«У полоні немає свят» – з такими табличками вже починають виходити рідні українських військовополонених, колишні полонені і їхні побратими, а також ті, хто не має близьких у полоні, але вважає своїм обов’язком ходити на щотижневі мітинги, які організовує Асоціація родин захисників «Азовсталі».

Чому можна виходити на мітинги за «Азов» та за інші підрозділи водночас, де межа з креативом на акціях і що означає підтримка публічних людей, запитали в Дмитра «Ореста» Козацького, мами полоненого Тетяни Вишняк («Мами Тані»), лідерки гурту Vivienne Mort Даніели Заюшкіної й волонтерки Таїсії Оріховської, яка вперше прийшла на мітинг 31 грудня 2023 року.

Мітинг на ВДНГ 24 грудня 2023 року.  Фото: Дмитро Козацький

Дмитро Козацький

«Орест»

колишній військовополонений, 
зараз фотограф у Міноборони

Дмитро на мітингу з лідеркою гурту Vivienne Mort Даною Заюшкіною

До акцій я почав приєднуватися ще тоді, коли їх лише починали організовувати й вони не були такі популярні. Своїми фото я намагався їх популяризувати. Саме щотижневі акції, які почали організовувати родини полонених, почали проводити рік тому, і туди приходить найбільше людей на моїй пам’яті. 

Зараз я теж намагаюся долучатися до всіх можливих акцій і мітингів, щоби якось цю тему підтримувати. Із моєю роботою це не завжди можливо, бо іноді я відрядженнях. Іноді здоров’я не дозволяє прийти. Але 12 акцій підряд у мене трималося, я рахував.

Чи зменшується кількість людей на акціях

Яка б не була кількість людей, очевидно, що в них втрачається інтерес приходити щотижня. Загалом я спостерігаю позитивну динаміку: кількість людей підтримується, а то й збільшується. Зараз ще маємо певну сезонність: людей може меншати через холод (наприклад, батьків із маленькими дітьми).

Акція 17 грудня 2023 року на Софійській площі. Фото: Дмитро Козацький

Я вважаю цю кількість людей прийнятною. Для мене це болісна тема, бо хотів би, щоб усі докладали зусиль для популяризації теми військовополонених і допомагали в розголошенні. Зараз кількість людей достатня, щоби створювати інформаційну підтримку щотижня. Зрозуміло, що українські ЗМІ не можуть щотижня писати про акцію, така, на жаль, специфіка засобів масової інформації. Але щотижня приїздять іноземні ЗМІ, наприклад, минулого тижня я бачив японців. Це круто, що іноземним ЗМІ не треба чекати якогось місяця чи дня, щоби висвітлити цю тему, бо мітинги проходять щотижня.

Чому підтримка полонених полку «Азов» не заперечує підтримки інших українських полонених  

Зазвичай я беру табличку Free Azov. Я за обмін усіх українських полонених, щасливий будь-якому, але маю право на хвилювання за своїх близьких так само, як і кожен із їхніх рідних. Для мене близький – це боєць, з яким я був в одному підрозділі, пліч–о-пліч. Саме був, а не воював чи бився, тому що такого не було. Мені надзвичайно важливо підтримувати своїх людей.

Мітинг 10 грудня 2023 року на Поштовій площі. Фото: Дмитро Козацький

Чомусь деякі українці думають, що якщо в тебе є одна думка, то ти одразу йдеш проти іншої. Ні, можна підтримувати дві думки, вони можуть проходити паралельно. Тепер у нас напружена взаємодія в суспільстві, це наслідки війни. Хочеться більшої об’єктивності й менше конфліктів із приводу цього.

Російська ботня в коментарях також хоче зробити розкол у нашому суспільстві. Тому я намагаюся якомога сильніше наголошувати на тому, що, як колишній полонений, не хочу, щоби рідні полонених розділялися. Ми маємо бути єдиною силою, яка радітиме кожному обміну, але водночас кожен може стояти за свого рідного й за свій підрозділ.

Про фото й спілкування на акціях

Коли я приходив на акції із камерою й фотографував, потім викладав фотографії. Одного разу прийшов із табличкою:  «Я хочу фотографувати обміняних побратимів, а не акції за їхнє звільнення».

Робити фото важливо, бо люди, які приходять на акції, можуть взяти ці фотографії й викласти в інстаграм, привернути хоча б мінімальну увагу. Зараз уже не фотографую, бо фотографів достатньо. Просто приходжу на акції, як пенсіонер, поспілкуватися з друзями, просто побути присутнім.  

Фото: Дмитро Козацький

Періодично до мене підходять [незнайомі] люди, ми спілкуємося. Щоразу я всім дякую за присутність на акціях. Насправді ми не так багато можемо зробити. Для багатьох акції – це домовленість із собою: «Я роблю те, що я можу». 

Де межа з креативним елементом на мітингах

Думаю, межа полягає в реакції рідних військовополонених, які приходять на акцію. Бувають деякі перформанси, які трохи виходять за межі, передусім роблячи боляче рідним. А їхня підтримка, на мою думку, – це одна з головних цілей цих акцій.

Не хочу зараз повертатися в дискусію, що краще, коли автівки сигналять чи ні, залишу це на розгляд кожної людини, яка приходить на акцію. Не хочеться когось відлякувати й казати: «Не робіть цього». 

Фото: Дмитро Козацький

З одного боку, я не хотів би, щоб акції маргіналізувалися через дивну поведінку учасників. З іншого боку, військовополонені щодня отримають у мільйон разів більше дискомфорту, ніж водії, яким махають і просять посигналити. Якщо якась автівка посигналить, нічого страшного не станеться. Головне – притримуватися правил громадського порядку й норм законодавства.

Які стереотипи про акції дратують

Бісить, коли в твітері пишуть, чому ви стоїте не біля Офісу президента, не біля Верховної Ради, а на Дорогожичах? Найімовірніше, це якісь боти, які хочуть спровокувати. Я просто їх блокую й не відповідаю на такі повідомлення.

По-перше, це тебе не стосується. По-друге, я знаю, що рідні військовополонених продовжують ходити під Верховну Раду. Сто відсотків розуміння. Я не можу засуджувати жінок, які проривалися через блокпости, бо не можу осягнути їхній біль. 

Але основна мета акцій – це не ввійти в якісь контри з владою. Ми виходимо не до влади. Влада й так бачить присутність цих людей чи то біля Верховної Ради, чи то на Софійській площі. 

Як спілкуватися з рідними військовополонених

На мою думку, передусім важлива присутність і звичайні слова. Можна підійти і сказати: «Ми з вами, тримайтеся. Ми будемо підтримувати вас стільки, скільки це можливо. Ми сподіваємося на швидший обмін». Здається, це дуже просто, і фактично більше нічого не можна сказати. 

Чому важливо ходити на мітинги

Перша мета – інформаційна підтримка. Коли тисяча людей виходить на акцію щотижня, то це привертає увагу.

Друга мета – підтримувати рідних і близьких, щоби вони не відчували себе один на один із проблемою. Бачили, що їх підтримує й цивільне населення.

Третя мета – звіт для полонених. Щоби коли вони повернуться, то ми, як рідні, близькі, друзі могли їм показати: дивіться, ми щотижня виходили й говорили про вас, в жодному разі не думайте, що ми про вас забули. У російських тюрмах теж постійно говорять, що про них забули, але цю стіну пропаганди дуже легко розбити, якраз-таки показуючи фото з акцій, які роблять щотижня.

Фото: Дмитро Козацький

Знаю, що багато кому з цивільних соромно ходити на мітинги: там вони зустрічаються з військовими, з колишніми полоненими, як дивитися їм в очі? Приходьте, ніхто не буде вас засуджувати, ми раді бачити всіх. Ну, майже всіх, крім проруснявих.

Водночас не варто приходити просто тому, що це модно. Не варто приходити, якщо ви ніяк не залучені; не в контексті теми; не вважаєте, що мітинги допомагають звільненню військовополонених. Якщо у вас є порада чи ідея, як зробити краще, я завжди на зв’язку й готовий прислухатися. Але якщо це порада на кшталт: «Не виходьте і не піпікайте», – то краще вже тоді не приходити.

Тетяна Вишняк

(«Мама Таня»)

чекає сина з полону 

Тетяна востаннє бачила сина Артема 6 грудня 2021 року, чула його голос – 9 травня 2022 року, а останнє повідомлення отримала 17 травня 2022 року. Син писав, що в нього все добре, але довго не буде зв’язку. У російський полон Артем потрапив з «Азовсталі».

Коли ми зідзвонюємося з Тетяною, вона стоїть біля будівлі Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Вона приходить сюди щодня в будні разом з іншими родичами військовополонених. Спочатку вони стояли під Офісом президента, а тепер з 8:00 до 18:00 – під Координаційним штабом.  Звернення до президента, МВС, СБУ й уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця стали для рідних військовополонених уже рутиною. 

– Це ж мій син. Він знає, що мама сидіти не буде, і це найменше, що я можу для нього зробити, – каже Тетяна. – Не знаю, чи допомагають ці звернення. У будь-якому разі вони щодня їх читають, і, думаю, це привертає увагу. 

У березні 2024 року сина Тетяни і ще дев’ятеро його побратимів Росія засудила на 22 роки (син отримав 22,5 року). Спочатку Артем перебував у Донецькому СІЗО, потім його етапували в Макіївку. Пізніше на два місяці перевезли до Таганрога:

– Коли він туди потрапив, я знову сіла на антидепресанти. Я була на них уже рік, почала вживати тоді, коли син вийшов у полон. Усюди погане ставлення до полонених, але в Таганрозі особливо жорстке. Я просто кричала мовчки, коли читала, що там відбувається, – ділиться Тетяна, – А потім взяла себе в руки, й у своїх щоденних зверненнях до влади ще почала писати про Таганрог. 

Зараз син Тетяни перебуває в Макіївці, де над ним має відбутися ще один «суд» (він мав бути ще наприкінці жовтня – на початку листопада, але його відклали). Інформацію про сина Тетяна дізнається від колишніх військовополонених або від адвокатів. Про незаконно засуджених Росією можна дізнатися більше інформації, ніж про тих, яких не засудили, додає Тетяна:

– Вони вже не полонені, для Росії вони «зеки». Тож ми дійшли до того, що варто їх називати незаконно ув’язненими.

Крім того, у травні 2024 року на російсько-українській війні загинув племінник Тетяни. Брат жінки зараз служить на предовій, а двоюрідний дядько отримав поранення. Служить і чоловік Тетяни. Після звернення до омбудсмена йому дозволили службу в Києві на час, поки син не повернувся.

– Якби чоловік не був поряд, я не впоралася б емоційно. Довелося би переживати і за сина, і за брата, і за чоловіка, – коментує Тетяна.

Як обирають локації для акцій і як почали їх влаштовувати регулярно

Я не пропустила жодної акції на підтримку військовополонених, починаючи з 19 квітня 2022 року. Якщо мене не було в Україні, то я виходила на акції в Польщі чи Німеччині. У квітні 2022 році ми проводили акції на Майдані, на Софійській площі. На першій було 10 мам. Потім полон і тиша. Не можна було влаштовувати акції. 

Далі робили акції на річницю трагедії в Оленівці, річницю полону. У жовтні 2022 році ми вирішили зняти фото й відео, пройшовшись із табличками на Майдані й під КМДА. Коли ми переходили дорогу, то я побачила, як з автівок нас почали знімати, читали, що написано на наших картонках. 

І поки їхала додому, то згадала ланцюг єдності 1990 року, як ми стояли посеред дороги із прапорами на шляху до незалежності України. Мені спало на думку це повторити, і я звернулася з цією ідеєю до Катерини Прокопенко й Асоціації родин захисників «Азовсталі». І ми спробували вийти на мітинг, хоч і не посеред дороги, але в багатьох містах одночасно, в один день і в один час. 

Мітинг 24 лютого 2024 року. Фото: Дмитро Козацький

Перша така акція відбулася на Майдані 3 грудня 2023 року. Річниця цієї акції у 2024 році теж була на Майдані. Ми теж пройшлися до КМДА й знову зробили загальне фото, щоби порівняти, як нас побільшало. Якщо минулого року нас було до 300, то зараз десь 1000 чи 1200.  

Ми намагаємося обирати локації поблизу метро, щоби людям, у яких немає автівки, було комфортно доїхати. Також переміщаємося по різних районах: можливо, людина живе на Осокорках і не хоче їхати до центру, а якщо акція недалеко від дому, то постоїть і потім прийде на наступну. Організатор цих акцій – не конкретна людина, а всі, хто стоїть із нами поруч.

Хто ходить на акції

Раніше мітинги були на 14:00, а коли було спекотно – на 16:00 чи на 17:00. Коли ми перенесли мітинги на 12:00, людей чомусь стало менше. Можливо, це пов’язано з тим, що зима.  

Загалом приходить дуже багато людей, які не пов’язані з полоном, але вони дивляться на крик матерів і дружин та знають, що вони нам потрібні. Мені навіть здається, що таких людей більше, ніж родичів військовополонених, бо ми вже всі знаємо одне одного в обличчя. Я справді рада бачити всіх цих людей, неділя для мене – це час усмішок. Я чекаю цього дня, щоби прийти постояти, поговорити, пообійматися.

Ті, хто повертається з полону й приходить на акції, кажуть, що просто в шоці від того, яка кількість людей їх чекає. Але мені хочеться, щоби ті, хто ще в полоні, хоч краєм вуха почули, що їхні родичі щонеділі стоять у всіх містах й у великій кількості. Щоби вони знали, що потрібні своїй країні.

Також мені прикро, що не всі підрозділи приєднуються до мітингів. Хибна думка, що акції лише Free Azov, її транслюють деякі ЗМІ. Усі мають бути вдома, особливо ті, хто в полоні ще з 2014 року. Так, я мама «азовця», але це акції на підтримку всіх полонених і безвісти зниклих. Тут хочу відзначити 95-ту штурмову бригаду, які стоять із плакатами й дружньо підтримують бригаду «Азову», а ми – їхню. І так мають робити всі. 

Фото: Дмитро Козацький

Для мене також важливо, що на мітинги приходять відомі люди. Якщо їхні прихильники знають, що ті на акціях, то також можуть прийти, побачити їх, постояти поряд із ними. Так, вони прийдуть заради цих відомих людей, але може, побачивши нашу атмосферу, приєднаються й наступного разу.

Наприклад, у нас є дівчина Аліна, у якої двоє дітей і чоловік військовий. Вона дуже любить Monatik, але все відтягувала похід на мітинг. Коли нарешті зібралася весною на Софійську площу, він саме там був. І тоді вона пожартувала: «Ну все, доля». Коли побачила мене, сказала, що стежила за мною, почала плакати. Я її заспокоювала. Аліна й до сьогодні ходить на кожну акцію.

Про креатив та акції

Мені дуже подобається, що нас підтримує навіть колона мінікуперів, вони вже давно їздять із нами. І вже на третій акції приєднуються Subaru, цілий клуб машин.

Фото: Дмитро Козацький

Але я не зовсім розумію дівчат, які вискакують на дорогу й прямо там кричать, щоби водії сигналили. Не треба так робити. Якщо він не захоче сигналити, ти нічого йому не доведеш, але він розізлиться. Хай собі їде з Богом.

Також я дуже переживаю, коли вони прямо на вікнах сидять із плакатами. А раптом різке гальмування? Добре ще, якщо в люк вилазять, проте якщо у вікно, мені дуже страшно за них. Але на щастя, нічого не відбулося, усе спокійно.

Як підтримати родичів військовополонених

Колись до мене підійшла дівчина, яка чекала брата, який безвісти зник. І сказала: «Дякую вам за можливість стояти поруч». Я така: «Серйозно?» А вона: «Ага». І вже не вперше приходить, ми з нею разом стоїмо.

Просто прийдіть, станьте поруч. Нас можна, навіть потрібно обіймати. Чомусь я раніше, як жук, відхрещувалася від обіймів – не підходьте до мене, це ж три місяці Маріуполя, а потім полон. Так тривало, поки на річницю полону в Бровари, моє рідне місто, не приїхав «азовець», якого обміняли з полону, і не взяв слово. Він сказав, що треба підтримувати рідних військовополонених і для них важлива ця підтримка. А потім підійшов до мене й обійняв. І мені стало якось легше, тепліше. Зараз, якщо я бачу, що людям не зручно, можу сама підійти й запитати: «А можна я вас обійму?»

На акціях люди не кричать, не сваряться, не ридають. Ми як родина навіть із тими людьми, у кого немає близьких у полоні. Просто прийдіть, візьміть табличку й станьте поруч. Із нами не страшно розмовляти. Навпаки, можна із перших вуст почути історію про тих, за кого ми стоїмо.

Фото: Дмитро Козацький

У мене є мрія, щоби людей було багато-багато й ми так розтягнулися від Європейської площі й аж до Бессарабки, стали по обидва боки. Щоби ми зробили ланцюг єдності на шляху повернення наших захисників і захисниць. Головне тільки, щоби людей стало ще більше. Я розумію, що зима. Але хоча б на годинку, будь ласка. 

Даніела Заюшкіна,

лідерка гурту Vivienne Mort

Коли вперше прийшла на мітинг 

Після теракту в Оленівці рідні полонених вперше вийшли на акцію, щоб привернути увагу до злочину. Я була в турі, на той момент у Варшаві, ми з командою вийшли на акцію там [їх проводять не лише в Києві й інших містах України, але й у містах світу]. Одразу запостили афішу з переліком міст і закликали свою аудиторію теж виходити.

Відтоді, коли в мене є можливість, вважаю це своїм обов’язком. Намагаюся будувати графік так, щоби на них потрапляти. Якщо часу не багато, однаково прийду. Є тридцять-сорок хвилин – я вийду й постою.

Про таблички на акціях

Спершу в мене було два плакати: один «Полон вбиває», а на другому були записані роки, які захисники вже провели в полоні. Зазвичай один плакат я брала собі, а інший – тому, хто складає мені компанію на акцію. Пізніше десь втратила ці плакати й на останніх акціях обираю їх з коробки, яку готують організатори.

Про публічність та акції

На мітинги я приходжу як громадянка своєї країни, не як співачка. Але публічність корисна тим, що надає можливість доносити думки до великої кількості людей, які довіряють і дослухаються до тебе.

Звісно, є люди, яким важко щось донести. Для когось війна закінчилася з деокупацією Києва, хтось виїхав і здалеку зітхає: «Бідна Україна, уже нічого не вдієш, буде тільки гірше». Я не сподіваюся щось змінити у свідомості таких людей, наприклад, за одну розмову. Але вважаю, що варто все-таки докладати зусиль і намагатися пояснити свої ідеї всім без винятку українцям. Для публічних людей, лідерів думок це частина їхньої професії – шукати ті слова, якими вони зможуть торкнутися душі, викликати емоції, думки й у результаті дії. 

Про щирість і піар

Не впевнена, що є потреба визначати, хто з публічних людей ходить на мітинги щиро, а хто ні. Для нас важливо консолідувати суспільство. А саме питання щирості чи нещирості ніби розводить нас по різні барикади. Завжди рада зустріти на акції Василя Байдака. Або піти разом з Амілем Насировим, Дашею Астафʼєвою, і знати, що наші погляди на необхідність і важливість цих заходів збігаються.

Про креатив та акції

Одна з організаторок якось зауважила, що мітинги набувають святкового характеру, а це все ж таки не вечірка на Кирилівській. Деякий час на акціях дійсно було забагато креативу й рейверських прикидів. Завдання акції – привернути увагу якомога більшої кількості людей, але не до себе, а до проблеми.

Я закликала б до «балансу»: мітинг мусить бути привабливим, щоб було зрозуміло, що цивілізовані громадяни вийшли висловити свою підтримку й думку, але не слід нахиляти терези в бік самолюбування.

Чи стало менше людей на мітингах

Місце, у якому збирається мітинг, щоразу заповнене людьми. Не відчуваю, щоби їх стало менше. Це однаково, що кажуть про донати, ніби вони «просіли». А ми за статистикою свого фонду наприкінці року бачимо, що нічого подібного, кількість донатів навіть зростає. Просто ростуть потреби армії. Збори закриваються, люди доєднуються.

Чому важливо ходити на акції

Є таке гасло: «Будь голосом полонених». Це не просто слова. Люди потрапили в полон і втратили все, що в них було. Для нас полон – це слово, наділене тим, що ми здатні уявити, а для них це зараз реальність. У них там немає голосу. Їх змушують співати російський гімн, і це ще тільки про моральні збитки. Хто цікавився, дивився інтервʼю з колишніми полоненими або читав книгу Нави «Полон», той знає, що доводиться пройти українцям у російських тюрмах. Ці методи не міняються століттями і стають тільки кровожерливішими. 

Вони там, бо виборювали нашу свободу, і для мене логічно користуватися цією свободою, виходячи на акції на підтримку моїх спасителів. Також я уявляю, що серед полонених є мої слухачі, які повернуться, почнеться важка реабілітація, ще одне випробовування, але вони зайдуть у новини й побачать, що я про них думала, що ми їх дуже чекали й вірили. Малювали плакати, просили машини сигналити, здіймали галас, щоб десь там вони чули цю підтримку й не втрачали віри. 

Достатньо просто бути в контексті, і тоді усвідомлення перемагатиме жалість до себе, коли не хочеться йти на мітинг. Може бути, що я себе недобре почуваю, але треба збиратися на акцію. Тоді я пригадую, що в полоні немає можливості пожалітися, заварити собі чайку і скласти плани на завтра, а хтось зараз може мокнути під дощем, десь по коліна в багні, щоби захистити мене. Може, це не зовсім етичний, але дуже дієвий метод мотивувати себе на дії, зокрема продовжувати ходити на мітинги.

Я знаю, що люди часто вважають себе маленькими й думають, що все, що вони можуть, – це загадувати бажання, щоб припинилася війна. Але правда в тім, що війна це ще й проблема байдужості. Для її припинення потрібен вчинок. Я ще з дитинства вважала, що можу й маю впливати на перебіг подій: перші мітинги зі мною сталися ще в школі чи на першому курсі інституту. В нас у країні ще не все так чудово, щоб бути з усім згодним.

Висловлення своєї позиції – це нормальна й потрібна практика. На нас, на суспільство, працюють люди, яких ми обрали й передали їм повноваження ухвалювати рішення. Одним таким рішенням у кабінеті вони можуть виділити кошти й закупити дрони, на які ми можемо збирати тижнями, «танцюючи з бубном». Тому приходимо до них, сказати, що ми не бездумні, усе бачимо й пропонуємо зробити певним способом. І це дає результати, хоч не всі й не одразу. Натомість байдужість громадян призводить до того, що ми бачимо зараз у Росії.

Бути суспільно активним – мати інстинкт самозбереження. Щоби не опинитися в суспільстві, де ніхто нікого не слухає й не чує, потрібно вже зараз тягнутися до військових і до їхніх реалій, бути в контексті їхнього життя. Людина може не мати емпатії чи вдячності, але може мати інстинкт самозбереження й зрозуміти, що це потрібно їй.

Фото: Дмитро Козацький

Кредо «Все починається із мене» нам життєво необхідне. Громадянська позиція тренується щоранку, о 9:00, коли ти один на один із хвилиною мовчання. Навіть якщо я їду в таксі, то щоразу прошу між мною й водієм влаштувати хвилину мовчання, зазвичай всі адекватно реагують і підтримують. 

Коли [1 жовтня, у День захисників і захисниць] оголосили загальнонаціональну хвилину мовчання, зупинили автівки на Хрещатику, то я спостерігала з вікна й на своїй вулиці. Здебільшого автівки продовжували рух. Як і люди. Усередині все обірвалося. Я емоційна, ідеалістка й думала, що люди читають новини, що хтось точно зупиниться.

Водночас у нас є Львів й інші міста, де вся вулиця стає на коліна й схиляє голову перед кортежем, у якому везуть героя. У жодному разі я не про те, що хтось розумніший, а хтось дурніший. Напевно, це питання того, наскільки швидко приживаються традиції в громадах. Я побачила, як вшановують захисників на заході країни, і собі так роблю в Києві. Раніше я не бачила й не знала, як це робиться. Ми всі вчимося бути українцями, гідними України.

Таїсія Оріховська, 

волонтерка

Уперше прийшла на мітинг 31 грудня 2023 року

Рік тому я побачила анонс у соцмережах Azovstal Families, які збирали акцію 31 грудня. Написала подрузі й думала, що вона відмовиться, скаже, що треба готуватися до Нового року. Але вона мене підтримала, як й інша подруга. Це був мітинг біля Палацу спорту. Було чітке розуміння, що я роблю все правильно. До цього вже один раз долучалася до акції на підтримку військовополонених, коли вона зібралася після трагедії в Оленівці.

Після цього ходжу на мітинги регулярно. Звісно, іноді по неділях я працюю й не виходить долучитися, але намагаюся все планувати так, щоби встигнути на мітинг. Одного разу в неділю в мене було багато роботи і я думала, що не піду на акцію. Але вирішила глянути, де вона відбувається. Виявилося, що на лівому березі, за 20 хвилин пішки він мене. Тоді я змінила думку й усе-таки пішла. До речі, акції на різних локаціях – це ще й додатковий профіт, можна побувати там, де ти ще не був або був давно.

Про плакати на мітингу

Майже весь рік я стояла з одним і тим самим плакатом – Free Ukrainian Defenders, за свободу всіх підрозділів і всіх військовополонених. Також мені подобається, що багато учасників мітингу на зиму починають стояти із плакатом «Поки ти в полоні свят, вони в полоні», теж хочу щось придумати навколо цієї тематики. 

Фото: Дмитро Козацький

Насправді не важливо, чи готуєш ти сезонний плакат чи ні, головне твоя залученість. Одного разу ми стояли, а повз проходив хлопець. У нього не було плакату, він просто став біля нас. Потім ми знайшли картонку й маркер та просто на місці намалювали йому табличку. Після цієї ситуації я завжди беру із собою маркер, а моя подруга – картонки.

Про мотивацію ходити на акції

У мене немає близьких у полоні, але я вважаю, що ходити на акції – мій обов’язок. Дуже чітко пам’ятаю день, коли українські військові виходили з «Азовсталі». Мені було дуже боляче за них і за всіх нас. Дуже багато думала про те, що, якби могла, я щось для них зробила б.

Коли почалися мітинги, я просто себе згадала в цьому стані. Зрозуміла, що можу зробити щось для них, можу бути їхнім голосом. Моя основна ціль – це підтримати родини. Усі ми знаємо, як важко, коли в тебе хтось воює й не відповідає на повідомлення, а вони ще чекають три роки. Але коли збирається вся Україна й родина полоненого бачить, що є небайдужі люди, які пам’ятають і цінують це, то, мені здається, у нихзнаходяться сили чекати.

Одного разу до мене підійшли на акції представники медіа, питали, чому я ходжу на акції. Я відповіла, що хочу підтримати родини полонених. Коли закінчився запис, до мене повернулася жінка, яка чула все, що я говорила. Це була мама військового в полоні. Вона сказала, що я все передала влучно, що їм справді важлива ця підтримка. Сказала, що їй вистачає сил від неділі до неділі: коли дивиться на всіх людей, які зібралися на мітингу, то може протриматися ще тиждень.

Наша ціль – кричати про полонених. Навіщо нам голос, якщо ми не кричимо про них? Ми маємо нагадувати тим, хто просто їде в неділю за покупками в «Ашан» чи ще кудись, що вони мають вихідний завдяки їм. Нагадувати, що відбувається, іноземцям, які просто гуляють Києвом. Нагадувати одне одному: ми дуже швидко все забуваємо, коли несуться негативні події й новини. Також для мене дуже важливо, щоби ті військовослужбовці, які повертаються з полону, бачили: поки вони там були, ми їх не забували, говорили про них.

Фото: Дмитро Козацький

У січні ми з подругою стояли на мітингу на Майдані, було доволі холодно, сигналили автівки. І тут зупиняється військова автівка, із неї виходять військові. З комом у горлі вони почали нам дякувати, казали, що ми навіть не розуміємо, наскільки для них це важливо. Що зараз вони ще більше усвідомили, для кого це роблять.

Часто я копаюся в роздумах, засмучуюся, що мої збори пролистують, вони закриваються повільно. Часом думаю, що ніхто нічого не робить, а потім приходжу на акцію й бачу велику кількість небайдужих людей. Я стою й уявляю, як усі ці люди відкривають збори, допомагають армії, дітям. І так тепло стає на душі. Акції часто мене наповнюють, заряджають. Там збираються найпотужніші люди Києва й країни.

Хто ходить на мітинги

Мабуть, до 40% – це родини військовополонених, їх побратими. Є колишні полонені, яких обміняли. Але не можу сказати, що звичайних цивільних мало, їх достатньо. Вони різних вікових категорій. Наприклад, нещодавно до нас на мітингу підійшла бабуся: вона йшла з ринку й не знала, що що відбувається поряд. Коли ми їй розповіли, вона сказала, що ми молодці. А потім дивимося: вона продовжує стояти поряд із нами.

Фото: Дмитро Козацький

На акції ходить дуже багато моїх знайомих, на одній я зустріла близько 20 людей. Мені пощастило: у мене дуже свідома «бульбашка». Попри це, я вважаю, що на акції мають ходити більше людей.

Завжди в соцмережах закликаю приходити на мітинги. Нещодавно також зробила віконечко й запитала людей, чому вони не виходять на мітинги. На кожен їхній аргумент я написала б свій, чому я туди ходжу. Більшість мені відповіла, що просто не знають, чому відвідують акції. У багатьох причини буди притягнуті за хвіст: спортзал, треба поприбирати, ще якісь плани.

Я повторюю, що треба прийти принаймні один раз, а далі це стане звичкою. Тобі захочеться виходити на мітинги, бо там неймовірна енергія, там відчувається гідність українців.

Чи стало менше людей на мітингах

На моєму першому мітингу, минулою зимою, людей було небагато. Але навесні й улітку їх стало чимало, і це дуже тішило. Коли почалася спека, організатори взяли це до уваги й перенесли акції спочатку на 15:00, а потім на 17:00. Пам’ятаю мітинг біля колеса огляду на Контрактовій площі, тоді всі з плакатами тулилися в затінку.

Зараз холодає, і знову меншає людей. Але, наприклад, нещодавно на Дорогожичах було дуже багато, стояли з усіх боків. Холод не має нас зупиняти. Просто треба вдягатися тепліше, брати чай у термоси.

Як дати собі «чарівного пенделя»

На перший мітинг я йшла просто за внутрішнім відчуттям, бо знала, що маю йти. Із кожною акцією дедалі чіткіше формулювала усвідомлення, чому туди ходжу. Я ніби зміцнила всі свої принципи, укріпила себе зсередини, обросла людьми з таким самим баченням, із натхненними людьми, які вірять, що кожна маленька дія до чогось призводить. 

Кожен думає, що нічого не може змінити, але якби, наприклад, кожен потроху донатив на армію, ми закрили б ще більше потреб для військових. Тобто невеликі дії, як-от мітинги, мають великий вплив, який просто не треба недооцінювати.

Іноді люди не ходять на мітинги не тому, що їм байдуже. Вони справді можуть не розуміти, який вклад і вплив можуть робити своїм відвідуванням. Тому треба докладати зусиль, пояснювати. Наприклад, після нашої розмови подруги мені сказали, що про деякі речі навіть не задумувалися, наприклад, про те, що своєю присутністю підтримують родини полонених. І вони теж стали ходити на мітинги.

У мене в пріоритеті бачення, що все зараз має йти на підтримку України, усі дії, які допомагають нам триматися й рухатися до перемоги. У багатьох людей це працює інакше. Але ж з мітингами все дуже просто: ти не вантажиш в автівку каміння після розбору завалів, ти просто стоїш. Хоч і до цього важко прийти ментально.

Кожен із нас, на жаль, уже втратив когось на цій війні або через цю війну. І думаю, кожен проходив стан, коли в тебе траур, тобі болить і хочеться, щоби весь світ розділив із тобою твій біль. А тут історія всеукраїнського масштабу. Ми маємо підійти до родин військовополонених й розділити з ними цей біль. І в нас є така можливість.

Обкладинка: Дмитро Козацький, фото надані героями