Люди в містіЦе люди, які живуть у двох містах одночасно

Про відчуття від життя на два міста

Одеса нам для відпочинку, бізнесу та любові. Це місто медитативне. Прогулянки біля моря відновлюють ресурс. У столиці я ще не знайшла місця або дозвілля, які допомагали б так відновити сили. Але Київ – більш динамічний, він розвивається. Дні в ньому насичені, а входити в робочий процес набагато легше.

Уже відчуваємо контекст обох цих міст, а вони вважають нас «своїми», довіряють більше, як землякам. У наших сферах це важливо.

Життя на два міста виснажує, особливо, якщо у вас є діти. Думаю, якби в нас не було дітей, нам ще більше подобалося життя на два міста, тому що це класне відчуття, коли ти приїжджаєш в іншу квартиру, з краєвидом на морський горизонт. Мозок трішки у стресі, але більше в захваті. Він починає працювати інакше. І коли це відбувається постійно, ти перебуваєш у тонусі, отримуєш більше натхнення.

З дітьми важко. Буває, чоловік повертається з Одеси, втомлений, а в Києві діти. У мене теж фултайм-робота, я сама з дітьми, у кінці дня виглядаю та відчуває себе, як зомбі. Тому коли він повертається, не може відпочити, бо я кажу: «На, забирай дітей, ідіть кудись». Тобто ми ще в пошуках цього балансу. Дітки трохи підросли, молодший уже пішов у садочок – можливо, нам стане легше жити на два міста.

Зараз у доньки в школі раптово збільшили канікули, а в Києві погіршився стан повітря – я вирішила, що їдемо до моря в п’ятницю. Будемо гуляти, їсти смачні шу з кав’ярні тата, а я працюватиму дистанційно. Круто, що в нас є така рекреаційна база в місті, яке ми любимо, біля моря. Ще плюс у тому, що немає якогось застою. Життя стає більш різноманітним, коли ти живеш на два міста. Всюди є люди, які радіють, коли ти приїжджаєш, і ти щасливий їх бачити, встигаєш скучити.

Про відчуття від життя на два міста

Я дуже люблю Франківськ і не хочу прощатися з ним назавжди. Я точно хочу спробувати пожити більший час в іншому місті, щоб відчути різницю. Але я хочу продовжувати регулярно приїжджати у Франківськ. Життя на два міста – це суперцікаві відчуття, бо коли ти більшу частину свого часу проводиш в одному місті, ще й у досить невеличкому для тебе – усе дуже однаково. Інша справа, коли ти приїжджаєш в місто, яке набагато більше, у якому все для тебе нове та цікаве. Є купа нових закладів, у яких ти ще не був, і в яких можна спробувати щось нове.

У Львові зовсім інший ритм життя. Хоча, здавалося б, відстань від Львова до Франківська – усього 150 кілометрів, але Франківськ дуже повільне місто, тут ніхто нікуди не поспішає, тут такий собі перманентний чіл. А Львів схожий на мурашник, тут набагато більше людей і машин. Відчувається цей контраст і це дуже прикольно, мені подобається дивитися на цю різницю.

Складнощі в моєму житті на два міста в тому, що, щоб встигнути на пару до Львова, яка починається о 8:30, мені потрібно встати о 4:30 ранку. Треба встигнути зібратися та бажано поїсти, бо декілька годин я буду в дорозі, а після цього відразу їду в універ і часу на їжу немає. Я їду в іншу частину Франківська, звідки о 5:30 виїжджаю до Львова, щоб встигнути на пару.

Насправді бути кожного дня по 3–4 години в дорозі виснажливо, але в цьому є певний шарм та антураж. Життя на два міста додає різноманітності, зовсім немає часу, щоб нудьгувати. Постійно несеться якийсь безперервний двіж. Мусиш усе встигнути, бо інакше ніяк. Чергувати два міста набагато цікавіше.

Про відчуття від життя на два міста

Коли приїжджаєш в інше місто, є відчуття, ніби ти в якомусь іншому всесвіті. Зовсім різне життя та темп міст. Наприклад, у Києві із самого ранку вже всі кудись біжать, тут черга за кавою, тут черга в метро, там затор. Увечері також місто кипить, усі кудись їдуть, є купа закладів, у які можна піти, доставлення в будь-який час привезе тобі все, що завгодно. А в Полтаві все інакше. Мій потяг приїжджає о дев’ятій годині вечора, я виходжу з вокзалу, а місто вже спить. Людей на вулицях майже немає, нічого не відбувається.

Зазвичай, якщо не хочу працювати вдома, виходжу о 9:00 працювати десь у кафе за чашкою кави. А в Полтаві все працює з 10:00. І мені після Києва цікаво, як виживають тут люди, які прокидаються раніше. І в Полтаві все дуже компактно. Бо в Києві, наприклад, якщо тобі потрібно з кимось зустрітися, ти витрачаєш час на дорогу. Для Києва година часу на те, щоб дістатися кудись – це норма. А в Полтаві можна пів міста пішки пройти за годину. Там ніхто нікуди не спішить, усі ходять повільно.

Коли я приїжджаю після Києва в Полтаву, мені здається, ніби я одна бігаю, а не ходжу. Усе якось дуже спокійно. Спочатку ти намагаєшся чинити опір цьому повільному темпу, а потім уже розслабляєшся. Бо коли я приїжджаю з Києва, мене драйвить, я не розумію чому всі такі повільні, але потім звикаю та входжу в цей потік людей «на релаксі».

Через те, що моя робота пов’язана з діджитал, через купу івентів, подій, курсів, зустрічей у Києві, я постійно кудись біжу, постійно оновлюю стрічку в Інстаграмі. Є відчуття, ніби за 30 хвилин, поки я їду в метро без зв’язку, сталося щось важливе, що я щось пропустила. А в Полтаві нічого не пропустиш, бо тут нічого не відбувається [сміється].

Під час карантину мало чого відбувалося, багато хто сидів удома, я змогла плавно заспокоїтись. Бо в Києві я живу в дуже швидкому темпі, хочеться все встигнути, бути всюди. Але в якийсь момент ти зупиняєшся й думаєш: «Ого, я вичавлений лимончик». У Полтаві всі живуть більш спокійним ритмом. Але в Полтаві в мене з’являється відчуття, що я занадто розслабилася. Мені здається, що тут я недопрацьовую, не розкриваю повністю всі свої можливості. Тут мені здається, що я прокрастиную та перебуваю у своїй зоні комфорту. Я думаю, це на мені так відбився досвід життя в Києві.

Коли мій хлопець або знайомі з Полтави приїжджають до Києва, вони починають говорити: «Боже, ми вже 40 хвилин у заторі, тут стільки людей, тут ніде припаркуватися». А для мене 40 хвилин затору – це дрібниця, ще швидко проскочили. Хлопець не розглядає варіант переїзду до Києва. У Полтаві у нього вже є робота, кар’єра, він не уявляє собі, щоб у 29 років переїжджати в інше місто та починати все з нуля.

Я розумію, що для розвитку наших стосунків, мені легше переїхати до Полтави, ніж моєму хлопцю до Києва. Оскільки у нього там робота, а Полтава моє рідне місто, там мої батьки й це не переїзд у чуже місто, де потрібно починати все з нуля. Я довго відтягувала переїзд у Полтаву, але стався карантин і в мене з’явилася можливість пожити в цьому місті 3 місяці поспіль – усе нормально, не померла. Коли я повернулася в Київ після карантину, я себе комфортно почувала, зрозуміла, що не випала з ритму.

Дуже виснажує дорога. Я приїжджаю в місто й розумію, що в мене є обмежена кількість часу, тому намагаються всюди встигнути, з усіма побачитися. Хочеться лежати та відпочивати, але потрібно багато чого встигнути зробити, бо часу обмаль. Я іноді не помічаю, як швидко минає тиждень мого перебування в місті. Ніби багато чого зробила, з усіма побачилася, а всередині нічого не залишилося.

Також є труднощі в плануванні часу. Наприклад, на вихідних у моєї подружки в Полтаві день народження, а на роботі в Києві в ці дні запланований івент. Коли живеш в одному місті, можна встигнути й туди, і туди. А так, через життя на два міста, ти випадаєш із деяких важливих моментів і доводиться обирати. Коли я довгий час перебуваю в Києві та спілкуюся з друзями з Полтави, я деяких речей уже не розумію, бо в них уже є якісь внутрішні історії та ситуації, про які всі знають, бо вони кожен день бачаться. А мене якийсь час немає в місті й заново розповідати мені всю історію ніхто не буде.

У житті на два міста мені подобається те, що є можливість порівнювати. Так починаєш багато чого помічати. Наприклад, зазвичай я йду по Києву, на вулиці безліч кафе, кожен день можна ходити в новий заклад, я сприймаю це, як щось звичайне. Після Полтави, де в центрі умовно 5–7 кафе, у яких ти уже по сто разів був, починаєш цінувати це, здавалося б, звичайне для Києва різноманіття кафе.

Також я навчилася дружити на відстані. Дружба на відстані – це дійсно робота. Я зрозуміла, що не треба чекати, коли тобі хтось напише. Якщо тобі цікаво дізнатися, як справи у твоїх друзів, треба просто підтримувати цей зв’язок, спілкуватися й не випадати з їхнього життя.

У мене було навіть таке, що я до завдань на день у своєму щоденнику додавала пункт: «Зателефонувати, запитати, як справи у..», тому що я розумію, що я давно не спілкувалася з тією чи іншою людиною, але мені це важливо. Тому коли я на гострій стадії карантину довго не бачилася зі своїми друзями з Києва, ми спілкувалися все одно кожен день. Навіть робили разом зарядку через відеозв’язок, бо на карантині всі вдарилися у спорт. Ми ніби не розлучалися на цей час. Важливо вміти підтримувати свою присутність у житті близьких людей, коли ти живеш на два міста.

Про відчуття від життя на два міста

Зараз я розумію, що в мене немає відчуття дому ніде. Якщо раніше, коли я жила в Харкові, де була моя сім’я та батьки, я могла назвати це своїм домом, зараз у мене це поняття розмилося. Я ніби ще не відвикла повністю від Харкова, але й тут ще не звикла до кінця. Дуже великий контраст. Харків – велике місто, там завжди швидкий темп, багато людей, працюють торговельні центри, місто молодіжне, воно рухається. У Бахмуті все спокійно, людей мало, ніхто нікуди не поспішає, мені дуже важко до цього звикнути, я відчуваю себе трохи не у своїй тарілці.

Зазвичай люди переїжджають із маленького міста у велике, а ми навпаки. Мій хлопець дуже переживав, що я буду відчувати себе некомфортно тут, як буде з моєю роботою та самореалізацією. Я підтримувала його, але бачила для себе одні мінуси в цьому переїзді. Він розумів, що створює певний дискомфорт, але робить усе для того, аби я відчувала себе добре в цих обставинах. Я не знала, що я буду робити в маленькому місті, чим тут зайнятися, я тут нікого не знаю. Але плюси є, бо для мене цей переїзд – можливість усе ж таки трохи зупинитися.

Мені здається, ніби я з кимось помінялася життям, зараз я ніби живу зовсім інше життя. Це новий етап, тут нові люди, можна знайти нові способи реалізувати себе в цьому місті. Але цікаво пожити в іншій ролі. У Харкові я можу в будь-який момент зустрітися зі своїми друзями, поїхати у справах, а тут я більше займаюся домом і своєю сім’єю. У цьому є свої плюси, як на мене. Було класно створювати затишок у новій квартирі, усе облаштовувати.

Нещодавно я їздила на тиждень до Харкова, коли їхала в таксі додому, мала дивні відчуття, бо за кілька тижнів у Донецькій області я вже звикла до повільного та спокійного ритму життя. А тут я їхала в час пік: затори, купа машин, людей, усе кипить, бурлить. Я навіть трохи відчувала себе наляканою, це були дивні відчуття. Я побула тиждень у Харкові, уже знову звикла до темпу й мені знову незвично в маленькому місті, де спокій здається мені дивним. Складно входити з однієї атмосфери в іншу.

Дискомфорт доставляє дорога, хоч вона і займає 2,5 години, але все одно це трохи вимотує. Тим паче в мене не має водійських прав і постійно доводиться їздити на блаблакарі.