Проєктна менеджерка Євгенія Ізмайлова восени 2022 року створила благодійну ініціативу «Врятуй красу», об’єднавши пластичних хірургів для відновлення зовнішності військових і цивільних, які постраждали внаслідок воєнних дій.

Журналіст The Village Україна Cерж Хуцану відвідав одну з операцій, поетапно зафіксував, як це відбувається, і поговорив із засновницею ініціативи, військовослужбовцем і психологинею про цінність подібних процедур.

You can read this piece in English.

TRIGGER WARNING: Ми ілюструємо текст фотографіями, які зробили в процесі операції. Це графічні кадри, які не варто переглядати неповнолітнім. 

фото: Серж Хуцану для The Village Україна

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Donate

Ігор Любарський

військовий, отримав поранення у 2021 році

Мені 26 років, я родом із Кіровоградщини. Займався фермерством, полюванням. А потім почалась війна, які вже там звірі… Батько пішов воювати, а мені у 2014-му ще не можна було йти через вік, а з 2015-го, як виповнилось 18, пішов теж. Мотивація одна – захищати країну. Був такий чорт Чингісхан і він, коли воював, то кусочками так одну губернію захоплював, другу й так далі, аж поки не захопив достобіса всього. Йому вдалося це зробити, бо на своєму шляху він не зустрів колективного опору. Якщо війна на Донбасі – це не значить, що донецькі люди мають його захищати. Мають зібратись усі та вигнати ворога. Не хотілось мені, щоб до мене дійшли, наприклад, краще там уже зустріть.

У нас увесь підрозділ такий, усі так думали. У нас як сімʼя була – усі такі, що по п’ять-шість років служать. Ми роками ліжко на трьох ділили. Вчився сам багато. Є ж така штука, як Google, YouTube. Заходиш – там інформації ого скільки навчитись. Те, що мають відправляти кудись на навчання, – то тільки відмазка для ледачих. Хто хоче, можна й на військового самому вивчитись, ще й швидше, ніж у навчальному центрі. У мене друг навідник. Вивчив КПВТ [великокаліберний кулемет Владімірова танковий – ред.] на YouTube за два тижні, ще й вчив тих, хто в учебці два місяці щось там учив.

На фронті ми бойові завдання мали дивитись, перестрілюватись. Два роки тому, на 30-ту річницю Дня незалежності [України], полізли гидоти росіянам наробити. Рішили обійти тихенько, зайти в тил, але ворожий снайпер мене помітив, ну і коцнув тричі. Ну поганий снайпер – за три вистріли можна було і вбить. Руку коцнули, передпліччя й голову. Долазились.

Я ще був у свідомості години три, а потім кома – десь 10 днів чи близько двох тижнів. Ну а потім шпиталі, лікування. Спочатку в Сєвєродонецьку ковиряли, проміжний маршрут був, потім вертольотом на Харків, із Харкова – на Київ. У Києві ще робили операції. Стільки чудили, операцій стільки було.

Одна операція мені сподобалась. Трубку наркозну не могли поставити, то я був при тямі. Дивився, як вони робили, прикольно було, тільки єдине – кушетка тверда, куприк починав боліть, ноги зігнути не можна, а то шість годин лежать. Потім було мене ті госпіталі задовбали, у мене вже від них паніка була. Пропонували за кордон, мене відправляли на протезування плечової кістки. Ну як мені в Інституті травматології пояснили, що краще не робить, чим робить. Бо як протез той зроблять, не можна навантажень ніяких. І рухи не відновляться. Казали «ну можна там взять зі спини м’язи всунуть у руку», ну не факт.

Загалом на реакцію суспільства мені глибоко «на букву «є», як-то кажуть. Шрам мені навіть подобається. Я трішки похуїст. Живий, ну і слава Богу. Але все одно я втомився від того, що люди завжди таращаться, інколи питають

Я йшов на війну й знав, що маю бути до всього готовим. Та і як коцнули, думав, «кілька місяців і назад», але не вийшло. Написали мені на ВЛК «непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку». Це не «обмежено придатний». З таким заключенням у військкоматі не можна служить, ніде. Навіть інструктором у навчальний центр не можуть. А я розумію, що навчати хоча б міг чи хоч мотивувати.

Після поранення людині потрібна підтримка. Я набачився вже цих поранених. Дуже багато людей, яких трохи коцнуло, вони вже все – «я нікому не треба». Такими людьми треба займатись. Трохи відійшов я від тих госпіталів, набридає, бува, як якийсь дід питає «О, синок, на войні був?», а ти йому: «Нє, діду, ворона клюнула».

Волонтери показали постер «Врятуй красу», я погодився. Хочу, щоб асиметрію цю прибрали, а шрам мені подобається, хай буде. Я своїм досі допомагаю. Десь можна подзвонить, домовитись. Отак трошки волонтерю.

Як відбувається операція

Операція на обличчі Ігоря у клініці пластичної хірургії «Нове тіло», що на Подолі, тривала близько пʼяти з половиною годин.

Спочатку частково дістали ті пластини, які йому встановили в рік поранення, коли надавали первинну допомогу.

Опісля підготували тканини, встановили новий двокомпонентний імплантат індивідуального виготовлення, який персонально для нього розробили з поліефіра феркатона – це біоінертний пластик, який дає змогу працювати з тканинами повністю інертно.

Певний час хірурги використовують цей матеріал і так звані «кастомні імплантати», тобто зроблені індивідуально, але все ж менш обʼємні та в менших анатомічних ділянках.

Імплантат роблять за КТ, програма моделює за здоровою стороною обличчя, за неушкодженим черепом. Виготовляють його на 3D-фрезерному апараті.

Випадок Ігоря – унікальний для української пластичної хірургії ще й тому, що раніше настільки обʼємний, ще й двокомпонентний імплант, в Україні в ділянці вилице-орбітального комплексу не встановлювали, розповідають хірурги «Нового тіла».

Євгенія Ізмайлова

засновниця ініціативи «Врятуй Красу»

Мій перший тригер – дівчина, яка отримала пошкодження обличчя від ракетного удару по Кременчуцькому торговельному центру

Ще на початку повномасштабного вторгнення в мене було відчуття, що потрібно допомагати Україні більше, аніж просто донейтами. Тема пошкодження обличчя для мене дуже близька, бо я маю подібну травму. У мене був опік третього ступеня та сім пластичних операцій. Тому, коли я бачу людей із зовнішніми пошкодженнями, це викликає доволі глибокі емоції.

Мій перший тригер – дівчина, яка отримала пошкодження обличчя від ракетного удару [Росії] по Кременчуцькому торговельному центру [«Амстор»]. Її біль я відчула на собі й мені захотілося їй допомогти. Тоді я зрозуміла, що хочу допомагати українцям, які мають подібні травми. До того ж я маю досить великий організаційний досвід, розуміння цієї проблематики та професійні контакти у сфері пластичної хірургії.

Я розумію, наскільки це важко, коли ти отримуєш подібну травму й не знаєш, куди тобі бігти, де знайти правильного спеціаліста, до кого звертатись. Тому я зробила анкету, записала відео в Instagram і розпочала проєкт. Мені дуже допоміг Павло Інов, який тепер працює нашим медіаконсультантом. Ми з Павлом співпрацювали задовго до [повномасштабного] вторгнення по інших проєктах.

Саме Павло запропонував і допоміг записати відео після того, як я розповіла йому про своє бажання допомогти постраждалим урятувати красу. Це спрацювало. Відео побачила представниця журналу Playboy. На той час вони робили власний проєкт для постраждалих жінок, який називався Women Stay Strong. Вони нам передали перші контакти дівчат, а ми почали роботу з першими пацієнтами.

Ідея проєкту зародилася ще навесні минулого року, а реалізація сталася лише восени, тому що було дуже страшно зробити перший крок. Але я зрозуміла, що треба відкидати свої страхи, бо тут ідеться не про мене, а про людей, яким я можу допомогти, бо маю досвід, зв'язки та можливість це зробити.

З чого почали

Спочатку я звернулася до знайомих лікарів, у яких сама оперувалася. Але на перших кроках був хаос, ми не могли знайти постійну підтримку, людину, яка б сказала, що я ось точно маю можливість вам допомагати на регулярній основі.

Перший, хто нас підтримав, – лікар-дерматолог Євген Шагов. Нині він є нашим медичним експертом і координатором. У його клініці відбувається перша консультація та реабілітація (лазерне шліфування) для деяких пацієнтів.

Євген має широке коло знайомих у сфері естетичної медицини, і це нам дуже допомогло. Я не медик, я розуміюся лише з точки зору пацієнта. Я маю власний досвід і купу помилок, які наробила свого часу, поки відновлювала стан свого обличчя. А Євген розбирає це з погляду медицини. Він знає, з якими пошкодженнями до кого звертатися. Разом із ним ми пропрацювали схему, як це має працювати.

У мене був мій бюджет, якого мало б вистачити на відновлення зовнішності для трьох-п’яти людей. Але Євген долучив до нашого проєкту лікарів і клініки, які безплатно консультують і на благодійних засадах готові допомагати постраждалим. Вони роблять операції також безплатно, ми оплачуємо лише собівартість розхідних матеріалів, які необхідні саме для цих операцій.

Для нас важливо було сфокусуватися саме на людях, які мають травми внаслідок кульового або уламкового влучання

Для операції військовому Ігорю нам потрібен імплант. Цей імплант нам також зробили за собівартістю партнери однієї з клінік. Моя мета – об’єднати мережу перевірених партнерів, які готові будуть допомагати цим людям.

Коли ми починали нашу діяльність, ми прописували собі, як повинна відбуватися перевірка, бо хотіли допомогти саме людям, які отримали травму під час війни. Усі травми важливі, але для нас важливо було сфокусуватися саме на цій категорії – людях, які мають травми внаслідок кульового або уламкового влучання.

Зараз у нас це відбувається так: людина заповнює анкету в нас на сайті, до неї додає довідку з лікарні, уся ця інформація перевіряється нашою проєктною менеджеркою, після перевірки менеджерка передає всі дані команді. Якщо медичний експерт підтверджує, що ми можемо допомогти, ми починаємо працювати з людиною.

У нас поки що немає експертизи в деяких важких випадках, наприклад, офтальмологія, якщо там потрібне протезування. Був дуже складний випадок, я мала велике бажання допомогти людині, але, на жаль, ми не знайшли в Києві потрібного спеціаліста й відправили людину до Одеси, бо там обіцяли з цим упоратися.

Коли ми розуміємо план лікування, ми погоджуємо його з людиною, щоб вона розуміла, що це не закінчиться завтра чи через два місяці. Це може тривати й рік, і більше.

Наразі ми довели до якогось логічного кінця тільки двох найперших пацієнток Марину та Ліку, з рештою ще працюємо. Найпершою стала Марина, яка отримала поранення під час ракетного удару по Харкову. Вона потрапила до лікарні важкопораненою, частини обличчя просто не було, виднілися кістки. Коли Марина потрапила до нас, ми видаляли їй навіть скло з грудної клітини, яке спершу залишилося непоміченим лікарями. Це був дуже важкий випадок, але тепер, коли вона пройшла три процедури лазерного шліфування, вона має гарний вигляд. Ми, звичайно, розуміємо й усіх попереджаємо, що шрами від війни повністю нікуди не зникнуть. Для нас важливе не лише видалення рубців, а й психологічна реабілітація.

Тому ми відразу залучили до проєкту психологиню Лесю Матвеєву й приділяємо увагу спілкуванню людини з психологом і налаштуванню на нове для неї життя. Для когось це може бути меншою проблемою, але, наприклад, для мене, це було катастрофою, бо я отримала травму в 17 років, коли мала великі плани на майбутнє, і здавалося, що це кінець.

Для проєкту ми шукаємо людей, чоловіків і жінок різного віку, для яких це дійсно важливо. Я щаслива, що в нас серед партнерів є також професійна психологічна асоціація, що працює з травмотерапією. Вони надають нам спеціалістів, які готові працювати з нашими пацієнтами. Але, на жаль, не всі пацієнти поки що морально готові до цього, та ми їх усе ж підштовхуємо, пояснюємо, що це може бути важливим доповненням саме для них.

Основа – це мої власні кошти, які доповнюються добровільними внесками знайомих або членів команди

Я дуже ідейна людина, і якщо я заряджаюся ідеєю, для мене немає перешкод, щоб її реалізувати. Мною рухало бажання допомогти, розуміння того, що ми маємо можливість, бо до мене доєдналися партнери, які дуже підтримали, лікарі та клініки, які проводять лікування безплатно.

Оскільки ми оплачуємо лише собівартість матеріалів, це не аж такі великі кошти. Тож жодних донейтів ми не збираємо, фонди також не залучаємо. Основа – це мої власні кошти, які доповнюються добровільними внесками знайомих або членів команди. У мене був розрахований певний бюджет, який я була готова на це виділити.

Я вважаю, що це мій внесок у добру справу. Бо я не розуміюся на зброї, розумію, що можна донейтити великим фондам на кшталт «Повернись живим» і «Фонду Сергія Притули», вони знають, куди розподілити. Але мені дуже хотілося зробити щось для окремих людей, на яких війна лишила фізичні шрами. З моїми навичками вести перемовини я відчувала, що можу об’єднати людей, готових допомагати.

Великі кошти насправді не були потрібні. Сайт-візитка обійшовся у 200 доларів. Ще я придбала фотографії, які є на сайті. У мене є на це час, бо я у декретній відпустці й від основної своєї діяльності відійшла. До того ж зараз я навчаюся в Київському інституті сучасної психології та відкриваю для себе цю тему все глибше.

Українцям зараз є на що донейтити, основне – на перемогу. Я абсолютно відкрита до співпраці та дуже хочу залучити якісь фонди або партнерів, які зможуть нам допомагати масштабувати це. Але спочатку повинна опрацювати всі процеси, показати, що це працює ось так. І коли в мене вже буде остаточний макет правильної роботи, я зможу йти до фондів і казати, що ми маємо певний досвід і потребуємо підтримки.

Леся Матвєєва

головна психологиня благодійної ініціативи «Врятуй красу»

Коли людина зазнає травми зовнішності, вона може переживати втрату сенсів та уявлень про себе. Це дуже важливо, тому що ми формуємося впродовж усього нашого життя, розвиваємося, формуючи якісь уявлення про себе, хто ми такі, як виглядаємо, як нас приймають. Це дуже важливо. І насамперед ми живемо в суспільстві, неможливо заперечувати, що зовнішній вигляд важливий.

Тому людина з травмою зовнішності часто може бути повністю дезорієнтована в такій ситуації, вона втрачає опору, втрачає уявлення про себе й може здаватися, що ті переживання, у яких вона перебуває – назавжди. Тобто людина застрягає в них, вона не бачить сенсу; змінюється все, навіть життєві цілі. Їй може здаватися, що все, про що вона мріяла, що собі планувала, це все закінчилось і більше не є можливим. Тобто те, що з нею відбулось, це щось незворотне, і все життя закінчується для неї. Людина може переживати розпач, біль, агресію. Але всі ці емоції за таких обставин нормальні.

Дуже важливо те, як ми реагуємо, як ми допомагаємо їм. Треба підтримувати, давати зрозуміти, що те, що вона переживає, це нормально, тобто що цей стан, ці емоції не означають слабкість, а є природними в такій ситуації. І те, що це не назавжди, це обов'язково зміниться. Важливо бути поруч, слухати. Людині в такому стані дуже важливо, щоб її слухали.

Звісно, що ми нічого не можемо змінити, якось відмотати назад, скасувати те, що трапилось. Але людині важливо, щоб той, хто поруч, не боявся її почуттів, щоби вона просто мала змогу поруч із кимось це переживати. Говорити про це, це дуже важливо, не тримати в собі. Лиш тоді ця людина може відчути в собі сили, що вона може з цим упоратися, що життя дійсно продовжується. І що цей досвід не просто змінює, а навіть робить її сильнішою, змінює її особистість на краще.

Є навіть таке поняття, феномен, як посттравматичне зростання. Відкритий не так давно у психології. Це коли людина, долаючи власну травму, розвиває в собі якості, про які в інших обставинах би навіть не дізналась. За належної підтримки, розуміння й лікування травма може стати точкою зросту.

Зараз травмується величезна кількість людей, і це травма для всієї нації, ми всі разом її зараз переживаємо. Фізична травма часто невіддільна від нас, українців. У нас є ці шрами на душі, а ще в декого шрами зовні. Це не просто пластичні операції, вони багато в чому – терапевтичні.

Люди, які отримали видимі фізичні травми, часто думають, що робити щось із зовнішністю зараз не на часі. Але моя думка така – як психологині, як українки – що головна ціль ворога, агресора – припинити життя в будь-яких його проявах. І фізично зруйнувати нашу ідентичність, культуру, емоційне, психологічне життя, ну і так далі. Тобто просто його внеможливити. І якщо ми відбудовуємо будівлі, дороги та будинки, які зруйновані, то зовнішність – це ж теж про це. Її треба також відновлювати. Тобто це про нашу стійкість, про наше відновлення. Тому що як у нас відбувається зараз. Якщо страждає місто, ми намагаємося якнайшвидше його реабілітувати. Після деокупації ми очищуємо його територію від слідів перебування там ворога відразу, щоб не було цього нагадування, цього шраму про те, що відбувалось. Тому повертати красу дуже на часі. Якщо ми відновлюємо будинки, то людей також потрібно. І робити це треба якнайшвидше.

Ігор і кожен, хто звертається до нашої ініціативи, хоче відвернути травму назад. Чому я кажу, що дуже важливо це переформулювання від жертви на вцілілого? Цей меседж повинен бути в медіа всюди. Лунати весь час. Люди не жертви, вони вціліли, вони сильні. Це дає людині змогу відчути, що в нас є сила та контроль.

Текст і фото: Серж Хуцану

Інтерв’ю: Серж Хуцану, Анастасія Коропецька

Редактор: Ярослав Друзюк

Коректорка: Ніка Пономаренко

Верстка: Юля Лопата