Люди в місті«Консультую до 100 пацієнтів на день». Як насправді працюють жінки під час пандемії

«Коронавірус загострив дуже багато соціальних проблем, які до того існували в суспільстві, але на які люди звикли закривати очі», – розповідає Анастасія Єскіна, психологиня безкоштовної психологічної підтримки. Під час пандемії зросла кількість домашнього насилля, посилилася нерівність у сім’ї, адже частіше саме жінки вимушені поєднувати роботу з доглядом за дітьми й хатніми обов’язками.

Окрім цього, на передовій боротьби з коронавірусом опинилися переважно жінки. 82% людей, які працюють у сфері охорони здоров’я, жінки. Також їх більшість у сфері освітніх і соціальних послуг. Ми вирішили поспілкуватися з жінками різних професій про те, як змінилося їхнє життя з приходом пандемії, як вони справляються з напруженням і тривогою та продовжують щодня виконувати свою роботу, попри всі ризики й напругу.

Коли я прийшла на інтернатуру, завідувачка відділення сказала: «Сімейна медицина – це дуже класно для жінок. Вийшла заміж, три години попрацювала й пішла додому займатися дітьми». Насправді це сексистське твердження хибне, особливо в часи пандемії коронавірусу.

З початку пандемії моє робоче навантаження сильно змінилося. Більше консультацій перейшло в онлайн, тож довелося навчитися діагностувати пацієнтів, не бачачи їх. Але це не означає, що стало легше чи з’явилося більше вільного часу, навпаки, навантаження зросло в порівнянні з іншими роками. Раніше кількість звернень пацієнтів збільшувалася кожну осінь і зиму під час сезону ГРВІ, а навесні та влітку зменшувалася. Але останній рік «сезон» триває постійно. Починаючи з 7:00 ранку і до 11:00 вечора я отримую повідомлення від пацієнтів, іноді може бути 50–100 звернень за день.

За цей рік у мене не було повноцінної відпустки. Формально вона була, але в цей час я продовжувала консультувати онлайн. Навіть коли поїхала на ретрит у Карпати, де всі мали вимкнути телефони, я продовжувала консультувати.

Найскладніше – не кількість пацієнтів, а незрозумілість клінічної картини, коли ти не можеш точно сказати людині, коли вона одужає та яким саме буде перебіг хвороби. Це досить важко психологічно.

Як і мої пацієнти, я також іноді тривожуся, відчуваю сильну втому, вигораю. Часом з’являється відчуття того, що ця пандемія нескінченна, дуже хочеться повернутися до того періоду, коли роботи хоч і було багато, але вона була зрозуміла та звична.

Мій емоційний стан дуже залежить від комунікації з пацієнтами. Бувають люди, які хоч і тяжко хворіють, але довіряють мені та не сприймають як ворога. Я можу відповідати їм рано-вранці та вночі, це не виснажує сильно, адже є відчуття, що до мене ставляться, як до союзника та друга. Це набагато легше, ніж одне звернення в робочий час, коли людина сприймає мене як ворога, й одночасно бореться і з хворобою, і зі мною. На щастя, зараз таких пацієнтів у мене небагато, адже люди зі мною добровільно підписують декларацію й з усіма ми вибудовуємо стосунки, але однаково такі випадки трапляються.

Мені допомагає те, що я займаюся просвітництвом серед пацієнтів, у мене є Telegram-канал і бот, що підказує, як лікуватися за принципами доказової медицини, куди бігти й що робити, якщо з’явилися симптоми ковіду, як допомогти собі при тривожності. З одного боку, це корисно для пацієнтів, з іншого – для мене й моїх колег, адже нам легше працювати з людьми, які мають перевірену інформацію, а не вірять фейкам. До того ж це допомагає оптимізувати роботу, бо в деяких випадках люди самі знаходять відповіді на свої запитання на каналі й у боті.

Я вважаю, що про права жінок говорити важливо, у тому числі й у медицині, адже в нашій професії досі є дискримінація та сексизм. Попри те, що більшість медичних працівників в Україні – це жінки, є величезна сегрегація за спеціальностями. Сімейні лікарі, терапевти, педіатри – в основному жінки. А от серед головних лікарів, медичних директорів і менеджерів вищої ланки більшість чоловіків.

У хірургічних спеціальностях жінкам узагалі дуже складно, до хірургинь часто ставляться як до гірших спеціалісток: як колеги-чоловіки, так і пацієнти. Колись одна хірургиня розповіла мені, як оглянула пацієнта, зробила призначення, а він її запитав: «А коли лікар прийде?». Жінок у цій професії сприймають як молодший медперсонал.

Особисто в мене також бували випадки, коли мене несерйозно сприймали через те, що я жінка, ще й молода. В основному це траплялося в часи, коли я працювала на дільниці. Бувало, що люди заходили в кабінет і відразу починали ставитися з недовірою до мене, а після успішного лікування поверталися й ыз подивом казали: «Така молода лікарка, а так добре лікуєте».

Я волонтерка на платформі психологічної підтримки «Розкажи мені», що була створена під час пандемії. У своїй роботі стикаюся з абсолютно різними запитами, але більшість так чи інакше пов’язані з пандемією: на початку багато людей втрачали роботу й не розуміли, що робити далі, зверталися з підвищеною тривожністю за своє здоров’я та здоров’я близьких, із проблемами в сім’ї, домашнім насиллям.

Коронавірус загострив дуже багато соціальних проблем, які й до того існували в суспільстві, але на які люди звикли закривати очі. Це можна порівняти з тим, як таке сніг навесні й під ним стає видно бруд. Зокрема це стосується домашнього насилля: як фізичного, так і психологічного. Якщо раніше люди могли піти на роботу й витрачати свою енергію на справи, то зараз їм частіше доводиться бувати наодинці зі своїми партнерами, і це тільки загострює напругу та конфлікти. Багато жінок опинилися віч-на-віч зі своїми аб’юзером, але не мають можливості піти. А хтось вимушений поєднувати догляд за дітьми з дистанційною роботою та не може попросити допомоги в бабусь і дідусів, наприклад, адже оберігають їх від захворювання.

Бути психологом – це енергозатратна справа. Аби допомагати іншим, треба мати великий внутрішній ресурс та опору. Але в мене були періоди, коли мені самій ресурсу не вистачало. Наприклад, коли хворіли мої рідні, було дуже складно працювати, адже я мала залишати свої переживання за дверима, вони не мали впливати на мою роботу.

Також прямо перед пандемією я звільнилася з роботи й певний час не мала доходу. Я була психологом-волонтером, розуміла, що виконую корисну для суспільства справу й мені від цього було добре. Але водночас і тривожно, адже я не могла знайти роботу довгий час. При цьому мені потрібно було зберігати внутрішній спокій і бути опорою для інших людей. Це був дуже складний період, аби пройти його, я працювала зі своїм психотерапевтом, який був моєю опорою, допомагав мені справлятися з тривогою.

За моїми відчуттями, більшість уже звикли до певного рівня тривоги, звикли, що люди хворіють і помирають, тому вже з деякою апатією реагують на новини про кількість захворювань чи нові штами вірусу. Але насправді проблеми, які проявила пандемія, нікуди не зникли, запитів менше не стало.

Під час консультацій мені боляче чути про ставлення до жінок та їхньої роботи. Часто клієнтки розповідають, як чоловіки говорять їм, що їхня робота несерйозна, що вони можуть її залишити для того, аби посидіти вдома з дітьми. Частіше жінка має жертвувати чимось заради сім’ї, саме на жінку лягають обов’язки з догляду за дітьми, за домом. Це велика проблема. До справжньої рівності нам ще далеко, на жаль.

У нас жінки досі незахищені від домашнього насилля. Закладів, де можна отримати прихисток хоча б на перші кілька місяців, настільки мало, що це просто крапля в морі. Хтось каже, що домашнє насилля – це проблема сім’ї, а не суспільства, але насправді це не так. Це проблема, що має вирішуватися на рівні держави, вона має захищати цих жінок.

Існує також багато проблем, пов’язаних з отриманням роботи та гідної зарплатні. Я на власному досвіді стикалася з упередженим ставленням до мене на співбесіді: мене запитували, чи я заміжня, чому ні, чи є в мене діти, коли планую заводити. Думаю, якби я жила в Америці, я б уже могла засудити людей за такі запитання, а в нашій країні, на жаль, це досі норма.

З початком пандемії життя змінилося – міський транспорт не курсував, метрополітен також. Але ми продовжували працювати, якщо ж не могли дістатися на роботу – брали відпустку за власні кошти. Коли метро відкрили, ми повернулися до звичайної роботи. Щодня я контактую з великою кількістю людей, тому ризик заразитися високий. Я на зміні 11,5 годин, протягом дня постійно взаємодію з пасажирами – хтось підходить із запитаннями, а буває, що людині стає погано й потрібно надати першу допомогу.

Якщо раніше люди більше дотримувалися правил, носили маски правильно, дехто навіть надягав захисні рукавички та окуляри, то зараз багато хто розслабився. Помічаю, що пасажири стали більш легковажні, знімають маски або носять їх неправильно. Коли робиш зауваження, можуть не дуже гарно відповісти, і такі моменти теж трохи виснажують. Ми завжди намагаємося ввічливо спілкуватися з пасажирами, але, на жаль, не всі відповідально ставляться до своєї безпеки й безпеки інших людей. Буває, що пасажир категорично відмовляється надягати маску, звісно, у такому випадку ми не можемо нікого змусити.

На початку пандемії було дуже страшно принести хворобу своїй сім’ї, дитині, хоч ми й добре захищаємось на робочому місці: носимо маски, захисні окуляри, дезінфікуємо руки. Але однаково я приходила додому й одразу переодягалася, кидала весь одяг у прання, бо боялася, що можу принести додому інфекцію. Тривожність зростала ще й тому, що було дуже багато негативної інформації на телебаченні, у соцмережах і навіть у розмовах із друзями й рідними.

У часи пандемії наша робота дійсно стала більш небезпечною та стресовою, але ми з колегами намагалися підтримувати одне одного, давали якісь поради, як поводитися в тій чи іншій ситуації. Зараз розуміємо, що пандемія є й буде продовжуватися, тому стараємося не акцентувати на цьому уваги. Просто виконуємо свою роботу та захищаємося усіма можливими способами.

Можу сказати, що я вже адаптувалася до ситуації, прийшло розуміння, що заразитися можна будь-де, не тільки на роботі, а й у магазині чи у транспорті. Тому почала ставитися до цього спокійніше. А впоратися із тривогою мені завжди допомагає час із моєю сім’єю, з дитиною, тож поза роботою фокусуюся на цьому.

Мені здається, що під час пандемії багато в чому жінки взяли на себе основний удар. У нас і більше жінок серед медиків, і навіть у нас на роботі серед працівників, які контактують із великою кількістю пасажирів, більшість – це жінки. Але думаю, що ризики для здоров’я є на будь-якій роботі. Зараз це для мене не є проблемою, я люблю свою роботу та всім задоволена.

Увесь час пандемії я провела в залі супермаркету, постійно обслуговуючи наших гостей у кафе. Готую каву та чай, розраховую гостей за різні товари, дезінфікую столики – контактів щодня в мене сотні. Звісно, від початку пандемії ми всі захищаємось: носимо маски, рукавички, дезінфікуємо руки, а спочатку взагалі ходити у прозорих шоломах. Я маю слідкувати за дотриманням дистанції, але гості не завжди це роблять. Останнім часом люди розслабилися й носять маски неправильно – хто під носом, хто на бороді. Але це наша безпека.

Перші місяці пандемії я дуже сильно боялася, мила руки мало не через кожні 5 хвилин, якщо хтось із гостей поруч чхнув – у мене починалася паніка. Мені було страшно їхати на роботу у громадському транспорті, тож постійно викликала таксі, продовжую так їздити на роботу, коли холодно. Звісно, дуже багато грошей на це йде, але здоров’я важливіше. У теплий час року їжджу на електросамокаті. Тривогу підігрівало ще й те, що я постійно слідкувала за кількістю нових хворих у Viber. Коли їх стало близько 20 000, зрозуміла, що тільки дарма накручую себе, тому припинила це робити.

На роботі я проводжу близько 10 годин і весь цей час спілкуюся з гостями, постійно розповідаю про товари, надаю багато інформації про каву, тож моя робота – це постійне спілкування. Попри це, я радію, що вона в мене є. Знаю, що з початком коронавірусу багато людей залишились без роботи у всій Україні, тому я дуже тішилась, що зі мною цього не сталося, що в мене є дохід, я можу заплатити за квартиру й мені не потрібно повертатися в Рівне. Це було для мене дуже важливо й це заспокоювало мене в моменти, коли відчувалася небезпека на роботі.

На щастя, за весь час карантину я жодного разу не захворіла. Думаю, це тому, що я відповідально ставлюся до захисту, завжди ношу маску правильно. Але в цього є свої мінуси – досі не можу вилікувати шкіру обличчя: від постійного носіння маски в мене сильні висипання. Зараз я адаптувалась і трохи заспокоїлась. Переконую себе: якщо я за весь цей час не захворіла, значить, уже не захворію. Я все для цього роблю.

У нашій професії багато жінок, особливо серед касирів, тому можна сказати, що найбільше контактують із гостями саме жінки, вони піддаються ризику. Мені здається, така сама ситуація й серед лікарів і медсестер.

Маю сказати, що мені пощастило працювати в компанії, де на одній посаді й у чоловіків, і в жінок однакові зарплати й можливості. Жінки в нас без проблем ростуть у кар’єрі, наприклад, якщо проста касирка захоче стати касиркою центральної каси або й більше, компанія тільки підтримуватиме в цьому. Але я знаю, що не у всіх така ситуація, у деяких компаніях жінки досі заробляють менше за чоловіків, виконуючи ту саму роботу. Також нікуди не зникли проблеми в сім’ї, коли чоловіки кажуть жінкам, що ті мають займатися домом, самостійно доглядати за дітьми, і ще й працювати, бо ж додаткові гроші потрібні. Мені здається, що в наш час так не має бути.

фото: Аліна Тунік