – розповідає колекціонер і куратор виставки Павло Третьяков, який продовжує ходити довкола столу, поправляти рамки й підписи «Торкатися можна лише очима».

Павло почав збирати антикваріат ще зі школи, але в певний час припинив, поки не натрапив на одну точку зі старим крамом на Андріївському узвозі.

– Я побачив рамки й думаю, які дивні форми й дизайни, але ж яка функціональна річ! У рамку можна й фото поставити, і якусь графіку. Це доволі проста, але й не пересічна річ, яка була в усіх побутах – і в заможних людей, і ві незаможних, бо до фотографії тягнулися всі, – каже Павло. – І я купив кілька рамок – з цього почалася моя колекція. Навіть якщо рамка в пошкодженому стані, я можу її забрати, реставрувати й дати друге життя.

 

Перші кілька років Павло збирав рамки стихійно, але коли колекція перевалила за 200 чи 300 екземплярів, з’явилася «потреба в раціональному збереженні». Тому Павло почав купувати рамки, матеріали яких не повторювалися – дерев’яні, паперові, шкіряні, мідні, латунні, нікельовані. Чи не єдині рамки, яких поки що немає в колекції, – це рамки з дорогоцінних металів. 

Усі ці рамки випустили в епоху модерн як ремінісценції до стилів минулого (ар-нуво, або сецесія чи югендштіль). Більша частина цих рамок створена в Україні, але є й ті, які Павло Третьяков знайшов на європейських онлайн-майданчиках.

– Оце марка з дерев’яною основою, що приїхала з Німеччини, – показує Павло. – На ній не наклейка, як інколи можуть подумати, а техніка прикрашання деревини деревиною, яка має назву «декаль», тонкі елементи вирізають уручну. Це має вигляд як такий маньєризм, бароко, умовно 18 століття, але рама випущена на початку 20 століття. Великий плюс у європейських предметах – це те, що вони не зазнали таких нищівних війн і збереглися майже в ідеальному стані. У Європі плекають цю культуру побуту, передають її з покоління в покоління, тому речі мають довгий шлях, – додає Третьяков.

Павло показує ще одну рамку, яку він придбав на блошиному ринку на «Почайній» восени 2022 року: 

– Я блукав цим ринком у похмурі моменти й знайшов цю рідкісну рамку, повністю металеву й покриту нікелем. На початку 20 століття нікельовані вироби цінували дуже високо. Бо, наприклад, мідь чи латунь із часом отримують патину, вона дуже красива, але предмет темнішає. А цей завжди блискучий. Ще й виконали не різьблення по металу, а травлення. Це хімічний процес, професійно зроблений на початку 20 століття, – розповідає Павло.

 

 

Крім рамок, тут чимало й інших старовинних предметів, як-от: фрак, капелюх і тростина – які ніби ненароком висять на гачку в кімнаті, блокнотики на «замочку» чи пенсне, для якого Павло міняв розбите скло в одній із київській оптик. Поряд на столі поставили бельгійський лікер у маленьких келихах і поклали справжні папіроси.

– Салон не про свято життя, радше про те, що ці рами умовно спонукають зберігати історію або допомагати тим, хто її зберігає, як ГО «Справжній Київ», – пояснює Павло.

Після зали, перенасиченої предметами, – мінімалістична кімната. Тут стоїть стара скриня, накрита килимом, кахляна піч, кахлі для якої виготовили на одній із черкаських фабрик, і типова радянська книжкова шафа, яку обклеїли старими газетами. На тумбі розмістили кілька мініатюрних рамок під скляним ковпаком, що виділяє їх, ніби у вічці мікроскопа. Замість люстри – конус, також змайстрований із старих газет, схожий на той, у яких бабусі раніше продавали насіння.

– Тут була неякісна радянська люстра, тому ми вирішили натомість змайструвати плафон, – розповідає Павло. – Сто років тому, коли Перша світова війна закінчилася й почалася революція, був дефіцит певних товарів, і справді можна було натрапити на такі паперові конуси замість люстр.

З іншого кутка кімнати – промінь світла від ліхтарика, який проходить крізь раму, підвішену до стелі: рама проєктує тінь на стіну й створює свою збільшену копію. Павло постійно поправляє ліхтарик і ловить «правильну» тінь. Біля «невидимої» рами – прикріплена до стіни релігійна газета «К свету», видана 1917 року, яку знайшли на території цієї садиби.  

На виставку поступово починають сходитися люди, кожен із яких точно придумає своє тлумачення для цього експонату. Тим часом ми з кураторкою ГО «Справжній Київ» сідаємо на стару скриню й продовжуємо розмову.

«Ми не хочемо робити тут ремонт. Якщо ми його зробимо, то втратимо ознаки часу»

Про історію будинку волонтери дізналися від дітей інженера-конструктора й винахідника Миколи Валеріановича Тумаркіна, який жив тут до 2021 року. У 1960 році Тумаркін увійшов до групи конструкторів, котрі створювали записувальний пристрій для корабля Юрія Гагаріна. Саме цей пристрій зберіг голос космонавта під час його першого космічного польоту.

У Тумаркіна є чотири дитини: один із синів колись працював гідом і досліджував історію садиби. Крім того, у самому будинку знайшли багато документів й оригінальний план із підписом архітектора. Підпис допоміг розшифрувати краєзнавець Антон Короб. Виявилося, техніком будівлі був Аркадій Савченко, а проєкт затверджував на той час архітектор Києва Брандман – той самий, який працював над дачею в Пущі-Водиці. 

Садибу звели в 1909 році для колезького асесора та капітана Євгенія Черняєва. Це був класичний будинок для середнього класу. У середині століття тут також жив лікар Кирилівської лікарні Іоїль Завістовський, який всиновив Миколу Тумаркіна.

 

– Коли ми розбирали речі, Павло [Третьяков] знайшов латунну табличку з написом «Е.Е.Черняевъ». Наскільки тут усе було збережено, – розповідає Неллі. – Загалом із того, що ми знайшли в будинку, можна було змайструвати космічний корабель, – жартує кураторка. – Ця кімната була завалена речами ледь не до стелі. Власники тут не могли доприбирати вже три роки, тому нам удалося побудувати органічні стосунки: ми допомагаємо з прибиранням, а натомість можемо безоплатно використовувати цей простір. Власники також стали частиною нашої спільноти, – додає Неллі.

Більшість речей вивезла одна з власниць, також із відновленням будинку допомагав благодійний фонд «Гуртум».

– Микола Тумаркін усе стягував до будинку, у нього тут були майстерні, десятки станків для різних робіт. На горищі лежали лопаті для вітряка, ми не можемо їх звідти дістати, тож не знаємо, як він їх туди затягнув, – усміхається Неллі, – А в підвалі ми знайшли ще один підвал – у цьому домі дуже багато секретів. 

Зараз спільнота «Справжнього Києва» відкрила для відвідувачів дві кімнати, ще кілька приміщень у будинку потребують ремонту. Серед них – кухня з оригінальною піччю, яку хочуть відновити, щоби проводити біля неї зимові вечори. В іншому крилі будівлі, густо заплетеному виноградом назовні, зараз живуть інші власники.

– Тут хотілося б залишити все: віконниці, столярку, фурнітуру, паркет. Навіть шпалери зі сталінської епохи тут мають цікавий вигляд. Цей паркет не покривали лаком, він не мав спеціального догляду, але зараз навіть не рипить, – каже Неллі. – Хіба що хочеться відновити двері, які наполовину замінювали і які сильно постраждали внаслідок обстрілу, і пошкрябати вікна, бо туди потрапляє вода, а дерево зношується.

Запитуємо, чи робили щось із плямами на підлозі й стелі:

– Ми запросили майстра гіпсових конструкцій, він їх закріпив. Раніше була така технологія виробництва, що зі стелі треба знімати всю секцію, щоби її переробити, – пояснює Неллі й додає: – Ми не хочемо робити тут ремонт. Якщо ми його зробимо, то втратимо ознаки часу. Бо кожен будинок, як і кожна людина, проживає своє життя.

 

«Якщо ти чогось не вмієш, але дуже хочеш, не треба чекати від когось»

Зізнаємося, ми йшли на відкриття й очікували побачити людей із культурно-мистецької «бульбашки».

– Я викладаю йогу, але політологиня за освітою, – каже кураторка ГО «Справжній Київ» Неллі Чудна.

– У мене три вищі освіти, – каже голова ГО Олександр Борович, який дружив із Сергієм Мироновим близько 20 років і приїхав на відкриття виставки із військової служби. 

–  Я  цікавилася архітектурою і одразу захопилася блогом Сергія, та мені був потрібен якийсь поштовх, щоби поглиблюватися в написане та зроблене ним. На жаль, таким тригером для мене стала його смерть. На першу реставрацію йшла з думками, що хочу висловити свою повагу до діяльності Сергія, але ця діяльність так мене захопила, що я залишилася, – каже SMM-ниця спільноти Ксенія Ткаченко.

Учасники «Справжнього Києва» розповідають, що до них хоче доєднатися навіть 85-річна мешканка Татарки: 

– Учора [7 червня] нам телефонувала ця жінка. Вона спілкувалася з безхатьками й поліцією ще тоді, коли будинок був зачинений. Коли вона дізналася, що ми його будемо відновлювати, то захотіла познайомитися з нами, прийти на відкриття й допомогти якимось способом, – розповідає учасниця спільноти Анна. 

Зараз у робочому чаті ГО «Справжній Київ» близько 650 людей. Кожен охочий може долучитися руками або донейтами. Кошти збирають не лише на реставрацію, але й на дрони для ЗСУ. Стежити за діяльністю ГО можна за посиланням.

Виставка «Салон рам» триватиме щовихідних до кінця червня, вхід коштує 250 гривень. Після завершення експозиції хочуть організувати виставку знахідок Сергія Миронова, яку той хотів створити за життя, розповідає голова ГО «Справжній Київ» Олександр Борович.

– Там старовинні монети й купа іншого, що Сергій вимінював на зльотах колекціонерів. Більшу частину своєї колекції Сергій продав, щоби купити амуніцію для свого підрозділу, – каже Борович.

–  Коли ми починаємо щось відновлювати, люди можуть специфічно реагувати, але коли дізнаються, що ми продовжуємо справу Сергія, то кажуть: «А, це той самий Сергій», – розповідає Неллі Чудна. – Іноді мені страшно, коли я думаю про всі плани Сергія: здається, він знав усіх. До нас постійно приходять: «А Сергій хотів відновити наші двері», «А Сергій казав, що відновить нам ліпнину».

– Він дуже багато читав, – згадує Олександр Борович. – Навіть якщо ми збиралися подивитися кіно й поїсти піцу, за 10 чи 15 хвилин він уже відкривав книгу й казав: «Чекай, мені щось цікаве скинули, хочу подивитися нову інформацію». Наприкінці січня, перед повномасштабною війною, Сергій закінчив історичний факультет. Вільно володів англійською, німецькою, вивчав іспанську.

– На екскурсіях він міг цитувати статистику 1900 року. У нього була надздібність не лише до запам’ятовування, але й до аналізу, – додає Неллі Чудна. – Стратегія Сергія була показати: якщо ти чогось не вмієш, але дуже хочеш, не треба чекати від когось, треба йти й робити самому. Він подолав свій страх почати й запустив ланцюгову реакцію. І я особисто зрозуміла, що коли ти робиш щось гарне, на нього притягуються люди. Просто інколи цьому гарному треба дати імпульс.