«Я ніколи не була худою. От ніколи. Інколи типу «нормальною», але здебільшого плюс сайз», – поділилася директорка «Дикого театру» Ярослава Кравченко наприкінці серпня, анонсувавши: театр зробить виставу на основі реальних історій людей плюс сайз.

Для цього запустили опитування в онлайн-анкетах й отримали більше 200 відповідей. У цих історіях багато болю, але й багато іронії, розповідає Віледжу Кравченко: «Історії булінгу, історії знущань, проблеми, які стандартні люди не помічають. Були історії й чоловіків, і жінок. Деякі повністю ввійшли у виставу, деякі склалися в пазли монологів». 

Серед тих, хто заповнив анкету, не було Марини Рогової, але вона згодом прийшла на кастинг. На некоретне запитання, скільки вона важить, Марина відповідає: «Мій хлопець вибивав із мене відповідь кілька місяців. Мені здається, що я маю вигляд на меншу вагу, ніж маю. І я хочу свято в це вірити. Не хочу, щоб я розповіла й мені сказали: «Ого, а я думав, 150!»

Рогова каже, що у виставі грала одну з версій себе, «напевно, добрішу, ніж у житті». Запитали в Марини, чому не треба боятися слова «товстий» і чи справді люди, чий розмір більше за L, мають підлаштовуватися під суспільство, а не навпаки.

Марина Рогова

20 років

   

 «Товста – це просто опис тіла»

Наш чат, де ми обговорюємо виставу, називається «Плюс сайз». Але слово «товстий» я також вживаю, бо не дуже люблю його стигматизацію. Знаю, що багато людей негативно до нього ставляться, і це слово виникає ніби як той, кого не можна називати в «Гаррі Поттері».

Я вважаю, що слово «товстий» потрібне. Умовно, якщо тебе назвуть високим, це образа? А якщо чують «товстий», то починається: «Ти що, ти не товста! Ти…крупненька!» Але товста – це просто прикметник, який описує тіло. Воно може бути худе, струнке, підтягнуте, а може бути й товсте. Якщо ми боїмося слова «товсте», то чи точно ми готові до повноцінного прийняття товстих людей?

«Вам тільки годувальниць і грати»

Кілька разів я відкривала анкету в інстаграмі «Дикого театру», перечитувала, а потім закривала. Жодного разу не заповнила до кінця: ніби починала все описувати, а потім кидала. Мені здавалося, що мій досвід не такий важливий. Стояв ніби психологічний блок, знецінення свого досвіду.

За день чи два до кастингу я в когось у сториз побачила перепост, що шукають акторок плюс сайз. Здавалося, усе проти мене: у заявці було вказано, що потрібні акторки від 25 до 50 років, а мені 20. Ще й у день кастингу в мене мала бути репетиція дипломної вистави в університеті. Але подруга мене переконала, що варто спробувати. 

Тож свою історію я розповіла вже режисерці на кастингу. На постановку у фінальному варіанті в нас було три тижні – трохи божевільні темпи. Та й сама тема відрізнялася: в університеті ми не завжди ставимо на тему, яка конкретно в тебе «б’є». Так, це можуть бути постановки про війну, але не про те, із чим я щодня стикаюся, про мої щоденні проблеми. Такі акторки, як я, переважно грають вікових персонажів, а тут я змогла зіграти молоду дівчину. 

Я намагалася вступити до університету Карпенка-Карого й перед творчим конкурсом була на консультації в майстра. Розповідала йому вступну програму, читала монолог годувальниці з «Ромео і Джульєтти». Потім він попросив мене розповісти сумну історію з життя. Врешті майстер сказав, що я не цікава й у театрі мені не місце. І додав: «Ви подивіться на себе, вам тільки годувальниць і грати. Ще трошки й у вас почнуться вікові зміни, для вас узагалі не знайдеться ніяких ролей». Які вікові зміни? Мені ж було 17 років.

Далі на творчому конкурсі мене не взяли, думаю, і через вагу також. Це був мій перший великий провал, я проплакала всю ніч, але зранку був ще один творчий конкурс, у Київській академії естрадного і циркового мистецтва. І там зі мною поводилися як зі звичайною студенткою, щось у мені розгледіли, чого не розгледіли в Карпенка. В академії мені поставили найвищий бал і взяли на бюджет. Це був один із моментів, який переконав мене тому, що я важлива, класна й на щось заслуговую, незважаючи на те, який вигляд маю і яка моя вага.

«Іноді ти просто можеш сидіти на лавці, а тобі можуть сказати, що ти займаєш забагато місця»

Коли ми почали працювати над виставою, то я зрозуміла, що часто не помічала дискомфорту через свою вагу, який може виникати в побутових ситуаціях: паски в літаках, незручні стільці, коментарі в соцмережах. Я настільки з цим зрослася, що думала: проблема не у світі, який до мене не пристосований, а в мені, бо я не пристосована до цього світу. А значить, це мені треба шукати шляхи вирішення цієї проблеми.

Мабуть, те, з чим рідше стикаються люди меншої статури, – це постійний осуд. Найгірше те, що живеш і постійно відчуваєш, що тебе засуджують. Наприклад, коли йдеш у магазин і купуєш собі поїсти, то люди дивляться, що ти купуєш; оцінюють, що тобі краще не купувати. Іноді вони можуть сказати про це вслух. От сидиш ти на лавці, а до тебе просто можуть підійти й сказати, що ти займаєш багато місця, – і це реальні історії. Тобто ти постійно перебуваєш під тиском того, що маєш бути інакшим.

Наприклад, я обожнюю сукні. Але здебільшого в магазинах на мій розмір є лише сукні, які я можу уявити на своїй бабусі: вони обов’язково мають утягувати, прикривати животик, робити акцент на бюсті, а навколо талії краще пустити рюшик. 

Сьогодні дуже мало магазинів, де є мої розміри одягу, навіть серед тих, які позиціонують себе як «одяг плюс сайз». Я заходжу на їхню сторінку в інстаграмі й читаю: «Вага – це просто цифра, тут є одяг для всіх». А потім заходжу в розмірну сітку, а там навіть близько мого розміру немає. І, хочеш чи не хочеш, знову починаєш задумуватися, що з тобою щось не так, відкачуватися назад. 

Якщо чесно, я не хочу, щоб бренд випускав під мене окрему колекцію,  а хочу, щоби весь одяг цього бренду мені підходив. Бо плюс сайз колекції – це ніби про якийсь табір: «Ось це одягайте, а ось це лишіть нам».

Багатьом хейтерам і коментаторам також може здаватися, що я цілими днями сиджу на місці чи лежу на дивані, якщо в мене така вага. Так, я люблю поїсти, як і багато людей. І це нормально. Іноді бути лінивим теж нормально. Коли ти про себе піклуєшся, то можеш собі дозволити і їсти те, що тобі хочеться, і бути лінивим.

Зараз я стараюся правильно харчуватися, вести активний спосіб життя. Насправді багато товстих людей піклуються про своє здоров’я й харчування набагато більше, ніж люди, які все життя були худі. Просто коли ти худий, то тобі не доводиться постійно думати про те, що тобі варто скинути, не доводиться витримувати цього осуду. 

Якщо чесно, я не дуже люблю спорт, хоч і колись ним займалися. Але я знаю, що багато товстих людей активно займаються спортом. Наприклад, акторки з нашої вистави: Іра й Наталя ходять у зал, а Іра ще й бігає марафони.

Узагалі дівчата, з якими я граю, – це ще один подарунок від «Дикого театру». Ми з ними ділимося лайфхаками, що де купити, дуже приємна й дружна атмосфера. Я наймолодша, але, попри різницю у віці, хочеться разом працювати й проводити час.

«Мені було соромно проявити навіть мінімальну симпатію»

Я завжди була пухлою дитиною, але не була товстою. Коли пішла до школи, почалися сидячі уроки, а потім ще музична школа – у мене поступово почала збільшуватися вага.

Думаю, що кожна дитина, яка росла не такою, як інші – вищою, меншою чи товстішою – стикалася з булінгом у школі. Але товсті діти – це взагалі окрема каста. Булінг у школі – одна з причин, чому мені згодом довелося пити десятки таблеток «Фурасеміду» на день.

Якою ти не була би крутою, доброю, давала би списувати, позичала би гроші, пригощала би чимось, що завгодно, з тебе однаково сміятимуться. Навіть ті, кого ти вважаєш друзями. Іноді навіть діти, молодші на кілька років, могли просто ходити по коридору та сміятися з тебе.

Коли в школі трапилася перша закоханість, я відчула величезний дискомфорт. Мені здається, якби я не вважала себе тоді такою потворною, то знайшла би в собі сили щось із цією закоханістю зробити, бо взагалі я смілива людина. Але мені було соромно проявити навіть мінімальну симпатію, бо одразу починалися насмішки на кшталт: «Ха-ха, як вона взагалі може на щось розраховувати?»

Коли я подорослішала й почала реєструватися на сайтах знайомств, то ніколи не ховала того, якою я є. Якщо люди лайкали, то завжди розуміли, що я товстенька. Зараз у мене є хлопець, він чудовий і любить мене такою, яка я є. Коли я йому щось говорю про схуднення, то він хвилюється, щоби я схудла максимально здоровим шляхом і готовий мене підтримувати в усьому.

«Я пила таблетки не тому, що хотіла схуднути, а щоб від мене відмахалися»

Щоб з’ясувати, що з моєю вагою, з 12–13 років мене водили до ендокринологів, гінекологів, дієтологів, нутриціологів… Можливо, це комусь допомагає, але для мене було зайве. Майже ніхто з них не питав, на що я скаржуся, вони завжди знали. Поки влітку всі гуляли, я лежала в лікарні, ніби я хвора. Але я фактично була здорова й просто лежала три тижні в ендокринологічному відділенні, хоча могла б сидіти на дієті й удома. 

У цьому відділенні лежало дуже багато пацієнтів із цукровим діабетом, були й важкі історії. Наприклад, одного разу привезли маму із сином років чотирьох. У сина був день народження в той день, і після торту йому стало дуже зле. Виявилося, що в нього розвинувся діабет. Мама була дуже перелякана. Коли син був поряд, то старалася тримати себе в руках, але як тільки він засинав, то просто плакала в темряві цієї лікарні, буквально на сусідньому ліжку. Я була ще дитиною, не розуміла, що з нею відбувається. Мені було страшно це бачити. Усе це давило психологічно, я постійно почувалася під тиском.

Монолог про таблетки у виставі, який я читаю, – це моя власна історія, у певному сенсі трагічна. Я дуже хотіла, щоби вона була включена до вистави і сказала про це Ярославі [Кравченко]. Коли я описала цю історію, то в мене вийшло чотири сторінки, тож ми її скоротили.

Вживання таблеток припало на непростий період мого дорослішання. Я пила «Фурасемід», сечогінний засіб, і так тривало чотири або п’ять років.

На цих таблетках я ніколи сильно не худла. Був період, коли скинула десять кілограмів буквально за два чи три тижні, але вага, звісно, поверталася. Бо ці таблетки не допомагають схуднути: вони просто виводять з організму рідину. Знаю, що ними часто користуються спортсмени перед зважуванням на змаганнях, моя однокласниця теж їх пила. Тож мені здавалося: якщо їх п’ють, отже, ці таблетки ок.

Я пила їх щодня, і вони хіба що знижували мою вагу на ту кількість рідини, яку я пила за день. На вагах була менша цифра, десь на два чи три кілограми, але сама вага фактично трималася. Мене зачіпала не так цифра на вагах, як те, що я бачила в дзеркалі. Після таблеток це було дуже худе обличчя із впалими вилицями, без другого підборіддя, сухе й світле. А якщо я припиняла їх пити (бувало таке, що пропускала), то бачила в дзеркалі те, що не хотіла бачити: обличчя набрякало настільки, що я себе не впізнавала. Мені було дуже боляче на себе дивитися, я плакала від того, який маю вигляд.  Досі ненавиджу фотографії з того періоду.

У найгірших випадках я пила до 50 таблеток на добу. Нирки звикають до того, що в них щодня закидують від 30 до 50 таблеток, які замість них будуть виводити всю рідину з організму, і просто можуть припинити працювати. Я в шоці, як вони в мене не відмовили. Думаю, вони й досі можуть виводити рідину гірше, ніж в інших людей. Зараз у мене немає сильних проблем зі здоров’ям, але вживання таблеток точно залишило слід на моєму тілі.

Мама спершу не знала, що я вживаю так багато таблеток. Так, у якийсь момент вона вже почала знаходити порожні пачки й блістери, почала здогадуватися й говорити зі мною. Мама подумала, що таким способом я просто шукаю швидший і простіший спосіб схуднути, що мені не вистачає сили волі зробити це самостійно. Почалися фрази «ти можеш схуднути природним шляхом», до всіх моїх лікарів ще додався дієтолог. Ми з мамою говорили трохи різними мовами: я пила таблетки не для того, щоб схуднути, а просто тому, що хотіла, щоб від мене відмахалися.

«Щодня я пила 10 смертельних доз»

У мене було кілька спроб кинути таблетки, але я це змогла зробити лише тоді, коли вступила до університету. Поряд були люди, які не засуджували мене й підтримували. Я відчула себе інакше, бо нікому не було діла до того, який я маю вигляд. Новий колектив мені дуже допоміг у тому, щоб не зірватися й не почати пити таблетки знову.

Також улітку вступу я зустріла в одній поїздці дівчину, у якої також були розлади харчової поведінки. Вона мені розповіла, що її бабуся померла від «Фурасеміду» – тих таблеток, які я вживала щодня. Бабусі дали «зависоку дозу – п’ять таблеток». Натомість я, як кажу у виставі, щодня пила десять смертельних доз.

До того ж у цієї дівчини була булімія. Друзі просили з нею поговорити, бо я ж людина, яка через це проходила. І якось у розмові з нею я збрехала, що кинула пити таблетки, і зараз мені набагато краще (хоча на той момент я їх ще пила). Згодом мені стало соромно перед цією дівчиною: ніби це біла брехня, але ж людина проходить через те саме, а я їй брешу, бо ще не настільки сильна, щоби кинути таблетки повністю. Я відчувала відповідальність перед цією дівчиною: виходить, якщо я не кину таблетки, то я їй зраджу. І якщо помру від цих таблеток за пів року, то вона зрозуміє, що я її зрадила.

Тож я відмовилася від них різко – довелося пройти через важкий період, коли не могла дивитися на себе в дзеркало. Але я розуміла, що з часом це мине. А якщо не припиню, то не пройде ніколи й кожен ранок у мене буде таким жахливим.

У виставі була також історія про те, що лікарка прописала пити мені «Оземпік», точніше, інший схожий препарат, який продається в нас в аптеці без рецепту. Не знаю, пити його чи ні. З одного боку, я знаю побічні ефекти, я їх дослідила, прочитала всю інструкцію й не знайшла там нічого страшного. Ну так, там описані страшні хвороби. Але якщо це проміняти на щоденний тиск, який ти на собі відчуваєш, то, може, це гідний обмін? Усі мої друзі й близькі почали мене переконувати, що це не так.

«Ти не можеш себе любити, якщо ти себе ріжеш»

До психолога я потрапила в років 16, уже тоді, коли припиняла пити таблетки: мама мене записала через те, що в мене були проблеми із самопошкодженням на тлі великої нелюбові до себе.

Я не різала собі вени. Спочатку просто різала руки, але їх зазвичай дуже видно, тому я перейшла на ноги. Це траплялося в моменти, коли мені було психологічно дуже важко: таким способом я відволікалася на біль і себе розвантажувала.

Хтось скаже: якщо ти ріжеш себе, то намагаєшся привернути увагу. Можливо, я й намагалася привернути увагу. Але якщо дитина так робить, то, може, варто дати їй цю увагу?

Психологині я сказала, що приймаю своє тіло й воно мені подобається таким, як є. А вона мені відповіла: «Якщо ти себе ріжеш, ти не можеш себе любити». І справді. Поступово я почала приходити до того, що таке свідома любов до себе, свідоме прийняття себе. Різати себе я поступово теж припинила (було всього один чи два зриви). Певно, на це також вплинуло те, що в мене змінився колектив.

Зараз у мене із собою й зі своїм тілом love-hate стосунки. В один момент я думаю: «Боже, я люблю своє відображення, люблю себе такою, якою я є». А в інший – стою в примірочній магазину, дивлюся в дзеркало й думаю: «От кабаниха! І що ти взагалі хотіла на себе натягнути?» Тобто не можу сказати, що я в усіх аспектах себе люблю. Але я на шляху до цієї мети й сподіваюся, що з часом навчуся робити це повноцінно.

Для мене ця вистава була лакмусом того, що людям не байдуже, якщо були солдаути. Можливо, не всі розуміють проблеми, з якими стикаються товсті люди, але вони готові їх чути й розуміти. 

Я хотіла б, щоби суспільство сприймало мене такою, яка я є, якою заїждженою не була б ця фраза. І не хотіла б, щоби мене сприймали через призму моєї ваги. Я не хочу ходити в магазин «Пишна панна», просто хочу ходити в магазин. Не хочу називатися плюс сайз акторкою, просто хочу бути акторкою. Хочу, щоби суспільство мене сприймало як повноцінну учасницю, а не як якогось недобитка, якого треба пожаліти, щоби в нього все склалося в житті, бо йому й так не пощастило. Хочу, щоби мене сприймали на рівних. І все.

   

«Плюс сайз мюзикл»

Вистава не схожа на театральну постановку в класичному розумінні, її позиціонують як «плюс сайз мюзикл»: «Я задумувала цю постановку першочергово як мюзикл. Якось на фестивалі в Британії я бачила соціальний проєкт про переселенців, де частину текстів співали. Для нас було важливо, щоб тексти теж працювали й розповідали історію, – розповідає Ярослава Кравченко, – тому кожна пісня і номер, який поставив хореограф Антон Вахліовський, підкреслює тему, яку ми обговорюємо. Усі акторки (і ті, які не мають профільної вищої освіти) на кастингу продемонстрували музичні таланти. А яким було моє здивування, що всі четверо вміють сідати на шпагат!» 

Фото: Артем Галкін

На етапі кастингу директорка «Дикого театру» зрозуміла, як мало в Україні акторок плюс сайз: заявки подали 50 дівчат, і дві третини з них претендували на роль двох худих персонажок, які мали бути в першій версії п’єси. 

Авторкою першої редакції п’єси, а також пісень стала співзасновниця «Театру драматургів» Ольга Мацюпа. Ставити мюзикл мала головна режисерка Театру на лівому березі Тамара Трунова, яка згодом залишила проєкт, тож режисерську роль взяла на себе Ярослава Кравченко. Що саме трапилося під час роботи, обидві розповідати утримуються. 

«От чесно: останнє, що мені хотілося б робити в театрі, – це займатися режисурою, – зізнається директорка «Дикого театру». – По-перше, я надто добре знаю, скільки треба досвіду й таланту, щоб бути хорошим режисером чи режисеркою; по-друге, цей фах абсолютно не відповідає моєму способу мислення й темпоритму. Мені треба весь час переключатися на нові обʼєкти уваги, а концентрація на чомусь більше години – каторга. Не повірите, у мене жодного разу не проявився синдром самозванця. Чому? Я не ставила ціль поставити виставу як режисерка. У мене була ціль як у продюсерки зробити проєкт у строк».

У процесі роботи текст п’єси змінювався під акторок і їхні історії, розповідає Кравченко: «Скажу більше: він буде змінюватися й далі. Уже після перших показів ми обговорили з дівчатами, яких тем не вистачає, що хотілось би додати».

Зараз також думають над тим, щоби зробити окремий сайт з історіями від людей плюс сайз, додає Ярослава Кравченко.

Після допрем’єрних показів у січні виставу показуватимуть двічі на місяць. Наступні покази відбудуться 4 і 5 лютого (квитки майже розкуплені). Далі постановку можна буде подивитися 5 й 6 березня.