«Примарна поезія» – це аудіовізуальна мистецька інсталяція художника Пабло Вальбуена. Світло та звук – це основні матеріали, з якими працює Вальбуена. «У межах [проєкту] ці монументи з минулого пов'язуються з творчістю сучасних українських поетів за допомогою світла та звуку. Поезії голосами самих авторів насправді проєктують увесь сенс артпроєкту», – розповідає The Village Україна іспанський художник.

Основою для інсталяцій у Києві стали пам'ятники, які є знаковими для міста. Локації, на яких вони розташовані, також знайомі кожному: Богдан Хмельницький на Софійській площі, Володимир Великий на Володимирській гірці та Григорій Сковорода на Контрактовій площі. Світлозвукове шоу навколо трьох памʼятників у Києві відбулося 10–12 листопада з 17:00 до 23:00. Постаменти та конструкції, що їх захищають, перетворили на контекстуальні «полотна». Організаторами проєкту стала команда Don’t Take Fake за підтримки WhiteBIT.

У перший день перформансу журналіст The Village Україна Серж Хуцану відвідав усі три локації та поспілкувався з автором проєкту Пабло Вальбуеною та Юлією Сосновською з Don’t Take Fake, щоб розповісти й показати, як і що це було.

 

Пабло Вальбуена

Художник, автор проєкту «Примарна поезія»

 

– Про що говорить «Примарна поезія»?

– Ці три пам'ятники в центрі Києва пов'язують меморіали в публічному просторі, що були захищені з причин ракетної небезпеки, щоб уникнути пошкоджень унаслідок російської агресії. У межах «Примарної поезії» ці монументи з минулого пов'язуються з творчістю сучасних українських поетів за допомогою світла та звуку. Поезії голосами самих авторів насправді проєктують увесь сенс артпроєкту. 

Насправді моя робота полягала в тому, щоб ці три інсталяції стали певним каталізатором, щоби зробити видимим досвід локальних авторів.

– Чому саме ці 40 поезій?

– У проєкті залучено вісім поетес і троє поетів. Насправді ми б хотіли більше, але навіть із хронометражем в 1 годину 15 хвилин цикл уже досить довгий. Але що мені здається дуже цікавим, так це те, що ці вірші дають дуже широкий спектр емоцій.

– Маєте улюблений вірш серед них?

– Є поети, які говорять про дітей, про любов у більш ніжний спосіб. А є вірші, які є більш похмурими. Але це все дуже цікаво, тому що це їхнє бачення, і це досить широке бачення теперішнього моменту. 

Уперше, коли я читав переклади [віршів], то відчув, як шкіра вкривається сиротами. Для мене це було як: «Вау!». Коли ти сам читаєш ці вірші, це теж геть інша історія. Воно й проймає інакше. 

– Вірші завжди проймають інакше, чи не так?

– Саме так. Це зовсім інший підхід до сприйняття й відтворення реальності, ніж коли ти бачиш її в медіа, наприклад. Це набагато зворушливіше, чуттєвіше в певному сенсі. І я думаю, що вірші залишаються в нас глибше.

Це не просто те, що ви бачите, що шокує, а потім переходите до наступної новини, події, ситуації тощо. Речі, які ви бачите по телевізору або про які говорять в інтернеті, необов'язково є частиною життя кожного з нас. А ці поети говорять саме про такі речі.

– То чому для вас важливо робити це й бути тут? 

– Російська агресія – це не лише фізична війна, але й культурна війна. Росіяни дуже чітко ціляться в українську культуру. Мені імпонує спосіб використання культури не лише як форми опору, але і як чогось більш конструктивного. Це також спосіб спроєктувати себе в майбутнє, у те, що буде після вашої перемоги.

 

  

Звісно, ви повинні думати про оборону та військо, але культура – це ще один, геть інший спосіб конструктивно працювати задля майбутнього

 

У чому сенс «Примарної поезії», або що це було

Пабло Вальбуена вперше побачив закриті пам'ятники, коли приїздив до Києва на відкриття «Модулю тимчасовості». Для художника це був певний символ того, що в нас є культура, але вона зараз змушена бути в захисті від російських ракет.

Ми розповідали, хто й навіщо робить тимчасовий артпростір «Модуль тимчасовості».

«Плюс для нього – це певне закриття цих постатей, які справляють враження, немов вони перебувають у якійсь труні. Використовуючи ці памʼятники у своїх інсталяціях, Пабло ніби хотів повернути їх до певного життя, тобто дати їм голос, можливість знову бути побаченими», – пояснює комунікаційниця Don’t Take Fake Юлія Сосновська.

Саме це Вальбуена й робить через світло, що химерно просочується через дошки захисних споруд, якими закриті пам'ятники. Звуковий супровід, що чітко лунає навколо споруд, – це голоси 11 українських сучасних поетів, які спеціально записували власні вірші для цього проєкту. Поезії обирали разом з українським поетом і літературознавцем Остапом Сливинським. Зокрема, серед декламаторів можна було почути Любов Якимчук, Ірину Цілик, Павла Коробчука та самого Сливинського.

«Кожен поет записував вірші самостійно, тому вони в нас інколи з різними додатковими звуками, – розповідає Сосновська. – Наприклад, Артур Дронь зараз служить, тому він записував вірші безпосередньо з фронту, і якщо прислухатися, то можна почути в нього на тлі звуки птахів із місця, де він перебував на момент запису. Увесь цикл декламації – 1 година і 15 хвилин, це близько 40 віршів».

 

Для команди Don’t Take Fake та самого Пабло Вальбуени було важливо, щоб памʼятники для інсталяцій були саме в публічних місцях. Локації обирали такі, де завжди є чимала кількість людей, незалежно від погоди чи пори доби. Так розраховували, що більше перехожих зможуть побачити та почути інсталяції, з ними повзаємодіяти. 

Перша концепція проєкту Вальбуени була представлена в «Модулі тимчасовості». Тоді це була відеосимуляція, у якій митець використовував панорамні фотографії з кладовища автомобілів в Ірпені й також долучав голос поетеси Любові Якимчук. «Але коли він приїхав до України й побачив, як відбувається життя тут зараз, то подумав про те, що, напевно, зараз йому хотілося більше фокусуватися не на розбитих машинах чи будівлях, де загинули люди, а на тому, що вціліло, і на тому, що продовжує надихати людей.

Тому що будь-яка культура для нього – це натхнення, певна віра в те, що буде після того, як ми переможемо. Власне, саме культура буде продовжувати наше життя», – розповідає Сосновська.

 

 

Як встановлювали інсталяції

Над узгодженням і виконанням технічних робіт над інсталяціями команда Don’t Take Fake працювала близько місяця. Комунікація відбувалася з рядом держструктур, зокрема з районною адміністрацією, Київською міською військовою адміністрацією та департаментами культури й охорони культурної спадщини КМДА. 

«Насправді ми планували проєкт на одну дату, потім мали зміщувати й так по колу, – каже Юлія Сосновська. – Хоча інколи навпаки, ти розумієш, що отримав один дозвіл, але в цьому дозволі може бути сказано, що одна зі структур не заперечує, але якщо не заперечує ще хтось. Це щось схоже на історію з дозволами на мурали».

Нагадаємо, нещодавно ми готували цілу серію матеріалів про мурали в місті, їхню культурну цінність і як регулювати стритарт у місті, щоб зупинити появу неякісних робіт у межах проєкту «Тиждень муралів».