Люди в місті«Врум-врум!». Люди розповідають про життя на байках у Києві

У 2019 році в Україні продали майже 34 000 нових мотоциклів і мопедів. Це на 50% більше, ніж у 2018. Як пояснюють наші герої, вони купують байки, тому що це зручно для міста та більш вигідно економічно: йдеться і про витрати на бензин і сервіс, і про їхню вартість. Деякі спортивні моделі мотоциклів можуть коштувати навіть у межах 1000 доларів.

Ще байки – це певний спосіб життя. Ми розпитали містян, які пересуваються містом (і не лише), про їхню любов до цього транспорту та ризики, що з ним пов’язані.

У мене два байки – Ducati Multistrada та Yamaha MT-01 Custom. Вони для різних цілей – кастомний байк кльовий, якщо хочеш ввечері виїхати на «сходку», вони характерні для молодих людей, хіпстерів. А Multistrada – швидкий і верткий, він максимально зручний для міста, ним кльово маневрувати.

Цьогорічної зими я почав їздити 28 січня. На дорозі не було піску, тому що взимку мало посипали дороги. Якщо їхати по прямій і не гнати – особливих проблем немає. Улітку мотоцикл – це зручно, економлю час. Я приїхав на Поділ від Либідської за 7 хвилин. Якби я їхав на машині – це було б 40. Улітку містом повний екіп не одягаю, але завжди взуваю захисне взуття. У першій рік, коли я сів на серйозний байк, мене збили. На мені був шолом, рукавиці, куртка, джинси й взуття – Timberland. Я думав, що вони міцні, але зламав тоді два пальці. Навіть найменше падіння без належного захисту може перетворитися на фарс.

Київ – найбільш лояльне до мотоциклістів місто в Україні. На початку року вони звикають, бо незвично, що байки виїхали, але потім пропускають. Бувають, звісно, ті, хто «бикує», думаю, що це через заздрість. Вони можуть крутнути кермо в мій бік або не пропустити. У моєму досвіді таких випадків – одиниці.

Я за кермом байку понад 20 років. Захоплююся музикою, граю на бас-гітарі, був басистом O.Torvald. Музика привела мене до моциків. Моя історія почалася в 14. У діда було два байки, один з яких – робочий. Я постійно його крав і катався. Це був «Мінськ Макака». Одного разу мене привели додому працівники тодішньої ДАІ. Після цього дід віддав мені поламаний байк і сказав, що в мене є два роки, щоб отримати права та відремонтувати мотоцикл. Так усе й почалося.

Я не з тієї категорії людей, які «відкручують» Бульваром Лесі Українки. Так роблять, як правило, ті, хто лише починає катати. Люди, що від’їздили 4–5 сезонів, краще розуміють культуру міста. Я ніколи не зроблю цього у спальному районі чи десь посеред ночі. Я розумію, що це може завдавати комусь незручностей.

«Врум-врум» – це демонстрація: «Я купив байк, подивіться, який я кльовий». Я не ганяю містом, а роблю це на треку. Так безпечніше та є всі умови для їзди. Ось, наприклад, зараз пройшов дощ і весь пісок на дорозі не так добре видно. Якщо я під час входу в поворот нахилю байк – впаду.

Одна з останніх «травматичних» історій, яка трапилася, сталася саме на треку. Я розчищав поворот від камінців. До мене під’їхав друг – це було метрів 50 від дороги, я запитав, чому він не одягнув шолом. Він сказав, що це ж зовсім поруч, туди й назад. Він повертається назад, намагається підняти байк на заднє колесо, потрапляє саме на ці камінці, падає, розбиває голову та ламає ключицю.

Це сталося через дурощі, але добре, що на треку, а не в місті. Тут їздять машини, які можуть не встигнути зупинитися. Інший випадок трагічний – мого товариша на проспекті Перемоги не помітила дівчина, тому що відволіклася на телефон. Вона наїхала на нього ззаду, переїхала й ще трохи протягла дорогою. Травматизація стається всюди, навіть найбезпечніший транспорт у світі має жертви.

Я люблю швидкість, але не в місті, а на треку. Люди, які довго катаються містом, люблять повороти. Вони дають максимальне відчуття кайфу. Тому що це буває страшно, намагаєшся якомога нижче опустити байк і так далі. Багато різних переживань і напруги, але й кайфу потім також більше та розвантаження велике.

Я порушую швидкісний режим, але це питання безпеки. На дорогах часто стається, що хтось когось може штовхнути ззаду – це нормально. Але для мотоцикла – може бути смертельно. Тому швидкісний режим для байка має бути на 5–10 кілометрів вищим, щоб його не ткнули ззаду.

Байк – це 1000–1500$ на сезон, якщо брати хороше обслуговування. Що більші сучасні байки – то тонший підхід до сервісу, там лише гаражем не обійдешся. Ось, наприклад, на Ducati налаштовують ремені в моторі за звуком. Технік б’є спеціальним пристроєм по ременю і за децибелами розуміє, маленька натяжка чи велика. Це буває дорого, звісно.

У мене з 16 років були мопеди, мені здавалося, що це – ідеальний транспорт для Києва, аж поки у Греції не взяв 150-и кубовий байк і не відчув, як швидко він може їхати. Я тоді повернувся в Київ і за кілька днів узяв собі мотоцикл Bajaj Boxer 150. Це популярна модель, у мене він був кастомізований. Люди зі сторони дивилися й думали, що це щось дороге, а, насправді, байк коштує 1000 доларів. Він надійний і швидкий, я навіть їздив на ньому в Румунію.

Я з тусовки скейтерів, пам’ятаю, як мій товариш купив собі перший мопед і всі хотіли на ньому покататися, а він нікому не давав. Я сказав, що віддам йому свої кроси, якщо він дасть мені проїхатися. Він погодився. З першої поїздки це був для мене кайф. Я назбирав на перший мопед, підпрацьовуючи промоутером у магазині – роздавав листівки. Відтоді життя почало набирати обертів. У мене з’явився інтерес до подорожей, я розумів, що не залежу від маршрутів громадського транспорту.

Мені здається, у Києві кожному було б круто мати моцик. Наприклад, навіщо їхати машиною, якщо ти один і без речей? Це ж просто зайве перевантаження для міста. Так можна було добряче розвантажити місто. За кермом треба швидко ухвалювати рішення, не тупити, тому що якщо є проблема з координацією або ж довго думаєш, куди тобі повернути – цей транспорт може не підійти.

У Києві мотоциклістів не так багато, тому водії можуть про них не думати. Як водій машини, я стикався з такими ситуаціями, коли байк з’являється просто нізвідки та його можна випадково зачепити, хоча нічого такого в думках не було. Якось я їхав через затор, усі стояли, моя швидкість була не більша, ніж 10 кілометрів. Раптово якомусь чоловікові набридло й той вирішив зробити розворот через подвійну суцільну. Він ударив по ніжці байку, розбив собі фару. Я поїхав собі далі, а він, мабуть, подумав, що даремно порушив.

Я багато мандрую, одне з найгарніших місць, де бував – це траса «Трансфагараш» у Румунії. Це асфальтована гірська дорога довжиною в 90 кілометрів із нереальним краєвидом. Насправді така поїздка на байку може бути подорожжю вихідного дня. Я бував у 40 країнах світу, серед яких багато екзотичних – Бразилія, В’єтнам. Ця дорога мене вразила не менше.

Для мене байк – один із пунктів свободи. Коли я їду на ньому, ні на що не відволікаюся, повністю зосереджений на дорозі й перебуваю в моменті. А якщо це довга дорога – є час відчути себе краще. Мотоцикл – це егоїстична річ. Можна їздити з кимось, але загалом – це кайф для одного. На карантині, наприклад, начитався поганих новин, одягнув наколінники, шолом і поїхав на Київське море, щоб видихнути.

Для мене «газувати» й давати звук – питання безпеки. Якщо я буду тихим, мене не бачитимуть водії. Але в мого байка приємний звук. Буває навпаки: хтось крутить ручку, а люди навколо думають: «Швидше б ти вже зник». А в мого приємний басок, за яким хочеться повернутися.

За карантин навчився сам міняти масло та підтягувати ланцюг. Раз у два місяці купую масло за 300 гривень. Витрачає він 2–3 літри на 100 кілометрів. Тобто його утримання для мене вартує реально копійки.

У мене Harley Davidson Sportster Iron 883. Це, здається, найменший байк зі всіх Harley, я обирала його для себе за зовнішнім виглядом. Досить довго звикала до нього та вивчала нюанси їзди. За рік практики полюбила цю модель, тепер її не продам і не проміняю ні за що на світі.

Моя історіями з байками почалася, коли мені було 18. У мене були друзі, які займалися мотокросом, був також друг, який ремонтував байки. Я кілька разів їздила на «сходки», мені пропонували навчити їздити, але якось мене це тоді не зачіпало. Минуло 10 років, перш ніж я почала мріяти про байк. У мого хлопця був мотоцикл, я кілька років їздила з ним просто позаду. Одного дня він запитав мене: «А ти не хочеш спробувати?». І відвіз мене у Феофанію на трек. Там я вперше спробувала себе за кермом. Згодом, у подорожі, ми фантазували, який байк я собі куплю, і от так я зрозуміла, що хочу Harley.

Байк у місті потрібен мені для мобільності та для щастя. Коли я чую звук байку, який уперше заводжу після зими – відразу усміхаюся. Це відчуття ні з чим не порівняти. Як правило, я починаю свій сезон у квітні, але за фактом усе залежить від температури. Стартую, коли є +14 і сухі дороги. І так само віддаю байк на зимову паузу, коли температура тримається нижче цієї позначки. Перш ніж піти на відпочинок, мотоцикл проходить певні процедури, те саме й зі стартом сезону. Це не просто дістати та завести, це цілий ритуал.

Цьогоріч я витратила на мотоцикл 200 доларів, замінивши масло. Додайте згори бензин і паркування – виходять мої витрати. Але сама модель створена для того, щоб її кастомізувати, докуповувати аксесуари, тому це теж частина мого бюджету.

У мене зараз багато друзів, які користуються байками. Це різні люди, з різних сфер, не обов’язково суворі бородаті чоловіки, як це раніше зображали у фільмах. Кайф – мати змогу поїхати, куди тобі заманеться. Нещодавно ми зустрічалися з друзями біля парку Шевченка, там було 50 байків, і просто їздили містом.

Раніше я катала в повному екіпі, але цього року літо дуже спекотне, відразу +30. Звісно, буває нестерпно мати на собі таку кількість одягу. Тому зараз я завжди взуваю черевики, щоб не обпекти ноги об трубу, джинси й шолом. Цього літа я вперше поїхала у футболці. Звісно, усе це лише в межах міста.

Я ніколи не потрапляла у ДТП. Мої друзі жартома називають мене «старенька», тому що я їжджу дуже обережно й завжди перевіряю, що мене бачать, що мене чують, пропускають. Я помічаю, що в нас з’являється взаємоповага на дорогах, тому що байків стає більше. У мене на машині є наклейка Harley Davidson, коли бачу на дорозі мотоцикл, пропускаю його. Таких водіїв на дорогах на моєму досвіді стає все більше. Серед мотоциклістів є взаємодопомога, вони допомагають одне одному. Крім того, є «Мотохелп», з ними можна оперативно контактувати й через телеграм, вони завжди приїдуть, якщо щось трапилося.

Я не люблю подорожі мотоциклом. Раніше в нас була велика машина, якою можна було возити байк із собою. Це зручно й кайфово. У мене був досвід поїздки на байку в Трускавець, тоді були перепади температури, я замерзла. Якщо падає дощ – промокаєш швидше, ніж пішохід. Тим паче, літраж мого байку не надто великий – лише дев’ять літрів. Тому кожні 100 кілометрів потрібно заправлятися.

Мій байк доволі важкий, перший рік я думала, що поміняю його на щось інше. Інструктор постійно казав мені, що я маю його продати та купити собі щось легше та менш норовливе. Але згодом полюбила всі мінуси та побачила плюси й зараз нічого іншого купувати не планую.

У мене Harley-Davidson Fat Bob. Моя історія з байками почалася, коли мені було 7 років. Мій дядько зібрав свій перший мот у себе у квартирі на 15-му поверсі, а потім на ньому мене покатав. Тоді я захотів мати свій перший байк.

Для мене байк у місті – це про економію часу. Не стою, як дурень, у заторах, не отримую штрафи з камер спостереження, тому що номерні знаки не зчитуються. Коли жив у Одесі, сезон у мене майже не завершувався через погоду. У Києві це квітень-жовтень. Але саме в Києві водити буває стрьомно, багато трапляється неадекватних водіїв, яким байдуже, полетиш ти у відбійник чи ні.

У перший тиждень життя в Києві мене збила машина на Голосіївському проспекті. Я тоді лише взяв байк. Водій просто поїхав через дві суцільні. Я стояв у заторі й узагалі не очікував, що мені прилетить. Поки приходив до тями, він утік по зустрічній, і більше я його не бачив.

На бензин я витрачаю десь 200 доларів на місяць. Плюс, ще 500 – це підготовка до сезону та сервіс. З екіпу в мене завжди шолом і правильна музика в навушниках. Для мене неймовірний кайф їздити між містами одному, під правильні треки.