Улюблене місце Антон Слєпаков («Вагоновожатые») про клуб «Барви», КПІ та тусовки на БЖ

Фото: Анна Бобирєва

Про місто

Я народився і виріс у Києві, хоч мало хто знає, що я киянин, через мою діяльність у дніпровському гурті «Я и Друг Мой Грузовик». Сюди я повернувся з Дніпра лише два роки тому.

Хоч я і виїхав з Києва, але він залишався в мені. Мені було дуже складно розірвати з ним стосунки. Я завжди сприймав Київ як живу істоту – наставника чи друга. Коли я жив в інших містах, Київ постійно снився мені. А я перевіряв в інтернеті, що тут відбувається, як змінилися вулиці.

За останні 20 років місто дуже змінилося. І ті, хто пам’ятає минулі часи, дуже засмучені. Мені б не хотілося бути пенсіонером-буркотуном, який казатиме: «Ось у наш час було по-іншому». Але ні для кого не секрет, що зараз Києвом керують люди, які його не дуже люблять. Не знаю, чи можна називати їх киянами, бачачи ці жахіття: вирубують парки, руйнують культові пам’ятки, вліплюють одоробла замість архітектурної спадщини. Я справді обурююся і не хочу, щоб спотворювали «Тарілку» на Либідській. Мене як ножем ріже, що хочуть знести кінотеатри «Кінопанорама», «Україна» і зробити там бізнес-центри.

Я стараюся знаходити нові місця. Мені дуже подобається теперішній Поділ – дуже, чесно. Тут і офісні працівники, і багатії, і безхатьки, і молодь, і маргінали – кого тільки немає. Мені здається, що зараз це така артерія. Ну і, звичайно, подобається Рейтарська.

Важко конкретно сказати: «От сьогодні мене надихнуло місто». Тексти з’являються настільки несподівано, що я не можу припинити цей рух. Але, безперечно, у Києві я почуваюся споглядачем. Інколи дуже заважає звук. Мені категорично не подобається сьогоднішній саундтрек – звуки сучасних авто, радіо, яке несеться з кожного кафе. Тому я ходжу в навушниках і слухаю музику. У мене свій саундтрек, який найбільше підходить до мого сприйняття.

Зазвичай я заходжу на територію з боку військового шпиталю. Там є сквер і лавочки, де я колись писав тексти. Раніше у шпиталі я майже не бачив військових, а зараз їх дуже багато. Інколи я, нічого не думаючи, веду через нього друзів з Росії. Коли вони бачать скалічених людей, які пов’язані з війною, вони глибше розуміють, що у нас насправді відбувається.

На початку 90-х років у фортеці проводили концерти, сейшени, навіть функціонувала студія звукозапису, наскільки я знаю. Києву бракує легендарних місць, пов’язаних із рок-музикою, андеграундом. Тоді в нас майже не було таких клубів. Я був тут кілька разів, і мене дуже вразило, що це відбувається саме тут, у колишній тюрмі, в музеї. Мені взагалі цікаво, як у ті часи сюди не побоялися впустити рокерів – це ж такі проблемні люди. (Сміється).

Придувалов примушував мене ходити до нього в «Світоч» майже щодня – як на роботу – коли я був у Києві. Ми завжди щось обговорювали, придумували сюжети, пили каву і щось міцне. Він навіть мене непитущого змушував пити, тому що без цього дуже сакральні речі не прориваються. Із багатьма людьми я тут познайомився за горнятком кави чи чогось міцнішого.

Люблю прогулюватися по Великій Житомирській у бік Львівської площі. Там у «Будинку одягу» колись була студія звукозапису. Раніше ж не можна було просто в один клік завантажити альбом. Треба було прийти в студію з чистою касетою і за три дні забрати її. Там я записав багато культових для мене альбомів. А ще раніше на Львівській площі була трамвайна диспетчерська, у якій ще кілька років тому діяв клуб «Фазенда», у якому відбувся мій дебют як діджея.

Тут на території є «Колізей КПІ»: мама розповідала, що цей майданчик збудували чилійці, зараз там проводять наради, збори, концерти. Будинок культури КПІ – теж легендарне місце. Я там був на багатьох концертах, мультиплікаційних лекторіях десь у середині 80-х. Там ще до прем’єри я вперше побачив «Лікар Айболить» Черкаського і багато анімації, якої по телевізору не транслювали. Чимало колективів свердловського рок-клубу привозили сюди виступати. Та й зараз цей майданчик діє – і «ДахаБраха», і Dakh Daughters люблять його.