Фаєра на мітингах, заклики приходити на «сучасний рейв» і символіка «Азову» на шнурівках потроху перетворили мітинги, на яких збираються свідомі громадяни, на щотижневий розважальний захід. Журналіст The Village Україна Cерж Хуцану розпитав одну із засновниць організації «Асоціація родин захисників Азовсталі» Ганну Науменко про суперечки між організаціями, стосунки з владою та правила мітингів. Запитали, що думають про це «азовці» та хто має відповісти на питання «Де Азов?».

Ганна Науменко

   

– Чим зараз займається організація? 

– Ми займаємося адвокаційною діяльністю й інформаційними кампаніями. Підтримкою родин, а також маємо гуманітарний проєкт «Нарешті та вдома», що пов'язаний безпосередньо з обмінами. Це коробки з персональною гуманітарною допомогою, які захисники отримують при поверненні на рідну землю.

Ці коробки потрібні, щоб продемонструвати турботу й дбайливе ставлення українців до бійця та зменшити рівень його стресу. Так, проєкт, крім матеріальної допомоги, передбачає й психологічну підтримку.

– Що в коробці? 

– Уміст коробки підбираю залежно від статі захисника(-ці), з урахуванням особливостей стану здоров'я, стараюся дотримуватись принципу індивідуального підходу. Від хлопців чула, що «це бокс із ніштяками», там якісні базові речі + якісь бонуси від партнерів, коли що є.

Окрема увага до інформаційної складової: листівки про психологічну реабілітацію і юридичні аспекти, листівки з коротким описом подій, що відбувалися за час, що його людина провела в полоні. Це важливо після тієї гнітючої атмосфери, у якій їх запевняють, що вони нікому не потрібні, на них ніхто не чекає. Це завжди дуже щемкі моменти, які потрібні їм і нам як соціуму. 

– Такі бокси отримують усі, хто повертається з полону, чи лише захисники «Азовсталі»?

– Друге. Ми робимо це для гарнізону Маріуполь – тих, хто вийшов з «Азовсталі», бо ми такі самі родичі, яких об’єднала саме ця ситуація. Ми координуємось із представниками структури, що надає обмінні списки, медичними установами й усе погоджуємо. Наразі ми просто підтримуємо цю історію, але поки нема обмінів, то немає особливого сенсу домовлятись із постачальниками про нові постачання «складових» чи форсити збори на закупку умовно рюкзаків.

Є й інші напрями діяльності, зокрема психологічна підтримка тих, хто чекає. Час від часу влаштовуємо лекції, конференції. Проте, за моїми відчуттями, це стало робити важче, тому що люди перестають іти на контакт. Пройшло два роки, усі закриваються в собі. Дедалі важче стає набрати групи для підтримки. 

У нас є дівчинка Оля, її чоловік загинув у теракті в Оленівці. Зараз вона знаходить більше сенсу в турботі за рідними, ніж у відвідуванні схожих заходів для себе. Це дуже внутрішня історія. Для кожного своя.

– Ти згадала про адвокаційну частину роботи. Про що йдеться?

– Це поїздки, різноманітні зустрічі, де ми представляємо інтереси полонених у різних колах. Першою такою була поїздка у Ватикан на аудієнцію з Папою Римським у травні 2022 року. Після цього були візити в різні країни на різноманітні заходи, де завжди, окрім основної мети, є додаткові зустрічі з діаспорами, відвідування посольств. Буквально нещодавно відбулася моя поїздка у Варшаву, де були воркшопи з правничими організаціями, у лютому представляла нашу організацію та важливі для нас теми на українському тижні в Берліні.

Зараз дівчата поїхали з представниками бригади [«Азов»] у Британію, де виступали в парламенті. Ще частина роботи – це співпраця з МЗС. Усі ці поїздки та зустрічі відбуваються на рівні організації, держава в цьому не допомагає, хоча подекуди в інфополі проскакує така інформація, проте ні. Але, справедливості заради, завжди є окремі хороші люди, які можуть у чомусь допомогти.

Частина як адвокаційної, так й інформаційної кампанії – це боротьба з пропагандою щодо бригади «Азов» на заході.

– Які у вашої організації відносини з державним апаратом?

– Мені здається, що в будь-яких громадських об'єднаннях, і ми не є винятком, завжди так собі ставлення до влади. І в нас є свої на те причини. Однак усім буде все добре, тільки коли влада буде виконувати запити громадянського суспільства. Коли трішки заглиблюєшся в ситуацію, розумієш, що це неможливо. Зробити добре одразу всім неможливо. Тому завжди будуть незадоволені. Особисто моя думка, що відносини в нас могли бути кращими, проте...

В Україні нормальних коаліцій між громадськими організаціями та державою немає взагалі. Але про що говорити, якщо, на жаль, так подекуди відбувається й з військовими підрозділами. Попри те, що є велика спільна війна й велика ціль, однаково знайдуться ті, хто намагається відділитися. Потім у якихось моментах об'єднуються. Ми дуже старалися об'єднати всіх нас на початку. Зараз у робочій групі лише близькі «азовців», а, до прикладу, «Спільнота родин Оленівки» вирішила, що їм треба відділитися від нас. Хоча разом ми могли потужніше працювати. Мене це засмучує.

– Торік у розмові з представницею «Спільноти родин Оленівки» я помітив, що вони дуже не хочуть мати бодай щось спільне з вашою організацією. Чому так?

– Мені теж цікаво. Ми використовуємо теракт в Оленівці як одну з найяскравіших демонстрацій російських воєнних злочинів проти українських військовополонених. Це апогей недотримання домовленостей із боку країни-терориста. 

Проте нам важливо показати й інші випадки, тому що так, з одного боку, це велике горе, з іншого – воно не одне. Паралельно війна продовжується, нам треба першочергово виграти війну, щоб тим, хто залишається в полоні, просто було куди повертатися. 

Наша Оля (одна з тих чотирьох дівчат, із ким ми поїхали до Ватикану), – наш основний кістяк асоціації, з якого все почалося, втратила чоловіка в Оленівці. Тому вона цю тему дуже просувала, а потім її виключили зі «Спільноти…», мовляв, вона нам зливає якусь інформацію. Звідти все це й почалося. Проговорюючи все це зараз, розумію, наскільки насправді абсурдно це звучить. 

– Про актуальне. Поговорімо про акції #FreeAzov. Як це почалося? 

– Перший мітинг стався, коли ще не можна було проводити жодних мітингів, позаминулого 19 квітня. Тоді нас було десятеро людей, ми вийшли на Софійську площу. 

Потім нам дозволяли це робити на якісь річниці та заходи. Не те щоб нам могли сильно заборонити, проте час від часу надходили рекомендації не влаштовувати надгучних перформансів, щоби не підігрувати ворогу. На початку ми дуже прислухались, тому що, ну, по-перше, ми розуміємо, що якщо військове керівництво організовувало евакуацію з «Азовсталі», вони змогли домовитись, отже знають набагато більше деталей і вони комунікують з тією стороною. Тому якщо щось вони радять, то треба слухати. 

Опісля повернули командирів, а потім ситуація з подальшими обмінами «азовців» заглухла. І що довше тривало мовчання з боку влади, то мітинги ставали масштабнішими. Будь-яка акція – це феномен, що об'єднує людей. Ці акції обʼєднують родичів і близьких, дають їм відчуття того, що вони щось роблять, а не просто мовчки чекають. Людям дуже важливо намагатися хоча б внутрішньо розуміти, що вони стараються як можуть. Це важливо. 

Ну й запит суспільства на звільнення військовополонених здебільшого формується такими стихійними історіями. Щоправда, зараз це складніше.

І особисто я завжди наголошую, що це акції нагадування про весь гарнізон Маріуполь, не тільки «Азов», але в «Азову» найактивніші маніфестанти. 

– Чи затверджені мітинги з місцевою владою?

– Звісно, кожен мітинг – це погодження з КМДА, погодження з поліцією.

Організаторами в акціях зазначаються родичі військовополонених. А це означає…

– …що у випадку чого ці люди нестимуть відповідальність за все, що відбувається на цих мітингах.

– Саме так. Останній виток розвитку акцій, що відбулася восени, перетворили ці акції на казна-що. Мені вони припинили подобатись. Зрештою сталося так, як я й боялась, що може статися. Це стало попподією, щотижневим фестивалем, у куражі якого дехто з людей почав забувати, навіщо це взагалі відбувається. 

Спочатку, коли почали приходити медійні люди – це виглядало як небайдужість. Зараз я розумію, що дехто приходить, щоби просто посвітити обличчям. Показати, мовляв, ось я тут, дивіться, я маю громадську позицію, а потім забути про ці мітинги до наступного місця, коли треба підняти охоплення. 

– «Фестиваль», «туса» й іще бачив у Instagram, як [мітинги] називали «сучасними рейвами».

– Але «сучасні рейви» дійсно найкраще описують те все. Треба запамʼятати. Щоправда, ці мітинги ніяк не мали б ними стати. Це відчувається як історія, що звернула не туди. Ми завжди розуміли, що ці акції важливі для родичів [полонених], і найгірше, що може статися в цьому всьому – провокації та неконтрольовані дії натовпу. Ніхто не має на меті робити з цього новий Майдан. Тому, наприклад, ми свідомо не проводимо акції біля Офісу Президента. 

Я харківʼянка і я була на Майдані в Харкові у 2014-му, бачила, коли якісь провокатори всередині натовпу починають робити люті речі стосовно інших. Тому я цього дуже боюся зараз, коли з кожним новим мітингом зʼявляється більше провокативних речей – піротехніка (хтось запалює фаєри) або купа невідомих у кузові пікапа. Ми не знаємо, чого від них очікувати. Якщо почнеться якийсь заміс – відповідальність, повторюю, буде на організаторах, це перше. Друге – оце якраз-таки дуже зіграє на руку ворогу. 

– Після одного з мітингів мені надіслали допис в Instagram із фото, на якому можна побачити символіку диверсійно-штурмової групи «Ведмеді» [ДШГ «Ведмеді» входить до складу батальйону «Азов», – ред.], що містить елементи, схожі на символи SS [Самі «Ведмеді» абревіатуру SS пояснюють як Secret Service, або ж «Секретна Служба»]. Наскільки я розумію, сьогодні «Азов» намагається відходити від цієї праворадикальної сторінки своєї історії, вибудовуючи інакший імідж, який би заперечував тези ворожої пропаганди про «нацистів-азовців» тощо. Як тоді пояснити цю світлину?

– Блять, скільки разів ми просили не використовувати цю символіку… Вона конфліктна, її банить інстаграм, і це… відгомін минулого. Хлопці кровʼю доводять, що сучасна політика «Азову» суперечить тим хибним праворадикальним уявленням, які про них мають на заході. Що «Азов» 2014-го й «Азов» 2024-го – це трохи різні речі.

Але так, потім на якийсь із мітингів приходить якась людина з якимось суперечливим прапором, гаслом, неважливо, і навіть не думає про наслідки після цього. Це дуже погано, і вкотре підтверджує тезу про те, що ці мітинги виходять з-під контролю. 

А натовпи, які набиваються в багажне відділення пікапів на ходу. Яка вірогідність, що хтось звідти не випаде й не травмується? Не знаю. Кому від цього стане краще? Нікому, а організаторам стане гірше. Як це повпливає на обміни? Ніяк. 

Коли я отримала запит від вашої редакції, то я найбільше не хотіла говорити про мітинги, адже передбачаю реакцію суспільства. 

Проте розумію, що й не говорити про це в публічній площині вже неможливо. Я не хочу повчати людей, які приходять нагадати про полонених і підтримати їхні родини, адже потім, ти знаєш наше суспільство, вони ж скажуть, що «вона нас ще вчитиме, як кого підтримувати, тоді ми взагалі не будемо ходити». Це найлегший спосіб – дитяча образа. Проте зараз ідеться про інше – варто просто мати повагу до інших людей на цих мітингах і не забувати, навіщо ми взагалі там збираємось. Чи сильно нам допоможе заклик «Підтримуєш? Сигналь!». Я не вважаю, що в мене є ПТСР абощо, проте ці гучні звуки навколо неабияк тригерять, враховуючи понад два роки досвіду сирен.

– Зараз є чудова можливість сформувати перелік речей, які можна, а які не треба робити учасникам мітингів. Свого роду список правил.

– Ну, не треба бути довбойобами просто. [сміється] Проте так, давно потрібно було це зробити. Тож ми сформуємо цю тезу коректно в цільний список і надішлемо вам.  

Правила для учасників маніфестацій Free Azovstal Defenders

– Окремо про використання символіки бригади в цілому. Чи є якась інформація, що про це говорять у самій бригаді?

– До речі, один із моїх знайомих «азовців» нещодавно відвідав один із мітингів, щоби побачити їх на власні очі, адже в них на нарадах часто порушують тему про використання символіки. «Нас їбуть за це» – ось його коментар.

Тут ідеться також про доцільне використання. Так, намалювати символіку на плакаті поруч із надписом «Де «Азов»?» – ок, проте вішати її елементи на, скажімо, шнурівки взуття (а таке було), це не ок. Прапори із символікою на голому торсі – це не ок. 

За неї, як і будь-яку іншу розпізнавальну військову символіку, полягли люди. Ці символи використовують на плакатах, урочистостях, зрештою, на похованнях… Як гадаєте, чи доцільно з нею скакати на пікапі в напівроздягненому вигляді?

– Хочу розпитати про гасла, зокрема «Де «Азов»?» Обмінами полонених в Україні наразі займається Координаційний штаб за участю Міжнародного Комітету Червоного Хреста, інколи залучаючи треті країни (як це було у випадку з обмінами командирів «Азову»), також це неможливо, на превеликий жаль, без узгодження РФ. Зрештою, йдеться про тисячі людей, десятки організацій і країну-терориста, що тримає полонених, і лиш вона може достеменно знати, де ці люди. Хто сьогодні має відповісти на питання «Де «Азов»?»

– «Де «Азов»?» – це маніпулятивний спосіб комунікації. Це не пряме питання до влади. Не питання до спільноти, яка безпосередньо бере участь в обмінах. Нас годують обіцянками. Наприклад, стається обмін, нам повертають 80 захисників, з них – лише четверо з «Азовсталі» й жодного «азовця». Проте медіа виходять в інфопростір із гучними заголовками на кшталт «Обміняли захисників «Азовсталі». Гарна стратегія, але доволі маніпулятивна. З маніпуляторами найкраще за все говорити їхньою мовою. Тому, зрештою, де «Азов»?

А ще – це питання. Так, «Де «Азов»?» діє на свідомість набагато сильніше, ніж стейтмент Free Azov, наприклад. 

– Ще один стейтмент – «Не мовчи, полон вбиває». Чи плануєте акції за кордоном і в інших містах України, щоб звучати гучніше, вийти з «бульбашки» Києва?

– Так, звісно, є інші українські міста. З організацією мітингів за кордоном важче, бо люди там… важчі на підйом, скажімо так. Але періодично проходять маніфестації й за кордоном, там важче не тільки підіймати, а й організовувати, але в нас є «чати» з організаторами, і ця діяльність ведеться. Проте, звісно, за межі Києва будемо виходити масштабніше, це правда потрібно.

Free Azov: у Львові відбулася акція на підтримку полонених, 9 червня 2024

– Якщо важко підняти українців за кордоном, то, може, легше буде запросити сюди іноземних журналістів?

– На початку ми запрошували іноземних журналістів. Проте зараз, коли ми не можемо контролювати натовп, будь-який іноземний представник ЗМІ може зробити одним знімком тільки гірше. Уявіть те саме фото із символікою «Ведмедів» не у вашому Instagram, а десь у Washington Post, наприклад…

– Підбиваючи підсумки…

– Якщо хтось не зрозумів до цього моменту, лейтмотивом нашої розмови були життя людей. Тих, хто пережив ті 86 днів у Маріуполі. Тих, хто переживає пекло полону вже два роки. А також це про наше з вами життя тут – зараз і в майбутньому. 

Чому це має бути цікаво цивільним, які не дотичними до цих полонених? Тому що ми говоримо про суспільство майбутнього. Ці люди рано чи пізно повернуться. У яке середовище вони повернуться – залежить від кожного з нас. Ми є безпосередніми учасниками суспільства, яке вважаємо свідомим, а тому маємо бути гідними їхньої боротьби за нас.

фото: Серж Хуцану