«Якщо не займатися спортом, мені взагалі буде габела». Це ветерани, які тренуються

 

Шість ветеранів з ампутованими кінцівками починають розминку на тренуванні спортивному хабі в Jungle Gym. Більшість із них на протезах, але один ще не встиг запротезуватися – отримав поранення всього два місяці тому. Це Ян «Макгрегор», боєць Третьої штурмової бригади. «Так, пані тренер», – жартує він, роблячи чергову вправу. Поряд займається ветеран спецпідрозділу ГУР «Кракен» Олександр «ПКМ» – уже професійний спортсмен, який побував на паралімпійських змаганнях у США.

Віледж поспілкувався з двома ветеранами, які встигають не лише робити станову тягу з гирею в сорок кілограмів на одній нозі, а ще займатися плаванням і пара-джиу-джитсу.

 

 

 

 

 

 

Я займався спортом і до поранення. Це були бокс, дзюдо, джиу-джитсу, біг, «качалка» – на аматорському рівні. Про адаптивні тренування я дізнався, коли ми їздили на зйомки з патронатною службою [«Янголи»], де в мене є медична кураторка. Там я познайомився з тренеркою Ясею. 

Було видно, що вона переживала, бо до неї зайшли одразу шість людей з ампутованими кінцівками. Ми з моїм другом почали усміхатися, жартуватися. Подумав, тренерці буде не так стрьомно. І сам зал не був із кілометром бігових доріжок – невеликий, класне місце.

Тож я запитав у своєї медичної кураторки, чи дає вона мені «добро» займатися спортом. Бо, наприклад, джиу-джитсу від початку мінуснули: я міг травмувати куксу, а це відтягнуло би процес протезування. Займатися ним можна вже тоді, коли буде протез. Загалом медична кураторка дуже за те, щоб я рухався. Вона просто мала знати, де я і що зі мною: чому кукса «забита», якщо я зараз лежу в лікарні?

 

 

Коли я прийшов до Ясі, то вона мене запитала, скільки минуло від поранення. І здивувалася, коли дізналася, що всього два місяці. У мене довго не заживала частина кукси. Але що я мав робити – просто лежати? Ця ж нога на тренуваннях не залучається або залучається за допомогою резинок. 

Раніше також були фантомні болі, дуже сильні, особливо під вечір: кукса ніби жила своїм життям, смикалась, коли хотіла. Зараз такого немає, лише якісь мінімальні відчуття. Учора мені сказали: «Вітаю тебе з ахуєнною генетикою».

Ще на березі ми з тренеркою домовилися, що на тренування треба ходити регулярно. Тижні два ми просто розминали тіло, щоб воно звикло, бо після поранення тіло починає працювати по-іншому. Потім почалися силові тренування, на витривалість – потроху збільшуємо вагу. Якщо є вправи з гантелями, то Яся мені їх приносить, інакше мені доведеться стрибати за ними на одній нозі.

 

 

«Я просто буду лежати та сумувати, а такого наказу не було»

До останнього я думав, що в мене максимально рівна спина, але коли я поміряв протез, то хребет пішов зигзагом, тобто права нога в мене не стала паралельно до правого плеча, вона десь посередині. Це називається синдром милиць, і позбутися його можна за допомогою протезу й тренування.

 

 

Також ще до поранення я мав проблеми з коліном, воно в мене дуже часто боліло. Зараз я стараюся менше навантажувати свою праву ногу – раніше я міг на ній пострибати в лікарні чи десь у гостях. Але ж коліно не залізне. З цим також треба працювати. Яся завжди питає мене, як коліно. Якщо воно болить, то ми не присідаємо, не травмуємо його.

Коли починаються вихідні й немає тренувань, не знаю, чим себе зайняти.

 

 

Треба рухатися далі. Я, наприклад, хуєсосив людей, які з ампутацією нижче коліна їздять на кріслах колісних. Поки немає протеза, намагаюся ходити на милицях, щоби додавати у своє життя більше руху. 

На тренування теж ходжу з милицями, спускаюся сходами в зал. Там є ліфт, але мені незручно заходити з іншої сторони, бо треба ще обходити будівлю. Поки спущуся вниз (там понад двадцять сходинок), уже розімнусь. Поки піднімуся, то вже зроблю заминку.

 

 

«Чого ноги свої порозкидували?»

Після тренувань я відчуваю себе набагато краще: буває, голова пливе, а виходиш із тренування й відчуваєш себе зовсім іншою людиною. На тренуваннях класна атмосфера. Учора йду в роздягалці й кажу хлопцям, які познімали свої протези: «Чого ноги свої порозкидували?» У нас свої жарти.

Не знаю, що було би, якби я пішов у якийсь умовний «Спорт-лайф». Мабуть, трохи би «запетеесерив». У мене може бути таке, що я виходжу в якийсь заклад і ловлю тригер. Що тригерить? Мабуть, шум, нікому не потрібний шум. Хоча і в цьому спортзалі не тихо, але в час, коли ми займаємося, тут майже немає людей.

 

 

Загалом цивільні в залі мене не «паяють». Чому ніхто про це не каже про цивільних, коли, наприклад, стоїть у черзі за кавою? Треба з цієї хуйні злазити, я дуже харюсь на цю тему. Так, є різні цивільні. Є й ті, які роблять усе для війни.

 

 

До психологів я не ходжу, я ще не наважився. Хоча розумію, що треба. Але вчора на тренуванні в мене був хороший настрій, ми вчора угарали.

 

 

«Плавання русалкою»

Нещодавно був перший раз, як я пішов на плавання. Удень тренування в залі, увечері басейн – хочу так ходити двічі чи тричі на тиждень. У басейні в мене тренер, який займається тріатлоном, що включає плавання, їзду на велосипеді та біг. З цього всього найлегше – це плавання, тож мені здається, що в басейні не потрібен саме адаптивний тренер.

Я завжди думав, що треба плавати, як я плавав раніше, а тут починають вчити зовсім по-іншому. Як сказала моя знайома, майстер спорту з плавання: на першому занятті – це пиздець. Руки ставиш на пінопласт і починаєш від свого живота, від попереку. Одна нога ніби відповідає за все тіло, на неї вдягають ласту. Я це називаю «плаванням русалкою». 

Ледве доплив до того бортика, так утомився й відчув легені. У мене навіть спитали, чи я не палю. Тут треба терплячку, бо я ще такий, що хочу від себе все й одразу.

 

 

«У мене навіть у лікарні є ваги для їжі»

Перед останнім виходом я важив 85 кілограмів, після поранення – 76 кілограмів. Зараз 90 кілограмів, хоча ще на цьому тижні був 92. Можливо, результат у спортзалі був би кращим, якби я закривав рота й менше жер – я люблю поїсти. Але ж можна поїсти і пройти в день 10 чи 20 кілометрів, чи зробити кардіо. А мені доводиться рахувати калорії, у мене навіть у лікарні є ваги для їжі.

Від тренувань у мене немає перевтоми, але є проблеми зі сном. П’ю снодійні й однаково лягаю спати о 3 чи 4 ранку, організм не встигає відновлюватися. Ніби сонливий, але спати не можу. Коли хочу поспати годинку вдень, то завжди приходять лікар, медсестра або санітарка.

 

 

Коли я почну протезуватися, мені теж треба буде займатися спортом. Мабуть, не один реабілітолог про це не скаже. До речі, на тренуванні був мій реабілітолог із протезного – у нього немає двох ніг, він теж був на протезах.

Так, протез не замінить здорову ногу. Але ти або просто стаєш і починаєш робити, або ні. Або хочеш, або не хочеш, шукаєш якісь відмазки. 

   

 

 

 

 

 

 

ПКМ – це кулемет Калашнікова модернізований. Я був першим у роті, хто його отримав. Жарт виріс у позивний. За кілька місяців уже буде два роки, як я отримав поранення.

Коли це сталося, то трохи закрився в собі, не міг прийти до тями. Нічого не хотілося, можна сказати, була депресія. Крім того, була ще слабкість: що б я не робив, воно вимагало багато зусиль. 

До поранення я дуже активно займався спортом, здебільшого ударними видами – бокс чи змішані єдиноборства, але саме джиу-джитсу не займався. Спорт був частиною мене, і, коли я ним не займався, відчував якусь ломку. 

Тож я спробував піти у звичайний спортзал, який був у мене в ЖК. Це було ще до того, як у мене взагалі з’явився протез. Тобто спускатися треба було на милицях. Я бачив усі ці погляди збоку й мимоволі відчував, що я якийсь не такий, біла ворона.

 

 

Я варився у своїх думках, доки побратими не скинули мені новину про те, що в Києві будуть відкривати зал для занять пара-джиу-джитсу, TMS Hub. Я подумав, що треба піти, але постійно шукав відмазки. Мене вже з клубу почали запитувати, чи я прийду, а в мене то погода, то голова. Але в якийсь момент я таки наважився прийти. 

 

 

Я побачив, що є хлопці, у яких ще важчі ампутації, і вони займаються ще краще, ніж ті, у кого все на місці. Є навіть один хлопець без двох ніг, але він травму обернув так, що в боротьбі для нього це перевага.   

Ці тренування – це було саме те, що мені потрібно. Плюс у всіх, хто тренується, схожі думки: є про що поговорити, іноді порадитися чи поділитися лікарями. Тож я почав спілкуватися й мені почало подобатися.

Також почало виходити, я почав перемагати на змаганнях. Дотренувався до того, що поїхав на паралімпійські змагання в США. Також на чемпіонаті світу в Дубаї нещодавно посів друге місце.

 

 

«Навіть людям із двома ногами буває важко тягати гирі»

Про адаптивні тренування, а також про можливість займатися плаванням я дізнався в спортивному хабі. Коли прийшов, то тренерка Яся в мене поцікавилася, які в мене ще є травми, крім ампутації, а вже потім ми складали план тренувань.  

Це не хардкорні тренування, скоріше їх можна уявити як реабілітацію, яка допомагає підтримувати форму й тонус. Навіть людям із двома ногами буває важко тягати гирі й штанги, а з однією ногою це ще й незручно, тому іноді потрібна допомога.

У мене розминка починається з того, що я починаю одягатися. Щоб піти в зал, треба вдягнути протез і взагалі дійти до спортзалу. У когось, може, є свій транспорт, а декому треба викликати таксі. Не всі таксі в нас зараз інклюзивні, тож доїхати – це теж може бути нереальним квестом.

 

 

Також маю проблему з моїм єдиним коліном, яке зараз все на собі вивозить, тому ми не робимо на нього сильний акцент. Воно й так за день навантажене нормально, не варто його вантажити ще в залі.

Крім того, після ампутації змінюється хода: якщо ампутація висока, як у мене, то це одна справа, якщо трохи нижча – зовсім інша. Якщо не подбати про свої м’язи, починається перекіс хребта, тебе хитає з боку в бік. Тож на хребет робимо акцент. 

Під час тренування не потрібен спеціальний протез. Це може бути той самий, але зі змінними стопами. У протезі купа деталей, і по факту це як машина: раз на пів року треба змінити деталі на СТО.

 

 

Це нога, яка не втомлюється, але має властивість розряджатися. Якщо немає світла, немає ноги. Заряджати її можна як звичайний повербенк. Коли були блекаути, бувало таке, що я забував зарядити протез. І такий: «Зрозумів, сьогодні я без ноги».

 

 

«Реабілітація триває завжди»

Після поранення ти ніби постійно на реабілітації. Десь дав собі слабину на тиждень – і вже щось болить чи тягне, треба наздоганяти. Тому реабілітація не закінчується за кілька місяців, вона триває завжди.

Адаптація після поранення мені далася відносно легко й швидко, бо в мене вже була якась база в спорті. Я навіть не зрозумів, що таке фантомні болі. Так, спочатку нога трохи нила, навіть зараз є якісь посмикування. Але думаю, тут усе залежить від налаштування. Я не хотів, щоби в мене були ці болі, тому спробував від цього абстрагуватися. Хоча знаю багато історій, коли люди не можуть спати ночами, так їх ці фантомні болі мучать.

Чи треба мені психолог? Ще коли я лежав у лікарні, до мене один приходив, усе розпитував про поранення. І в якийсь момент він сказав: «Але ж в цьому є і прекрасний бік». Тут я трошки завмер і запитав: «У сенсі, у тому, що в мене немає ноги, є прекрасний бік?» І він відповів: «Зате живий». Дякую, поспілкувалися, до побачення. Ледь не загинув, втратив здоров’я й повноцінне майбутнє і тут тобі кажуть: «Сумуєш? Ну, не сумуй. Є проблеми? Нічого страшного». Це для мене і є вся психологія. 

Після цього я зрозумів: якщо сам собі не допоможеш, ніхто тобі допоможе. І спілкування з хлопцями зі схожими ситуаціями куди більше мене заспокоїло та змотивувало працювати далі.

 

 

«Той самий спортивний інтерес»

Завжди займаюся за відчуттями. Якщо є сили, то можу займатися й двічі, і тричі на день: зранку басейн чи пара-джиу-джитсу, ввечері – зал. Мені це просто в кайф, вийти позайматися й поспілкуватися. Тут усі з однією пригодою. Хлопців у залі я знаю від сили місяць, але ми вже спілкуємося так тісно й близько, ніби знаємо один одного вже кілька років.

Я відчув, що тренування ніби повертають мене в ті самі часи, коли я займався спортом до поранення. Той самий спортивний інтерес і спортивна конкуренція. Кожне тренування – це якийсь виклик спробувати щось нове. І коли все виходить, то в момент ти забуваєш, що в тебе немає ноги. Розумієш, на що ти здатний.

Знаю, що буває важко прийти на тренування, якщо ти там нікого не знаєш і в тебе немає мотивації. Після поранення ти соціально незахищений, треба думати, де працювати, тож іноді голова забита зовсім іншим, не тренуваннями. Але треба пробувати. Якщо ви не перевірити, то не будете знати, чи допоможе. 

Таких хлопців, як я, із кожним днем стає все більше. Я це бачу навіть у реабілітаційних центрах: раніше там було по три або чотири людини, а зараз уже 15 чи 20. Тож такі спортивні хаби треба ставити на конвеєр.

 

 

 

 

 

 

Я зацікавилася адаптивними тренуваннями ще до повномасштабної війни. Займалася кросфітом і дивилася змагання Crossfit Games, де була адаптивна категорія. Там люди з різними видами інвалідності змагалися на світовому рівні. Їх ділили на категорії: наприклад, в одну категорію не поставлять людину з ампутованою рукою та людину з ампутованою ногою.

Я побачила, що люди без рук і без ніг лазять на канатах чи підіймають штангу. Тобто роблять усе те саме, що спортсмени у звичайних категоріях, але рухи дещо адаптовані. Наприклад, у стрибку на скакалці важливо, щоб це «забивало» передпліччя, тож адаптивним спортсменам на кріслах колісних дають довгий і важкий канат, який вони просто перекидають.

Коли я це побачила, то була шокована, почала шукати інформацію, де взагалі можна навчитися адаптивного тренерства. І цієї інформації майже ніде не було, ні в Україні, ні за кордоном, тож на деякий час я про це забула. Але коли почалася повномасштабна війна, то вирішила, що час зайнятися цим серйозно.

До цього я знала лише Дмитра Новгородського – військового з 2014 року, який має ампутацію вище коліна та працює адаптивним кросфіт-тренером у Дніпрі. Через Дмитра я дізналася про Юлію Коваль, яка створила школу адаптивного тренера [головна тренерка «Ігор героїв»]: у неї був великий досвід в адаптивних тренуваннях, бо з 2014 року вона почала тренувати ветеранів з ампутованими кінцівками.

Ще коли школи адаптивного тренера не було, я написала Юлії й запитала, чи не планує вона робити щось подібне, і що було би класно, якби вона поділилася досвідом. І згодом разом із тренером із Миколаєва, Валерієм Киселем, вони запустили цю школу адаптивного тренера.

Їм була важлива не кількість, а якість учасників. Це було 30 годин онлайн. Багато розповідали не лише про спорт, але про анатомію: навіть ампутація великого пальця на нозі впливає на поставу. Також розповідали, як коректно спілкуватися з військовими й ветеранами, трохи про контузії. 

Потім усі учасники з’їхалися до Києва й протягом семи чи восьми годин закріплювали теорію на практиці. Далі в нас був іспит – сертифікати й дозвіл на тренування отримали не всі, у деяких були й перескладання. Зараз я теж можу написати своїм тренерам за порадою.

Роботу з контузіями я почала вивчати окремо, бо в мене зараз тренуються багато ветеранів із контузіями. У мене немає медичної освіти, але я чотири роки навчалася в медичному університеті (потім змінила фах і закінчила інший університет).

Я можу працювати з будь-яким видом поранень, з ампутацією будь-якої висоти й кінцівки, тобто я маю розуміння, як адаптувати тренування під кожного ветерана чи ветеранку. Загалом обмежень немає, крім інклюзивних, але в залі над цим працюють. У нас є ліфт, але ветерани часто спускаються в зал на протезах. Один із них, який ще не має протеза, спочатку користувався ліфтом, а потім побачив, як хлопці спускаються, і почав сам, на милицях. Але якщо в людини крісло колісне, то їй треба буде допомога.

 

 

Також я викладаю адаптивні тренування онлайн, співпрацюю з проєктом «Ігри героїв». Тренування безоплатні, ветеран може прийти в будь-який зал і позайматися, а я виконую роль його куратора. Тобто дивлюся відеозвіт на кожну вправу, яку він знімає на камеру, і даю йому фідбек. Люди, які тренуються онлайн, для мене герої. Але звісно, якщо є можливість, завжди краще тренуватися офлайн.

 

 

«Сенс адаптивних тренувань – зробити із залежних незалежних»

Головне, щоби тренуватися дозволяли лікарі та реабілітологи. Вони мають бачити, що з куксою все гаразд, і коли можна включати вже якесь навантаження. Думаю, ще важливо, щоб людина була сильною морально: коли є все комплексі, лікар побачить, що людина готова до руху. 

Як співпрацювати з реабілітологом чи іншими фахівцями? Максимально спілкуючись. Умовно, якщо ветерану роблять масаж кукси, реабілітолог розуміє, чому вона може бути забита, чому може бути кріпатура, набряк чи ще щось.

Якщо людина ще не має протеза й готується до протезування, то треба співпрацювати з протезистом. Бо, наприклад, ми можемо розкачати куксу, і виявиться, що вона не влазить у куксоприймач. Під час протезування важливо сильно не гладшати й не худнути.

Я також запитую про інші травми, які можуть мати ветерани чи військові. Умовно, людина може посміятися й сказати: «А що, не видно?» Але, може, у неї є ще травма плеча або була якась операція. І якщо є, ми вже від цього відштовхуємося, що можна, а що не можна робити.

 

 

Ми навантажуємо сідницю чи куксу, щоб вона також працювала, бо м’яз атрофується, якщо його не навантажувати. Якщо не можна, то підбираю іншу вправу. Тобто програма тренувань для всіх однакова, але адаптується під кожного. У цьому й сенс адаптивних тренувань: ти можеш адаптувати завдання під будь-яку людину, зробити із залежних незалежних.

 

 

Я часто приношу своїм спортсменам гантелі. Думаю, їм прикольно, що я тягаю гантелі розміром із їхню голову та їм подаю. Але бувають моменти, коли вони прям кажуть, що зроблять самі, і починають самостійно встановлювати штангу чи стійки, брати інвентар. У нас доволі міцний контакт, я вже можу просто з погляду зрозуміти, чи треба хлопцям допомога, чи не треба.

Щодо самих вправ – це взагалі не проблема. Зараз купа лямок, браслетів, іншого спортивного інвентарю, який можна використовувати. Я стежу за багатьма адаптивними спортсменами й іноді дивуюся їхній фантазії. Іноді ти просто не можеш зрозуміти, як цей м’яз можна навантажити ще, а потім заходиш на сторінку до людини зі схожою ампутацією й думаєш:

 

 

Узагалі для людей з ампутованими кінцівками дуже важливо, щоби стабільним був хребет. Ми завжди працюємо над м’язами кору, щоб вони більш симетричними, щоб спина була рівна. Бо навіть люди, які не мають ампутованих кінцівок, доволі асиметричні. Коли ти без протеза, то тіло тебе намагається амортизувати під те, який ти асиметричний зараз, а з протезом це стає відчутно. 

Найчастіше ветерани тренуються з протезом – на деяких вправах просто так зручніше. Для когось бути без протеза – це норма, це його тіло. Для когось, певно, є психологічний бар’єр. Можливо, для того, щоб вони знімали протез, потрібні ще більш довірливі стосунки: іноді протез корисно зняти, щоб вільніше рухатися, пропрацювати амплітуду руху. Але я не можу змушувати тренуватися без протеза.

 

 

«Ясю, я буду на тренуванні, але зі мною краще сьогодні мінімально комунікувати»

Якщо я треную цивільних, то розумію: якщо не запитаю, як у людей минув день, і не розповім, як минув у мене, то не налагоджу конект. А від цього залежить, наскільки продуктивно пройде тренування. Моє завдання – урівноважити людину, щоб ми продуктивно попрацювали й пішли з тренування з гарним настроєм.

 

 

У ветеранів із цим трошки по-іншому. Треба більше цінувати їхні кордони, чекати від них ініціативи поділитися. Я також питаю, як справи, але якщо розумію, що фігово, то далі не розпитую. Тобто людина розуміє, що мені цікаво, а далі вже або ділиться, або ні. Важливо не тиснути, бо можна розкрити якісь негативні емоції, яких можна було би уникнути.

Було таке, що ветерани приходили без настрою й просили не запитувати їх, що з ними, а просто дати їм тренування. Або писали мені перед тренуванням: «Ясю, я буду на тренуванні, але зі мною краще сьогодні мінімально комунікувати». Я їм вдячна, що вони мене попереджають, бо я доволі комунікабельна, мені постійно хочеться дізнатися, як у них справи. Можна ж навіть невдало пожартувати на цю тему, що немає настрою, і це може загострити ситуацію.

Поки що я не стикалася із загостренням ПТСР у момент тренування або чимось таким. Зазвичай я запитую в людини, що може бути для неї тригером. Але тригером може бути й будь-яке питання. Коли приходить ветеран із контузією, ми також намагаємося робити музику в залі тихішою.

 

 

«У майбутньому я би взагалі не робила окремі групи»

У залі можна повернутися до відносно нормального життя. Як би хлопці й дівчата не хотіли після реабілітації повернутися на фронт, їм потрібно відновлювати свої сили. Треба, щоб у них була така можливість. А щоб вона була, треба повернутися у форму, і цьому якраз допомагають адаптивні тренування.

Хлопці постійно спілкуються один з одним, іноді спілкуються з цивільними, які теж приходять на тренування.

 

 

У майбутньому я би взагалі не робила окремі групи. Зараз просто є питання, наскільки ветерани готові взаємодіяти з цивільними (я більше про тих, хто має ПТСР і контузії). Мені здається, їм ще треба трохи часу. Усім доведеться комунікувати не лише на тренуванні, але й у житті, бо багато ветеранів себе шукатимуть, наприклад, у професії.

Поки що на тренування ходять від двох до дев’яти людей тричі на тиждень. Але не всі ходять стабільно – впливає психологічний стан. Звісно, є історії, що ти просто не можеш встати, не те щоб піти на тренування.

З тими, хто ходить систематично, ми вже досягли гарних результатів. Хлопці дуже виросли в силових показниках, наприклад, Ян на початку робив станову тягу з гиркою шість кілограмів, а тепер на одній нозі робить 40 кілограмів, і це лише початок. Зараз уже починаємо включати щось схоже на кросфіт, тобто кардіо, ривки гантелями, гребля й таке інше. Я впевнена, що хлопці готові до чогось масштабнішого, але важливо зафіксувати їхню стабільність. У Саші, наприклад, більше тренувань, ніж у мене, він уже професійний спортсмен.

Жінки поки що не ходять на тренування (але ходять військові та ветеранки, які не мають ампутацій). У моїх планах великі групи з ветеранами.

Фото: Сергій Мирошніченко для Віледжа