У рубриці «Улюблене місце» The Village Україна розповідає історії про улюблені місця цікавих жителів Києва. Напередодні першого сольного концерту гурту «ДахаБраха» в палаці «Україна» музиканти розповідають про свої місця сили та центр сучасного мистецтва «Дах», де відкрили майбутнього учасника Glastonbury і Sziget.

Фото: Юля Вебер

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Олена Цибульська

Київ – це моє місце сили.

Сюди завжди хочеться повертатися. Я мала змогу порівняти з іншими містами за кордоном. Але я б ні на що не проміняла Київ. Усюди по-своєму класно, але за тиждень вже хочеться додому. Тут моя родина, це моє рідне місто.

Коли ми з гуртом на гастролях за кордоном і я сумую за Києвом, згадую насамперед ВДНГ. Та, якщо відверто, після повернення додому часом навіть не хочеться виходити з квартири. Родина, звісно, хоче десь з тобою прогулятися, кудись вийти. Та інколи є бажання просто нікуди не йти.

ВДНГ – наше улюблене місце, тому що це неподалік від дому. Зараз це дуже популярна локація. Але ми пам’ятаємо «Виставковий центр» й іншим. Ще два-три роки тому тут майже не було людей. Ми стежимо за комплексом, як за живим організмом: постійно з’являється щось нове, відвідувачів стає все більше. Тут уже складно їздити на велосипеді, тому що всюди натовп – байдуже, вихідні це чи будні. Але можна й усамітнитися – піти вглиб території, зайти в ліс.

Останнім часом для нас ВДНГ стало знаковим місцем, тому що ми регулярно тут виступаємо. Зокрема, на фестивалях ГогольFest та Atlas Weekend. Для Києва це надзвичайні події, приємно бути їх частиною.

Марко Галаневич

У «ДахаБраха» тільки я не з Києва.

Та в це місто я закохався одразу. Воно захоплює, у нас одразу утворився зв’язок. Це й не дивно – тут стільки всього, чого не було в моєму селі. Можна сказати, що Київ уже став для мене рідним. Зрештою, я живу тут із 1998 року – тобто довше, ніж прожив удома.

У Києві у мене мільйон улюблених місць. Особливо люблю стару частину міста: Золоті ворота, Софійська, Михайлівська. Андріївський узвіз, Десятинна церква – це місця, які всім відомі.

Своєю чергою, про браму Заборовського я дізнався в університетські роки, під час навчання на філологічному факультеті. Ми вивчали твір Миколи Зерова, який має таку саму назву. Звичайно, викладач запитав, чи знаємо ми, де розташована ця брама. Це таке напівзашифроване місце: про нього мало знають не лише іногородні, а й кияни.

Брама Заборовського – це колишній західний вхід на територію Софійського собору. Але в 60-ті роки почали забудововувати цю вулицю, і вона втратила функціональне призначення. Мені дуже подобається брама як архітектурний об’єкт, але значення має радше символічне. Українського бароко збереглося не так багато, це один із небагатьох зразків у гарному стані. Можна сказати, що те, що робить «ДахаБраха» – це також у певному сенсі бароко. Тільки пост-пост-пост-бароко.

Ірина Коваленко

Ботанічний сад імені Гришка – моє улюблене місце у Києві.

Для нас із родиною це не «маршрут вихідного дня», це маршрут, коли треба провітрити голову. Коли тут цвіте бузок чи магнолія – це вже не те. Краще коли менше людей. Зрештою, сюди можна приїхати у будь-який сезон і в будь-яку погоду.

Для мене це особливе місце, тому що саме тут ми з чоловіком вирішували важливі для наших стосунків питання. Тут ми обговорювали, чого прагнемо і куди хочемо рухатися. Я у цьому саду виридала стільки сліз! Але після цього завжди ставало легше.

Три роки тому ми переїхали з Києва на дачу в Чернігівській області. Тому останнім часом у Києві, крім ботсаду, майже не гуляю. У мене там одразу Десна, річка буквально через паркан. А ще у нас великий сад. Та саджанці для нього теж замовляли у ботсаду.

Ніна Гаренецька

Я люблю Київ.

Для мене це такий згусток: усе, що хочеш знайти, можна знайти в Києві. У цьому місті є все.

Мені подобається тенденція, куди рухається Київ. Подобається, що відкривають нові кав’ярні, що на Рейтарській проводять Block Party. Це ж круто! Дивно чути, коли кажуть, що місто має бути тихим. У Європі люди теж можуть відпочивати, а поруч – вирувати життя. Як на мене, повинен бути і спокій, і такі штуки, як заходи на Рейтарській чи Atlas Weekend на ВДНГ. Це ж неймовірні фестивалі! Треба не скарги писати і петиції підписувати, а радіти. Завдяки таким подіям до Києва приїжджатимуть туристи.

Чому я люблю Будинок художника? Саме на цих сходах я вперше зустрілася зі своїм чоловіком. Як зараз пам’ятаю – він прийшов на наш виступ із однією довгою трояндою. Біла троянда, замотана у целофан. [Сміється]. Також люблю Дорогожицький парк, я там поруч виросла. Там дуже затишно і дуже приємно гуляти.

Центр сучасного мистецтва «Дах»

Ніна Гаренецька: Уперше ми прийшли в «Дах» на запрошення одногрупника Іри.

Ірина Коваленко: Мій знайомий був фольклористом і брав участь у виставі.

Н. Г.: Це була перша вистава за участі фольклористів, яку я бачила у своєму житті. Мені настільки сподобалося, як це виглядає і як може звучати автентична українська народна пісня!

Олена Цибульська: Для нас це було одкровення – що народні пісні можуть звучати настільки живо.

Марко Галаневич: Не академічно, не сухо.

Н. Г.: Ми з величезною повагою ставимося до професійних фольклористів, які займаються збереженням народної творчості. Та ми одразу обрали інший шлях. Ми хотіли робити щось нове.

О. Ц.:

«Дах» – це був перший театр, після якого мені захотілося ходити в театр.

Н. Г. Одне з головних вражень від театру – це вечорниці, які тут влаштовували.

М. Г.: Це були закриті події. Музиканти, поети, драматурги – запрошували своїх.

І. К.: А потім це переросло в проект «ДахаБраха». Влад Троїцький вирішив, якщо ми не пручаємося, якщо він дає, а ми беремо, то треба щось робити. Спочатку це були перформанси, а потім виникла ідея поставити «Макбет» Шекспіра. І так понеслося.

М. Г.:

«Дах» – це наше все.

Я якось прийшов сюди, подивився одну виставу. Думав, що я такий театрал, так шарю в театрі. А після цього розумієш, що театр – це ж зовсім інше насправді.

Н. Г.: Ми любимо це місце. Зрозуміло, що йдеться не про фізичний простір, не про цю коробку.

І. К.: Але ми теж її обжили, дали їй нове життя. Тут із тобою відбувається щось надзвичайне. Ти відключаєшся від усього світу, переходиш цей кордон. І це допомагає творити. Це наш храм, ми тут молимося. Навіть якщо у тебе проблеми вдома, ти все одно можеш прийти сюди і творити.