Платформа пам’яті «Меморіал» – найбільший архів історій полеглих у війні захисників й убитих цивільних. Команда вже опублікувала 8400 історій та 18 документальних фільмів. Ролики «Меморіалу» про загиблих військових ви могли бачити у  потягах «Інтерсіті», на вокзалах, на великих екранах ТРЦ, у мережі «Планета Кіно» чи у кінотеатрі «Жовтень». Влітку 2024-го «Меморіал» разом з Марією Грабар провели проєкт «Стіл пам’яті»: у 800 ресторанах по всій країні залишили порожніми столики для полеглих героїв.

Люди, які стоять за «Меморіалом», перетворюють цифри статистики втрат на імена та історії реальних людей, яких більше немає поруч. Віледж знайомить з тими, хто не дозволяє нам забути. 

Усе почалося з історії загиблої в Маріуполі дівчинки. Як виник «Меморіал»?

Гаяне Авакян

журналістка, співзасновниця «Меморіалу»

«Меморіал» почався як емоційний відгук на вбивства цивільних. Це був березень 2022 року. Частина нашої команди на той час уже евакуювалася зі сходу й Києва до Львова й відновлювала роботу наших медіа. Тоді ми ще не знали про трагедію Бучі, про масштаби вбивств у Маріуполі. Це був тільки другий тиждень повномасштабного російського вторгнення, проте «Меморіал» уже був у наших головах – великий і важливий. Я досі вважаю (і завжди про це наголошую), що це найважливіше, що ми можемо зараз робити». 

«Для мене «Меморіал» був цінний із першого дня. Передусім він цінний для родин, які втратили. Ми бачимо це щодня за відгуками й запитами на вшанування памʼяті. Але я завжди думала про те, що ще більш цінним він стане в перспективі. Коли за багато років мій син, якому зараз дев'ять, дізнаватиметься про війну з наших матеріалів. За 5–10 років я бачу «Меморіал» фізичним простором – сучасним музеєм у Києві, який буде вшановувати памʼять українців, яких у нас забрала війна. Робитиме це через історії й диджитал»

Референс із Японії

Лєра Лауда

медіаменеджерка, журналістка, співзасновниця «Меморіалу»

«Я зберігаю скрин повідомлення з робочого чату, де Гаяне вперше запропонувала робити «Меморіал» і скинула картинку-референс – фото цифрового колумбарію з Японії. Тоді ми геть розмито уявляли, який саме все це матиме вигляд у нас, але точно знали: ми починаємо працювати над цифровим «Меморіалом» полеглих військових і вбитих цивільних. Це було 6 березня, усього на другий тиждень повномасштабного вторгнення».

Ідея «Меморіалу» – це памʼятати заради майбутнього

Наталя Дєдова

журналістка, сценаристка, авторка відео пам’яті «Меморіалу»

«Я із сином у Маріуполі вижила. Мій чоловік, старший телеоператор ТРК «Сігма» Віктор Дєдов, 11 березня 2022-го загинув. У пам’ять про нього, а також десятків, сотень тисяч українців я хочу через життєписи загиблих людей розповідати всьому світові, що таке справжній «русскій мір». І я хочу, щоб світ зрозумів, що ця війна Росії не тільки проти України». 

«Найважче розшукувати інформацію про вбитих цивільних. У когось зовсім не залишилося рідних. Неможливо знайти фото або якісь персональні дані. Складно шукати історії одиноких літніх людей. Буває, коли рідні не приймають втрату. Стався авіаудар, будинок знищений, тіла немає, рідні відмовляються вірити, що близька людина загинула. У когось рідні в Росії або проросійські, усе це виклики».

«Згадую Маріуполь, 9 березня 2022-го. Авіаудар по пологовому. У той час там була Вікторія Шишкіна. Вона ось-ось мала народити. Але внаслідок вибуху дитина в утробі мами прийняла удар на себе. Малюк загинув за кілька годин до свого народження. Назавжди запамʼятаю історію Катерини Савенко з Маріуполя. До кінця березня 2022 року вона вела щоденник, який у лютому 2024-го мені надала її сестра. Катя описувала весь жах виживання своєї родини. Писала до 29 березня, допоки не загинув її чоловік. Останнє, що вона написала, була записка для мами. З лікарні. Про смерть чоловіка Віталіка. Про своє поранення. Вона просила про допомогу. Мама знайшла Катю під вікнами лікарні. І на її руках за день, 4 квітня, донька померла».  

На памʼятнику Героя Геннадія Колонтаєвського розмістили QR-код, який скеровує на його історію на сайті «Меморіалу». Тепер люди, які прийдуть на цвинтар, зможуть більше дізнатися про захисника.

«Шість історій пам’яті <...> за сім робочих годин»

 Ольга Городецька

журналістка «Меморіалу»

«Найважче працювати з джерелами про цивільних убитих, шукати будь-які зачіпки, складати іноді по крихтах історії в цілісну картину, складно шукати рідних чи близьких убитих. Утім докладаємо всіх зусиль. Якось мені вдалося самостійно зробити шість історій пам’яті орієнтовно за сім робочих годин. Це був обстріл багатоповерхівки в місті Умань… Історії майже всіх загиблих у Грозі, це 59 людей, ми описали з моєю колишньою колегою Інною Кубай менше ніж за місяць. Тільки з рідними однієї із загиблих нам удалося сконтактувати цього року». 

«Перший раз я плакала на роботі саме через загиблих у Грозі – молоде подружжя Козирів. Кілька разів плакала через історії вбитих у Маріуполі, останнього разу, коли побачила фото чотирьох хрестів на могилах родини Базилевичів зі Львова…»

«Найважче писати про своїх побратимів»

Ксенія Пантелєєва

журналістка «Меморіалу», брала участь в АТО/ООС у складі 54 ОМБр

«За два з половиною роки особисто я написала для «Меморіалу» близько 5000 історій полеглих військових. Моя мета – перетворювати імена із сухої статистики й повідомлень із кількох речень про загибель на історії цих людей, показати їхні обличчя й розкрити особистість. Найважче писати про своїх побратимів… Та мені важливо, що тисячі людей прочитають про них, побачать їхні фото». 

«Пригадую Богдана з Маріуполя, який написав у ТікТок і попросив зробити відео про його подругу»

Наталя Хвесик

редакторка соцмереж

«Якось я допомагала відповідати на повідомлення в директі. Тоді за день мала 120 чатів із рідними й побратимами загиблих, а за тиждень – понад 500. В інший день було близько 20 запитів зробити дописи або відео до роковин загибелі чи днів народження захисників. Відновлювати сили після складних днів мені допомагають тиша, усамітнення, мистецтво й природа. А також команда, яка підтримує, і розуміння, яким важливим є проєкт для України й наскільки важлива для рідних кожна згадка про їхніх близьких».

«Часто пригадую хлопчика Богдана з Маріуполя, який написав у ТікТок і попросив зробити відео про його подругу. Йому було 13 років. Він вибрався з руїн багатоповерхівки, у яку влучила російська авіабомба. А його подруга Софія, її сімʼя і ще десятки людей загинули. Мене вразило, з якою ніжністю й болем він згадував ту дівчину. Він допоміг знайти контакти інших людей, які поділилися спогадами про подругу і її загиблу сестричку Анну. Це видавалося цілковитим абсурдом: хлопчик розповідає про вбитих друзів – так не повинно бути».

«Запамʼяталася 16-річна дівчинка Анастасія з Костянтинівки. Вона розповідала історію сестри Валерії, яка загинула на ринку від російського обстрілу. Дівчинка знає, яким є запах горілих тіл: вона з рідними шукали сестру на місці обстрілу, але не могли знайти. Ідентифікували загиблу за ДНК-аналізом. Настя казала, що приносить багато квітів на могилу Валерії, бо та дуже любила їх». 

«Ще одна історія повʼязана з родиною з Волині, де виховують шість неповнолітніх діток і тато яких загинув на фронті. Після репортажу мені писали люди з усієї України, які хотіли підтримати сімʼю. Громада з Одещини надіслала їм подарунки, айтівці зі Львова й інші люди перерахували гроші. Це було дуже зворушливо».

«Працювати на «Меморіалі» – це знати, коли були наймасштабніші обстріли й скільки людей загинули. Це впізнавати місце трагедії за світлиною розбитого будинку. Памʼятати поіменно десятки вбитих дітей, знати їхні обличчя. Це зберігати фото магнолії, яку мама посадила на місці поховання сина, – описує Наталя. – Це розревітися від новини про те, що на честь загиблого іноземного журналіста відкрили грант для порятунку їжаків у пам'ять про те, що він врятував на фронті в Україні їжачка. Це коли ти звертаєшся в службу підтримки Меtа, щоб відновили заблоковані через росіян сторінки, і чуєш від працівників слова вдячності за роботу. І це ненавидіти Росію з кожним днем дедалі більше…»

Цю магнолію мама розстріляного волонтера Сергія Устименка посадила на місці його тимчасового поховання в Бучі. Тут також були поховані його друзі Анастасія Яланська й Максим Кузьменко

«Я з міста, де ще у 2014 році вбивали за український прапор»

Олександр Білінський

співзасновник «Меморіалу», ініціатор диджитал-рішень у сфері вшанування пам’яті 

«Я з міста, де ще у 2014 році вбивали за український прапор. Імʼя людини, яка зняла російський триколор із будівлі міськради й знову повісила жовто-блакитний, стало відомим усій Україні. Це Герой України Володимир Рибак. І моє рідне місто – Горлівка, яке з того часу залишається окупованим. Так вийшло, що в листопаді 2014 року – 10 років тому – я написав некролог «Памʼяті Володимира Рибака», який опублікували в «Українській правді». Це не той жанр, у якому мрієш стати майстерним».

«Щоб у суспільства було щире бажання долучатися до вшанування пам’яті»

Юлія Лозинська

шеф-редакторка «Меморіалу», журналістка

«Моя особиста місія тут, щоб у нас, як у суспільства, було щире, емпатичне бажання долучатися до вшанування пам’яті. Не тому, що так треба, а тому, що ми дійсно відчуваємо бажання зупинятися у хвилини мовчання, приносити соняхи на Алею Героїв; бажання дізнаватися, а хто ж вони – ці люди, усмішки яких ми бачимо на фото на могилах? Для мене дуже важливо зберегти всі історії». 

«Родини полеглих пишуть нам щодня, щодня додаються нові відповіді на наші анкети. Родини цивільних звертаються рідше, ми частіше йдемо до них зі своїм запитом, що нам важливо зафіксувати кожну історію. Бо це пам’ять, це документ про втрачене життя. Ми робимо експедиції в пошуках історій. Дуже важливо, що ми документуємо історії про тих, чиє життя обірвалося через недоступність ліків, медицини. Це велика окрема категорія людей, чиї життя теж забрала Росія. Про них варто говорити, шукати ці історії, це теж ціна війни». 

«Важко читати, хто залишився в людини, про яку ми пишемо»

Оля Піліщук

керівниця моніторингової групи «Меморіалу», військова волонтерка, працює також із дітьми військовополонених і безвісти зниклих в Офісі підтримки родин військових

«Я втратила в цій війні неймовірних людей. І я робитиму все, щоб історії про наших полеглих і вбитих не перетворилися у дві дати – народився-загинув», – каже Оля.

«Я працюю з дому. Щоранку маю свій ритуал пам’яті, слухаючи треки, якими ділилися зі мною військові, яким допомагала по волонтерці і які вже загинули. Роблю каву. Виходжу на балкон і в навушниках слухаю щось із того, що вони любили, і дивлюся на хмари. Свій робочий час, зазвичай, розпочинаю зі спілкування з рідними загиблих. Ми отримуємо десятки запитів. Стараюся робити так, щоби рідні не чекали довго відповіді.Найважче для мене – історії про дітей. Завжди… Важко перевіряти фото до публікацій і дивитися в очі людей, сповнені життям. Важко читати, хто залишився в людини, про яку ми пишемо». 

«Найважче – це діти»

Михайло Піцюра

дизайнер «Меморіалу»

«Щодня я роблю дизайн близько 15 портретів загиблих. Іноді більше. Працюю над оформленням дописів, обкладинками текстів, макетами для фотовиставок. Найважче – це діти.Загиблі серед дітей і біль тих дітей, які втратили батьків. Самі історії я не запамʼятовую, та пам’ятаю майже всі обличчя. Плачу над історіями дітей». 

«Я хочу змінити ставлення суспільства до рідних загиблих»

Саша Соколовська

менеджерка співпраць, комунікаторка

«До другої річниці загибелі [батька] (тато Саші, Андрій Соколовський, загинув 1 квітня 2022 року під Авдіївкою – ред.) я підготувала текст і фото для публікації про батька на «Меморіалі». Інші рідні загиблих почали писати мені, підтримували. Потім вітали мене з днем народження та й загалом пишуть майже на всі свята. Це зворушує й підтримує». 

«Коли я прийшла в «Меморіал», мені було 22. 10 років тому я думала, що стану журналісткою в жанрі інфотейнмент. У 2022-му загинув тато. За сім місяців померла бабуся. Я почала відчувати, що хочу працювати з втратою. Я хочу змінити ставлення суспільства до рідних загиблих. Нас не варто боятися, ми продовжуємо жити й навіть готові допомагати іншим».

«Також ми готуємо пам’ятні відео для демонстрації на екранах «Гуліверу» і київського ЦУМу. Я комунікую з рідними про це, повідомляю про дати демонстрацій, погоджую зміст роликів, передаю їх на монтаж. Відповідаю на всі телефонні дзвінки до нас і допомагаю майже в усіх акціях «Меморіалу». Свою особисту місію я відчуваю як можливість розповісти якомога більшій кількості людей про біль втрати, з яким щодня живуть українці. Хочу, щоби культура памʼяті відійшла від радянщини. Щоби це було чимось не травмувальним для дітей, щоб ми відчували відповідальність за збереження памʼяті».

«Архів історій пам’яті буде важливий і за 50, і за 100 років»

Світлана Корженко

редакторка, продюсерка відео пам’яті

«Моя місія –зберегти памʼть про тих, хто загинув у війні, яку розвʼязала Росія. Культура памʼяті для мене – це те, за що країну мають поважати у світі… <...> На початку повномасштабної війни [Ігор Гусєв] вивіз із міста дружину й дітей з Маріуполя, а сам залишився. Ризикуючи життям, допомагав незнайомим людям. Багатьох врятував. У квітні 2022-го зміг виїхати до Львова. Там відразу пішов до війська. А згодом загинув на Луганщині. Ця історія варта повнометражного фільму.. <...> Архів історій пам’яті, які сьогодні ми створюємо, буде важливий і за 50, і за 100 років. Ним, переконана, користуватимуться історики, документалісти, журналісти, письменники, режисери…»

Донат на пам’ять можна зробити на сторінці підтримки проєкту:

 https://www.victims.memorial/supportus

Фото: надані героями