«Гарячі точки» східного фронту, як-от Соледар і Бахмут, місяці поспіль не зникають із новинної повістки. На кілька кілометрів західніше, у прифронтовій зоні, продовжується життя. Для міст Донбасу за півсотні кілометрів від лінії зіткнення його тривалість на тлі вибухів вимірюється не місяцями, а роками, починаючи з 2014-го.

Журналіст The Village Україна Серж Хуцану відвідав із волонтерами Мирноград, батьківщину «Щедрика» Покровськ і «сіру зону» Донецької області та привіз репортаж про життя у прифронтовій зоні.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

12 січня. Шоста ранку. На безлюдному Кловському узвозі тихо мурчить двигун старенького Mercedes Vito синього кольору. Під лобовим свіжий видрук формату А4 із червоним хрестом. Якщо вірити навігатору, то дорога з Києва до Мирнограда має скласти приблизно десять годин.

– За вісім доїдемо, – каже волонтер Павло. Головне, щоб не наїбнулись, як учора…

Так, поїздка мала статися на день раніше. Вона й сталася, щоправда, закінчилася в Пирятині. Запах паленої гуми з-під капота, обморожені пальці, евакуатор, СТО на вулиці Туполева. Там на нас уже чекав той самий старенький Mercedes Vito синього кольору.

– Це жінки. Резервна. Для ландшафтного дизайну. Андрюшо, давай перекинемо ту всю «хламідію» сюди, поки видно на вулиці.

Андрій працює з Павлом, теж волонтерить. А «хламідія» – то гуманітарка: пʼять інверторів із 24 на 220 вольтів, чотири акумулятори, дві пічки для обігріву («буржуйки») два інвертори ДБЖ (джерело безперебійного живлення), два бензинові генератори, ящик теплого взуття та два бронежилети.

– Чоловіче, дай собі спокій, – відповідає Андрій. – Іншалла!

– У тебе все «Іншалла!». А мені додому в Гостомель їхати.

Місто, яке не зовсім виправдовує назву

Від спогадів про вчорашні події відволікає гучне хропіння Андрія на задньому сидінні та прохання Павла ввімкнути «Livin’ On A Prayer» Бон Джові.

– Гарний рокер був, а потім спопсився, звісно. Андрюшо, чуєш, через дві години будемо на місці вже, я ж казав, що буде швидше через Китайгород. А, спить.

За склом на зустрічній смузі колона бронетранспортерів Spartan. Через кілька кілометрів сповільнюємось у заторі й сунемо десять хвилин до знаку-стели «Донецька область». Зверху на бетонному прапорі виведено «Можливість доведена справою». Ще за кілька хвилин опиняємось впритул до блокпоста. Черговий військовий жестом наказує припинити рух, підозріло розглядаючи червоний хрест на папері під лобовим. Вікно з боку водія встигає повністю опуститися якраз на моменті привітання:

– Добрий вечір. Куди прямуємо?

– Та осьо. Мирноград, – видихає Павло.

– А там шо?

– Та акумулятори хлопцям в окопи веземо, генератори он…

– Ага, волонтери. Маєте посвідчення? Бачу.

– Алкоголь є? Наркотичні речовини?

– Ні, можемо відкрити, якщо треба.

– Та ні, їдьте. А, стоп. Зброї теж немає?

– Немає, можете обшукати.

– Їдьте… – кидає, задкуючи.

В області діє «сухий закон». Пріоритет у порядку питань про заборонені предмети, немов виводить формулу, що в зоні бойових дій пʼяна особа – небезпечніша за озброєну. Рушаємо, прискорюючи рух. У місті комендантська година до 21:00, а ще потрібно встигнути взяти ключі від перевалкової квартири в сусідів – літня пара, рано вкладаються. А ще з військовим супровідником зустрітися, вони в сусідньому Покровську.

На зустрічній смузі чергова військова колона, цього разу вантажівки. Позаду суне чорна «газелька», під лобовим склом такий самий папірець формату А4, тільки замість червоного хреста – три чорні цифри з пробілами – «2 0 0».

Через менш як півтори години ми підіймаємося на пʼятий поверх старенької панельки, підсвічуючи сходи телефонними ліхтариками. У місті планове відключення світла. Стукаємо в середні двері. Через хвилину чуємо клацання замка, яке супроводжується глухим: «Кто там?». Павло пояснює, двері привідчиняються, тепле світло від свічки виливається на сходовий майданчик. Маємо ключі.

Квартира нагадує локацію для зйомок кліпів із сетингом 90-х: пʼять різних видів шпалер в одній лиш вітальні, які немов проростають із розкладного дивана посередині, паркет у характерний ромбик, біля дверного отвору, що веде до спальні, видніється коричневий бік серванта. Біля входу на підлозі – пляшки та баклажки з прозорою рідиною жовтуватого відтінку.

– То технічна вода, – пояснює Павло.

Мирноград, як і вся Донеччина, отримував воду з річки Сіверський Донець. З лютого минулого року це й інші міста західного Донбасу не мають такої можливості. Натомість джерелом централізованого водопостачання стало Карлівське водосховище. Карлівка перебуває під постійним щільним вогнем росіян, які цим самим перебивають електричну мережу. Фільтрувальна станція знеструмлюється, тому вода тут не питна, технічна.

Ще навесні місцева влада зробила в різних частинах міста свердловини, які обладнали фільтрами, і вода з них питна. Люди набирають цю воду в години роботи свердловин.

Деякі містяни самі намагаються вирішити проблему з відсутністю води – у дворах багатьох багатоквартирних будинків поряд із дитмайданчиками можна побачити свердловини-кринички. У нашому дворі теж така є.

– Вам з Андрієм туди, – підсвічує дверний отвір. – Я тут спатиму. Скидаємо речі, за нами вже їде Макс. Дарма в магазин не заїхали, бо не встигнемо ж уже. Тут все о шостій вечора зачиняється.

Макс, позивний «Фенікс», – головний штаб-сержант самохідного артилерійського дивізіону Морської піхоти. ВЧ 2802, ОК «Схід». Він безпосередній отримувач гуманітарної допомоги з нашого «мерса», давній друг Павла та наш військовий супровіднік.

Пікап «Фенікса» запаркувався під нашим будинком через годину. Спустилися, привіталися, трійко нас сіли в авто позаду, попереду за кермом Макс, на пасажирському – бойовий побратим Денис. Їдемо в Покровськ вечеряти. Суцільна темрява кидає авто у вирви похилого віку. Вмикаємо дальнє світло. Назустріч нікого, тож маємо розкіш бачити дорогу. Через хвилин 20 різко Денис глушить авто під згорбленим приватним будинком із ледь покошеними вікнами:

– На місці.

Чоловіки орендують цей будинок лиш місяць. Розміщуємось у кухні-вітальні при вході. Погляд зупиняється на автоматі, який обережно підпер дулом підвіконня наглухо заштореного вікна.

– То шоб спати було спокійніше, – передбачає запитання «Фенікс». – Так це ти шо, хочеш побачить, як тут люди в прифронтовій зоні живуть? Це цікаво, ага. Хоча мирняку тут мало. До повномасштабного вторгнення жили десь 45 тисяч мешканців, а зараз одні наші [військові – ред.] кругом. Мирняк ходить, на них з-під лоба дивиться. Не знаю, що ти тут вловиш цікавого. Он, на нашій артилерійській позиції Донецький аеропорт видно, геть під боком. А з іншого боку Бахмут. «Сіра зона». Поїдемо завтра хлопців провідаємо, трохи війни вам покажу. [Вороги] їбашать криво, ми ж валимо по координатах точно в ціль. Воно, знаєш, легше, ніж коли вуличні бої – на совість легше. Бери-бери «шубу», салатік овно. А може, Полковника привезти? Денисе, зганяй за Полковником, а? Тут десять хвилин справи. Повечеряємо всі. А я поки в Паші розпитаю, що він нам привіз.

Денис неспіхом випливає з дверей, чоловіки починають розмову про те, де більше потрібен буде бензиновий генератор. «Вісім годин роботи. Навіть в окопах буде тепло. А памʼятаєш, як ми в Дебальцеве..?», – доноситься із сусідньої кімнати. Через якийсь час до кухні-вітальні входять Денис із Полковником разом із вогким морозним повітрям. Знайомимось. Згодом, за столом, чотири рази підіймаються склянки з вишневим соком, звучать чотири тости. «За перемогу!». «За волонтерів!». «За союзників!». «За полеглих!». За вікном щось глухо гупає, через кілька хвилин віддає в шибки. Через хвилину повторюється.

– Виходи, – відволікається від «шуби» Полковник.

Ранковий Мирноград убраний у туманний бушлат – сірий і непривітний. Місту трохи більш як сто років, тут немає річок і причину цього можна побачити з вікна – онде один із безлічі териконів навколо. Промислова розробка копалин давно зневоднила його територію. Запах вугілля з вулиці просочується у прочинену фіранку. Так ще пахне в метро.

Сьогодні треба вивантажити «хламідію» у хлопців, потім – у Покровськ. Потім же «сіра зона». Десь між цим треба не забути про магазин. Перекипʼячуємо технічну воду для ранкового туалету. Кипʼятимо питну для розчинної кави.

На вулиці черга з людей із порожніми бутилями. А он і ті самі погляди з-під лоба, про які говорив Макс. Поки сідаємо, краєм ока помічаємо жіночку, яка фотографує нас на камеру свого смартфона.

Денне світло не зробило дороги кращими. Вони тут побиті не градами, а часом, який немов застиг на стику століть, узявши в окови будинки, шахти та людей. Якийсь чоловʼяга знову фотографує тебе на камеру смартфона через вікно МАФу «Кофе». Шуби, спортивні костюми, шуби, хутрові шапки. Знову два глухі звуки. Котиться «кравчучка», підкреслюючи кольорами шахтарську мозаїку на всю реверсну стіну житлового будинку. «Шахтарські мурали», як їх назвав Андрій. Ще глухий звук, цього разу трохи ближче. Дві древні бабусі чимчикують до двору будинку з мозаїкою:

– Что-то расстрелялись сегодня. То наши, наверное.

– А может, ихние. Бог знает.

– А ты чей будешь, сынок? – до мене.

Корозія на заводах уздовж дороги не від ударних хвиль. І ця іржа не про метал, а про побут, про людей. Ця корозія покрила все, до чого змогла доторкнутися, навіть свідомості. Доїжджаємо до хатини Макса з Денисом, розвантажуємось. Андрій проводить інструктаж. Макс каже захоплено:

– Оце «збс» для пацанів буде. Те, що треба. Можна й старлінк підʼєднати. А цей інжектор ми собі заберемо, да, Денисе? Шо далі робите, пацани? Я поки в штаб, покажу бланк з усім цим добром старшому, підпишемо, уся ця бюрократія, потім швиденько до вас підскочу. Ви ж не снідали? Тут кафешка одна є в центрі. «Корлеоне» називається. Почекаєте на мене там, я скоро буду.

Тут творився «Щедрик»

Дорогою до кафе прошу зупинитися біля цвинтаря коло дороги. Свіжі могили під вінками зі штучних синьо-жовтих квітів ледь припорошені снігом. На тлі потворний терикон, немов глузує – «я більша могила, у мені ваші дитинства». Чи знали ті, хто в землі, ще у 2014-му, що ці насипи споглядатимуть насипи над їхніми тілами? Цвинтар засідає в пам’яті й потім роїться іменами та датами в голові, коли миєш руки, заварюєш чай і куриш палестинський West, що його волонтери підвезли Максу. Затяжка, Артур, видих, 1998 рік народження, ковток, Ігор.

У «Корлеоне» яблуку ніде впасти. Військові, місцеві, журналісти. Молода офіціантка біля барної стійки вказує нам на вільний столик поруч із вікном. Сідаємо.

– Добрый день. Что-то будете сразу?

– Доброго дня, так. Будь ласка, три кави. Американо.

– Добре. З цукром чи без?

Приносять каву. Замовляємо стави. Доки чекаємо на замовлення та Макса, вирішую дослідити вулиці, Павло – місцеву перукарню. Згадую, що сьогоднішній вечір – Щедрий. Композитор Микола Леонтович творив свій «Щедрик» під час тих чотирьох років, коли він жив у Покровську. За однією з версій, передзвін, який звучить у композиції, був «навіяний» композитору станційним дзвоном місцевої залізниці. Символом «Щедрика» вважають ластівку. Вона увічнена на гербі міста, а центральний парк прикрашає скульптура Леонтовича. Навпроти парку – будівля згорілого кінотеатру, де у 2019 презентували проєкт культурно-музейного комплексу.

Праворуч від парку – будівля банку. Наглухо забиті вікна плитами ОСБ. Зліва – церква, навпроти якої прямо на тротуарі сидять двоє – чоловік і жінка: «Подайте Христа ради».

Павло й Андрій в «Корлеоне» не чекали, уже доїдають. Перший, як нова копійка після стрижки. Приносять чек. Разом до сплати: 350 грн. Максів пікап уже чекає на вулиці.

Проїздимо спальний район. Вузенькі вулички-лабіринти. Триповерхівки. Двоповерхівки.

Подекуди ті самі плити ОСБ на вікнах.

З клунком неспішно чимчикує бабуся. Дзвінкий вибух, мов на сусідній вулиці. Бабуся повільно крутить головою. Війна сприймається тут, як, можливо, аварія на шахті.

Коли лунає вибух, люди реагують не так, як ми звикли. А як ніби хтось на вулиці вигукнув твоє ім’я, і ти не певен, чи твоє, й оглядаєшся обережно.

На рекламному борді – ефектна білявка фальшиво посміхається в новенькому хутрі, поруч напис: «Шубы и шкура». Павло усміхається.

Далі ринок. Чорні куртки, коричневі шуби, піксель. Працює військторг. Кожен третій заклад працює, кожен напівпорожній. Довжелезна черга до банкомата, як і в Мирнограді. На виїзді хенд-мейд борд рекламує долю окупанта. 

«Сіра зона»

Починається за шахтою «Котляревська», що в Новогродівці, перед цим три блокпости. Проїзд запаролений. Пароль Макс показує черговим військовим із телефону, уголос при цивільних не можна. Онде й дорожній знак, що вказує напрямок до шахти.

– Колишня назва шахти – «Росія». Соснули, – сміється «Фенікс».  – Тут краще не фотографувати.

– А були окуповані ці території?

– Так. Вони спочатку сюди зайшли, після 24-го. Потім їх відігнали трохи назад. Селами тут пішли. Усі сили ж на Київ тоді кинули, тут їх розбили відразу фактично.

Обабіч дороги – покошені осколками дерева, крізь які чудово проглядаються дахи хат найближчого села. Біля перехрестя – купа понівеченого вогнем брухту, що був ворожим бронетранспортером. Різко ліворуч на польову дорогу вздовж лісосмуги. Рови окопів на полях, засіяні гільзами від артилерійських снарядів. Поруч з-під землі проріс хвіст ворожої ракети.

Тут звуки вибухів уже мають певний такт. Виходи. Свист. Приліт. Військовий помітно нервує, віртуозно кермуючи авто засніженим бездоріжжям полів.

– Будемо повертатися. Сьогодні прям неспокійно тут. Контрбатарейна боротьба. Поїдемо через село.

Дорога звивається й викручує полями плавні зигзаги. Через десять хвилин уздовж неї помічаємо силует. Цивільний. На вигляд – підліток. Неквапливо йде собі в нікуди. З’явився нізвідки, ніби привид. Село розбите часом і бомбами.

Металевий димохід однієї з хат дихає чорним димом. У вікні будинку навпроти мерехтить тепле парафінове світло. На подвір’ї – ялинка. На гілках застигли поодинокі новорічні прикраси.