Громадський простірМакарів був зруйнований на 40%. Як проєкт «Наше місце» повертає його до життя разом із громадою

Макарів – селище міського типу [яке згідно із новим законопроєктом має стати містом] Бучанського району Київської області, розташоване на березі річки Здвиж, яке перебувало під російською окупацією 33 дні. Містечко розташоване приблизно в годині їзди від Києва, там живе близько 15 000 людей.

За підрахунками KSE, інфраструктура Макарова зазнала збитків на суму 133,5 мільйона доларів, зокрема пошкоджені 2830 приватних будинків і 65 багатоповерхових. Загалом Макарів був зруйнований приблизно на 40%. У 2023 році створили концепцію відновлення Макарівської громади, а з квітня 2022 року встигли відновити майже п’ять сотень приватних будинків і три десятки багатоповерхівок. 

Один із пунктів концепції відновлення Макарова – ревіталізація нині маргіналізованої частини Панського парку зі збереженням природного середовища й історичного контексту. У цьому парку розташована одна з найдавніших археологічних пам’яток Київської Русі – Городище. У 16 столітті тут був маєток польського пана, а за часів СРСР у парку працював кінотеатр під відкритим небом.

Повернути парк до життя хоче команда проєкту «Наше місце», який ініціювала група дорожньо-будівельних компаній RDS. До команди, зокрема, ввійшли співзасновники проєктів «Агенти змін» і Peremebli Андрій Батін і Юрій Грановський. Поки що готуються до будівництва першого проєкту – амфітеатру, який має слугувати як місце для психологічного відновлення мешканців громади: військових, ветеранів,  ВПО і місцевих, які жили під окупацією. Ще до будівництва в Макарові провели толоку й кілька тактичних інтервенцій, зокрема разом зі студентами Харківської школи архітектури облаштували легкий дерев’яний амфітеатр у Панському парку.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова запитала в команди проєкту, чому місцеві мешканці – «експерти повсякденності» й насправді знають, чого хочуть, чому ощадливий дизайн зараз став ще актуальніший і що означає соціальна відповідальність для бізнесу під час повномасштабної війни.

Дитячий майданчик із бомбосховищем: із чого почалося «Наше місце»

Група дорожньо-будівельних компаній RDS, яка працює у 12 українських регіонах, ще до повномасштабної війни підтримувала соціальні проєкти (наприклад, проєкт «Дороги гурманів», що популяризує український гастротуризм (після повномасштабного вторгнення його призупинили, але згодом відновили й трансформували). За кілька місяців після початку повномасштабної війни компанія почала думати про новий вид соціальної відповідальності – відновлення, зокрема на деокуваних територіях, розповідає директорка з комунікацій RDS Аліна Оніка. У компанії працювали багато мам із дітьми, які не хотіли виїжджати з України, тому з’явилася ідея розробити проєкт дитячого майданчика з бомбосховищем, щоби діти могли гратися, а їхні батьки знали, що в разі потреби поряд є безпечне місце. «Хотілося б, щоб кожен мав змогу жити своє життя, яке забирає війна. Особливо прикро за дітей. Звідси ідея дати їм безпечне дитинство», – розповідає Аліна Оніка.

Почати саме з Макарова вирішили, зокрема, тому, що хотіли створювати громадські простори саме в невеликих містах, які мають небагато інвестицій, на відміну від обласних центрів і великих міст. До того ж місцева влада виявила бажання співпрацювати: «У першій толоці взяли участь дуже багато людей: лідери думок, місцева влада, місцеві мешканці. Під час толоки ми зрозуміли, що обрали правильну локацію для реалізації пілотного проєкту й будівництва, де справді те місце, де хочеться будувати», – розповідає Аліна Оніка. 

Після обговорень усередині команди прийшли до громади з оновленою ідеєю: «Потрібно було не лише створити простір для дітей різного віку й побудувати бомбосховище, а й, наприклад, подумати про комфорт дорослих, які чекають на цих дітей. Тому дитячого майданчика було замало, ми вирішили робити публічний простір», – пояснює директорка з комунікацій RDS.

Почати вирішили зі створення пірсу-амфітеатру, тому що цей проєкт може охопити місцевих мешканців різного віку й інтересів, пояснює Аліна Оніка. Зараз на території, де має бути розташований амфітеатр, проводять геологічні вишукування.  Протягом місяця обіцяють провести презентацію громаді, а далі почати будівництво. Говорити про конкретні плани під час повномасштабної війни не беруться, але попередньо розраховують завершити будівництво пірсу-амфітеатру влітку. Водночас працюють над концепцією облаштування набережної, яка, на думку команди, можна використовувати більш раціонально, й розробляють концепцію Будинку ветеранів.

«Насправді починати треба не з опитування, а з прибирання»: коли громада стає partner in crimе

Юрій Грановський – співзасновник ГО «Агенти змін», до якої належать архітектори, дизайнери й дослідники міського простору. Але в команді «Нашого місця» Грановський виступає радше як фасилітатор, тобто фахівець, який відповідає за залучення громади, починаючи від опитувань й зворотного зв’язку, закінчуючи визначенням стейкхолдерів і модерацією воркшопів.

Грановський каже, що не дуже вірить у стандартні опитування як інструмент, який допоможе зрозуміти потреби громади. Найбільш ефективними методами він вважає глибинні інтерв’ю й воркшопи. «Насправді починати треба не з опитування, а з прибирання», – жартує Юрій Грановський. Тому в Макарові й почали з толоки, щоб актуалізувати маргіналізовану частину парку й ініціювати інтерес громади до цього місця. Для цього, наприклад, запросили еколога, який розповідав про місцеві й інвазивні види рослин.  

Крім толок, інтерес громади можна підвищувати й іншими способами, каже Грановський. «В урбаністів і дизайнерів більша надивленість, ми можемо побачити потенціал в об’єкті й просторі, яким громада не користується. І тому потрібно показати різні способи використання цього простору», – коментує урбаніст. Якщо коротко, привернути увагу громади можна за допомогою подій, як-от кінопоказ просто неба чи інша подія, яка могла би показати, що закинута частина парку – це насправді не захаращене місце, а простір для можливостей. Лише після таких воркшкопів фасилітатор радить починати більш конкретні розмови:

«Не погоджуюся з тим, що люди не знають, чого вони хочуть. Вони експерти повсякденності, ніхто краще за них не знає, як влаштована їхня буденність. Просто люди можуть не виражати це в конкретних рішеннях, бо не мають інструментів. А ми можемо дати їм ці інструменти, щоби вони могли побачити власні потреби», – коментує Юрій Грановський.

«Інструменти» можна розуміти й у прямому сенсі, наприклад: мешканці громади з шурупокрутом у руках і справді допомагали робити стенди для виставки в Панському парку. Але партисипація не лише про це: «Так, можна застосувати метод п’яти «Чому?», але це обхідні шляхи. Людина має спробувати реалізувати свою потребу. Але мало дати їй шурупокрут і сказати: «Давай, збирай». Треба дати набір саме тих інструментів, які людині пасують, таких, з якими вона може впоратися. Дати їй експертний супровід, дати натхнення. Тобто створити продуктивне середовище, де люди можуть прийти до певного результату, зробити дослідження через практику», – пояснює урбаніст.

«Треба, щоб конструкція й підхід були доступними, – погоджується урбаніст і дизайнер Андрій Батін. – Не можна дати людині верстат, за яким може працювати лише той, хто закінчив профтех. – Тому це прості задачі, інструменти й технології – пошліфувати, порізати, пофарбувати, усе це під музику. Підхід, як у Тома Сойєра: сам фарбуєш паркан, а хтось підходить і каже: «Вау, класний паркан, давай фарбувати разом!» – усміхається Батін.

Запитуємо, як залучати людей різного віку й відповідно різних інтересів. «Ресурно це важко, – зізнається Юрій Грановський. – Але в нас є люди різного віку. Наприклад, чоловік літнього віку, який проводив у Макарові толоку років 30 тому. Є студенти медколеджу, яких ми досі не затягнули на воркшоп, але вони пообіцяли прийти на наступний. На одному з воркшопів навіть були школярі, ми їх через гуртки запросили», – каже урбаніст. Молодь іноді випиває на Городищі, батьки вважають, що це погано, але зі школярами теж важливо спілкуватися, вважає Грановський.

«Після майже ста років радянської окупації люди не звикли брати участь у суспільних процесах. Тому ми не просто долучаємо громаду як респондентів, вони стають співавторами, partner in crime, відчувають свою відповідальність, – каже Юрій Грановський. – Якщо проводити з ними такі воркшопи, то люди починають екстраполювати ці практики на зовсім інші проєкти. Вони починають вживати в щоденному лексиконі слово «воркшоп» замість «слухання» чи «нарада» й починають самі щось створювати. Наприклад, після того, як ми організували першу фотовиставку, громада провела ще дві вже самостійно, без нас».

«Місцеві часто кажуть: «Ви розворушили Макарів», – ділиться фідбеком Грановський. – Але вони не просто погоджуються: «Ок, робіть». Вони вже знають, як будуть використовувати цей простір. Наприклад, до повномасштабної війни проводили свято Івана Купала, потім перестали, а зараз хочуть це відновити. І самі готові долучатися до реалізації, відчувають це своїм проєктом».

«Може, мені хочеться так думати, але після повномасштабної війни в людей більша готовність до дій, залученість, прямолінійність. Є розуміння того, що треба втручатися в політичні процеси в публічній площині, що саме собою норм не буде», –  додає Юрій.

Хто такі стейкхолдери і як підвищити їхній інтерес

Перед першим воркшопом краще провести інтерв’ю з основними стейкхолдерами, радить Юрій Грановський. Якщо коротко, то стейкхолдер – це той, хто може мати суттєвий вплив на проєкт [а також той, хто має інтерес, зацікавлена сторона]. Стейкхолдерами можуть бути місцеві активісти, представники бізнесів чи органів місцевого самоврядування. Вони можуть мати різний рівень інтересу до проєкту.

У випадку з Макаровом це приблизно сорок людей й організацій, наприклад, місцева спілка ветеранів, заступник селищного голови (і сам голова), директор історико-краєзнавчого музею. Із деякими стейхолдерами спілкуються прямо, з деякими, як-от зі школою, опосередковано, коли потрібно вирішити певне питання зі сфери інтересів стейкхолдера. Буває таке, що дуже впливова людина не має інтересу, тоді можна спробувати на неї вплинути, пояснює Грановський.

Як приклад урбаніст наводить місцеву спілку ветеранів. «Коли ми гуляли по парку, то побачили, що тут хтось висаджує алеї – бузкову, калинову. Це була спілка ветеранів. Спочатку вони відмовлялися приходити на наш воркшоп, але після того, як ми їм пояснили, чому це важливо, усе-таки прийшли. Так, ми могли махнути рукою: «Не хочуть, значить, не треба». Але в процесі роботи однаково би з ними стикнулися, міг би виникнути конфлікт. Це дуже важливий і критичний стейкхолдер, бо вони вже роблять щось у парку, до того ж військові й ветерани –  зараз головні люди в країні», – каже Юрій Грановський.

Він підкреслює, що у фасилітатора немає завдання залучити одразу всіх стейкхолдерів – важливо поговорити з найбільш критичними й активними. Також деякі стейкхолдери можуть бути непостійними й приходити лише на певні події, і це теж працює.

Відповідно, під час ухвалення рішень орієнтується радше не на більшість, а на активну більшість. А для того, щоби ці рішення виникали, намагаються створювати дискусію. «На останньому воркшопі ми довго дискутували з ветеранами. Але коли прощалися, то обіймалися. Вони були вдячні, що ми прийшли до них, їм цього дуже не вистачало – поділитися різними поглядами», – наводить приклад Грановський. 

Крім організації воркшопів і розмов зі стейкхолдерами, важливі й інші деталі. Наприклад, створити чат і ділитися там новинами щодо проєкту. Іноді –  організувати відеодзвінок чи зустрітися з представниками місцевої влади, наприклад, щоб обрати місце для Будинку ветеранів.

Запитуємо, наскільки нейтральним може бути фасилітатор. «Ми можемо пропонувати, підсвічувати, але вибір завжди за місцевими. Вони нам мають дати ТЗ, а ми їм маємо допомогти з формуванням цього ТЗ. Знову приклад із ветеранами. Ми провели дослідження й дали їм кілька референсів, який вигляд може мати Будинок ветеранів. Вони обрали концепцію ветеранського куреня, тобто опиратися на традицію, але робити сучасний проєкт», – каже урбаніст.

Загалом фасилітатор намагається зробити процес демократичним, але також врахувати, наприклад, певні обмеження бюджету від місцевого самоврядування або з боку бізнесів, які підтримують проєкт. Тобто це завжди про перетин інтересів і про пошук спільних рішень.

Learning by doing: навіщо потрібні м’які втручання й тактичні інтервенції

Поки архітектори Space Odyssey готують остаточні рендери амфітеатру й набережної, які презентуватимуть громаді, команда «Нашого місця» продовжує шукати тимчасові, але потрібні рішення для простору. Тобто поки архітектори працюють над загальної концепцією, а згодом – деталями проєкту, громада не в теоретичних розмовах, а на практиці (learning by doing) може зробити тактичну інтервенцію, яка так чи так буде пов’язана з простором або з гіпотезами архітекторів. Так, ще до втручання архітекторів чи будівельників люди можуть починати змінювати простір своїми зусиллями і створювати відчуття динаміки.

За словами Юрія Грановського, одна з головних причин, чому необхідні м’які втручання – ітеративність, тобто повторюваність, яка несе зміну: «Я не вірю в повне розуміння ситуації дизайнером чи архітектором. Ми живемо в надто складному світі, щоб одразу «вистрілити» рішенням, яке на 100% спрацює. Що більше ітерацій ми встигнемо зробити, то якісніший буде результат і то швидше ми прийдемо до рішення», – коментує Грановський.

Загалом мета тактичного урбанізму – тактичними діями піднімати стратегічні питання. Як приклад Грановський наводить парклет на Хорива, який ініціювали в жовтні 2021 року. «Нам дорікали за те, що цей парклет не доречний на тротуарі, він займав два паркомісця. Але в результаті це призвело до того, що весь тротуар загородили – і він став чистий від автівок», – каже урбаніст.

Ще одна причина, чому м’які втручання важливі (мабуть, найбанальніша, але чи не найважливіша), – це підтримка інтересу до проєкту. «Будівництво – дуже тривалий процес. Він залежить від багатьох факторів: проєктування, вирішення питань із землею, вибора підрядника, погоди, бюджету… Тому може бути таке, що домовилися з громадою, вони сказали, що це не на часі. А потім за рік до них повертаємося: «Пам’ятаєте, ми хотіли зробити амфітеатр?» А в них за рік в голові все помінялося, і вони такі: «Який амфітеатр? Війна на дворі».

Крім того, тактичні інтервенції працюють у межах загальної візії, але дозволяють зробити все швидше й дешевше, додає дизайнер й урбаніст Андрій Батін. Тобто м’які втручання дозволяють не зупиняти проєкт, навіть якщо кошти є лише на реалізацію його частини, як у випадку з Макаровом. Тактичні інтервенції можуть привернути увагу інших донорів, які також почнуть заходити в громаду, вважає Батін.

У Макарові вже встигли провести дві тактичні інтервенції. Першою була фотовиставка про 33 дні окупації зі світлинами місцевих мешканців. Співкураторами виставки стали директор історико-краєзнавчого музею Макарова Віталій Гедз і фотографка Вероніка Моль від команди «Нашого місця». Також команда проєкту й місцеві мешканці разом виготовляли виставкові конструкції, на яких експонувати роботи. Але виставка не лише поштовх для стратегічних обговорень:

«Через фотовиставку ми підняли цілий пласт питань у темі меморіалізації. Це дуже важливо для Макарова, бо вони пережили страшні події, які точно вплинули на їхню самоідентифікацію. Водночас не відбулося публічної дискусії, щоби домовитися, як сприймати ці події і що саме варто про них пам’ятати», – вважає Юрій Грановський. Він додає, що зараз виставку готують до показу в місті-побратимі Макарова – Вандліці.

Друга тактична інтервенція в Макарові – це легкий дерев'яний амфітеатр для кінопоказів, музичних вечорів і читань, який розробили разом зі студентами Харківської школи архітектури. Конструкція складається з кількох секцій – більших чи менших, між якими залишили проходи. Амфітеатр можна використовувати не лише для перегляду фільмів, але й створювати сценарії для різних подій – почитати книгу, зробити пікнік, помедитувати, пояснює Андрій Батін.

«Куратор ХША й викладач Михайло Шевченко – мій знайомий. Ми з ним робили багато проєктів, зокрема й парклет на Хорива, тому стежимо за проєктами одне одного, – розповідає дизайнер й урбаніст. – Коли треба було зробити другу інтервенцію, я розумів, що це має бути щось про кінопокази, бо це місце, де колись був літній кінотеатр. І я наштовхнувся на проєкт, що робили студенти ХША, кілька вуличних об’єктів, які вони назвали Soft Collider. Це було схоже на малу архітектурну форму, де, наприклад, могли би гратися діти. Але об’єкти мали кілька рівнів, були схожими на амфітеатр, тому я запропонував Михайлу адаптувати їхню конструкцію до нашого простору. Ми створили спільний чат зі студентами, а потім на воркшопі з місцевими домовилися, як адаптувати проєкт до потреб громади», – каже Батін.

«Дві тактичні інтервенції – як два швидкі постріли. Кожна інтервенція поєднує в собі soft і hard: є виставкові конструкції, які ми робимо, і є виставка, яку ми допомагаємо організувати; є амфітеатр, а планують кінопоказ про досвід окупації. Тобто кожна інтервенція – це водночас про те, що ми робимо щось фізично, руками, і про подієве наповнення», – пояснює Андрій Батін. Зокрема, кінопокази в амфітеатрі хочуть продовжувати, коли потепліє, і вже мають домовленості з Docudays, які зацікавлені в тому, щоби створювати кіноклуби в громадах, додає Батін.

На додачу до тактичних інтервенцій команда «Нашого місця» хоче відкрито ділитися досвідом і зараз працює над створення інструкцій, які допомогли б людям у їхніх громадах самостійно провести м’які втручання. «Я бачив і створював багато інструкцій, але я зрозумів, що головний фактор того, що люди візьмуть і почнуть щось робити, – це не деталізація інструкції. Тому хочеться відійти від технологічного аспекту, дати більше емоцій і наративу», – пояснює Андрій Батін, який курує створення інструкцій.

Поки що дизайнери працюють над двома випусками, які будуть тематично поєднані між собою. Перша частина буде включати підказки щодо того, як організувати фотовиставку у своїй громаді, а друга – як виготовити виставкові конструкції «як IKEA, тільки трохи простіше». Батін додає, що «може виходити не так, як в інструкції, але це не буде неправильно». Перші інструкції планують випустити приблизно в середині квітня, хочуть поширити в соцмережах, у форматі PDF і, можливо, у невеликому друкованому накладі.

«Сучасними номадами» Батін називає айтівців, які часто змінюють місце роботи й мандрують, а отже, їм зручно мати валізу з мінімумом речей і створювати меблі з доступних матеріалів, які є під рукою, наприклад, із картону. 

Такі меблі водночас можуть бути функціональними й естетично вписуватися в різні простори. Це і є принципом ощадливого дизайну (його також називають «бідним»,  але Батін наполягає саме на назві «ощадливий»). Цей вид дизайн виник у «буремні часи», коли було мало матеріалів, тому зараз може бути ще більш актуальним, вважає Батін. І річ радше не в ціні, а в тому, що ощадливий дизайн дозволяє зробити більше з меншої кількості матеріалів, а решту грошей, наприклад, витратити на FPV-дрони.

Ще один аргумент на користь ощадливого дизайну – це те, що створюючи його, людина відчуватиме себе не пасивним користувачем простору, а його активним співтворцем, каже Андрій Батін. «Відбудова не буде залежати від когось, хто прийде з робить. Вона може бути децентралізованою, коли тобі дають ресурси, а ти ними можеш розпоряджатися так, як вважаєш за потрібне», – коментує дизайнер.

Яким може бути Панський парк (і чому це той випадок, коли проєкт не залишиться просто проєктом)

Бачення розвитку Панського парку громада разом із командою проєкту «Наше місце» сформувала під час трьох воркшопів і персональних інтерв’ю. Серед принципів команди – збереження природи й історичної пам’яті, інклюзивність, інтерактивність й інформативність простору, а також туристична привабливість.

Панський парк має потенціал, бо компактно розташований на території за п’ять хвилин від центру Макарова, і там уже є кафе, дитяча й спортивна інфраструктура, краєзнавчий музей на збереженому Городищі, оточеному ровом, річка з пляжем і біорізноманіттям, вважають у команді.

Як планують зонувати простір

Городище стане простором для проведення майстеркласів із ремісництва, виставок і локальних свят. Зараз місцеві називають цей простір «п’ятачком». Крім краєзнавчого музею, тут розташовані кілька адміністративних споруд. Городище називають історичним серцем міста й планують поєднати його з громадським простором на березі річки Здвиж. 

Схил між просторами хочуть перетворити із перешкоди на інклюзивний пандус (який може бути не лише безбезбар’єним, але й мультифункціональним). «Пляж поступово захоплюють рослини. Пандус також може бути певною жорсткою межею, який може стримати дику природу, але не нашкодити їй», – вважає Юрій Грановський.

Амфітеатр-пірс – конструкція із пірсом-платформою й місцями для сидіння кількох рівнів. Призначений для активного відпочинку (каякінг, стрибки у воду, плавання), а також проведення культурних й освітніх заходів. Також хочуть створювати ізольовані пірси, де можна буде зайнятися риболовлею, йогою чи помедитувати.

Будинок ветеранів називають «місцем зібрання навколо ватри». Він буде розташований на локації, ізольованій від берега очеретом, але з доступом через місток. Орієнтовано всередині можуть перебувати 12 людей (із можливістю ночівлі й відпочинку). Крім того, мають звести спортивно-реабілітаційний центр (ділянку виділять на території спортивного комплексу).

Крім того, облаштують літню терасу, зону фонтану (надати нових функцій уже наявному) і пляж зі спортивними активностями (волейбол, фрізбі, водне поло). 

Зараз RDS фінансує першу частину проєкту – побудову амфітеатру, а також усі пов’язані процеси: від закупівлі інструментів до зарплатні команди. Там кажуть, що поки що не мають партнерів серед бізнесів, хоча «хотілося б». Попри це, у групі дорожньо-будівельних компаній будуть намагатися продовжувати проєкт, наприклад на Харківщині, і не виключають, що повернуться до першочергової ідеї – облаштувати дитячий майданчик із бомбосховищем.