У рубриці «Улюблене місце» The Village Україна розповідає історії про улюблені місця цікавих жителів Києва. Цього разу гуляємо містом з музиканткою Аліною Паш. Друга частина її дебютного альбому «Пинтя:Місто» – натхненна саме Києвом (реліз платівки – 14 червня).

Зустрічаємося у «Каштані» на Рейтарській. Аліна розповідає знайомим і жартує: «Дівчина з village дає інтерв’ю The Village». Йдемо гуляти з Аліною її улюбленими локаціями та дізнаємося, як Київ став її другим домом після Закарпаття, де росте дика конопля та чому вона вирішила зняти кліп і набити тату на Block Party.

Фото: Анна Бобирєва

 Про місто

Восьмий рік я живу в Києві та вважаю його своїм другим домом. Перші два роки місто мені здавалося дуже жорстким. Жила тоді на Героїв Дніпра, у маленькій квартирці. Я уявляла Київ неотесаним парубком, з яким ніяк не можу подружитися. Не розуміла, який район з яким з’єднується. Масштаби міста лише пізніше осягнула.

Потім я почала більше зв’язуватися із музичною культурою. Пізнавала її через клуби та вечірки типу «Схема», «Стрічка», Closer. Ця культура стрімко розвивається. Люди в ній дорівнюють вільності та хоробрості у своїх ідеях. Видно, що багато хто думає. Це прошарок людей, які хочуть спілкуватися, об’єднуватися, змінювати. Вони змінюють те місце, де перебувають.

За ці роки я жила на Позняках, Басейній, Бессарабці. Тепер мешкаю біля КПІ. Там усе переробляють, ремонтують, і це нагадує моє життя: важко, пильно, стирчать штирі, купа людей. Така велика перебудова. Крім того, там [на КПІ] відчувається інтернаціональність, що теж нагадує те, що в мене зараз відбувається у житті. На Довженка – у нас репетиційна студія. Тут тусуються люди, які не тільки пов’язані з кіно та музикою. Це місце потрошки обростає сенсом, стає живим.

Пам’ятаю, коли вперше побачила Барселону, вирішила, що хочу там жити. Сьогодні я маю можливість зробити це – у мене хлопець там живе. У нього дуже красива квартира. З величезними стелями, старими дерев’яними вікнами, безліччю антикваріату. Наш день починався з того, що ми йшли на пляж, пили каву на березі моря. Коли знали, що у нас не так багато справ, брали із собою книжечку і косячок – це просто ідеально. Я розумію, що залюбки б там жила. Але зараз я відчуваю потребу бути в Україні.

Перша частина мого альбому («Пинтя:Гори») – українськомовна та пов’язана з усім етнічним. На другу – «Пинтя:Місто» – мене надихнув Київ, перший тречок «Інтро» саме про нього. Цей альбом – олів’є з різних мов, стилів, з екстриму. Саме з цим у мене асоціюється місто, у ньому є такі контрасти.

 «Каштан» та вулиця Рейтарська

У «Каштані» я зустріла велику кількість друзів та людей, з якими тепер працюю. Дуже часто тут проходять мої ділові зустрічі, особливо ранкові. Тут можна насолодитися справді кльовою кавою в хорошій атмосфері. Хтось грає в теніс, хтось дивиться на воронів, які теж роблять це місце символічним. У цьому дворику немає дурацьких реклам, але є безліч стікерів. Видно, що молодь тут тусується.

Рейтарська збирає правильну аудиторію, з якою мені хотілося б спілкуватися. Недарма на цій вулиці проходить Block Party: тут великий згусток кльових людей, брендів, ресторанів, які все більше згуртовуються. Тому це місце мене саме притягнуло.

На Block Party дуже багато крутих людей: красивих, усміхнених. Я кажу не про одяг, а про те, як у людей світилися очі. За кілька місяців до івенту друзі-організатори мені розповіли, коли саме відбудеться вечірка. У мене якраз нещодавно родилася пісня «Слухай», і я вирішила зняти до неї кліп на Block Party. Зробити вуличне лайв-відео реальності, якою сьогодні живе Київ, серед молоді, серед цього двіжу. Після цього там же [на Block Party] набила татуху «Слухай». Потім ще четверо людей собі такі ж зробили.

 Олегова гора (Щекавиця)

Мені це місце показав друг – Олексій Кльонкін. Він гітарист з мого першого кавер-гурту «Чілаут». Він привів мене сюди на Великдень. Я була тоді дуже сумна. Традиційно на такі свята, як Великдень чи Різдво, я їжджу додому. Це був перший рік, коли я не змогла поїхати. Він сказав: «Ну шо мала, ходи, я покажу тобі щось дуже гарне, щоб ти не сумувала».

Привів мене сюди десь о шостій ранку, коли сонце тільки вставало. Було дуже гарно. Тоді я вперше почувалася добре в Києві. Подумала, щось є особливе у цьому місті. Потім я почала сюди приходити в ті моменти, коли мені було самотньо, сумно або, навпаки, я добре почувалася і просто хотіла розслабитися.

Тут [дорогою до Щекавиці] ці дворики, гаражі, діти. Це нагадує мені життя у селі (Аліна з села Буштино Закарпатської області – ред.). Навколо росте багато рослин, можна бродити, і завжди це пригоди. А ще тут росте дика конопля. Вона гарна, добре пахне, але курити її не можна.

У нас місто трошки брудне, але коли є зелень – то відразу здається класним. Я запрошую друзів із-за кордону приїжджати в Київ саме в травні-червні, бо тоді [місто] заростає зеленню і стає красивим. Я взагалі люблю природу, вона наповнює. Всі люди можуть це відчути, адже природа – це щось живе. Те, що було спочатку, з чого ми зроблені.

Я сюди [на Щекавицю] приводжу друзів, але не всіх. У мене всередині завжди був лімітер, кому це місце показувати. Тому ви особливі, знайте.

Чи пишу я тут пісні? Якщо чесно, коли йду сюди, то хочу просто відпочити думками. Найчастіше тексти пишуться в метро чи таксі. Коли ти сидиш і розумієш, що нічого особливого не відбувається, і хочеться віддати час чомусь хорошому. А тут хочеться просто ні про що не думати. Цього мені бракує в мегаполісі – мати місця, де ти можеш відпочивати й очищуватися. Їх у Києві не так уже й багато.

 Київська фортеця

Якось я привселюдно пройшла тест на ВІЛ – як приклад людям, що я не боюся це робити. Один хлопець підійшов до мене вкінці та сказав: «Мені сподобалось, що ти дуже відкрита, чесна і все таке, я хочу навчити тебе бігати». І я така: «В сенсі «навчити бігати»? Я не дуже люблю бігати, але наче знаю, як це робиться. Він же пояснив, що це спеціальний біг як медитація. Це здалося мені дивним, але вирішила обмінятися номерами.

Цей хлопець зателефонував мені в понеділок. У мене в цей час все розривається, дедлайни. «Аліно, побігаймо», – запропонував він. І я чомусь погодилася. Взяла з собою хлопця. У нас було 2-3 години теорії, бо треба було навчитися дихати, і лише потім перейшли до практики.

Чому я це все розповідаю? Бо бігати ми вчилися на стадіоні біля фортеці. Тому фортеця для мене – щось бойове, не в сенсі негативне чи вбивче, а радше підготовче. Саме тоді я навчилася згруповуватися. Буваю, повертаюся побігати на тому стадіоні.

Я люблю фортецю і цю площу біля неї. Вона така масивна і трошки нагадує Іспанію. У фортеці над «Олімпійським» можна подивитися, який великий Київ, який масштабний стадіон. Звісно, є бажання колись його («Олімпійський») зібрати.

А ще час від часу броджу цими вуличками [поряд з фортецею]. Там класні високі дерева, можна погуляти і побачити нетиповий Київ. Не такий, де ми буваємо щодня. Я люблю дізнаватися його щоразу по-новому, люблю гуляти містом. Відкривати нові прикольні вулички. А іноді як заблукаю – бо там справді можна заблукати.