Люди в містіЦе люди, у яких стався інсульт до 25 років

Інсульт – це гостре порушення мозкового кровообігу, унаслідок якого виникає пошкодження частини головного мозку. Щороку в Україні трапляється близько 150 000 інсультів. Інсульт може трапитися в будь-якому віці, оскільки його причиною часто є вроджені патології судин, ускладнення гіпертонічних захворювань і нездоровий спосіб життя.

Люди, які виживають після інсульту, стикаються з його фізичними, когнітивними та психологічними наслідками. У молодому віці впоратися з ними значно легше. Ми поговорили з людьми, які пережили інсульт у молодому віці – від 15 до 23 років. Наші герої розповідають, як інсульт раптово застав їх удома, у трамваї, на музичному фестивалі, що вони відчували та з якими наслідками зіткнулися.

Як це сталося

Це трапилось у липні 2020 року незадовго до мого дня народження. Напередодні в мене чомусь був знервований стан, я був якийсь агресивний, хоча підстав для цього не було. Я не спав у ніч із п’ятниці на суботу, тому що була жахлива тривожність. Потім нервував увесь день на роботі, не знаю чому.

Я прийшов з роботи додому, коли виходив із душу, відчув, що в мене ніби бурлить кров у правій скроні. У той момент у мене відразу «попливла» ліва частина обличчя та відняло ліву руку. У мене промайнула думка, що це може бути інсульт, але спочатку я не міг у це повірити.

Колись у соцмережах мені зустрічались статті про симптоми інсульту й те, як його в себе діагностувати. Я почав робити два прості тести. Перший тест – сказати речення: «Сьогодні хороша погода». А другий тест – намагатися посміхнутися. Ці два тести я провалив: нічого не вийшло.

У мене була сильна асиметрія обличчя. Коли повністю паралізується одна частина тіла, не просто кутики губ опускаються, обличчя «тече». Я подивився на себе у дзеркало й побачив, що ліве око закрите: його накрила брова через те, що шкіра на лівій частині обличчя просто «попливла» вниз.

Я пішов брати телефон, щоби викликати собі «швидку». Намагався зробити це два рази, але, на жаль, не вийшло. Я не міг притулити телефон до правого вуха, оскільки я ще відчував, як у скроні бурлить кров, і це були дуже неприємні відчуття. У тому стані я чомусь не подумав про ліве вухо, бо в мене була паралізована ліва рука. Я пішов у кімнату, щоби покласти телефон на ліжко та спробувати так викликати собі «швидку», але знову не вийшло.

Я був сам удома й розумів, що в мене дуже мало часу, треба як можна швидше викликати лікарів, тому що кожна хвилина важлива. Я хотів покласти телефон на журнальний столик та спробувати так викликати «швидку», але впав на підлогу, тому що в той момент уже почав впадати в кому.

Тоді в мене повністю паралізувало ліву частину тіла, але, на щастя, телефон упав поруч зі мною. Я побачив, що він лежить біля журнального столика, біля якого лежав і я. Я підтягнув його до себе й почав писати текстове повідомлення своїм одногрупникам, але в той момент забув, як змінювати клавіатуру на цифри, щоби написати адресу будинку.

Я дуже сильно хвилювався, бо розумів, що в мене мало часу. Тоді я записав близько восьми голосових повідомлень, у яких сказав, що в мене інсульт і назвав свою адресу. На щастя, ці повідомлення прочитали. Я періодично втрачав свідомість, а коли прокидався, у мене не виходило встати, я не розумів чому. Я багато разів намагався вставати й падав назад.

Я дуже хотів пити, але розумів, що не зможу доповзти до кухні. Добре, що в мене була пляшка з водою в робочій сумці, яка була в кімнаті. Я підтягнув її до себе, дістав води, трохи випив, а все інше вилив собі на голову, бо розумів, що знову починаю втрачати свідомість. Усе це тривало дві з половиною години.

У мене виникали абсолютно різні думки. Я лежав на підлозі біля журнального столика й думав: «Невже я так і помру?». Це була перша думка, яка мене вразила, але вона змінилася на дуже бойовий настрій. Я подумав: «Ні, я буду жити, я хочу жити і я виживу!».

Я почув, що приїхала «швидка», зачепився ногою за двірний отвір і підтягнув себе в коридор. Коли я намагався встати, щоби відкрити двері, я впав і зламав дерев’яний торшер, порізав собі руку й ногу. На щастя в той момент мій вітчим уже був у дворі й відкрив двері «швидкій».

Лікування та реабілітація

Далі я опинився в лікарні, де мені зробили першу операцію. Мій інсульт незвичайний, він стався не від підвищеного тиску, а через мою вроджену патологію судин. Виявилось, що в мене артеріовенозна мальформація головного мозку – це сплетіння аномально розширених артерій і вен із відсутністю капілярної мережі. Через це в судинах накопичується кров і на максимумі судина розривається. Що й сталося в мене.

У мене був крововилив у мозок. Лікарі сказали, що вилилось 60 мл крові, тому була велика гематома. Мені поставили дренажі, щоби вивести звідти кров. І це була перша операція. Потім мене перевели в Інститут нейрохірургії імені А.П.Ромоданова. Я пролежав близько 10 днів у комі. Це була кома першого рівня й час від часу я приходив у свідомість, але я мало що пам’ятаю. Лише моменти, коли мене перевозили в іншу лікарню, бабусю з мамою, які були поруч зі мною.

Близько місяця ліва частина тіла була повністю паралізована. Після другої операції я прийшов до тями, досі був паралізований. Потім лікарі дозволили мені вставати й ми почали вчитися ходити. Мені дуже допомагали мама з бабусею, які практично тягнули мене на собі. Мама займалася зі мною, коли я був повністю лежачий, робила зі мною вправи.

Я чомусь не сумнівався, що буду ходити. У мене була сильна підтримка від родичів і друзів. Увесь цей час я казав собі, що я обов’язково одужаю, бо я цього дуже прагну та хочу. У мене не було апатії або депресивного настрою, тому що я за освітою соціальний працівник і вивчав психологію в університеті. Тому деякі процеси я добре розумію. Мої знання дуже допомогли мені в тому, аби триматись стійко й не занепадати. Я налаштовував себе на краще та продовжую це робити.

Насправді вчитися заново ходити виявилося легше, ніж вчитися працювати лівою рукою. Спочатку в мене була дуже низька чутливість. Я ставав на ногу й узагалі її не відчував. Через тиждень мене виписали з лікарні додому та сказали повернутися через місяць на останню планову операцію.

Увесь цей час вдома зі мною займалися мама з бабусею, Я поступово вчився ходити на дворі. На свою останню операцію я практично прийшов сам, піднявся сходами у відділення.

Ми займалися вдома кожного дня. У мене навіть почали трохи рухатися пальці. Тоді відновлення руки почалося від пальців до плеча. У кінці вересня мені зробили операцію, щоби кров у судинах надалі не наповнювалася. Операція була важка, тому після неї в мене знову паралізувало верхню ліву частину тулуба. Тепер відновлення відбувається навпаки – від плеча до пальців.

Я пройшов два курси реабілітації, зараз уже займаюся вдома. Мені дуже допомагає мама. Я можу ходити та рухатись, але ношу спеціальну лангету на ступні, адже в мене інколи підвертається ступня, а це небезпечно. Бігати я поки не можу, але вже ходжу. Зараз уже можу трохи рухати плечем, з ліктем усе ще є проблеми, та й із пальцями треба досі займатися. На щастя, проблем із мовленням у мене немає й когнітивна функція мозку не постраждала.

Лікарі сказали, що не можна вживати алкоголь, сигарети, але я і так ніколи не вживав. Також сказали, що не можна займатися бойовим видом спорту, бо категорично заборонені удари в голову. Варто слідкувати за тиском і намагатися не нервувати.

Насправді мені пощастило, що це трапилося зі мною у 21 рік. Якби мій інсульт трапився через підвищений тиск, я б можливо запитав себе, чому так сталося. Але з моїм діагнозом це зрозуміло. Артеріовенозна мальформація – це патологія, яка була зі мною від народження. Я про неї не знав, тому що вона себе ніяк не проявляла. Якби це трапилось пізніше, судина розірвалася б повністю й це була б смерть. Я навіть вдячний долі, що цей інсульт трапився зі мною зараз, бо це найліпший сценарій із моїм діагнозом.

Як це сталося

У мене трапився інсульт в 15 років. Улітку 2019 року ми з друзями пішли на Atlas Weekend. Усе було добре, ми відпочивали, слухали концерт. Тоді почався слем і ми вирішили також послемитися в натовпі. І от ми слемимося, а я відчуваю, що мені недобре. Я сказав друзям, що я на п’ять хвилин вийду й потім повернусь до них.

Я починаю виходити з натовпу й розумію, що врізаюсь у людей, які йдуть праворуч від мене, бо в мене перестало бачити праве око. Також почала погано функціювати права частина тіла. Потім у мене зовсім відмовила права нога, я впав на землю. Одразу викликав таксі, бо розумів, що потрібно їхати додому. Подзвонив таксист і сказав, щоб я підходив, а я не можу встати.

До мене підходили люди, запитували, чи все нормально, але я говорив, що все добре. Я не розумів, що зі мною. Хлопцям я теж сказав, що все окей. Я навіть скидав трубку, бо думав, що все ок, потрібно просто поїхати додому й відіспатися.

У 15 років я не мав жодного уявлення й навіть не думав, що це може бути інсульт. Я розумів, що мені погано, але не хотів розбиратися чому. Просто хотілося додому. Мені не було страшно, але я хвилювався й не розумів, чому в мене паралізувало ногу. Я був збентежений.

Одним із перехожих, який хотів мені допомогти, попри те, що я говорив, що все нормально, був відомий блогер. Він мене підняв, дав води. Потім підійшла поліція, вони світили в мене ліхтарем, а потім приїхала «швидка».

Коли я їхав у «швидкій», у мене була єдина думка – потрібно подзвонити батькам. Я просив, щоби подзвонили моїй мамі, але на моє прохання ніяк не відреагували. Потім мене пересадили в іншу «швидку», ми їхали десь годину, і все ж таки приїхали до лікарні. Там була мама, а більше я нічого не пам’ятаю. Я один день був у комі, потім ще кілька днів коматозного стану.

Лікування та реабілітація

У лікарні я просто лежав і дивився на стелю. Я не до кінця усвідомлював, що в мене трапився інсульт. Якось не хотів у це вірити. Лікарі сказали, що це був ішемічний інсульт на тлі високого адреналіну під час слему. Також у мене були невеликі проблеми із судинами, до того ж я вів не дуже здоровий спосіб життя.

Я пролежав у лікарні два тижні. Лікарі говорили, що в мене молодий організм, я обов’язково одужаю. Мені кололи якісь ліки, робили масажі, щоби нога та рука не атрофувалися. У мене не було крововиливу в мозок, тому ніяких хірургічних втручань не робили.

Ці два тижні я був у дуже депресивному стані. Я наче нормально себе почував, але не міг зрозуміти, чому так, чому в мене не працює права частина тіла? Серйозно? Важливу роль відіграли мої близькі. Вони мене дуже підбадьорювали та говорили, що я швидко відновлююсь.

Я був місяць у реабілітаційному центрі й уже там почав більш-менш нормально ходити. Зараз я трохи кульгаю, але колись зможу цього позбутися. Лікарі сказали, щоби повноцінно відновитися, потрібно 5 років. Усе лікується сумлінною працею. Зараз я ходжу в зал, на реабілітацію та масажі. На карантині роблю вправи вдома.

Свою кульгавість сприймаю нормально, але коли як. Зустрічаються різні люди, хтось цього навіть не помічає, деякі запитують, а є такі, що дивляться, у них на обличчі питання: «What?». Іноді важко пояснювати, що я кульгаю, тому що в мене був інсульт у 15 років.

Зараз я все одно відчуваю себе трохи депресивно. Просто в мене досі триває перехідний вік плюс післяінсультний депресивний стан. Часто змінюється настрій. Лікарі сказали, що потрібно дотримуватися здорово способу життя. Також мені не можна ходити в баню через перепади температури й уникати великого фізичного й емоційного навантаження.

Як це сталося

У 19 років у мене були складні пологи. Дитину та мене рятували як могли. Річ у тім, що плід був дуже великий і застряг у тазу. Дитину довго не могли дістати, а робити кесарів розтин було вже пізно. Саме під час пологів у мене вперше трапився інсульт спинного мозку. Тоді в мене повністю паралізувало ноги.

Лікарі припускають, що це могло трапитися через велике навантаження на спину, оскільки я довго займалася танцями професійно. Організм виснажився, спина була вже не в дуже хорошому стані. Плюс під час вагітності я побільшала майже на 40 кілограмів й у мене був дуже великий плід. Живіт був такий великий, що багато хто думав, що в мене трійня. Це було також сильним навантаженням на спину.

Я пролежала в лікарні близько двох тижнів. Мені робили масажі, кололи ліки, які дозволяються мамі, яка годує. Морально було дуже складно. Крім того, що я була в паралізованому стані, у моєї дитини підозрювали ваду серця. До мене приходив психолог, намагався налаштувати на те, що життя в інвалідному візку – це не кінець.

Мене готували до того, що я не встану. Але я не хотіла це слухати. Коли в доньки виключили ваду серця, її почали приносити до мене в палату на кілька годин. Одного разу вона почала сильно плакати та плакала дуже довго. Я була сама в палаті, а медперсонал був на пологах і ніхто не міг мені допомогти. Я спеціально впала з ліжка, щоби доповзти до дитини та дати їх соску.

Коли я почала повзти, я відчула ноги. Лікар пояснив, що в мене в тазу було защемлення, коли я повзла, зробила якийсь ривок усім тілом, завдяки чому защемлення зникло. Я відчула ноги, у мене почав налагоджуватися кровообіг. Єдине, що в мене був дикий біль і поколювання. Те відчуття, коли засиджуєш ногу, але набагато сильніше й довше.

Лікування та реабілітація

Потроху я почала ходити. Коли я трохи розходилась, мене відпустили додому та сказали, що не можна робити ніяких фізичних навантажень. Перші кілька місяців я ходила з паличкою.

Після спінального інсульту в мене постійно боліла спина, дуже часто німіла нога. Я могла прокинутися з цим відчуттям оніміння та поколюванням у нозі та проходити так весь день. Я спускалася з другого поверху годину, бо було важко, ходила маленькими кроками. Я розуміла, що мені потрібно розходжуватися. Я не знала, як правильно, як потрібно, але я це робила.

Морально було дуже складно. Коли ти в 19 років стаєш мамою, у тебе має бути радість, щастя, а я розуміла, що я інвалід. Що я не можу повноцінно взяти дитину на руки, що не можу з нею побігати, покатати її в колясці. Думаю, велику роль ще відіграв післяпологовий стрес. Але в мене була дитина, я розуміла, що їй потрібна мама, тому не опускала руки.

Другий інсульт

У 23 роки я знову завагітніла. Ми запитували в лікарів про ризик того, що інсульт трапиться знову, але ніхто не міг знати, як буде. Ми наважилися на другу дитину й пологи пройшли добре. Але через пів року я прокинулася повністю паралізована. У мене знову трапився спінальний інсульт, цього разу під час сну.

Річ у тім, що це був період зимових свят і напередодні я багато часу провела на ногах, готувала їсти, накривала на стіл, прибирала. Уранці я провела чоловіка на роботу й лягла на годинку поспати. Я прокинулась, коли почула, що донька плаче. Я хочу встати, щоби її погодувати, але розумію, що зовсім не можу поворухнутися.

Я намагалася покликати старшу доньку, але мої губи мене не слухали. Я ледь-ледь змогла її покликати й попросити подзвонити чоловіку. Коли чоловік приїхав і намагався підняти мене, у мене ліве вухо було повністю притиснуте до плеча.

Ми поїхали в лікарню. Там мені зробили МРТ хребта, призначили корсет для спини та спеціальний комір, який тримає голову. Три місяці я була лежачою. Півтора з них я була повністю паралізована, не могла самостійно їсти, ходити в туалет. Потім почала потроху сидіти, вчилася заново ходити, тримати ложку, писати.

Через перший інсульт у мене порушився кровообіг і почалися проблеми з кровоносними судинами, які живлять хрящову тканину та спинний мозок. Це і стало причиною другого інсульту. Уже два роки я пропиваю комплекс ліків для судин, нервової системи, вітаміни та штучну хрящову тканину, яку повинен виробляти мій організм.

Відновлення вдруге

Десь через роки два я відновилася. Лікар сказав, що мені потрібно закачувати м’язовий корсет, але робити це дуже обережно. Я довго не робила ніяких навантажень на спину, не підіймала нічого важкого, мало рухалася. Жила майже як овоч, щоби не нашкодити собі.

Рік тому я почала займатися спортом. Зараз ходжу займатися в зал із тренером. Я розповіла йому всі свої особливості. Ми почали робити тренування з мінімальним навантаженням. Тренер так хвилювався за мене, що дзвонив після кожного заняття й запитував, як я й чи не болить у мене щось.

Потім ми почали поступово збільшувати навантаження. Тренер добирає правильні вправи, щоби мене раптом не паралізувало. Наприклад, мені не можна бігати, стрибати, підіймати вагу. Зараз я живу так. У мене двоє дітей, я розумію, що їм потрібна здорова мама. Хоч гарантій немає, але я намагаюся робити все, аби інсульт не трапився знову.

Як це сталося

У мене трапився інсульт 10 років тому, коли мені було 17 років. Уранці я вийшов у коледж, дорогою увімкнув плеєр і почав слухати музику. Пам’ятаю, що я увімкнув пісню Slipknot і сів у трамвай, де все й почалося.

Уже у трамваї я згадав, що забув проїзний. Я не міг згадати, чи купив квиток, чомусь почав хвилюватися. Коли я виходив із трамвая, відчув, що в мене затерпає нога. Я вирішив піти швидше, а коли перейшов дорогу, відчув, що мені стало гірше – нога зовсім оніміла. Спочатку я подумав, що вона просто затерпла, але за відчуттям це було сильніше.

Я зрозумів, що мені треба додому й почав іти назад, як в авторежимі. Цього разу я вже ледь-ледь перейшов дорогу, тому що права нога та рука вже зовсім не функціювали. Я дострибав до світлофора на одній нозі та втратив свідомість. Періодично я приходив до тями, але знову вимикався. Погано пам’ятаю, як люди несли мене на трамвайну зупинку та запитували, що зі мною.

Я не міг їм відповісти, узагалі не міг нічого сказати, бо в той момент я говорив настільки погано, що сам себе не розумів. Тоді я навіть не думав, що це може бути інсульт. Я був малий і ще життя не знав. Єдине, що я розумів – мені терміново потрібно додому.

Я лежав на трамвайній зупинці, у мене нічого не боліло, просто права частина тіла була паралізована. Ліва функціювала нормально, але я взагалі не міг стояти. Звідти мене забрала «швидка» та привезла в лікарню. Потім мені зробили КТ і вже ввечері лікарі зрозуміли, що в мене інсульт. Це був геморагічний інсульт із розривом АВМ (артеріалізована мальформація мозку), оскільки на КТ мозку було видно, що в мене розрив аневризми із проривом крові в шлуночки мозку.

Лікування та реабілітація

Уже в лікарні мама сказала, що в мене інсульт, але я цього не розумів.

Я лікувався в Київському інституті нейрохірургії. У мене був розрив аневризми, враховуючи великий ризик операції, лікарі ухвалили рішення про радіохірургічне лікування, що зупинило кров. Через три місяці мені зробили стереотаксичну радіохірургічну операцію. Після цієї операції я був без свідомості три дні.

У лікарні майже весь час я просто спав і відпочивав. Я був молодий, що значно полегшало процес реабілітації. Перші декілька років права рука та нога були трохи слабші за ліві. Навіть візуально права нога була значно менша за ліву, через те, що м’язи деякий час не функціювали. Так було перші декілька місяців, але потім контроль над правою частиною тіла повернувся.

На початку в мене були сильні порушення мовлення, ніхто не розумів, що я говорю. Мені пощастило з лікарем, який вжив правильні заходи лікування та призначив мені лазерну операцію. Я особливо нічого не робив для того, аби покращити свій стан. Я просто розмовляв і з часом мовлення стало трохи краще. Так само з ногою та рукою.

Усі, крім мене, були в шоку з того, що це зі мною трапилось. Я прийняв це спокійно: сталося, та і сталося. Зараз я живу звичайним життям, можу робити будь-що, крім польотів на Марс (сміється). Єдиним наслідком інсульту стали проблеми з мовленням, але мені це не заважає. Я дуже соціалізована людина, багато з ким спілкуюсь, моя нерозбірлива вимова мене ніяк не обмежує. Коли мене погано розуміють, я кажу: «У мене був інсульт, тому перепитуй якщо що. Усе окей».

Інсульт може трапитися з будь-ким. Зі мною в палаті лежали мої однолітки, хтось трохи старше, хтось навіть молодше. Тоді я побачив, що від цього ніхто не застрахований. Може стрельнути в будь-який момент і будь у кого. У зоні ризику старші люди, бо для них це набагато небезпечніше. А в молодому віці пережити інсульт набагато легше. Я залишився таким, який був. Про інсульт нагадує лише проблема з мовленням. Але цей факт можна виправити впевненістю в собі.

---