Люди в містіТа ти ж психолог! Як психотерапевти справляються з власними депресіями й тривогою

The Village Україна часто просить пояснювати психотерапевтів, як працюють людські емоції та почуття, як краще будувати стосунки та говорити про свої емоції. Але розуміння того, як працює психіка, не звільняє від власних проблем. Говоримо з київськими психотерапевтами й психотерапевтками різних напрямків про те, чи вдається їм у власному житті завжди діяти конструктивно та відстежувати емоції, з якими стереотипами стикаються, з чим самі приходять до психотерапевтів, як переживають депресії, працюють зі страхами й соромом, вчаться приймати себе.

Підтримай The Village!

Donate

Я йшов до цієї професії досить довго. Моя перша освіта богословська. Але коли я цікавився психікою, душею, тим, що є правильно, а що неправильно, у межах релігійної освіти мені не вдалося знайти для себе відповіді. Тому я почав вивчати психологію та психотерапію та зрозумів, що для мене – це кращий спосіб відповісти для себе на важливі питання. Професія психолога мене також приваблювала тим, що вона дає простір подумати, вивчати цікаві мені теми, літературу, і за це ще й гроші платять. Звісно, тоді в мене було дуже ідеалізоване бачення професії.

У вільний від роботи час я граю в баскетбол, іноді ходжу в спортзал, люблю готувати, ходжу на реп-тусовки, люблю комікси й навіть колись вів Youtube-канал про психологію в супергероїв і виступав на Comic Con із лекціями. Мені подобається, що робота дає можливість використовувати метафори з коміксів і сіткомів, і всі свої хобі я так чи інакше можу застосувати в роботі.

Я сімейна людина, маю дружину й дитину. Моя дружина також психотерапевтка, але це не означає, що наші стосунки ідеальні. Ми звичайні живі люди, різниця тільки в тому, що і в мене, і в неї багато часу та грошей витрачено на психотерапію та навчання, і це спрощує життя. Це ще одна причина, чому мені подобається ця професія – вона, у першу чергу, допомагає нам.

У нас також бувають конфлікти, ми не живемо в красивій картинці, просто коли вони трапляються, ми розуміємо, як працюють емоції та психіка. Звичайно, що ми не сидимо з підручниками й не говоримо: «Ти зараз переносиш на мене свої дитячі історії». Просто є розуміння, що в цей момент рівень емоції перевищує певну межу, і ми знаємо, як швидше знайти конструктивне рішення. Але це суто наша індивідуальна історія, у когось із колег може бути зовсім інакше.

У мене так само, як у всіх людей буває таке, що я розумію, як конструктивніше було б зробити, але емоції беруть гору – я можу, наприклад, накричати на когось. Не буває людей, які все роблять гладко та емоційно коректно. Але психотерапевтичний досвід дає більше навичок усвідомлення, рефлексії, ретроспективно легше визнавати свої помилки чи перегини. Дуже важливо потім думати, що сталося, чому так сталося, яка моя роль у цьому, яка роль іншої людини. Це полегшує життя не тільки в сімейних стосунках, а й в робочих моментах, які стосуються організації семінарів чи лекцій. Проте розуміння того, як працює психіка, не звільняє від власних проблем.

Коли друзі намагаються консультуватися зі мною щодо своїх проблем, я завжди відповідаю: «Ви мене все одно не послухаєте, бо я ваш друг. Люди добре мене слухають, коли платять мені гроші». У мене є друзі, які роблять банальні помилки постійно, але я не намагаюся їх лікувати, бо якщо їх це не турбує та вони не звертаються до терапевта, значить, не потрібно їх чіпати. Звісно, якщо я бачу, що в когось є емоційні труднощі, панічна атака чи емоційне вигорання, я можу сказати, що на це варто було б звернути увагу, але я не бігаю за людьми й не намагаюся розповісти їм, як жити.

Є відчуття, що люди думають: якщо ти психотерапевт, то все в житті зрозумів, можеш розповісти, як правильно, у тебе не може бути фейлів, ти ніколи не можеш зірватися чи випити зайву порцію алкоголю – ходячий дзен. Але це далеко не так. Простий приклад: я працюю в кабінеті в приватній клініці, і виявилося, що один з орендаторів говорив якісь дурниці моїм клієнтам. Мені про це розповіли декілька разів, я вирішив поставити цю людину на місце та був при цьому досить жорстким. А він мені каже: «Чому ви так жорстко? Ви ж психолог». А я психолог у кабінеті, але там, де порушують мої кордони, я реагую, як будь-яка людина.

Другий міф про психотерапевтів – ми все бачимо в людині, наприклад, ти зараз сидиш у відкритій позі, значить, ти екстраверт, відкритий до світу й у тебе немає тривоги. Насправді, це – казки. Психотерапевт не може подивитися на людину та зробити якийсь висновок. Як психотерапевт, я можу багато чого зрозуміти про людину тільки завдяки тому, що розмовляю з нею. Просто в мене є інструменти, знання й досвід, що допомагають пов’язувати неочевидне та робити висновки.

Я веду блог в Instagram, це для мене можливість прибрати міфологізовану занавісу з професії психотерапевта. Я показую, що я жива людина зі своїми історіями та помилками. Для мене це можливість поділитися спостереженнями, коментарями, відповісти на запитання людей, зрозуміти, що їх хвилює – це жива взаємодія й мені це дуже цікаво.

Якось у мене був кумедний казус, коли вдруге в житті я вирішив одягти костюм на Гелловін. У нас була мексиканська тематика: дружина була в образі Фріди Кало, а я нарядився в латиноса з GTA, зробив собі тату фломастерами на руках і на голові. Так ми поїхали з друзями в мексиканський ресторан на Подолі на текіла-party. Ми зайшли туди, а там сиділи мої клієнти. Добре, що в нас столики були в різних приміщеннях, і я припускаю, що мене могли не впізнати, бо я дійсно був у дуже дивному образі.

Я обрала шлях психолога ще в 10 класі. Тато хотів, щоб я стала юристом, а я збиралася вступати в медичний, але мене туди не пустили, тому пішла вчитися на психолога. Мабуть, я просто хотіла робити світ кращим і допомагати людям, тому й обрала цю професію.

Ще під час навчання в університеті я потрапила на конференцію, де розповідали про різні напрями психотерапії. Там вперше побачила гештальт-терапію, і мені здалося, що це якийсь жах: на стільці стояв рюкзак, і треба було з ним розмовляти, уявляючи, що це – мама. Я подивилася на це все й подумала, що це – божевілля. Але згодом пішла на курси психологічного консультування, де викладала гештальт-терапевтка, яка показала мені інший гештальт, і я зрозуміла, що цей метод мені близький.

Я починала працювати з дітьми, але дуже швидко відмовилася від цієї ідеї, бо мені було дуже важко сприймати, коли батьки приводять повністю здорову дитину і кажуть «переробіть». Я розуміла, що це не в батьків проблема з дитиною, а в дитини з батьками. Тому зараз кажу, що не працюю з дітьми, але працюю з батьками дітей.

У мене двоє дітей-двійнят, і психологія дуже допомагає мені у вихованні. Головне, що я зрозуміла для себе: мої очікування про те, якими мають бути діти, це мої проблеми, а не їхні. Мій син дуже творчий та емоційний, як я – чоловік називає нас космонавтами – тому мені дуже легко його сприймати. Іноді хочеться сказати, що хлопчик повинен бути більш жорстким, з характером, але завдяки психотерапії розумію, що він нікому нічого не винен. У мене іноді проявляється моя «батьківська» частина, коли я починаю виховувати дітей і робити з них людей так, як це робили мої батьки. Потім оговтуюсь і пригадую, що вони окремі люди та мають право бути такими, якими вони є.

Часто пригадую стосунки зі своїми батьками. Моєму татові було дуже складно з моєю емоційністю: я швидко й голосно розмовляю, мене зазвичай багато, і він постійно казав мені про це. Потім у своїй психотерапії я ще довго приймала те, що зі мною все добре – я така, яка є. Ці спогади дуже допомагають мені у стосунках із власними дітьми.

Діти психологів трохи відрізняються від інших. Наприклад, нещодавно у нас був із дочкою конфлікт: я сказала, що потрібно обрати аскорбінку або морозиво, а вона намагалася перехитрити мене – обрала аскорбінку та просила потім морозиво. Я вирішила принципово не купувати морозиво, а вона йшла й кричала на всю вулицю: «Я на тебе злюсь!». Я відповідаю, що вона має право злитися. Ми можемо з нею покричати одна на одну, посваритися. Іноді мені здається, що через те, що я постійно говорю й показую дітям, що люблю їх будь-якими, у мене немає важеля для виховання у вигляді страху, який є в багатьох батьків. Вони не бояться, що я не любитиму їх, якщо вони зроблять щось не так, тому іноді вони здаються мені некерованими.

Психотерапія допомогла мені навчитися вільно проявляти себе, приймати свої недосконалості та лояльно ставитися до помилок. Головна фраза, яку я відкрила для себе в терапії – «я пробачаю собі свою недосконалість». Що більше терапевт толерантний до себе, то більше він толерантний до інших людей.

Я можу зриватися, коли злюся, можу накричати на дітей. Нещодавно в мене був важкий день, я цілий день працювала, не їла, прийшов чоловік і попросив приготувати щось. Як тільки приготувала й ми почили вечеряти, заходить дочка та каже: «Мамочка, пробач, я випадково». А в неї у волоссі жувальна гумка. Я просто повернулася до стіни й закричала. Вона злякалася, чоловік також. Я повернулася до них і кажу: «Вибачте, я просто дуже втомилася». Намазала дочці волосся маслом і попросила почекати, поки я нарешті поїм.

Попри те, що я психолог і начебто маю знати, як треба будувати стосунки, коли в нас з'явилися діти, нам із чоловіком не вдалося уникнути кризи. У мене з’явилося дуже багато очікувань, я думала, що він мені щось повинен, я щось повинна. Чоловік не хотів іти на сімейну психотерапію, бо він скептично до цього ставиться, тому я сама пішла на терапію. Зрештою ми вирулили з кризи, завдяки розумінню того, що ніхто з нас нікому нічого не винен, ніхто не повинен здогадуватися про потреби іншого, ми маємо співпрацювати та просити одне одного, коли є потреба.

Колись я думала, викладати чи не викладати фото в купальнику в соцмережі, писати чи не писати щось відверто. А потім зрозуміла, що клієнти приходять до терапевта тому, що він їм чимось відгукується. Помічаю, що до мене часто звертаються люди завдяки тому, що я ділюся своїми переживаннями відкрито. Я не намагаюся виглядати якось серйозно, у мене всі руки в татуюваннях. Перше татуювання зробила, коли мені виповнилося 30, і це те теж був результат терапії. Я дуже давно хотіла цього, і зрозуміла, що досить хотіти, треба робити – життя одне, пора жити. Тож тепер я без вагань викладаю фото в купальнику, це для мене ок.

У терапії є таке правило: якщо приходить клієнт і розповідає щось дуже особисте й так «роздягається» перед тобою, а ти сидиш рівненько в одязі, то він може потрапити в токсичний сором. Тому терапевтові також потрібно «роздягнутися» в емоційному сенсі. Саме тому в терапії я часто ділюся особистим досвідом. Вважаю, що найціннішим у психотерапії є не методики, а унікальні клієнто-терапевтичні відносини. Тому мені дуже важливо з клієнтами проявляти себе справжньою.

У мене багато хобі: я колекціоную парфуми, люблю малювати, досліджувати природу й тварин, робити щось руками й переробляти речі, щоб знаходити їм нове призначення, а ще – хочу навчитися грати на віолончелі, стріляти з лука та метати ножі. Навіть знайшла курси в Києві та хочу спробувати. Коли мене запитують, навіщо це мені, я відповідаю, що це дуже корисна навичка на випадок зомбі-апокаліпсису. Те, чого навчила мене психотерапія – дозволяти собі робити те, що просто цікаво, що не обов’язково має практичне обґрунтування та може монетизуватися. Можна просто робити щось і отримувати задоволення.

До 2 класу я жив у Луганську з батьками, а потім мого тата – він тренер із легкої атлетики – запросили працювати за контрактом в Об’єднані Арабські Емірати, де ми жили до 14 років. Там я почав займатися великим тенісом. Кар’єра спортсмена в мене не склалася, але навіть зараз продовжую грати у вільний час просто для себе.

Ми жили в Еміратах, переїхали в Катар, дуже часто переїжджали, і через це я змінив 9 шкіл. Тож моя особливість у тому, що я вільно говорю кількома мовами, але пишу з помилками й не знаю правил орфографії ні російської, ні української, ні англійської. Усі зазвичай проходять шкільну програму однією мовою, а в мене все постійно змінювалося. Тільки в 9 класі я знову повернувся в Україну та почав учити українську.

Це дуже сильно вплинуло на мою відкритість до різних культур, релігій, людей. Я ріс в ісламській країні й навіть вивчав Коран, але вчився в інтернаціональних школах, де були діти з усього світу. Тому з дитинства для мене не було різниці, якої національності людина, я виріс космополітом. Певний час жив із бабусею в Росії на початку 2000-х і понад рік учився там у школі, де зіштовхнувся зі шкільним булінгом: мене називали хохлом, бо я українець. А коли знову повернувся в Україну – у школі мене називали кацапом, москалем. Усюди я був чужим. В інтернаціональних школах таких проблем не було.

Коли я вчився в російській школі, від мене відвернувся весь клас – з наступного року мені довелося перейти в інший клас через велике напруження. Я думаю, що булінг, постійні переїзди й зміна шкіл сильно вплинули на мене. З часом, коли я йшов у нову школу, для мене було важливо не стільки вчитися, скільки, щоб мене прийняв клас. Через це навіть зараз, коли я потрапляю в новий колектив, мовчу і спостерігаю. У мене виробився такий спосіб виживання: треба прийти й подивитися, що там відбувається, а тільки потім проявлятися. Лише з часом, коли я пішов на психотерапію, зрозумів, чому я мовчазний у нових колективах.

Є стереотип, що психотерапевти поводяться інакше, ніж інші люди, контролюють свої емоції та знають, як треба жити. Але це не так. Психотерапевти – такі самі люди, тому те, як ми поводимося та висловлюємо емоцій, залежить від нашого характеру. Хтось із колег, наприклад, відкрито свариться з людьми в чергах у магазинах чи з персоналом готелів. Але я так не роблю, бо це мені просто не властиво, а не тому, що я психотерапевт. Немає такого, що професія психотерапевта стримує мене від чогось, навпаки, вона допомагає мені більше приймати себе: я можу боятися, бути обуреним чи ображеним – і це нормально.

Майже всі мої друзі – психологи та психотерапевти. Можливо, комусь може здатися, що ми якось по-іншому спілкуємося та будуємо стосунки, але ні. Ми так само сваримося, не розуміємо одне одного, ображаємося, злимося. Єдина відмінність, на яку впливає моя професія, у тому, що я відкрито проговорюю з людьми те, що мене зачіпає в стосунках.

Наприклад, на одному із семінарів, де ми зазвичай усі разом ходимо на перерві обідати, колеги не зачекали мене й пішли. Мене це образило. Я відчував, що не потрібен їм, і міг би почати себе накручувати, але розумів, що це зачепило мою травму покинутості. Тобто це не про те, що відбувається тут і зараз, а про ситуацію, яка відбувалася раніше з неприйняттям мене у класі, коли всі повернулися проти мене. Я розумію, що емоції в мене є, вони нікуди не зникнуть, але я можу допомогти собі. Тож я пішов до колег і сказав, що образився через те, що вони мене не почекали, але розумію, що ця образа стосується не нинішньої ситуації, а попереднього досвіду, та запитав, які в них були причини насправді. Виявилося, що хтось просто вийшов раніше, а інші подумали, що я вже також пішов. Завдяки розумінню, що образа може стосуватися мого минулого, я не накручую себе, а можу допомогти собі. Це те, чого ми вчимо клієнтів – не надумати собі щось, а вчитися говорити з людьми.

Те, що я можу аналізувати свої емоції, не означає, що мене нічого не зачіпає, не ображає та не злить, просто я намагаюся обходитися з цим більш екологічним способом.

У романтичних стосунках відбувається так само: я можу відчувати ревнощі та ображатися, але я намагаюся говорити про це та запитувати свою партнерку: «Це ось так, як я думаю?». Якщо я психотерапевт, це не означає, що в мене все гладко у стосунках і знаю, як їх правильно будувати, я просто вмію говорити про те, що турбує, і це значно спрощує життя. Конфлікти й роздратування – це частина стосунків, не треба думати, що хороші стосунки – це коли все добре й усі згодні між собою. Такого бути взагалі не може, у нас різні цикли формування потреб. Але знання психології допомагає краще знаходити спільну мову.

У мене були випадки, коли я просто на вулиці ненароком зустрічав клієнтів. Коли таке трапляється, я не вітаюся першим, але якщо клієнт це зробить, я привітаюся у відповідь. На наступній зустрічі в кабінеті ми можемо обговорити, як було ніяково. Ще Фрейд писав про те, що психоаналітики переходили на іншу вулицю, коли бачили клієнтів, і не віталися першими.

Буває таке, що клієнт приходить і каже: «На вихідних я був у такому-то нічному клубі», а я розумію, що теж міг туди прийти. Я зловив себе на думці, що навіть не йду в нічний клуб, тому що буде ніяково зустріти там клієнтів. З одного боку, я людина, я також можу веселитися й танцювати, а з іншого – клієнти зазвичай бачать мене в професійному контексті, а новий контекст може принести дискомфорт.

Щодо цього в нас із колегами різна думка: когось це взагалі не хвилює, а хтось соромиться показувати перед клієнтами себе не з професійного боку. Але, думаю, що в клуби я все-таки буду ходити, а якщо когось із клієнтів зустріну, зорієнтуюся на місці, як учинити в цій ситуації.

Я живу в передмісті, працюю з дому та займаюся купою різних проєктів, пов’язаних із психологією, гуляю із собакою, яку не так давно завела, часто подорожую. У мене багато активного туристичного життя, тому частина мого оточення знає мене як мандрівницю. Буквально тиждень тому ми повернулися з тижневого походу з наметами в лісі під Одесою, а через місяць поїдемо в мандрівку Україною. Зазвичай мої подорожі – це кілька невеликих поїздок протягом року та один тривалий виїзд за кордон десь на місяць із наметами, які іноді чергуються з хостелами.

У мене не було мрії стати психотерапевтом, вибір професії був, як пальцем у небо. Уперше дізналася про спеціальність психолога десь у 7 класі, тоді це було мені цікаво як щось незрозуміле – не зовсім філологічне й не зовсім технічне. Зрештою, ця випадкова ідея залишилася зі мною, я вступила на психологію. До 3 курсу я взагалі не розуміла, що роблю на психологічному факультеті й серйозно думала про те, щоб перевступити на якусь технічну спеціальність. Але потім у мене вийшло знайти в цьому свій інтерес, коли я почала писати курсову роботу про туризм і психологію. Мені завжди подобалася робота з цифрами та статистикою, і після університету мені пощастило потрапити на роботу, пов’язану з психодіагностикою та психологічними дослідженнями. Тоді я зрозуміла, що я на своєму місці. Після навчання в мене було мало практичних навичок для того, щоб упевнено почувати себе в ролі психолога-консультанта, тому згодом пішла на психотерапевтичне навчання за напрямом когнітивно-поведінкової терапії та стала працювати психотерапевтом.

Коли мені було 19 років, у мене померла мама, і я це дуже складно переживала. Мені й досі про це дуже важко говорити. Я добре пам’ятаю свою розгубленість, коли ще навчаючись в університеті, я думала, що мені варто піти до психолога, але тоді я погано розуміла різницю між психологом і психотерапевтом, напрямами психотерапії. Мені було важко довірятися комусь. Озираючись назад, я розумію, що переживала те, що називають ускладненою реакцією втрати – надмірно складне переживання смерті близької людини. Це тягнуло за собою багато проблем, але, на жаль, я не відразу звернулася з цим до спеціаліста.

Через кілька років після смерті мами, коли в моїх стосунках були проблеми, оголилося багато моїх «гарячих точок». Я розуміла, що дуже емоційно реагую у стосунках на ті речі, які стосуються ставлення до мене чи прив’язаності. Було багато непорозумінь, ревнощів із мого боку, конфліктів.

Уперше я пішла до психотерапевта, коли вже сама вчилася на психотерапії. Я хотіла побути в ролі клієнта, перш ніж починати практику, хоча вимоги проходити особисту терапію для когнітивно-поведінкових терапевтів немає. Також я розуміла, що в мене були складнощі в особистих стосунках, багато переживань із минулого давали про себе знати – мені як людині потрібна була психотерапія.

Я дуже добре пам’ятаю, що після першої зустрічі з психотерапевтом мені стало набагато гірше, ніж було раніше. Я вміла якось справлятися зі своїми проблемами, але коли прийшла на сеанс, треба було розпаковувати всі свої ящики, куди я міцно запаковувала свої емоції. На першій зустрічі я плакала, мені було дуже важко й погано. Узагалі, перший досвід терапії в мене був доволі складний, було важко вибудовувати контакт із психотерапевтом. Було складно зрозуміти, що відбувається, довіряти іншій людині.

Зараз я також маю особисту психотерапію, але це зовсім інший досвід, це більше про ресурс і підтримку мене у практиці. В основному працюю з темою відстежування напруження, роздратування та саморозуміння в різних контекстах. З одного боку, я маю багато інформації та психотерапевтичного досвіду, навичка відстежувати свої емоції трохи краща, ніж у більшості інших людей, але це не означає, що я можу впоратися без психотерапевта. Психотерапія – це діалог, часто навіть коли терапевт повторює твої слова так, як він це чує, це дає нове бачення.

Я знаю, що в різних моїх колег є різні межі етичності, частково це залежить від відмінностей етичних кодексів різних організацій. Наприклад, частина моїх колег не додає клієнтів у друзі на Facebook або веде соцмережі лише у професійному форматі. Я вільно пощу багато особистого контенту про подорожі, можу навіть запостити сторіз у купальнику. Коли я думаю про це, мені згадуються сумнозвісні історії про виховательок дитячих садків, яких звільняли з роботи за фото в купальниках. Але моя особиста людська позиція в тому, що я не хочу вести сторінки лише формально та офіційно. На мою думку, так я б підживлювала стереотип про те, що якщо ти професіонал, у тебе має бути «чисте обличчя» в усіх соцмережах. Мене радує те, що серед моїх колег-психотерапевтів є чимало людей, які вільно лаються на своїх сторінках і привчають людей, що психотерапевти теж можуть це робити.

Розумію, що клієнти, які йдуть до мене, приходять не на солідний костюмчик. Я не перший рік роблю собі дреди, але кожного разу є внутрішній черв’ячок, який каже: «Це якось несолідно. А що клієнти подумають?». Буквально кілька тижнів тому, коли я йшла до майстра заплітати дреди, я пережовувала це в себе в голові, і доводилося саму себе переконувати в тому, що до мене приходять не за офіційною зачіскою.

Для мене важливо не бути формальною людиною в піджачку, без ніяких негативних історій – не хочу підживлювати стереотип про психотерапевта, як ідеального гуру, який знає все про життя. Бо, насправді, це не так.