Люди в містіЦе містяни, які хочуть зберегти будівлю «Квіти України»

Після конфліктної ситуації із забудовником «Будинок з квітами» на Січових Стрільців перетворився на громадський простір. Поблизу будинку відбуваються покази фільмів, творчі шоу, поетичні читання та концерти. Метою є збереження будинку від дій власника, який планував побудувати там новий офісний центр без збереження фасаду.

Про те, чим цінний у плані архітектури цей будинок, ми вже писали. Тепер черга розповісти про людей. Ми розпитали активних учасників акцій за збереження будинку – чому вони підтримали будівлю та чим він є для них.

Я працюю з різними проектами, які здебільшого стосуються публічних просторів та культури. У їхньому фокусі – люди, а культура є інструментом, який допомагає об'єднати громаду.

Так склалося, що я майже все життя живу в цьому районі. Бабуся поруч жила, прабабуся поруч тут жила. Оскільки я тут увесь час живу, то пам’ятаю ще «Квіти України» ще «Квітами України». З квітами та фонтанчиками, які стояли біля кас, там циркулювала вода й був приємний звук.

Цей район, яким він поки ще залишається, для мене звичне середовище проживання. І, безумовно, має цінність для мене, як інші окремі будівлі – «Будинок з кішками», наприклад.

Також має цінність і та цілісність простору. Тому я все це сприймаю не в категорії гарний чи не гарний фасад. А як комфортного чи некомфортного простору в подальшому. Адже «Квіти України» – це кутовий будинок, який упливає на дві вулиці, Гоголівську та Січових Стрільців. І він є дуже популярним, як ви можете бачити.

Враховуючи активність забудови Києва в цілому і нашого району зокрема, я можу сказати, що це ще один випадок, коли вдираються в твоє середовище. При цьому у цих рішень, на мою думку, немає логіки і виправданої стратегії.

Маю на увазі, що такі рішення як демонтаж фасаду здаються необдуманими в плані врахування культурного контексту району, екологічності та естетичності. У будівлі не було великих проблем, її не треба було докорінно змінювати.

На мою думку, багато людей відчувають алогічність і хаос забудови, тому вдираються в простір забудовника, аби захистити своє місто, яким вони його бачать, відчувають і не хочуть втрачати. Відбувається боротьба сенсів. І вона набуває таких проактивних форм, як на «Квітах», коли забудовник не йде на діалог, не вивчає запит громади і порушує свої обіцянки.

Я працюю на радіо та живу поруч із «Квітами України». Ця ситуація стосується мене як представника сусідського ком’юніті. Справжня мотивація для мене брати участь в акціях протесту – це особисте.

Колись із людиною, яку я люблю, в магазині «Бджілка» сталася подія, після якої я – людина, яка вірші писати не вміє, – написав свій найкращий вірш.

Мене це зворушує. Потім магазину не стало, але була будівля. Коли я проходив повз, у мене були особисті асоціації. Тобто я борюся за свою пам’ять. Але, як завжди буває, все особисте переростає в публічне.

І тепер ми говоримо про історичну спадщину, про повагу до міста як частину поваги до самого себе. Спочатку, коли будівлю обнесли парканом, я намагався до нього не підходити, мені було неприємно. Це не на мої нерви.

11 липня був фінал «Євро-2020», я вболівав за Італію. Тому я у святковому настрої провів ніч до ранку. Ліг я спати о 8:00. Прокидаюся й бачу в стрічці суцільне: «Приходьте [до «Квітів України»]!». Я підірвався й побіг до будинку. І так від 12 липня я щодня на «Квітах». Лише один день пропустив.

Уже понад два тижні я щодня проводжу під «Квітами» по кілька годин, а буває й по пів доби. Спілкуюся із сусідами, розповідаю про будівлю й архітектуру модерну прохожим, агітую, контролюю охоронців (а вони контролюють нас). У мене немає ні тіні сумнівів, що я витрачаю свій час недаремно. Я дуже чітко розумію, що я саме там і саме з тими.

З моменту переїзду на вулицю Січових Стрільців шість років тому я закохалася у цей виноград. Приголомшлива стіна, обвита величезним виноградом, шалено красива інстаграм-локація. Для мене будівля «Квітів» й виноград були, як одне ціле, зараз складно сприймати будинок із засохлим гігантом на його стінах.

А ось саму будівлю я оцінила вже після повернення з Австралії у 2020, де прожила рік і засумувала за цікавою архітектурою. У Києва є свій незвичайний архітектурний мікс: «хрущовки» сусідять із дореволюційними красивими фасадами, грандіозними «сталінками» й космічним радянським модернізмом. Такого міксу немає ні в Новому Світі, ні в Європі, мабуть, хіба що в Берліні. Саме за цим архітектурним вайбом до Києва приїжджають європейці. Це незвично, своєрідно.

Протест під «Квітами» – це реакція киянки, якій набридло нестримне руйнування Києва, знищення парків та скверів, знесення старих фасадних будівель в історичному центрі міста заради чергового ЖК, шопінг-молу або бізнес-центру. І це на тлі сотень убогих «хрущовок», які були б раді зникнути з лиця міста, але за які девелопери не дуже хочуть братися. Я, як і багато інших, утомилася від того, що місто перекроюють київська влада та девелопери. А потреби й бажання жителів міста не враховуються зовсім.

Жителі стали згуртованішими, вони формують силу, до якої повинні будуть прислухатися. Ми не гості, ми мешканці Києва, і київській владі та девелоперам доведеться вчитися сприймати нас як рівних учасників за столом переговорів. До слова, в Києві досі немає генплану. Дивно, чи не так?

Раніше я була фешн-редакторкою, працювала в «Коммерсант», Esquire та Buro 24/7. Зараз досі працюю в моді, але вже з боку комунікації брендів. За моїми плечима – бренд Litkovskaya, з якими ми робили покази в Парижі, та майстерня чоловічих костюмів Indposhiv. Тепер працюю із брендом ектівверу O(FourFour).

Для мене «Квіти» – це місце, де я вперше купила пальму. Це будинок, який, попри супермаркет «Бджілка», позбавлений будь-якого смаку, все одно мав чудовий вигляд. Це зелена стіна, що була острівцем повітря на розпеченій вулиці Січових Стрільців. І це надзвичайна естетика.

Коли все починалося, хтось кинув у сусідський чат запитання про те, що відбувається з «Квітами», хтось інший запропонував зустрітись у Павлівському сквері й обговорити – і я підійшла, бо просто було цікаво, що буде з будівлею далі.

А далі була якась дивна серія маніпуляцій з боку забудовника, приховування документів й обіцянки, які завершилися того дня, коли він почав у нас на очах руйнувати «Квіти». І все це було настільки обурливо і жахливо, що я вже не могла і не хотіла покидати ініціативу, бо мала відстояти своє право як містянки впливати на долю будівлі, яку люблю.

Це вплинуло на мою роботу, адже перетворилося на сніжний клубок. Два тижні я вибачалась перед колегами та майже повністю випала з процесів, зараз намагаюсь одночасно координувати комунікацію «Квітів» і працювати, але, чесно кажучи, це як дві повноцінні роботи. Часу на життя не лишається взагалі.

При цьому мені дуже цікаво. Я майже ніколи не працювала в таких демократичних умовах, де рішення ухвалюють колегіально та кожна думка поважається.

Я з Донецька, у 2014 переїхав до Києва, потім жив у Франції, тоді поїхав у США. Під час пандемії я переїхав сюди й зараз розглядаю можливість перевестися сюди остаточно.

Зараз мій офіс у Каліфорнії, але рік тому я купив квартиру біля «Квітів України». Коли придбав житло, відразу звернув увагу на будинок. Там був красивий виноград. Тоді там нічого не відбувалося, був супермаркет і все. Але сама будівля красива, мармур – вона обрамляє квартал.

Поки висів виноград й будувався паркан, нічого не відбувалося. Але вже було дуже неприємно, ти дивишся, що щось буде відбуватися. Вони ж не показували ніякого плану. Коли люди приховують інформацію, то значить, щось не те. Підземний паркінг – це означає, що там вириють і все знесуть.

Коли все почалось, пам’ятаю, що вийшли люди, приїхала поліція й не реагувала: «Ой тут паркан, ми нічого не знаємо». І поки активісти не зламали паркан, у нас на очах кран шматував атріум.

Я не скажу, що я активний учасник. Але я там живу, я був на найперших акціях: перші два дні дивлюся в чат і приходжу кілька разів на день і на заходи. Плюс у мене робота починається ввечері, що допомагає мені чергувати.

Я живу в Німеччині, ми переїхали із сім’єю до Німеччини з Москви у 2014 році. Зараз закінчую бакалаврат на музикознавця, вступати думаю на магістратуру в Берлін. У Києві я був багато разів, приїжджаю сюди до бабусі та дідуся.

У Москві в 2010-2011 роках я проводив час із рухом «Архнадзор». Це ініціатива, яка займається збереженням архітектурних пам’яток. У Москві теж такі тенденції: знести пам’ятку та побудувати 45-поверховий будинок у центрі. І там ніхто і пискнути не встигне, коли це знесуть.

Потім сталися політичні протести, я переїхав до Німеччини. Але Берлін теж таке місто, де багато модернізму. І там є два хороші приклади. По-перше, Haus für Statistik на Александерплатц. Там раніше було управління статистики, а вище сидів Штазі. У 90-х їх виселили, будівлю хотіли зносити. У 2012-2015 роках там почався рух із низів як недержавна ініціатива про те, як вдихнути інше життя в будівлю. Зараз там офіси, театр – суспільний простір.

Другий приклад – це аеропорт Tempelhof, який у 2008 році закрили та хотіли знести, але не вийшло. Зараз там парк, усередині – приміщення для біженців, у цьому році відкрили центр щеплень. Тому уявити такі речі, які зараз у Києві, в Берліні – неможливо. Але хотілося б, аби в Києві було, як у Берліні.

Про ситуацію з будинком дізнався із Facebook, і оскільки київський модернізм – це така тема, що займає різні уми, а сам я небайдужий до архітектури, то подумав, що хочеться прийти та подивитися на будівлю.

При цьому я багато разів проїжджав повз і гуляв у цьому районі, в мене дідусь із Гоголівської вулиці, але чомусь не звертав уваги. Але коли побачив фотографії, коли будівлю почали руйнувати, я подумав: «Ніфіга собі, як я міг її не бачити».

Перший раз я прийшов 20 липня. Я гуляв і подумав, що треба прийти. Я зустрів там друга, він познайомив мене із друзями. Тоді була злива, і ми дві години просто розмовляли. І так я почав приходити туди.

Мені здається, що якби про цю будівлю знало багато людей, то, напевно, з нею би так не вчинили. Якби будівлю сприймали як пам’ятку архітектури. У Лондоні є центр Barbican, який займається архітектурою модернізму в Лондоні. Вони випускають тематичні карти про архітектуру модернізму в Лондоні, Парижі, Відні. Була б така карта в Києві, про яку знало би багато людей, необов’язково навіть якась інституція, а просто, щоб можна купити в книжковому, – історія могла отримати більшу публічність.

Я займаюся мистецтвом, фотографією, кіно, театром, також я художник, креативний директор та один із засновників руху Urban Exploration.

Для мене цей будинок – витвір мистецтва в контексті всього Києва. Мистецтво буває різним, воно не завжди має подобатися, але від того, що воно комусь не подобається, воно не перестає бути мистецтвом!

Знесення та радикальна реконструкція цієї будівлі є прямою неповагою до історії Києва, архітектора, мистецтва й людей, яким небайдужа ця будівля.

Київ є дуже старим містом і, на жаль, він дуже постраждав під час Другої світової, та й не тільки. В місті залишилося не так уже й багато будівель, які представляли б виняткову цінність у плані архітектури.

Більшість таких будинків, цих діамантів, є занедбаними, їх зносять, піддають вандалізму, вчасно не реставрують, що призводить до аварійного стану будівлі. А якщо й реставрують, то здебільшого це недбала реставрація із втратою деталізації та спрощенням.

Цей протест є прецедентом, коли народ каже: «Ми хочемо зберегти цю будівлю, нам вона важлива, архітекторові вона важлива, Києву вона важлива. Будуйте будинок де завгодно, але не на місці витвору мистецтва». Ніхто ж не бере «Мона Лізу» й не малює на ній свої фантазії, не робить із неї поп-арт або говорить: «Я трохи підправлю тут».