Люди в містіЯ думала, що поїду з Києва на три дні. Це люди, які під час війни повернулися жити до рідного міста

Мої друзі інколи жартують, що я амбасадор Полтави, бо всім її нахвалюю. У Києві ж я живу з 2014 року, відколи вступила в університет. Додому їздила раз на один-два місяці, востаннє була на новорічні свята, тож війна застала мене в київській квартирі на Оболоні (ми її винаймаємо разом із хлопцем).

Напередодні, 23 лютого ввечері, я все-таки зібрала тривожну валізку, а потім довго не могла заснути. О 5:10 ранку прокинулася від дзвінка подруги. Коли побачила виклик, чомусь не спало на думку, що почалася війна, подумала про щось хороше. Але в голосі подруги був страх, вона казала, що в них вибухи, немає інтернету та що вона з родиною збирається виїздити.

Після того, як я поклала слухавку, першою думкою було: «Ну до Києва вони ж, напевно, ще не добралися, то є час». Після цього я почула вибух, потім ще два. Зідзвонившись із рідними, ми з хлопцем швидко почали збиратися, щоб їхати до Полтави. Сестра на той момент також була в Києві, вона 20 лютого приїхала у відрядження.

Зараз Полтава живе як ніколи, адже місто стало прихистком для багатьох ВПО. Коли вперше вийшла на центральну вулицю, то неабияк здивувалася: людей дуже багато, усі гуляють, сидять в кафе та п’ють каву. Щоправда, автівок також багато. До того ж через ситуацію з пальним кілька тижнів тому в місті перестав ходити весь громадський транспорт, окрім тролейбусів.

Як на мене, Київ і Полтаву не можна порівнювати, наскільки вони різні. Наприклад, у Полтаві можна автівкою за 10 хвилин доїхати з одного кінця міста в інший. Тут, крім центру міста, небагато варіантів того, де прогулятися. У Києві ж можна гуляти цілий день: вийти у вихідний і просто кудись іти красивими вулицями.

Так, у Полтаві є те, що хотілося б виправити: погані дороги, занедбаний парк, старі будівлі, що руйнуються. На відміну від Києва, тут не часто проводять якісь виставки чи заходи, мало активностей. У Києві набагато більше можливостей відволіктися та відчути себе частиною великого організму.

Попри це, у Полтаві швидко розвивається ресторанна сфера, постійно відкриваються нові заклади зі смачною їжею та приємним дизайном. Місто все таке ж затишне та зелене, як і тоді, коли я жила тут раніше. Люди такі ж привітні, з ними постійне відчуття, ніби всіх знаєш. Я рада, що відчуваю себе своєю й у Києві, і в Полтаві.

У Полтаві ми вирішили жити в будинку батьків мого хлопця. Нам здавалося, що на околиці міста буде спокійніше. Також в один день з нами приїхали наші друзі з Харкова, а ще через тиждень – їхні батьки. Усі разом ми почали жити на два будинки.

Звісно, жити з такою кількістю людей у будинку складно, але з часом ми всі звикли. У нас кожен жив сам собою, за власним ритмом і розпорядком дня. Майже цілий день ми працювали по різних кімнатах. Посеред робочого дня, бувало, тебе кличуть обідати або нагадують про те, що треба поїсти, але це ж мами, у них усі мають бути нагодованими. Вважаю, нам пощастило, що ми змогли переїхати в такі зручні умови, нам не довелося винаймати будинок чи шукати десь квартиру в іншому місті. Тут ми вже все знаємо, усе рідне.

У Києві я живу вже 10 років, залишилася тут після навчання. Ні на один відсоток не вірила, що буде війна, не збирала тривожну валізку. Тому, коли о 4:30 24 лютого моєму хлопцю зателефонував друг, який живе біля Борисполя, я була шокована, хоч і залишалася спокійною. Відразу зв’язалася зі своїм братом: він військовослужбовець, і я думала, що він має знати щось наперед. Але брат сказав: знімайте готівку, готуйте їсти, збирайте рюкзаки. У нас із хлопцем немає власної автівки, тож ми почали думати, як нам вибиратися з Києва, щоб доїхати до Рівненської області, де живуть мої батьки.

Двічі ми чули вибухи: о 5:00 ранку, а потім ближче до обіду. А коли пролунали перші сирени, вирішили йти до метро, бо в нас у будинку немає облаштованого підвалу. Ми взяли із собою спортивні теплі речі, каремати, спальники, ліхтарик і термос. Ще не знали, що з цим недоцільним набором речей нам доведеться їхати в Рівненську область і залишатися там до літа.

У метро ми провели дві-три години, людей усе більшало. Надвечір один знайомий зголосився відвезти нас до батьків. Ми швидко забрали з квартири кішку та вирушили. Ми близько не спілкуємось із сусідами, тому ключі нікому не залишали: певно, усі рослини в нас повиздихали. З господарями згодом домовилися, що будемо оплачувати пів суми оренди.

Село, у якому я зараз живу, розташоване недалеко від кордону з Білоруссю, тому багато людей бояться сюди їхати. Було лише кілька переселенців, найчастіше вони приїздили до своїх родичів. За весь час ми чули лише один вибух у своєму районі, ще один був у районному центрі, де розташований військовий об’єкт.

Це середнє за розмірами село, тут живе до 3000 людей. Як і більшість сіл у Рівненській області, воно не вимирає, а навпаки, розбудовується. Наприклад, за ті 10 років, поки я жила в Києві, тут сильно збільшилася кількість будинків, побудували дорогу. Мешканці також садять багато дерев.

Коли я приїжджала в село що три місяці та на свята, не так звертала увагу на зміни. А зараз зрозуміла, що село розвивається лише зовнішньо, а культурного розвитку нема. Раніше влаштовували якісь концерти, а тепер бракує навіть гуртків для дітей.

Також у селі розташована церква Московського патріархату, священник не хоче звідти виходити. Тому я вирішила створити ініціативну групу та допомагаю з цим питанням з юридичного погляду. Поки процес іде дуже важко, людям складно донести інформацію.

Коли зустрічаю старих знайомих, спочатку рада їх бачити, але потім усвідомлюю, що мої очікування від розмови були більшими. У нас немає спільних інтересів, і врешті ми обмежуємося лише фразами «Як справи?», «Скільки в тебе дітей?» і «Як їх звати?» Люди просто пливуть за течією.

Вийти тут у магазин – ціла пригода, дорогою зустрічаєш купу людей. Ти їх можеш не знати, але з усіма заведено вітатися. Вони розпитують, як справи або про твоїх батьків. Люди в селі звикли проживати життя інших, а в місті кожен живе своїм життям.

У Києві я живу з 2017 року, з того часу, як вступила в університет. Я мріяла про це в старших класах, а переїхавши, доволі швидко підхопила темп міста. Київ різносторонній, тут я почала більше ходити пішки, прогулюватися незнайомими місцями, підхопила міську культуру та знайшла себе справжню. Свою рідну Вінницю я на той момент недолюблювала, бо залишила там минуле з усіма підлітковими проблемами. Мені здавалося, що Вінниця – це ідеальне місто для старших людей, які люблять повільне життя, але точно не для молодої й амбіційної мене.

Але з початком пандемії я почала їздити до Вінниці частіше, залишалася тут на кілька місяців, а потім могла на такий самий термін повернутися до Києва. Війна також застала мене у Вінниці: 20 січня я відсвяткувала день народження, а 25 лютого мав бути день народження в мого хлопця. Напередодні я накупила подарунків. Думала, відсвяткуємо і я повернуся до Києва на певний час.

У ніч на 24 лютого я довго не могла заснути, ще до війни мала проблеми зі сном. Ми переписувалися з хлопцем: я писала, що хочу, щоб швидше настало літо, було нарешті зелено й можна було б більше гуляти містом. Заснула лише десь 3:30 ранку, але вже о 6:00 чи 7:00 я прокинулася від сирен. Відразу зайшла в соцмережі й зрозуміла – війна почалася. У ці події було важко повірити: усе відчувалося як «сюр», і навіть зараз, говорячи про це, тілом «пробігають» мурахи.

Памʼятаю, я відразу спустилася на перший поверх до батьків (ми живемо в приватному будинку). Було незрозуміло, чи варто йти в укриття, адже писали, що у Вінниці було чутно вибухи, а наш погріб зовсім не пристосований, як бомбосховище. До того ж мамі треба було на роботу, вона медик. Ми залишилися вдома разом із татом і цілий день дивилися новини. У перший же день закупили деякі крупи, цукор, борошно про всяк випадок.

Наступного дня, 25 лютого, був день народження мого хлопця, і мені таки вдалося зустрітися з ним у центрі міста. Людей на вулицях майже не було, важливі міські обʼєкти почали обороняти та заставляти мішками з піском, а також усюди чергувала ТрО.

Вінниця фактично як район Оболонь у Києві. Це місто, де важче триматися в робочому ресурсі, воно сповільнює та дає можливість розслабитися. Це очевидний плюс, коли довгий час перебуваєш у шаленому графіку столиці, але ця «повільність» може вибивати зі звичного режиму.

Через те, що місто не велике, ним легко пересуватися: у нас зручна інфраструктура та транспортна розвʼязка. За останні роки Вінницю круто відбудували – зʼявилося більше скверів, дерев, закладів і, звичайно, фонтанів (тут без них ніяк). Єдиною проблемою в останні пів року стала кількість автівок, до яких не пристосоване наше місто, – через них у заторі можна було провести від 20 хвилин і до години. Для киян цей відрізок часу може здатися дитячим, але для вінничан це дуже багато. З початком війни автівок поменшало, а коли з’явився дефіцит бензину, дороги й зовсім стали пустими.

Однією з найулюбленіших моїх активностей стала їзда на велосипеді. У Вінниці крута розв’язка з велосипедними доріжками, а також у місті є лісопарки, у які можна заїжджати. На велосипеді можна зовсім по-іншому побачити місто, роздивлятися все навколо, поки їдеш, а не просто йти з точки А до точки Б. Тому тепер моя мрія придбати велосипед і в Києві.

Дефіциту продуктових товарів майже не було. Так, у перший час пусті полиці в супермаркетах дуже лякали. У більшості «Сільпо» розкупили дешеві продукти та залишилися вже дорожчі аналоги. Пам’ятаю, я цинічно жартувала, що в мене забрали авокадо та гречаний багет. Але буквально за кілька тижнів ситуацію виправили.

Зараз у Вінниці більшість магазинів і закладів працюють до самого вечора. Відкрився навіть центральний парк та атракціони, а також почали працювати пороми. Місто повертається до більш звичного життя, але потрібно постійно собі нагадувати, що небезпека залишається, ігнорувати тривоги не треба.

Рівно за місяць війни мені вдалося потрапити в торговий центр і зайти в кавʼярню. Я точно не кавоманка, але Київ привчив мене до хорошої якості напоїв й особливо до фільтра, який раніше у Вінниці було майже не знайти. Я знаю лише декілька кав’ярень «третьої хвилі», і мені здається, зовсім небагато відвідувачів бачить у них місце для розвитку кавової культури міста. Нові заклади поступово відкриваються, але мало з них «виживають».

Ми з подругою жартуємо про фікус, який у Києві пережив ковід і, певно, переживе війну, навіть дали йому звання «Герой України». Останній рік я жила разом із подругою на її квартирі, вона виїхала з України ще до війни.

У київській квартирі в мене залишилася більша частина речей. Досвід життя з мінімумом одягу в мене був ще під час пандемії: чорне худі, джинси, зелений тренч і собака на додачу. У цьому одязі я ходила три місяці аж до початку літа, позичаючи деякі речі в мами. Зараз у мене також обмаль одягу для літнього сезону: більшість магазинів закордонних брендів зачинені, а онлайн-шопінг мені ніколи не подобався. Тому доведеться вдаватися до мінімалізму.

Мені пощастило, що я не той тип людини, яка особливо стресує (хоч, може, потім це й вилізе мені боком). Мої дві найближчі подруги, які ще до війни були за кордоном, постійно переживали, коли чули про вибухи у Вінниці, а я думаю, що, якщо бахнуло, але я жива, то все нормально.

Також зараз стала сильно цінувати особистий простір. На початку війни, коли ми з батьками жили разом фактично в одній кімнаті, було дуже важко привчити їх слухати новини чи дивитися відео в навушниках. Кілька разів я могла голосно сказати, що мене це бісить, на що чула: «Заспокойся, чому ти така нервова». Це складно, знову жити з батьками, якщо довгий час жив сам і почав вибудовувати свої межі, пропрацював себе, а батьки залишилися на тому ж етапі. Але стосунки в нас нормальні – я можу почати розмову та сказати, що мені не подобається, і мене рано чи пізно почують.