У березні 2021 року на Андріївському узвозі з’явився черговий бронзовий пам’ятник – цього разу Миколі Гоголю. Одним із перших на це звернув увагу галерист Євген Карась. «Прикро за Київ. Скільки можна його загиджувати бездарними пам’ятниками, до того ж Андріївський узвіз?» – написав він на своїй сторінці у Facebook. «Цікаво, хто ж вирішив, що може ставити скульптури на Андріївському без погодження громади Києва, як у себе на дачі?» – задавався питанням урбаніст Віталій Селик.

У травні новий пам’ятний знак встановили в Маріїнському парку. Він має форму валуна та присвячений матерям. Така форма, за ствердженням управління туризму та промоції КМДА, мала символізувати «титанічну роботу матерів протягом тисячоліть людської історії». Але після шквалу критики в соцмережах управління й Київрада видалили новину про цей пам’ятник зі своїх сторінок.

The Village Україна розбиралося, звідки з’явилися ці пам’ятники, хто дав на це згоду та хто взагалі вирішує, який об’єкт має з’явитися на вулицях Києва.

Пам’ятник Гоголю

Пам’ятник молодому Миколі Гоголю, який зараз стоїть на Андріївському узвозі, створив ще в нульових київський скульптор Борис Довгань, нині вже покійний. Він також є автором численних барельєфів, меморіальних дошок, пам’ятників і скульптур, встановлених у Києві та в інших населених пунктах України. Він, зокрема, створив скульптурні панно на будинку УкрІНТЕІ («Літаючій тарілці») на Либідській площі та пам’ятник Олександру Вертинському на тому ж Андріївському.

«Скульптура "Молодий Гоголь" була відлита в бронзі десь у 2008-му. Але Довгань почав працювати над цією композицію ще в 1970-х роках. Невеликі версії композиції "Миргород", перша назва роботи, адже Гоголь тут зображений в ранньому, українському за тематикою, періоді творчості, зберігаються в Київській картинній галереї і в музеї в Москві. Теж в бронзі, – розповіла The Village Україна дочка скульптора Катерина Довгань.

Довгань створював скульптуру як подарунок Києву. Рішення встановити її у публічному просторі міста підтримала комісія Київради з питань культури та туризму. Щоправда, ще у 2012 році. Але як локацію для нього розглядали Маріїнський парк або сквер на вулиці Спаській, що на Подолі. Сам автор називав свого Гоголя не пам’ятником, а парковою скульптурою. Але в результаті встановили його на Андріївському узвозі, який ніяк парком не назвеш.

«Це паркова скульптура, якій місце біля санаторіїв, цей пам’ятник не прив’язаний до місця. Із постаментом є питання. Логіка монументів на Андріївському узвозі більш-менш однакова, вони всі без особливих постаментів, близькі до людей, щоб можна було сфотографуватися, потерти носик. Чи такі пам’ятники сучасні? Я думаю, ні. Думаю, що експерти краще оцінять. Я намагаюся працювати в іншій системі координат», – прокоментував для The Village Україна цю роботу скульптор Назар Білик.

Ми спробували дізнатися, хто погодив встановлення цього пам’ятника саме в цьому місці.

«Було багато ідей щодо місця, бюрократичні зволікання, довго і вже не потрібно про це розповідати, і, здається, тільки Подільська адміністрація займалась цим питанням, оскільки на Подолі багато пов'язано з Гоголем і його творчістю. Місце на узвозі підлягало благоустрою, і його (благоустрій) вирішили робити під цю скульптуру», – розповіла Катерина Довгань.

На питання, хто фінансував встановлення пам’ятника і хто взяв його на баланс, вона відповіла: «Подільський район, наскільки мені відомо».

Але Подільська РДА у відповіді на запит The Village Україна це заперечила: «Подільська РДА не є балансоутримувачем, замовником чи виконавцем робіт із встановлення пам’ятнику Гоголю на Андріївському узвозі», – зазначили там.

Ми відправили запит до КМДА, щоб дізнатися, хто погодив встановлення цього пам’ятника. Ми отримали відповіді департаменту містобудування та архітектури й департаменту культури, у яких вони стверджували, що не є замовниками чи балансоутримувачами.

Імовірним спонсором встановлення називали колекціонера Олександра Брея, з ініціативи якого на Андріївському з’явився інша скульптура Довганя – Вертинський. У ефірі телеканалу «Київ» він заявив, що до встановлення причетні родичі скульптора: його дружина, донька й онука – а також волонтери й «представники районної влади».

«Узагалі неприпустимо, щоб невідомий меценат, хай навіть і за свої кошти, встановив таку фігуру й облаштував простір на одній із найбільш цінних вулиць міста без консультацій із громадою. Для цього треба було провести публічні обговорення про те, що там має бути встановлено і як облаштувати простір, чи там має бути історична особистість, чи там має бути творча особистість, чи просто фонтан. Після визначення, що там має бути, потрібно було провести архітектурний конкурс на облаштування цієї зони й потім конкурс на скульптуру. І не забуваємо, що Андріївський узвіз – це історична вулиця Києва, де кожен метр має певний сценарій. Встановлення такої скульптури може його зламати. Тому до таких просторів треба ставитися дуже обережно», – каже у коментарі The Village Україна урбаніст Віталій Селик.

Пам’ятний знак на честь матерів

Хоча про встановлення пам’ятного знака на честь матерів у вигляді валуна інформував сайт Київради, жоден із департаментів КМДА не замовляв і не фінансував цей об’єкт. Як удалося з’ясувати The Village Україна, цей знак встановила за власний кошт приватна компанія «Холдинг НАС», яка займається масовими заходами й благодійними кампаніями. Ініціатором була засновниця компанії Юлія Кириленко.

Ми поспілкувалися з її помічницею Веронікою Федоришеною, щоб дізнатися, хто вигадав концепцію пам’ятного знака та хто погоджував його встановлення.

«До Дня матері ми організовували флешмоб «Моя мама – найкраща» й хотіли зробити щось таке, що б запам’яталося і що б об’єднувало нас усіх. Ми почали в інтернеті шукати: виявилося, що в Києві немає жодного пам’ятника матерям. То ми й вирішили, що до Дня матері зробимо такий пам’ятний знак», – розповіла вона.

У компанії кажуть, що автора в цієї роботи немає. «Концепцію пам’ятника ніхто не вигадував. Дизайнером стала сама природа», – розповідає Вероніка. Валун, за її словами, вибирали в Камінному селі. Це геологічний заказник місцевого значення в Житомирській області. Яйцеподібна форма каменя мала символізувати «початок».

На валун нанесли малюнки дітей із лікарні «Охматдит», якій допомагає компанія. «Ми вирішили, що попросимо діток зробити малюнок «Моя мама – найкраща», але з тою ідеєю, що ви будете підходити до цього валуна (він називається «Валун мрій») і загадувати бажання. І там буде магічна сила, яка буде виліковувати, і дітки зможуть бути здоровими», – додає Вероніка.

Місце для «Валуна мрій», за її словами, вибрали випадково: «У Маріїнському парку був скверик, який підлягав реконструкції. «Київзеленбуд» виділив нам цю територію, щоб ми як меценати її відреставрували. І так символічно сталося, що поруч – дитячий майданчик. Ми зробили материнський скверик і поставили туди камінь-валун».

Помічниця Юлії Коваленко не знає, чи організатори готували якийсь пакет документів на встановлення знака. Як і не має інформації, на чиєму балансі тепер перебуває цей об’єкт, але припускає, що на балансі «Київзеленбуду».

Ми питали в КМДА, чи пройшов пам’ятний знак на честь матерів якусь процедуру встановлення, проте конкретної відповіді не отримали. Департамент містобудування та архітектури, департамент культури й департамент суспільних комунікацій, на які переадресували наш запит, відповіли, що не мають стосунку до нього.

У компанії кажуть, що автора в цієї роботи немає

«На мою думку, пам’ятник абсолютно відповідає тенденціям сучасного мистецтва. Він викликає дискусію, примушує задуматися, він не просто показує форму, він показує емоцію, – зазначає Віталій Селик. – Але, знову ж таки, тут питання до того, хто і як вирішив встановити цю скульптуру й чи стала вона доречною в цьому місці. У парку є балансоутримувач. І всі об’єкти, які з’являються в парку, мають ставати на баланс цього парку – дирекції парку або «Київзеленбуду». З іншого боку, треба розуміти, що той же Маріїнський парк є парком-пам’яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. І будь-які архітектурні зміни чи поява малих архітектурних форм має проводиться за проєктами, які розробляють спеціалізовані наукові та проєктні установи й узгоджуються з центральними органами виконавчої влади згідно з законом про природно-заповідний фонд України. Але в принципі, зміни в таких цінних об’єктах мають додатково узгоджуватися з громадою. Спочатку на громадських слуханнях потрібно вирішити, які об’єкти кияни хотіли б бачити в цьому парку, а після цього в ідеалі потрібно проводити конкурс на кращу концепцію. І містяни мали би обрати, який саме проєкт хочуть бачити там».

Чому ж ці пам’ятники з’явилися без обговорення та консультацій із мешканцями міста? Насправді процедура й не передбачає таких обговорень. Розберемося, як це відбувається.

Як і хто вирішує, який пам’ятник чи скульптура з’явиться в публічному просторі Києва?

Пам’ятники та скульптури на вулицях і в парках Києва можуть мати різні статуси: пам’ятник (монумент), пам’ятний знак або садово-паркова скульптура. Для кожного з них передбачені різні процедури встановлення.

Пам’ятники й монументи

Створення пам’ятників регулюється постановою Кабміну №1181 «Деякі питання спорудження (створення) пам’ятників і монументів» і Порядком спорудження (створення) пам’ятників і монументів, затвердженим наказом Державного комітету України з будівництва та архітектури №231/806.

Водночас пам’ятники та монументи бувають державного значення й місцевого.

Рішення про спорудження пам’ятника державного значення ухвалює Кабмін. Пропозиції щодо таких пам’ятників може подавати місцевий орган виконавчої влади (у Києві це КМДА) не пізніше ніж за півтора року до запланованої дати встановлення. У пропозиціях треба обґрунтувати доцільність увічнення тих чи тих подій або осіб.

Водночас ініціювати встановлення пам’ятників державного значення можуть підприємства, установи, організації й об’єднання громадян. Для цього вони подають клопотання, до яких треба додати такі документи:

  • обґрунтування, чому пам’ятник треба встановити в цьому населеному пункті;
  • історична довідка Національної академії наук щодо значення події або особи (робиться за зверненнями підприємств та організацій);
  • погодження з КМДА місця встановлення пам’ятника з урахуванням генплану та іншої містобудівної документації;
  • фінансово-економічне обґрунтування вартості спорудження;
  • джерела фінансування.

Після того, як Кабмін ухвалить рішення про встановлення пам’ятника державного значення, Міністерство культури проводить конкурс на кращу проєктну пропозицію.

Ескізні проєкти пам’ятників розглядає департамент містобудування та архітектури КМДА, а потім їх подають на розгляд художньо-експертної ради з монументальної скульптури Мінкульту. А якщо в складі монументів є архітектурні об’єкти, то ще й на розгляд архітектурно-містобудівної ради Державної інспекції архітектури та містобудування. Якщо експертна рада рекомендувала проєкти, то їх затверджує Мінкульт і передає замовнику.

Що стосується пам’ятників місцевого значення, то рішення про їх встановлення ухвалюють місцеві органи (у Києві це КМДА).

Ініціювати встановлення пам’ятника так само можуть підприємства й організації. Для цього подають клопотання з аналогічним пакетом документів:

  • обґрунтування доцільності спорудження пам’ятника саме в Києві з висновками департаменту культури КМДА;
  • погодження з КМДА місця встановлення пам’ятника з урахуванням генерального плану й іншої містобудівної документації;
  • фінансово-економічне обґрунтування вартості;
  • зазначення джерел фінансування.

Після того, як КМДА ухвалить рішення про встановлення пам’ятника, департамент культури має провести конкурс на кращу проєктну пропозицію та забезпечити створення ескізу за кошт місцевого бюджету.

Проєкти пам’ятників місцевого значення погоджують на спільних засіданнях архітектурно-містобудівних рад при департаментах містобудування та архітектури й культури КМДА, до яких можуть залучати обласні організації Національної спілки художників і Національної спілки архітекторів.

Пам’ятні знаки та меморіальні дошки

Встановлення пам’ятних знаків у Києві регулюється іншим документом – розпорядженням КМДА №516 «Про деякі питання встановлення пам’ятних знаків в місті Києві».

Заяви на встановлення пам’ятних знаків розглядає окрема комісія Київради, яка так і називається – комісія з питань встановлення пам’ятних знаків у місті Києві. До її складу входять представники КМДА, учені-історики, мовознавці, краєзнавці, пам’яткознавці, архітектори й «інші представники громадськості». Комісія проводить засідання не рідше ніж щокварталу. У них можуть брати участь депутати Київради, журналісти та просто жителі Києва.

Для того, щоб комісія розглянула питання про встановлення нового пам’ятного знака, їй потрібно подати:

  • історичну довідку про подію або особу, ім’я якої пропонується присвоїти;
  • чорновий ескіз знака з урахуванням особливостей території, на якій його встановлять, і пропозиції щодо тексту напису на ньому, опрацьованого Інститутом української мови Національної академії наук;
  • якщо знак встановлюється на згадку про особу, то потрібна письмова згода родичів (діти, удова, удівець, а якщо їх немає, батьки, рідні брати та сестри);
  • лист-згоду власника / балансоутримувача території, на якій хочуть встановити пам’ятний знак;
  • згоду ініціаторів про фінансування робіт із проєктування, виготовлення та встановлення знака.

За результатами засідання комісія може підтримати клопотання й рекомендувати встановити пам’ятний знак (зокрема за кошт місцевого бюджету), перенести розгляд або відхилити клопотання. Після цього для встановлення пам’ятного знака КМДА має ухвалити розпорядження.

Садово-паркова скульптура

У Правилах благоустрою міста Києва нічого не вказано про процедуру встановлення паркової скульптури. Ми звернулися до КМДА з проханням пояснити алгоритм. У департаменті містобудування та архітектури відповіли, що встановлення садово-паркової скульптури «покладене на балансоутримувача території». Після прохання уточнити, що це означає, нам пояснили, що існує два варіанти. Перший: балансоутримувач парку або скверу встановлює садово-паркову скульптуру під час капітального ремонту території (тоді це зазначається в проєкті ремонту). Другий: скульптуру можуть встановити окремим розпорядженням КМДА. Саме так, наприклад, з’явився пам’ятник Данте Аліг’єрі на Володимирській гірці.

Хто відповідає за пам’ятники?

«За об’єкти, встановлені в публічному просторі, відповідають їхні балансоутримувачі», – пояснюють у департаменті культури. Тобто після того, як пам’ятник чи пам’ятний знак встановили, треба, щоб якийсь орган, установа чи підприємство прийняли їх на баланс, утримували, ремонтували, охороняли та захищали, зокрема від критичних нападів.

«Про це взагалі ніхто з активістів не думає. Усі хочуть відкрити – і забути. І це ще одна проблема – кому передати? Зазвичай передають департаменту культури, департаменту суспільних комунікацій або якомусь комунальному підприємству. А для них це головний біль. Бо вони мають виконувати додатковий об’єм задач щодо об’єкта, який не є їхньою ініціативою», – розповідає архітекторка-урбаністка, співзасновниця ГО «Урбан куратори» Анастасія Пономарьова.

Чи можуть демонтувати пам’ятник після того, як його встановили?

Ми поцікавилися в КМДА, чи є така процедура та що може бути підставою для демонтажу. У департаменті культури нам відповіли: «Перелік пам’ятників у Києві, що підлягають демонтажу, затверджений розпорядженням КМДА від 25.05.2016 року №342 «Про деякі питання виконання закону України «Про затвердження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» на території міста Києва». Виходить, підстав демонтувати пам’ятник, який не підпадає під декомунізацію, немає.

Що не так із пам’ятниками в Києві?

По-перше, хаотичний і безсистемний підхід. «Як правило, ініціатива зі встановлення пам’ятників у нас іде від Міністерства культури чи КМДА. Ще буває, що ініціативна група подає до розгляду КМДА документи з проханням встановити якийсь пам’ятник. Але зараз ми бачимо повну стихійність із муралами, із пам’ятниками: у мера один смак, в експертів інший, а громада хоче комусь носик потерти. Немає чіткого механізму, тому ми бачимо не тільки, як місто руйнується забудовами, але й благими намірами «прикрасити». Створюється барвистий вінегрет у вигляді графіті, монументів, будинків», – вважає скульптор Назар Білик.

Через таку безсистемність публічний простір заповнений неякісними, несучасними та схожими один на одного об’єктами, які не вписуються в простір.

«Дуже часто пам’ятники в нас – це якісь антропоморфні фігури, неінтерактивні й не дуже вдало вписані в публічний простір, вони не рефлексують з ним, а самі собою. Таких антропоморфних скульптур просто безліч у Києві, вони просто засмічують парки, схили, набережну. Якийсь «аполончик», якась «німфочка», пофарбовані білим кольором, який облуплюється щовесни. Наприклад, на Оболонській набережній є цілий променад з античних фігур, які нічого не додають, не вирішують жодної проблеми, а тільки захаращують простір. І в нас є така традиція запхати щось у той простір, який узагалі цього не вимагає. Купа таких металевих скульптур, які просто є сміттєзбірниками. Важко назвати простір, де цього немає. От на промисловому Подолі поки що нічого немає, бо ще руки не дійшли. А якщо піднятися у верхнє місто, то там купа цього. Є більш цікаві тимчасові проєкти, але їх можна перерахувати на пальцях», – відзначає Анастасія Пономарьова.

По-друге, процедура встановлення пам’ятників і скульптур у місті є непрозорою. Мешканці Києва дізнаються про них постфактум, коли справу вже зроблено. А процедури демонтажу пам’ятників немає, якщо вони не комуністичні.

«Встановлення пам’ятників не погоджують із громадськістю, експертами. Немає вибору, немає конкурсів. Нас ставлять перед фактом: отут поставили такий об’єкт або тут скоро поставлять от такий об’єкт. Але є й гарний приклад, коли ініціативна група хотіла зробити сквер Сліпака на Андріївському узвозі та зіткнулася з осудом громадськості. Міська влада, зваживши ризики, усе-таки оголосила конкурс на проєкт скверу. Будуть розглядати кілька проєктів, кілька рішень щодо простору та скульптури. Усі згодні, що сквер треба присвятити Сліпаку. Але як це має виглядати, громада повинна обрати на конкурсі. Кияни обговорять й оберуть найкраще рішення», – зазначає Віталій Селик.

Якщо ж ініціювати встановлення пам’ятника чи скульптури хочуть митці або меценати, то їм теж доведеться стикнутися з труднощами. Анастасія Пономарьова, яка була кураторкою в таких проєктах, розповідає:

«Мені не вдалося знайти координатора, представника муніципалітету, який би міг пояснити цю процедуру прозоро та зрозуміло. Я не можу стверджувати напевно, що такої людини не існує, але, найімовірніше, ні. В інших країнах є «єдине вікно», куди ви звертаєтеся й кажете: «У мене є така ідея, як я можу реалізувати це?» Зазвичай є окрема особа або центр, який це координує й може пояснити, із чого почати. У нас такого немає.

Також мені не вдалося знайти жодного документа, який би зрозуміло пояснив, як це робиться. Публічної інформації просто немає. Ви не можете нагуглити й в один клік отримати дорожню карту про те, куди йти і як це робити. Є брак відкритих даних. Наприклад, ми хочемо встановити пам’ятний знак, умовно, українській вербі, шукаємо для нього місце й натикаємося на проблему, що ми не знаємо, у якому місці можемо це зробити. Кадастрові карти не повні. Якщо ми оберемо конкретне місце, то з великою ймовірністю за цими картами не зможемо перевірити, чи можемо там встановити пам’ятник. Важко дістати дані про підземні мережі, що теж може бути проблемою для мистецького об’єкта. Нам доведеться пройти ще купу кабінетів, щоб зібрати ці дані, хоча вони могли би бути у відкритому доступі.

Є проблема з мовою. Наприклад, у ДБН або розпорядженнях про благоустрій відсутні терміни, як-то: інсталяція, перформанс або медіаарт. Усе те, що зараз є активною формою пам’ятників, по суті не є можливим з погляду закону й регламентів. Митці не говорять однією мовою з людьми, які мають погодити той чи той проєкт. Якщо ми говоримо про постійний проєкт, а не тимчасову акцію, так чи так він має бути погоджений із різними департаментами».

Як треба?

На думку Віталія Селика, потрібно проводити відкриті конкурси й активніше залучати громаду до ухвалення рішення. «Найближчим часом на національному й на місцевому рівнях мають ухвалити нормативні акти, які повинні врегулювати залучення громади до планування просторів. Положення про громадські простори, зокрема, мало би регулювати залучення громади до обговорення встановлення подібних скульптур у міських зонах», – каже він.

Назар Білик вказує на необхідність залучати не тільки громаду, але й експертів-мистецтвознавців: «На мій погляд, коли ми це вирішуємо, важливо залучати експертну думку. Чи має бути залучена громада до цього рішення? Звичайно. Повинна бути якась квота на ухвалення рішення – частка громади й частка експертів».

Пам'ятник на честь Павла Шеремена. Скульптор: Назар Білик

Як позитивний досвід Назар Білик згадує конкурс на найкращу ідею пам’ятного знака про справу Бейліса, у якому він брав участь. Конкурс провела агенція Urban Curators на замовлення мецената В’ячеслава Москалевського. До участі запросили українських художників, що мають досвід роботи з публічним простором.

«Це унікальний досвід. Разом зі мною в конкурсі брали участь художники, які займаються сучасним мистецтвом, але не скульптурного фаху: Микита Кадан, Анна Звягінцева. Організатори вибрали правильний підхід – це довіра до авторських колективів та експертних груп», – вважає Білик.

У конкурсі переміг проєкт Анни Звягінцевої, яка запропонувала перетворити на артоб’єкт зупинку для громадського транспорту, щоб люди, очікуючи на свій транспорт, відчули себе на місці обвинуваченого або на лаві підсудних. Артзупинку мали встановити біля Печерського районного суду міста Києва влітку 2020 року, але проєкт досі не реалізували. Такий артоб’єкт мав би взяти на баланс «Київпастранс», оскільки саме це підприємство відповідає за зупинки громадського транспорту. За даними «Заборони», «Київпастранс» відмовився це зробити.

Фото: Настя Шумілова