У рубриці «Улюблене місце» The Village Україна розповідає історії про улюблені місця цікавих жителів Києва. Ми гуляємо містом разом із лідеркою гурту ONUKA Натою Жижченко і говоримо про дитинство в Києві, мрію потрапити в «руку» «Батьківщини-матері» і культові вечірки в клубі Xlib.

Фото: Анна Бобирєва

Про місто

Я дуже люблю Київ, і це справді моє місто. Я – киянка, хоч багато хто думає, що я з Чернігова. Народилася на Воскресенці, ходила там до шкіл – звичайної та музичної. У мене досі там живуть батьки. Коли на гастролях я намагаюся медитувати, то повертаюся у своїх спогадах до парку «Аврора». Там ми з мамою в дитинстві збирали листя. Це такі спогади, що я навіть пам’ятаю запах тих червоних кленових листків. Дуже класно, що тепер я можу повернутися у дитинство, хоч зараз там уже все змінилося.

Коли повертаюся до Києва з гастролей – мене просто розривають відчуття. Я класно себе тут відчуваю. Мені подобається, що Київ різний. Подобається, що він мегаполіс, але такий затишний; що в ньому є Дніпро – це так круто, коли в місті є річка. Пісню STRUM з нового альбому (MOZAЇKA – ред.) ми записували на берегах Дніпра. Подобається історична частина Києва. Люди подобаються.

Я завжди пишу за кермом, коли їжджу вулицями Києва. Якби я не була, ким я є – то хотіла б бути водієм. Для мене це просто медитація. Коли ми працюємо над альбомом, я завжди вмикаю демки в авто і записую думки на диктофон.

 Петрівка

У дитинстві я купувала на Петрівці підручники, контурні карти. Пам’ятаю, це все коштувало дуже дорого: тоді підручників було небагато і в школі видавали один на трьох. Тому куплені на Петрівці підручники були як цілий статок. Я з дитинства люблю книжки, і запах свіжого паперу – мій улюблений. Я б хотіла собі такий аромат. У дитинстві мій улюблений магазин був «Культтовари» – я могла годинами дивитися на пензлики, папір, картон. Як була перебудова і в продажу з’явилися маркери – у мене взагалі знесло дах. У сім років, коли я поїхала в Литву з ансамблем скрипалів, то загубилася, бо задивилася на кіоск із канцтоварами і відстала від гурту.

На Петрівці продавали картриджі до приставок. Пам’ятаю, до Nintendo були тільки піратські, а оригінальні якщо й були, то коштували дуже дорого. А ще я тут купувала піратські версії фільмів на дисках. Можна було домовитися: «Хочу «Доктора Хауса» 5 сезонів». Вони такі: «Приходьте через кілька днів», – і завантажували та записували їх на DVD.

 Я з дитинства люблю книжки, і запах свіжого паперу – мій улюблений. Я б хотіла собі такий аромат

Пам’ятаю, у Чернігові ми пішли з татом на ринок купити мені аудіокасету. Мені було років десять, я хотіла «Беги по небу» Макса Фадєєва. Ми підходимо до продавця, і я кажу: «Можно мне Макса Фадєєва». А він мені: «Это музыка не для тебя». Я спитала, яка музика тоді для мене. «Вот «Руки Вверх», новый альбом». Мене це так обурило!

Мої улюблені диски – Morcheeba, Bjork, саундтрек до «Твін Пікса», Portishead. Перша і найулюбленіша касета, яка досі є вдома – Deep Forest. Нещодавно я знову повернулася до його музики і зрозуміла, що вона актуальна для мене й тепер. Не дарма він отримав «Ґреммі». Те, що ми познайомилися і записали пісню (VSESVIT – ред.) – це взагалі нереально. Його африканські слова – завчені з дитинства, від них просто розриває. Коли брат випадково забував свій плеєр – я до нього добиралася, ставила свої батарейки, відмотувала касету олівцем, щоб не витрачати їх. Мене просто неможливо було зупинити – така була ейфорія від прослуховування музики. У мене все вибухало всередині, коли я слухала касету в навушниках.

 «Батьківщина-мати»

Я з дитинства багато знаю якихось магічних історій про «Батьківщину-мати». Взагалі сама місцина – таємнича. Є багато чуток про те, як жахливо вона будувалася, як не складалося з головними архітекторами, що не можна було споруджувати її вищою за дзвіницю Лаври.

Я б не сказала, що «Батьківщина-мати» – мій символ Києва. Радше один із, бо вона вже рідна з дитинства. Не можу сказати, що вона мені подобається з погляду естетики, особливо ця радянська символіка зверху. Але це ж цілісна пам’ятка гріхів і того зла, яке теж треба пам’ятати. І ця конструкція – надскладна, цілий механізм, який обслуговує безліч людей, хоч ззовні так і не скажеш.

Я знала з дитинства, що нібито можна потрапити у вершину меча на якомусь суперліфті, де буде оглядовий майданчик, з якого видно навіть Чернігів. І я мріяла потрапити в цей меч. Виявилося, що все трохи по-іншому: можна піднятися в «руку». Основний оглядовий майданчик – трохи нижче. Вражає не краєвид звідти, а те, як туди добиратися. Приходиш униз до «Батьківщини» і кажеш: «Мне в руку». Кличуть якогось Ігоря Михайловича, він дає відривний талончик та особисто проводить вас. Там дуже красива радянська архітектура. І крутий запах усередині: пахне, як якийсь радянський військовий завод чи новий ліфт – це наче запах із дитинства. І ліфт наверх їде не прямо, а трохи по діагоналі – це дуже незвично, сюрреалістично якось. Потім лізеш по драбині. Діставатися туди значно цікавіше, аніж сам краєвид.

 Приходиш униз до «Батьківщини» і кажеш: «Мне в руку»

Це ми з Євгеном (Євген Філатов – чоловік Нати, саундпродюсер ONUKA – ред.) у рік нашого весілля зробили одне одному такі сюрпризи. Він мені – подорож «у руку» «Батьківщини-мати», а я – номер у готелі «Салют». Вийшов ностальгічний-ретро-футуристичний екскурс. Також ми тиждень з Євгеном проходили практику на ЧАЕС. Таким був наш «медовий тиждень». Результати цієї поїздки – це відеоролик Mainland. Це був уже мій десятий раз у зоні відчуження, третій – на ЧАЕС, але, мабуть, перший і останній – з таким доступом.

Для мене на станції зробили сюрприз і в рукописних архівах знайшли особисту справу мого батька. Там навіть вказано «дочка Наталія – 1 рік». Я була в таких залах, де до мене була лише одна жінка, окрім працівників станції. Якби мені десять років тому сказали, що таке трапиться – я не повірила б. Я навіть зараз розповідаю і сама собі не вірю. Із цікавого – мені після відео Mainland телефонував директор ЧАЕС. Подякував і сказав, що його він дуже вразив. Потім запитав дозвіл використати слова з Mainland у його виступі в ООН. Цей текст я вислала йому на пошту станції.

 Поділ

Ми довгий час жили з Женею на Подолі. Коли шукали квартиру – років десять тому, ще не було оголошень з фотографіями, як тепер. Ми прийшли дивитися квартиру, виходимо на балкон, а там краєвид на Дніпро. В оголошенні про це нічого не було. Я дуже добре пам’ятаю, як дідусь – господар цієї квартири – сказав: «Этот Днепр… Выходишь, смотришь, и жизнь – она как вода». Про це я навіть написала пісню Water, яка увійшла в альбом The Maneken «Soulmate Sublime». А ще тут постійно не було гарячої води. Ми гріли каструлі й одного разу рахунок за електрику перевищив орендну плату.

Ця квартира була в такій локації, що до нас щовечора приходили гості – інколи по сорок людей. У сусідньому будинку від нас був клуб Xlib – культове місце. До речі, нас із Женею познайомив його засновник Віталій Бардецький, а відлік нас як пари розпочався саме з вечірки у закладі. Оскільки Xlib розташований біля нашої старої квартири, ми були мало не на всіх виступах. На той час це був прорив. Тепер уже багато музикантів приїжджають до нас, а тоді це був лише початок. Я пам’ятаю, що найяскравішим видався концерт Crazy P, хоча вони майже не афішували свій приїзд. І це так круто: ми просто зайшли в сусідній будинок, послухали Crazy P, познайомилися з ними і пішли додому.

 Я дуже люблю парк біля Іллінської церкви – ми там завжди гуляли з собакою. Люблю Андріївський узвіз, особливо зранку десь о сьомій

У будинку, де ми мешкали, у підвалі була кав’ярня, яку ми називали «грот». Це була маленька кімнатка з атмосферою пострадянської наливайки, однією барменкою і музичним автоматом. Незрозуміло, де він там узявся, але на ньому були навіть пісні Roisin Murphy. Ми з Женею ходили туди ночами і діджеїли. Це було дуже романтично. У перші місяці нашого знайомства ми, здається, переграли на цьому автоматі всі можливі треки. Мабуть, лише ми ним і користувалися.

Зараз ми часто повертаємося на Поділ. Зазвичай домовляємося піти в Living Room, але тут завжди немає місць. Я дуже люблю парк біля Іллінської церкви – ми там завжди гуляли з собакою. Люблю Андріївський узвіз, особливо зранку десь о сьомій. А ще там є музей Чорнобиля – мені в цьому місці дуже спокійно, хоч я була там багато разів і зараз він видається мені трохи дитячим.

У треку Untitled звучить козацький марш, який грають щогодини на Контрактовій площі. Я дуже люблю Поділ, і Untitled ця мелодія була близька по духу. Взагалі цей альбом (Onuka – ред.) пронизаний духом Києва.

А ще на Подолі найкраща новорічна ялинка. Вона завжди красивіша за ялинку на Софійській площі. Якась затишна і домашня.

 Мозаїка «Берегиня»

Мене завжди надихали мозаїки, особливо українські радянські. Взагалі етноелемент має стильний вигляд саме в мозаїці. Конкретно «Берегиня» мені подобається, бо я народилася в Києві на лівому березі і пам’ятаю її з дитинства. Дуже шкода, що тепер вона не просто має непрезентабельний вигляд, а й втрачає естетичний сенс, адже навкруги такий несмак, жахливі рекламні вивіски. Вона здається еклектикою, кітчем. Мені болісно, що більшість міських мозаїк у плачевному стані, їх ніхто не реставрує. Є такі, що дивом збереглися. А ось одна з моїх улюблених – та, що навпроти Оперного театру, – взагалі в жахливому стані просто в центрі міста.

Я за те, що треба зносити пам’ятники Леніну і перейменувати вулиці, які мають радянські назви. Але всіх під цю гребінку – не можна. Я вважаю, що були митці, які творили і проходили через жорстку радянську цензуру. У їхніх мозаїках – актуальні сюжети, вони мають естетичну цінність і несуть меседж. Мені здається, що знищувати мозаїки – це просто неповага до митців, які в такі важкі часи представляли українську думку в творчих доробках. Більшість мозаїк – абсолютно не комуністичні, а світлі, романтичні, музичні. Хотілося б, щоб ті мозаїки, які не мають пропагандистських меседжів, реставрували чи хоча б не зносили. Нищити – це такий самий радянський метод. Я його не поділяю.

 Нищити – це такий самий радянський метод. Я його не поділяю

У нашої команди була ідея зробити фотопроект з мозаїками в метро, і я в шоці, що метрополітен нас підтримав і допоміг. Я очікувала, що на кожній станції буде скандал, але всі робітники навпаки допомагали. Чергові по станції поважно ставилися, дозволяли рухати нерухомі конструкції. У день відкриття виставки на станції цілий день грала музика з альбому MOZAЇKA. Робітники метрополітену – «мужички», які ремонтують ескалатори, наприклад, підходили фотографуватися. Це було так мило. Вони трохи соромилися, але розуміли, що це арт-проект, щось сучасне і цікаве. Це дає віру в те, що в нас усе буде класно за сприяння людей. Зараз на виставку водять екскурсії зі шкіл і цілі класи присилають мені фотографії. Також метрополітен погодився продовжити виставку і перенести її до одного з вагонів.

Багато мозаїк справді мов ілюстрації до пісень з нового альбому. Наприклад, трек ARKA, який присвячено арці над чорнобильським саркофагом, збігається за сенсом з мозаїкою на Шулявці – там робітник тримає атом у руках. Але моя улюблена – мозаїка на «Палаці Україна». Вона мені подобається ще з дитинства – така мінімалістична, червона, зі срібними колонами.

Про культуру міста

Слова з пісні Svitanok «Холодні будинки у різних частинах міста переховують нас до весни...» написав Єжи Коноп’є на трасформаторній будці десь на Нивках. Мій друг надіслав фото з написом – типу глянь, які класні рядки. Спочатку не зайшло, бо я ніколи раніше не співала «не свої» слова. І потім, коли ми писали пісню Svitanok – ці слова ідеально підійшли за кількістю складів на мелодію куплету. Я спитала Єжи, чи можна їх використати – і він був дуже радий погодитися.

Потім я бачила його роботи зі словом «укриття»: напис, який позначає укриття у будинках, він використав у своїх віршованих рядках. Таке вуличне мистецтво і культура міста не просто мають право на існування, а є навіть чимось новим і сучасним. У Єжи також були рядки «Життя триває, минає і укриває». Ми трохи по-іншому використали їх у пісні STRUM, звісно, теж попередньо спитавши дозвіл. Цікаво, що особисто ми навіть ніколи не були знайомі.

Мені ще подобався проект, коли художник на Подолі залишав на стінах білі малюнки-аплікації з паперу. Вони з плином часу жовкли, відривалися. І зміст цих картин був не в тому, які вони, а як з плином часу малюнки взаємодіяли з містом.

У Києві мене страшенно бісять зовнішня реклама і МАФи. А ще непродумана сучасна архітектура – мені здається, що це злочин проти міста. Не можна стирати старовинні будівлі, аби збудувати щось нове, але страшне. Ми знову повертаємося до того, що не цінуємо те, що маємо. Намагаємося якимись спонтанними рішеннями стерти прожиту історію, аби потім не збудувати нічого нового або збудувати щось тимчасове.