Люди в містіКоли сумуєш за заторами й метро. Це люди, що повернулися в Київ зі США, Франції і не тільки

День Києва відзначають в останню неділю весни. Цього року свято випало на 31 травня. З цього приводу ми поспілкувались з людьми, які повернулись до Києва після життя в інших країнах та містах і запитали за що вони люблять Київ.

Підтримай The Village!

Donate

Свідомі взаємини з Києвом у мене почалися тільки близько 18 років, коли я приїздила сюди під час університетських канікул на тиждень-два. Настільки сумувала за рідним містом, що, приїхавши додому, завжди намагалася багато часу проводити в місті. Зустрічалася з друзями та багато ходила пішки. Колись подруги показували мені свої улюблені місця й розповідали про те, як швидко змінюється Київ і скільки нових крутих закладів тут відкривається. Зараз у мене вже є свої улюблені кав’ярні, ресторани, сквери. Нещодавно в голові навіть промайнула думка про те, що Київ наче ідеальний хлопець, з яким можна сходити на побачення, у кіно й на прогулянку Подолом. Він завжди дивуватиме чимось новим і ніколи не розчарує.

З першого класу я навчалась у школах з поглибленим вивченням французької мови. Тому, коли виникло питання, що робитиму після 11-го класу, якось само собою прийшло розуміння того, що треба спробувати вступити в університет у Франції, аби всі ці роки вивчення мови не пройшли дарма. Тим паче я з дитинства мріяла про Ейфелеву вежу, багети й круасани. Виявилося, що навчання в державних французьких ВНЗ безкоштовне, але стипендії українські студенти отримувати не можуть. Я порадилася з батьками, вони сказали, що фінансово допомагатимуть мені, і вирішила спробувати. У травні 2014, складаючи ЗНО, я вже знала, що мене прийняли в Лілльський університет.

Протягом років навчання у Франції багато разів змінювала свою думку щодо того, що робитиму після отримання диплома. Спочатку був план повернутися в Україну. Потім вирішила залишитись у Франції. На першому курсі магістратури навіть хотіла знайти роботу в Італії й переїхати жити туди. Та все ж наприкінці навчання зрозуміла, що хочу додому й жити саме в Києві. Я багато подорожувала, але ніде у світі не відчувала себе так комфортно, як у Києві.

Загалом я прожила у Франції 5 років. За три роки отримала ступінь бакалавра та ще два вчилася на магістратурі. Декілька разів поверталась у Київ на все літо. Але найчастіше бувала вдома лише два-три тижні на рік.

Життя у Франції зовсім інше. Свої студентські роки я провела в Ліллі. Це невелике місто на півночі Франції. Там не було такого шаленого руху, як у Києві, немає широких проспектів і великих житлових масивів. Інколи мені не вистачало київських заторів і просторих станцій метро. Але Лілль – це популярне серед студентів місто, тому там завжди можна було познайомитися з людьми з різних куточків Франції та й з усього світу. Особливо цей студентський бік Лілля відчувався в четвер ввечері. Щотижня, саме в четвер, у місті відбувалися вечірки для студентів, а бари були вщент заповнені народом. У неділю я могла зустріти людей, з якими пила бельгійське пиво в четвер, на місцевому ринку. Продукти там були дешевші ніж у супермаркетах і смакували краще. А ще, коли вперше приїхала в Лілль, мене вразила привітність і доброзичливість людей. У Києві люди часто бувають дуже заклопотані роботою й повсякденною рутиною. У Ліллі ж, коли заходиш у магазин або пекарню поруч з домівкою, люди одразу вітаються й питають, чим можуть допомогти. Щось порадять, розкажуть історії про клієнтів і родину та послухають тебе. А коли йдеш, прощаються та бажають гарного дня, навіть якщо ти нічого в них не купив. Одна моя подруга, француженка, колись сказала мені, що, хоч на півночі Франції й холодний клімат, але серця в тамтешніх людей гарячі.

На останньому курсі магістратури потрібно було знайти стажування на останні 6 місяців навчання. Я розуміла, що, якщо хочу повернутися до Києва та знайти роботу, то необхідно починати з невеликих кроків і поступово наново будувати своє життя тут. Мені пощастило знайти стажування в «Антикорупційному штабі». Ні для кого не секрет, що в Україні є велика проблема з корупцією. І мене дуже надихнуло те, що можу стати частиною боротьби з цією проблемою й брати участь у важливих змінах у країні. Паралельно ще й намагалася вступити в Коледж Європи в разі, якщо все ж не знайду своє місце в Києві. Через два місяці стажування я отримала запрошення до Коледжу, повну стипендію на навчання, а ще пропозицію залишитися працювати в штабі. Я обрала останнє й досі жодного дня про це не пожалкувала.

Їхати знову жити за кордон я поки не планую. Франція була моїм домом цілих 5 років – і повертатися жити туди я точно вже не бачу для себе сенсу. Досі маю мрію пожити рік-два в Італії або США просто тому, що подорожі туди мені сподобались і запам’яталися. Але я знаю, що затриматися надовго там теж не зможу, бо буду жахливо сумувати за Києвом, родиною й друзями.

Я народився в Чернівцях, але, коли мені було 4 роки, ми з батьками переїхали до Києва. Далі поїхали жити ще на 4 роки до Болгарії, але в мої 9 знову повернулися до Києва. Так я прожив тут до кінця шкільних років. У 2013-му поїхав до Софії на навчання й звідти повернувся до Києва лише рік тому.

Я прожив у Софії 5 років. Переїхав, бо хотілося змінити середовище. У Болгарії працювали мої батьки, житло було, мову я знав, враховуючи, що ходив там до садка, тож вирішив вступати саме до університету Софії. Плюс у мене було бажання отримати освіту десь за кордоном. Паралельно навчався на заочній формі в Києві.

Коли я їхав туди, то розумів, що це не назавжди, і знав, що повернуся. Особливо після подій на Майдані в 2014-му. Після того, як побачив наскільки все розвивається в Україні, скільки людей роблять круті проєкти, захотілося бути частиною цього розвитку й процесу. З’явилося бажання повернутись і робити важливі зміни разом з іншими.

Кожне місто роблять люди, й у Києві таких дуже багато. Мене це притягнуло сюди. Коли повернувся до Києва, дуже багато людей з мого оточення казали: «Чому ти повернувся, ти що, дурний?» – це говорили скептики. Але я вважаю, що треба тут розвивати країну. Жодного разу про це не шкодував, сумую лише за друзями із Софії.

Мене Болгарія змінила лише в тому плані, що люди, які мене оточували, показали на своєму прикладі, що треба співпереживати своїм громадянам, хвилюватися за країну та світ.

Ідею поїхати кудись пожити не відкидаю, це було б класно, але точно не назавжди. Хотів би лише поїхати на кілька місяців, щоб пожити чи попрацювати, наприклад у Тбілісі чи Афінах. Можливо, поїхав би повчитися за якоюсь програмою, щоб детально розібратись у деяких питаннях і бути корисним суспільству, але це лише переїзд на деякий час.

Я люблю Київ за людей. Тут вони щось роблять, щось відкривають, довкола вічний двіж – це мотивує й захоплює. Коли довкола ніхто не стоїть на місці, то й ти не можеш стояти.

У Києві класна архітектура й центр, але найбільше мені подобаються Поділ, Андріївський узвіз, Арсенальна і район, у якому я живу, – метро Житомирська, де поруч ліс, озеро, спокій і люди, з якими виріс.

Люблю Київ, і мені здається, що його неможливо не любити. Я народилася тут, тому в мене з ним особливий зв’язок. Київ – місто з класною енергетикою. Ще тут багато цікавих людей. Звичайно, інколи мені хочеться поїхати кудись у більш спокійне місце, оскільки живу в спальному районі, то люди всюди й від них втомлюєшся.

Я переїхала в Штати не за власним бажанням. Так вийшло, що мама туди поїхала через зміни у своєму особистому житті. Мені було 11 років, це був початок 5 класу. Там я закінчила школу (12 класів). Потім повернулася додому, навчалася на театральному.

Прожила повних 7 років у штаті Індіана. Я одразу знала, що повернуся до Києва, і не розглядала варіантів залишитися. Навіть навчаючись там, читала літературу на уроках і займалася здебільшого своїми справами.

Останні 5 років живу в Києві, але щороку їжджу провідувати маму. Це може здатися дивним, що я повернулась з країни, у якій виробництво кіно на високому рівні, але моя історія про інше. Мені подобається наша культура, це пов’язано, мабуть, із генетичною пам’яттю. Мені хочеться розповідати нашу історію, національне кіно мене зворушує набагато більше. Якщо говорити про духовну частину, то мені ближче своє, рідне. Це основна причина повернення.

Моє вороття до Києва збіглося з подіями на Майдані. Звичайно, мама була категорично проти, говорила весь час: «Ти що, куди ти їдеш?» Усі знайомі запитували її, куди мене відпускає й чому.

Я приїхала до Києва, коли Майдан тільки закінчився. Але, незважаючи на це, мама мене відпустила. У нас з нею класні й довірливі стосунки. Вона не могла мені сказати, що щось не можна, відчувала, що я поїду, хоч і до останнього вірила, що повернуся. Звичайно, досі, коли ми говоримо у фейстаймі, вона запитує: може, я вже награлась у свої зйомки й повернуся.

Мама залякувала, що в Києві в мене не буде ніколи машини, квартири й буду їхати по 2 години на роботу маршрутками. Казала, що я тут ніколи не вийду нормально заміж.

Тут у мене не такі умови, як в Америці: живу в двокімнатній квартирі з бабусею та прабабусею, інколи засмучує їздити з пересадками в брудному транспорті. А втім, я працюю над поліпшенням цих умов.

Думок переїхати кудись ще пожити немає, але подорожувати дуже хотілось би. Коли жила в Штатах, то кожного літа переді мною був вибір, або поїхати з мамою на відпочинок, або ж відправитися до Києва. Я обирала варіант другий – і тому зараз хотілося б поїздити світом.

Дуже люблю Київ за парки й можливість будь-куди прийти з собакою. Люблю за його історію, за улюблені місця, які асоціюються з дитинством, за людей на вулиці й дітей у парку. Тут мене приваблюють навіть натовпи людей. Особливо люблю монастир матінки Аліпії в Голосієво. Звичайно ж, люблю Київ за каштани восени й за бузок навесні. Наш прекрасний і могутній Дніпро, хоча й дуже прикро, що насолоджуватися ним можна тепер тільки очима. У дитинстві прабабуся постійно возила мене влітку на дитячий пляж на Гідропарку, зараз ж там не покупаєшся через стан води.

Я із Сумської області, з маленького провінційного містечка. У якийсь момент зрозуміла, що мені там зовсім не цікаво, і поїхала до Києва, де живе моя бабуся. Так я перебралася сюди у 18 років й одразу зайшла в барну сферу, влаштувалася на роботу в бар «Бездельники». Паралельно зустрічалась і жила разом із хлопцем. У певний час наші стосунки погіршилися, і я шукала приводу, як його злити. Оскільки ми знімали разом квартиру, термін договору оренди добігав кінця – це був прекрасний привід роз’їхатись і розійтись. Для людей, які орендують житло, кінець орендного договору – це як нове життя. Ти може зняти в іншому районі, знайти нову роботу або квартиру ближче до роботи, яка вже є.

Мені хотілося пожити в іншому місті, то ж вирішила переїхати до Одеси, бо там живе подруга, а ще там добре розвинена барна культура, принаймні так тоді я вважала. Здалося, що Одеса ідеально підійде для досвіду пожити в іншому місті. Навіть не розглядала якесь інше місто.

Спочатку переїжджати туди зібралася ціла компанія, але, коли дійшло до справи, то залишилися лише я та подруга. Їхала з думкою, що хочу там залишитись і поміняти щось у житті. Але через деякий час трохи розчарувалася, оскільки в Києві інший рівень життя, до якого вже встигла звикнути. Також тут інші люди. В Одесі всі дуже розслаблені й в’ялі. А в барній сфері все виявилося дуже погано. Я зрозуміла, що сюди варто їхати на місяць-два й лише влітку. Але для життя це місто занадто лайтове.

Мені вистачило Одеси на пів року. Коли закінчилося літо, почала шукати роботу в барі ближче до центру й далі від пляжу. Але потім зрозуміла, що восени та взимку тут буде складно з роботою й занадто нудно жити, тож вирішила повернутися. Зіграло ще роль те, що я познайомилася з хлопцем з Києва, якого теж розчарувала Одеса. Так ми вдвох повернулися до Києва.

Зараз я вже два роки в Києві після повернення. Інколи з’являються думки поїхати пожити до Львова, наприклад, але лише на деякий час. Та жити на постійній основі я б хотіла саме в Києві. Я точно знаю, що тут мають народитися мої діти і я саме тут я хочу їх виховувати. Ще у мене ж тату листочок каштану. Коли мене запитують «чому»?, я кажу: «тому що це найкраще місто».