Улюблене місце Антон Слєпаков («Вагоновожатые») про клуб «Барви», КПІ та тусовки на БЖ
«Я завжди сприймав Київ як живу істоту»
У рубриці «Улюблене місце» The Village Україна розповідає історії про улюблені місця цікавих жителів Києва. Напередодні концерту гурту «Вагоновожатые» гуляємо містом з лідером колективу Антоном Слєпаковим. Він показує улюблені місця і розповідає про головні тусовочні місця Києва 20 років тому та сьогоднішній саундтрек міста.
Фото: Анна Бобирєва
Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.
Про місто
Я народився і виріс у Києві, хоч мало хто знає, що я киянин, через мою діяльність у дніпровському гурті «Я и Друг Мой Грузовик». Сюди я повернувся з Дніпра лише два роки тому.
Хоч я і виїхав з Києва, але він залишався в мені. Мені було дуже складно розірвати з ним стосунки. Я завжди сприймав Київ як живу істоту – наставника чи друга. Коли я жив в інших містах, Київ постійно снився мені. А я перевіряв в інтернеті, що тут відбувається, як змінилися вулиці.
За останні 20 років місто дуже змінилося. І ті, хто пам’ятає минулі часи, дуже засмучені. Мені б не хотілося бути пенсіонером-буркотуном, який казатиме: «Ось у наш час було по-іншому». Але ні для кого не секрет, що зараз Києвом керують люди, які його не дуже люблять. Не знаю, чи можна називати їх киянами, бачачи ці жахіття: вирубують парки, руйнують культові пам’ятки, вліплюють одоробла замість архітектурної спадщини. Я справді обурююся і не хочу, щоб спотворювали «Тарілку» на Либідській. Мене як ножем ріже, що хочуть знести кінотеатри «Кінопанорама», «Україна» і зробити там бізнес-центри.
Але бути постійно засмученим та опускатися до того, що «це не той Київ, який я люблю», – не хочеться
Я стараюся знаходити нові місця. Мені дуже подобається теперішній Поділ – дуже, чесно. Тут і офісні працівники, і багатії, і безхатьки, і молодь, і маргінали – кого тільки немає. Мені здається, що зараз це така артерія. Ну і, звичайно, подобається Рейтарська.
Важко конкретно сказати: «От сьогодні мене надихнуло місто». Тексти з’являються настільки несподівано, що я не можу припинити цей рух. Але, безперечно, у Києві я почуваюся споглядачем. Інколи дуже заважає звук. Мені категорично не подобається сьогоднішній саундтрек – звуки сучасних авто, радіо, яке несеться з кожного кафе. Тому я ходжу в навушниках і слухаю музику. У мене свій саундтрек, який найбільше підходить до мого сприйняття.
Косий капонір
Сюди я потрапив у досить дорослому віці. Не знаю, як зараз, але в ті роки про нього небагато хто знав, навіть корінні кияни оминали це місце. Мої батьки все життя мешкають у Києві, але жодного разу тут не були. Скільки разів я намагаюся їх витягнути подивитися локацію, вони завжди уникають цієї можливості.
Попри те, що це місце пов’язане з катуваннями, смертями, бойовими діями, тут завжди дуже спокійно. Як була нагода приїхати в Київ, я намагався сюди потрапити. І також обов’язково, коли мене просять показати місто, я приводжу гостей до фортеці. І дуже радий, якщо вони відчувають тут те саме, що і я.
Києву бракує легендарних місць, пов’язаних із рок-музикою, андеграундом
Зазвичай я заходжу на територію з боку військового шпиталю. Там є сквер і лавочки, де я колись писав тексти. Раніше у шпиталі я майже не бачив військових, а зараз їх дуже багато. Інколи я, нічого не думаючи, веду через нього друзів з Росії. Коли вони бачать скалічених людей, які пов’язані з війною, вони глибше розуміють, що у нас насправді відбувається.
На початку 90-х років у фортеці проводили концерти, сейшени, навіть функціонувала студія звукозапису, наскільки я знаю. Києву бракує легендарних місць, пов’язаних із рок-музикою, андеграундом. Тоді в нас майже не було таких клубів. Я був тут кілька разів, і мене дуже вразило, що це відбувається саме тут, у колишній тюрмі, в музеї. Мені взагалі цікаво, як у ті часи сюди не побоялися впустити рокерів – це ж такі проблемні люди. (Сміється).
БЖ
Тут (на місці бару Buena Vista – ред.) була кав’ярня, яка вважалася однією з найбільш тусовочних локацій Києва. У неї була якась радянська назва, яку я не пам’ятаю, бо всі все одно називали її БЖ.
Коли я вперше збирався сюди, щоб зануритися в середовище, то не спав усю ніч, так хвилювався. Мені було десь 16 років. Я не знав, як мене сприймуть, що треба робити. Навіть консультувався із більш досвідченим другом, який уже тут тусувався. Він мав екстравагантніший вигляд, ніж я: у нього були більш рвані джинси, на яких він написав назви улюблених гуртів. Я прийшов – виявилося, що зарано, тут не було великого натовпу. Тремтячими руками замовив якусь каву, тоді вона називалася на зразок «двойная половинка». Тоді зі справжньою кавою були проблеми – робили або на піску, або з угорських кавомашин. Свою першу філіжанку я випив саме тут.
Коли я вперше збирався сюди, щоб зануритися в середовище, то не спав усю ніч, так хвилювався
Пам’ятаю, що у цій кав’ярня тусила дуже колоритна пара. Вони були наче з «Вудстоку», наче Джим і Пем Моррісони. Такі в кльошах, з бакенбардами. Мені хотілося підійти і сказати: «Що мені зробити, щоб бути таким крутим, як ви?». Зрештою, я майже не тусувався. Лише іноді заходив, брав цю каву-«половинку», потягував півгодини і ставив собі умовну галочку в щоденник, що я тусуюся, я дорослий.
Потім на межі 90-х і 2000-х поряд із цим місцем була кав’ярня «Світоч». Тут містився «офіс» маестро-кліпмейкера Віктора Придувалова. Коли мене з ним познайомили, життя змінилося, бо він – дуже важливий персонаж в українській музиці. Можна навіть сказати, тотемний символ Києва.
Придувалов примушував мене ходити до нього в «Світоч» майже щодня – як на роботу – коли я був у Києві. Ми завжди щось обговорювали, придумували сюжети, пили каву і щось міцне. Він навіть мене непитущого змушував пити, тому що без цього дуже сакральні речі не прориваються. Із багатьма людьми я тут познайомився за горнятком кави чи чогось міцнішого.
Люблю прогулюватися по Великій Житомирській у бік Львівської площі. Там у «Будинку одягу» колись була студія звукозапису. Раніше ж не можна було просто в один клік завантажити альбом. Треба було прийти в студію з чистою касетою і за три дні забрати її. Там я записав багато культових для мене альбомів. А ще раніше на Львівській площі була трамвайна диспетчерська, у якій ще кілька років тому діяв клуб «Фазенда», у якому відбувся мій дебют як діджея.
Парк КПІ
Це місце особливе для мене, бо в КПІ вже 50 років працює мама, а на вулиці Політехнічній мої батьки познайомилися. Завжди, коли опиняюся в цьому районі, я знаю, що можу зайти до мами на каву. У неї в лабораторії все пристосовано для цього. В хімічній колбі вона підігріває каву. А в печі для дослідів може зробити гарячі бутерброди.
Мене надихають місця, де навколо багато молоді. Стає дуже добре на душі, настрій покращується. Це молоді енергійні люди, вони щось вигадують, щось будують. Зрештою, це гідна заміна нам, старикам. (Сміється).
Мене надихають місця, де навколо багато молоді
Тут на території є «Колізей КПІ»: мама розповідала, що цей майданчик збудували чилійці, зараз там проводять наради, збори, концерти. Будинок культури КПІ – теж легендарне місце. Я там був на багатьох концертах, мультиплікаційних лекторіях десь у середині 80-х. Там ще до прем’єри я вперше побачив «Лікар Айболить» Черкаського і багато анімації, якої по телевізору не транслювали. Чимало колективів свердловського рок-клубу привозили сюди виступати. Та й зараз цей майданчик діє – і «ДахаБраха», і Dakh Daughters люблять його.
Клуб «Барви»
«Барви» були першим альтернативним клубом, який з’явився в Києві. Я його характеризую як наш маленький CBGВ (відомий музичний клуб у Нью-Йорку – ред.). Звичайно, з нього не вийшли такі видатні гурти, але він заповнював нішу альтернативної музики, яка з’явилася в Україні. Це було одне з двох місць, де взагалі грали наживо. У ті часи були нічні клуби, казино, якісь бандитські місця. А з живою музикою були лише «Барви» та кіноклуб у кінотеатрі «Київська Русь».
Зараз такі місця своє віджили. Тому будемо сподіватися на нову історію
У «Барвах» було кілька етапів, коли там переграли всі відомі (і не дуже) на той час українські гурти. І коли ми створили «Я и Друг Мой Грузовик» в Дніпрі, то, звісно, хотіли зіграти в «Барвах». Це був наш перший концерт у столиці. Як я вже розповідав, ми запросили на нього весь музичний бомонд, який, звісно, не з’явився.
Тут можна було потрапити на якийсь сейшн невідомого гурту. А потім помітити, що це хтось із ТНМК напідпитку на мікрофоні. Зараз такі місця своє віджили. Тому будемо сподіватися на нову історію.