Люди в місті«Я не готова проводити 3 години в заторах». Ці люди більше не їздять на автомобілі щодня – їм ок

Київ посів друге місце в рейтингу міст світу з найбільш завантаженим трафіком. Кількість заторів на дорогах зросла після карантину через ремонти доріг відразу в декількох локаціях Києва, а також через те, що багато людей поки що побоюються пересідати в громадський транспорт під час карантину, і щодня їздять на власному авто. Проте деякі кияни знайшли альтернативу.

Говоримо з містянами, які мають автомобілі, але зменшили користування ними на користь громадського транспорту, велосипедів та електросамокатів. Запитуємо, чому люди відмовляються від машин, як звикають до нових видів транспорту та перед якими труднощами постають на дорогах.

Підтримай The Village!

Donate

Я вже рік їжджу на електросамокаті, у середньому – 3 дні на тиждень: на роботу та у справах. За день можу проїхати близько 30 км без підзарядки. У мене активний спосіб життя, тому вранці їду на зустріч 5–6 км, потім на іншу – ще 14 км, а звідти додому – 10 км. Так буває досить часто. Зараз в Києві майже в будь-якому кафе можна підзарядити самокат, тому завжди вожу із собою в сумці зарядку про всяк випадок. Хоча зазвичай мені вистачає одного заряду, щоб дістатися на роботу, поїхати на зустріч і повернутися додому.

Раніше я пересувався містом лише на автомобілі, але спробував електросамокат і зрозумів, що це значно зручніше та швидше, особливо на короткі відстані та в хорошу погоду. З ним я витрачаю в рази менше часу на дорогу, ніж на машині, тому що зараз багато доріг і транспортних розв’язок на ремонті, і через це в місті постійні затори. Також я вважаю, що цей транспорт більш екологічний.

Дорога з дому на роботу – з Солом’янського району на Оболонь – на автомобілі займає від 30 до 40 хв, із заторами – до години, а самокатом виходить доїхати за 27–30 хв. Тепер, якщо у мене є вибір, сісти за кермо автомобіля чи поїхати самокатом, я обираю завжди другий варіант.

90% шляху я їду дорогою у крайній правій смузі та лише 10% – тротуаром. Коли треба повернути ліворуч на перехресті, користуюся пішохідним переходом. Їду завжди в шоломі, окулярах, що захищають від вітру, та дотримуюся правил дорожнього руху, як автомобіліст і пішохід. Знаю, що сьогодні є проблема з тим, до якої категорії віднести людей, які пересуваються на електротранспорті – ми не пішоходи, але й не учасники дорожньо-транспортного руху, як велосипедисти. Я сам водій, тому розумію, як мені краще поводитися, коли я на електросамокаті, тим паче, весь мій захист на дорозі – це шолом, тому їжджу за правилами. У мене ніколи не було небезпечних ситуацій на дорозі на електросамокаті, технічних проблем із ним чи непорозумінь з автомобілями.

У мене активний спосіб життя, дуже люблю подорожувати, а іноді навіть беру із собою самокат у подорожі: кладу його в машину, а потім катаюся на місці. Наприклад, робив так у Карпатах, електросамокатом було дуже зручно їздити з одного селища в інше.

Іноді я користуюся автомобілем або велосипедом у місті, усе залежить від мого робочого дня. Буває так, що мені потрібно поїхати за місто, тоді я розумію, що самокат не витримає поїздки на одному заряді. Якщо ти проїхав 30 км, його потрібно заряджати 6 годин, а при цьому мені треба через 3 години знову повернутися в місто.

Також сідаю в автомобіль, замість самоката, коли прокидаюся вранці й бачу, що йде дощ. Але якщо я вранці виїхав на роботу на самокаті, а після обіду погода псується, то все одно стараюся дістатися самокатом до метро або іншого громадського транспорту. Декілька разів потрапляв на самокаті під дощ – нічого страшного в цьому немає.

Знаю, що, завдяки моєму прикладу, вже декілька людей пересіли з автомобілів на електросамокати та отримують зараз набагато більше задоволення, ніж від машини.

Я маю автомобіль уже понад 5 років, раніше користувалася машиною щодня. Увесь минулий рік, починаючи із січня, я їздила на тренування з плавання на 7:00 годину в спортзал, який прямо в моєму бізнес-центрі. Живу на лівому березі, на «Лісовій», а працюю на Подолі, і жодних складнощів із добиранням на роботу в мене не було: я доїжджала швидко, без заторів, вільно паркувалася під офісом, ішла на тренування, снідала й уже о 10:00 була в офісі. Оскільки я готувалася до запливу, то їздила на тренування щодня, і мені було так комфортно. Попри те, що минулого року теж був ремонт на одному з мостів, яким я їздила, заторів було менше, вони починалися в основному після 8:00 ранку.

Цього року ситуація змінилася. Через карантин спортклуб був зачинений, я працювала з дому, але коли карантин послабили, почала їздити в офіс на машині й просто офігівала – затор починався від «Дарниці» й закінчувався на Подолі біля мого офісу. Увесь цей час ти або стоїш, або тягнешся – передбачити, скільки часу займе дорога на роботу автомобілем просто неможливо. Я пробувала виїжджати в різний час – о 8:00, о 9:00, об 11:00 – затори були постійно.

Тому вирішила почати їздити на метро. Якщо в перший тиждень після відкриття метро було дуже мало людей, то зараз дистанції 1,5 метри вже ніхто не дотримується. Але я хоча б чітко знаю, що на метро доїду на роботу за 50 хвилин.

Коли відкрився басейн, я подумала, що почну їздити на тренування на 7:00 ранку на машині, але знову потрапила кілька разів у затори, не знайшла стоянку під офісом – довелося припаркуватися через дві вулиці. Я виїжджала о 6:20, 6:40, 6:30, їздила через різні мости, але щоразу потрапляла в затори. Тягнучка на Північному мості починається вже о 6:00 ранку, зростає кожні 2 хвилини та стає все червонішою. Незважаючи на те, що навігатор показує, що мені їхати 17 хвилин до спортклубу за нормальних умов – тепер я доїжджаю лише трохи швидше, ніж на метро.

Дорогою назад також затори – уся набережна в бік мосту Патона й сам міст уже з 17:00 години починають стояти у величезному заторі. І навіть після 20:00 години можна потрапити в затор. Єдиний плюс подорожі на автомобілі в тому, що всі свої рюкзаки з формою та обідом я можу не тягти на собі, а везти.

Тому вирішила для себе, що буду їздити машиною на роботу тільки тоді, коли ходжу в басейн, в інші дні – лише метро. Проводити 2,5–3 години в заторах щодня просто заради комфорту машини – я не готова, мені шкода часу. На метро можна доїхати значно швидше або за такий самий час, це дешевше й немає головного болю, де запаркуватися.

Якщо я приїхала на роботу на метро, а мені треба кудись з’їздити у справах, можу іноді взяти таксі, але зазвичай дивлюся перед цим на трафік, бо затори зараз всюди та цілий день. Іноді вдвічі швидше можна доїхати на метро при тому, що туди ще треба дійти пішки.

Помітила, що після послаблення карантину заторів стало значно більше, тепер вони не тільки на ділянках ремонту доріг чи аварій, але й просто на світлофорах. Це добре, що в нас ремонтують дороги, але розумію, що кардинально це не змінить інфраструктуру. А от якби люди більше пересіли в метро та на інші види транспорту, було б менше навантаження на дороги.

До карантину я часто їздила на автомобілі на роботу, але розуміла, що в місті це дуже складно, тому іноді сідала на метро. Коли почався карантин, мені потрібно було їздити в офіс, тому довелося користуватися машиною щодня. Моя дорога на роботу проходить через проспект Перемоги, де щодня страшні затори. Коли я сиділа в заторі свій рекордний час – 2 години, дивилася у вікно на самокатників, які пролітали повз мене, і заздрила їм. Тоді я взагалі не розуміла, як пересуватися містом.

Тож вирішила купити собі електросамокат, аби їздити на роботу. Спочатку мені було складно, я дуже довго добиралася, але з кожним днем усе більше налаштовувала свій маршрут і стиль їзди. Спершу дуже страшно було їздити дорогами, але з часом я звикла. Адаптація зайняла в мене десь 2 тижні, тоді я користувалася самокатом не щодня, щоб їзда асоціювалася в мене не зі стресом, а із задоволенням. Це як на автомобілі: спочатку страшно й 20 км/год їхати, а потім призвичаюєшся. Зараз мені досі страшно, коли близько під’їжджає автомобіль або маршрутка, але, в цілому, я вже звикла.

Дорога з дому на роботу – у районі 14 км, від метро «Нивки» до метро «Дружби народів», але виявилося, що на електросамокаті я доїжджаю навіть швидше, ніж на автомобілі чи на метро.

Мій шлях проходить через Проспект перемоги, де є велодоріжка, але від неї там тільки назва. Їхати цією велодоріжкою – це небезпека й біль, починаючи від того, що там бордюри, розкопки, люди та припарковані машини, закінчуючи тим, що вона переривається дорогами. Тротуарами пересуватися також нереально, тому що дуже багато перепон і людей.

З часом я почала додавати у свій маршрут автобусну смугу короткими ділянками. Помітила, що ситуація на дорогах покращилася після того, як запустили відеофіксацію швидкості: автомобілісти почали їхати повільніше й обережніше. Тому зараз основну частину дороги я їду автобусною смугою – машин там майже немає, а водії тролейбусів з розумінням ставляться до електросамокатів, навіть прикривають на перехрестях під час повороту направо. Водії маршруток у більшості погано ставляться до таких, як я, дуже близько під’їжджають і підрізають.

Найскладніше мені на великих перехрестях або в моменти, коли треба перебудуватися для повороту ліворуч на перехресті. Якщо на дорозі є наземний перехід, я користуюся ним, але на деяких перехрестях доводиться перелаштовуватися серед машин. При цьому я не поспішаю, чекаю та показую сигнали повороту руками, щоб усі мене розуміли.

Я завжди їжджу на самокаті в шоломі. По-перше, це безпека, по-друге, я як водій розумію, що коли бачу людину на велосипеді або самокаті в шоломі, зі світловими покажчиками, я розумію, що ця людина серйозно ставиться до руху на дорозі, свого життя та безпеки.

Я не їжджу самокатом увечері, бо мені здається, що це занадто небезпечний транспорт, аби їхати в темну пору доби. Як водій, я розумію, що на швидкості важко людину побачити в темряві на самокаті, навіть коли їдеш 60 км/год.

За цей час я зрозуміла, що на самокаті дорога значно комфортніша й приємніша: ти економиш час і не нервуєш у заторах. Узагалі, коли я їздила на машині на роботу, мене мучила совість, що я одна займаю стільки місця й нікого не підвожу (хоча мені нема кого підвозити). Я розумію, що це абсолютно неекологічно з точки зору довкілля та логістики.

Я б залюбки регулярно користувалася громадським транспортом, але, на жаль, у Києві з цим дуже велика проблема. Хоча я живу та працюю біля метро – мені незручно добиратися ним на роботу. Станція «Нивки» на Червоній гілці, яка завжди переповнена і, мені здається, не пристосована для людей – там занадто душно й спекотно, у вагоні мені стає погано, особливо влітку. Також дуже перевантажена станція пересадки з «Театральної» на «Золоті ворота». Наприклад, увечері там іноді можна стояти 15–20 хв для того, щоб перейти із «Золотих» на «Театральну». Це забирає дуже багато моральних і фізичних сил.

На метро я добиралася на роботу хвилин 40–50, на автомобілі вранці можна доїхати за 40–45 хвилин, але дорога назад займає десь 1,5–2 години через великі затори. А на самокаті можу доїхати за 35 хвилин. Увечері повертатися трохи складніше, бо на проспекті Перемоги зазвичай затор, і автобусну смугу від Шулявської до Берестейської займають машини. Тротуаром їхати проблематично, адже іноді доводиться нести самокат сходами (а він важкий, десь 14 кг). Увечері навіть на самокаті проблематично добиратися, але це приємніше, ніж стояти в заторі.

Я з маленького міста Нікополя, під час навчання жив у Запоріжжі, а згодом переїхав у Київ, і весь цей час їжджу велосипедом. Мене привчила до цього ще моя бабця, яка їздила велосипедом на роботу до самої пенсії.

Коли я переїхав до Києва, великі відстані, кількість машин на дорогах і те, наскільки тротуари заставлені автівками, – стало для мене шоком. Я не хотів купувати машину, але цього дуже хотіла моя дружина, тому вона пішла в автошколу, а згодом я теж вирішив її підтримати й отримав посвідчення водія. Коли я почав їздити з інструктором, мені було дуже складно вчитися, а одного разу, коли ми їхали через затор, мені навіть хотілося заплакати.

Згодом ми з дружиною купили авто, я сам почав їздити київськими дорогами. Зрозумів, що багато людей порушують правила дорожнього руху, їздять зашвидко та паркуються, де хочуть. Цей досвід змусив мене повернутися до велосипеда. Тепер я їжджу на роботу – від площі Перемоги до Майдану Незалежності – переважно велосипедом, коли гарна погода й немає опадів. Якщо навесні, улітку та восени можу їхати велосипедом на роботу щодня, то взимку користуюся ним лише у власних справах, а на роботу добираюся громадським транспортом, тому що не хочу заносити бруд в офіс.

У Києві я вже двічі потрапляв у ДТП на велосипеді – нічого не ламав, але зрозумів, що це доволі небезпечно. Перший раз це сталося через мою помилку, іншого разу – водій не пропустив мене там, де мав це зробити. Цікаво, що під час першого мого ДТП до мене відразу під’їхав чоловік із «Мотохелпу» (волонтерсько-рятувальна організація) та написав у загальний оперативний чат, де повідомляють про всі ДТП з двоколісним транспортом. Мені зателефонували та хотіли допомогти.

Іншого разу, коли водій не пропустив мене, він просто сказав мені «вибач» і поїхав. При цьому – у мене боліла нога, я думав викликати швидку та поліцію, але навіть не встиг побачити його номери.

Помічаю, що деякі водії авто доволі агресивно ставляться до велосипедистів. Я намагаюся їздити за правилами, хоча в заторі можу проїхати поміж машинами. Але оскільки я сам водій, розумію, що перед маневром маю показати, що я повертаю чи пропустити авто. Тобто я намагаюся комунікувати на дорозі.

Я вважаю, що в центрі міста найшвидше пересуватися на велосипеді. До того ж, коли ти їдеш, починаєш почуватися більш піднесено – завдяки фізичній активності виділяються гормони радості. Мені дуже приємний сам процес їзди на велосипеді, для мене це – психологічна розрядка, тим паче, я програміст, багато сиджу й часто переживаю стрес на роботі. Але поки їду додому, настрій покращується. Ще я розумію, що велосипед – більш екологічний транспорт, який не забруднює повітря.

Зараз я принципово не користуюся машиною, коли їду на роботу. Вважаю, що в Києві це взагалі не має сенсу – постійно стоїш у заторах, а потім не знаєш, куди припаркувати авто. Якось мені треба було швидко з’їздити з роботи додому за документами, я взяв таксі, але пошкодував про це, тому що через затори добирався 40 хвилин, при тому, що велосипедом можна доїхати за 10 хвилин. Вирішив, що це був останній раз, коли я їхав на автомобілі в центрі міста.

Узимку, коли не їду на роботу велосипедом, пересідаю на громадський транспорт. Машину ми перевозимо на зиму в Кривий Ріг, у рідне місто дружини, і не використовуємо в цей час узагалі, бо вважаємо, що це небезпечно.

В інший час зазвичай їздимо автомобілем за місто, любимо на вихідних із друзями досліджувати нові місця в Київській і Житомирській областях. Також беру авто, коли треба перевезти якісь речі, допомогти друзям чи з’їздити до родичів у Кривий Ріг.