Люди в містіЦе люди, які навчилися танцювати в дорослому віці

The Village Україна публікують історії людей, які в дорослому віці почали танцювати. Про подолання комплексів, публічні виступи та бажання навчитися танцювати в ритм читайте в нашому тексті.

Я танцюю бугі-вугі вже вісім років. Почав у 22 в Києві, що вважається досить пізнім віком для того, щоб професійно танцювати. Зараз я живу в Празі та виступаю там на локальних змаганнях. Бугі-вугі почав вивчати випадково, шукав для себе щось енергійне. Від знайомих дізнався про клуб і прийшов на перше тренування, мені сподобалося.

Це парний танець, на відміну від класичних бальних танців, у бугі-вугі багато імпровізації. Партнерка й партнер не мають наперед запланованої композиції, тому все відбувається за відчуттями. Треба дуже уважно слухати партнера, щоб він / вона були готові, що їх можуть підняти в повітря чи закрутити. У бугі-вугі є два аспекти, які мене заряджають. Перший – це музика 1940–50-х років: рок-н-рол, блюз, фортепіанний бугі-вугі, джаз. Вона драйвова, завжди можна підібрати під настрій. Другий – свобода в рухах, під одну й ту саму пісню ти завжди танцюєш по-різному.

Брати участь у змаганнях я почав ще в Києві, вони проводились у місцевих клубах. Цей танець не є популярним в Україні, раніше був тільки в Києві та Харкові, потім з’явився клуб у Хмельницькому, зараз є в Дніпрі, Львові. Це було більше для фану: побороти страх на сцені, навіть якщо в залі сидить більшість твоїх знайомих. Два роки тому мене запросили в Прагу в IT-компанію, але дуже не хотів покидати танці. В Україні я регулярно виступав, тому ми з партнеркою вирішили звернутись у Федерацію акробатичного рок-н-ролу Чеської Республіки з пропозицією, що ми можемо виступати на змаганнях з бугі-вугі від Чеської Республіки. Прикріпив посилання та відео наших виступів. У результаті моїй партнерці оформили спортивне запрошення, і так ми стали репрезентантами Чеської Республіки на міжнародних змаганнях.

У 2020-му скасували всі турніри через коронавірус. До карантину в рік ми брали участь у семи світових турнірах: кубки світу, чемпіонат Європи, чемпіонат світу. У 2019 році закінчили сезон у чвертьфіналі чемпіонату світу з бугі-вугі. Мене з партнеркою запрошують як викладати, так і виступати в танцювальних таборах, на корпоративах, великих шоу. Перед виступом ми завжди говоримо з партеркою про свій настрій і зосереджуємося більше на взаємодії в парі, ніж на публіці. Це набагато ефективніше й для нас, і для глядачів.

Танці для мене – хобі. На бугі-вугі більше витрачаю грошей, ніж на них заробляю. Для того, щоб монетизувати свої виступи треба вкладати в рекламу, а в мене поки немає часу цим займатися. Дуже багато часу витрачаємо на тренування, щоб нас частіше запрошували на виступи. Тренуємося щодня по дві-три години з тренером з акробатики та самостійно, біг, розтяжка.

Навчатися танців я почала у 25. Завжди дуже хотіла вміти класно рухатися, але в дитинстві ходила лише на художню гімнастику: так хотіла мама, я терпіти не могла цих занять. Пішла спочатку з подружкою на стретчинг, а потім в залі з’явилася тренерка зі стриппластики. Тоді, у 2011-му, у Києві не було ні шкіл з танців, ні якоїсь культури навчання. Сьогодні цей вид танців більш відомий, як high heels. Я ходила тричі на тиждень упродовж п’яти років. Узагалі не думала, що зможу так рухати тілом на танцювальних туфлях, тому не ставила перед собою спортивних цілей. Більше шукала жіночності, плавності, тендітності – і все це знайшла в танцях. Це був не тільки плюс для тіла, а й велика емоційна розрядка.

Крім хілс, я ходила на хіп-хоп і джаз-фанк. Мені дуже подобався ритм і подача, дуже драйвова, завжди трішки зверхня манера. Потім у мене сталася травма шиї, довелось усі заняття відкласти. Зараз займаюся йогою та ходжу двічі на тиждень на хореографію. Це тримає тіло в тонусі – рівна спина, накачані руки, ноги, грудна клітка. Я люблю це відчуття, коли прокидаєшся, а тіло поболює, відчуваю себе живою.

Танці дають мені відчуття свободи, я більш чутлива до своїх рухів, до того, що ними виражаю. Танцем можна показати злість, розчарування, можна фліртувати й почуватися дуже привабливою. Я часто ходжу з подругами на вечірки, і це відчуття, що ти в компанії вмієш танцювати та робиш це краще інших, сильно заряджає. Отримуєш увагу від оточення й розумієш, що ти в центрі, на тебе всі дивляться та захоплюються. Слухаю альтернативний рок, дуже рекомендую американський гурт Two Feet: під них класно танцювати для себе або перед кимось.

Танцюю з 19 років. У дитинстві займалася народними танцями, але недовго. Не могла поєднувати це зі школою. Завжди вважала, що моє тіло не пристосоване до танців і рухаюся, як «колода». Паралельно я закінчила джазову музичну школу й дуже любила танцювати під цю музику для себе. Часто переглядала відео на ютубі й уявляла, що в кадрі я. Випадково в інтернеті викинуло рекламу, що в Києві проводиться набір на бугі-вугі. Так я потрапила в середовище танцюристів і почала вивчати бугі-вугі, лінді-хоп, блюз, соло-джаз.

Спочатку просто кайфувала від того, що могла бути з людьми, які слухають і люблять ту ж музику, що я. Далі поступово розкривалась у танці, почала швидше запам’ятовувати рухи, стала плавнішою в них, гнучкішою, краще відчувати музику й відповідати їй. Завдяки танцям навіть знайшла нову роботу. Я працювала вихователькою в дитсадку, це було цікаво, але фінансово складно. На заняттях познайомилася з людьми, які працюють в IT. Вони розповіли мені про цю галузь, я зацікавилась і змінила діяльність, працюю в ІТ-компанії вже п’ять років. Так само і з подорожами, коли їздила десь за кордон, то «вписувалася» на ночівлю в людей-танцюристів. Це ком’юніті, яке приймає завдяки тому, що ти своя.

У Швеції, у міжнародному танцювальному таборі, я подружилася з українкою Олею Смірновою, яку запросили танцювати соло-джаз у хоруслайні [кардебалеті]. У 20–40-х роках минулого століття більшість джазових клубів мали свій хоруслайн. Вона загорілась ідеєю зробити таке ж у Києві, повернулась і покликала мене до себе в колектив. Почалися регулярні тренування, постановки. Якось під час зустрічі з подругами почали говорити про те, що було б круто станцювати під живу музику на публіку. Розповіли цю ідею знайомим музикантам, зібрали джаз-бенд, сконтактували зі знайомими, які працюють у нічному клубі Caribbean club. Ми запропонували шоу – вони надали майданчик.

У березні 2017 року відбулося перше шоу «Епоха Джазу». Воно тривало близько години: танцювальні номери хоруслайну, парні танцювальні номери. Перше шоу було більше для своїх і було радше здійсненням мрії, але глядачам сподобалось, і нам запропонували зробити шоу регулярним. Далі почалися запрошення на корпоративи, гастролі. Зараз через карантин немає можливості виступати. В Україні досить складно повноцінно заробляти танцями, тому для мене це більше хобі.

У нашому колективі приблизно 20 танцюристів, я наймолодша. Зараз уже значно впевненіше почуваюся. Перші рази, коли виходила на сцену, у мене спазмували м’язи обличчя, я не могла усміхатися, тіло тремтіло. Тоді кожна лажа відчувалася, як кінець світу. З часом це минуло і я навчилася кайфувати, особливо від взаємодії з публікою. Під час останнього виступу я послизнулась і впала наприкінці шоу, але дуже швидко піднялась і на відео майже непомітно цього моменту. Важливо в тій ситуації не те, що ти падаєш, а як встаєш, усміхаєшся до глядачів.

Займатися танцями почав у 25 років. До того я займався бойовим мистецтвом і інколи вивчав вуличні танці: хіп-хоп, крамп, хауз. Дівчина запропонувала піти на партнерські танці з аргентинського танго. Я пішов сам, почав займатись і так вже сьомий рік з невеликими перервами. Останні два роки викладаю аргентинське танго в студії Amigo del tango на Лівобережній, у Києві. В університеті закінчив «менеджмент організацій», вважаю, що зараз працюю за дипломом. Я будую свою школу танців Tango tusa в Броварах, а ще декілька років тому сам не повірив би, що викладатиму танго та зароблятиму цим гроші.

Для мене танго – танець імпровізації та самовираження мого внутрішнього світу назовні. Він демонструє мої рухи, бережне ставлення до партнерки, свободу до всього, що оточує. Я відчуваю себе чоловіком у танго, бо відповідаю за жінку, намагаюся зробити все, щоб вона почувала себе комфортно. Цей танець про сексуальне бажання, але на першому місці взаєморозуміння та підтримка в парі. Коли це є, тоді з’являється той вогонь, з яким асоціюється танго. Ти дуже чітко перебуваєш у моменті «тут і зараз».

Ми танцюємо переважно під записи танго-оркестрів, які грали в 1930 роках: Сarlos Di Sarli, Juan D'Arienzo, Osvaldo Pugliese, Ricardo Tanturi, Miguel Calo. Це дуже чуттєва музика, інколи може бути спокійною, а інколи – гострою. У ній розчиняється сум, радість і шалена пристрасть. Тренування триває годину, намагаюся постійно брати майстер-класи в аргентинських викладачів, але зараз через карантин до Києва ніхто не приїздить.

Пішла на танці у 21, шукала якусь фізичну активність, де зможу не тільки навантажувати своє тіло, а й розважатися. Тому обрала для себе джаз-фанк, дивилася відео на сайті танцювальної школи й подумала, що хочу теж так уміти рухатися. Перший час на заняттях я почувала себе дуже невпевнено, мені здавалося, що всі на мене дивляться, бо не вмію танцювати. Але це відчуття досить швидко пройшло, поступово переставала думати, що про мене думають люди, і зосереджувалася на тому щоб запам’ятати рухи. Це надумані страхи, бо інші люди в залі теж їх мають і насправді кожен думає тільки про себе і, як каже моя викладачка: «Ваш головний критик дивиться на себе в дзеркалі».

Зараз танці для мене не так фізична активність, як відчуття свого тіла й гарантований чудовий настрій. З кожним заняттям заповнюю все більше й більше простору в залі. Навчилася рухати кожною частиною тіла: стегнами, грудною кліткою, руками чи шиєю – окремо. Це дозволяє фіксувати тіло в моменті та контролювати його. Коли я переглядаю відео з танців і помічаю деякі рухи, які раніше здавалися мені дуже складними, відчуваю сильну мотивацію продовжувати працювати над собою. Також стала в житті почувати себе більш вільною та розкутою. Багато знайомих кажуть, що класно танцюю, хоча до цього таких компліментів я не отримувала.