Люди в місті«У нас з’явилася велика родина через коридор». Ці люди дружать зі своїми сусідами

«Якось сестра мого друга, яка живе на Андріївському узвозі, написала в «Подоляночку», що її заливає водою зі стелі й вона не знає, що з цим робити. Вона живе одна з маленькою дитиною. Я взяв двох хлопців зі свого двору й ми прийшли до неї та допомогли позбутися проблеми».

Говоримо з трьома містянами про те, як вони познайомилися та подружилися із сусідами, як допомагають одне одному в побуті, борються з незаконними забудовами й рекламою, разом покращують свій район.

Підтримай The Village!

Donate

Про поняття сусідства

До важливості сусідства я прийшов не відразу. Під час Помаранчевої революції, коли я був на першому курсі, мені здавалося, що єдиним джерелом змін є політика. Але за 10 років, уже за часів Майдану 2014 року, я зрозумів, що справжня демократія неможлива без дієвих сусідств. Це люди, об’єднані спільним інтересом щодо позитивних змін у тому місці, де вони живуть.

Усі ми в радіусі 15 хвилин пішки від нашого дому маємо місця, у яких регулярно буваємо: зупинка транспорту, поліклініка, магазин, дитячий садок наших дітей тощо. Між цими точками ми пересуваємося найчастіше, тому зацікавлені, щоби там було якісне покриття, хороше освітлення вночі. Неважливо, якої ми політичної приналежності, ми хочемо, щоби поруч із нами була якісна інфраструктура, безпечне та комфортне середовище. Саме це й може об’єднати всіх людей, які живуть поруч.

Для мене сусід – це не тільки той, хто живе безпосередньо в моєму будинку, а взагалі людина, яка живе поруч. І це «поруч» також може відрізнятися, залежно від того, наскільки ми соціально активні. Також цікавий момент, що в українській мові немає прямого відповідника англійському слову neighborhood (сусідство) як неформальної територіальної одиниці.

Про сусідство в Україні

У нас є негативна культурна інерція ще з часів Радянського Союзу, коли держава вирішувала все за людей, не даючи їм права вибору. Навіть найпростіші функції, такі, як керування місцем свого проживання, були віддані ЖЕКам. Люди за інерцією досі не контролюють свої ЖЕКи, вони платять гроші та не цікавляться, що з ними роблять. Лише одиниці намагаються контролювати, куди йдуть кошти та наскільки ефективно вони використовуються.

Також у спадщину від радянського минулого нам залишилася недовіра до інших людей. Люди від інших чекають, перш за все, западло. Якщо я кажу, що хочу створити ОСББ, люди швидше подумають: «Ага, він хоче красти наші гроші чи віджати собі підвал». Вони шукають злий умисел замість того, щоби подумати, як можна проконтролювати цю людину.

Тому будь-яку хорошу ініціативу потрібно починати зі встановлення контакту, і він має бути живим. І, на жаль, у нас немає традиції живого спілкування із сусідами.

Я почав вивчати цю тему, коли став їздити за кордон. Наприклад, в Америці сусідство – це базова штука. Це можна побачити в масовій культурі, у фільмах і серіалах. Простий приклад – діти ходять домівками сусідів на Гелловін. Важко уявити, як у наших реаліях батьки відпускають своїх дітей ходити по району, стукати іншим дорослим у двері та просити цукерки. Також у фільмах можна побачити, що сусіди регулярно ходять одне до одного в гості, але в нас це не поширено. Якщо до вас додому прийде незнайомець із пирогом і скаже «Давайте знайомитися!», швидше більшість подумає, що треба викликати поліцію. Усе це через недовіру в суспільстві та відчуття загрози.

У нас найчастіше сусіди знайомляться, коли трапляється якась «дупа»: хтось когось затопив, сталася пожежа, тече дах, бо ЖЕК десятиліттями крав гроші й нічого не робив, чи в підвалі завелися блохи. Проте багато проблем можна розв’язати наперед, познайомившись із сусідами, об’єднавшись і разом слідкуючи за станом свого будинку.

Про власний досвід об’єднання сусідів

Я живу на Подолі в триповерховому будинку на Юрківській десь на 12 квартир. Я почав думати, як безпечно познайомитися зі своїми сусідами. Мені здавалося, що стукати кожному у двері було б якось дивно, адже людям потрібна безпечна відстань для того, щоби відповісти на мій запит. Тому я просто повісив у під’їзді ватман, де написав: «Привіт, мене звати Павло, квартира №4, давайте знайомитися».

Спочатку мені відписали 2–3 квартири, а потім – 7–8 квартир, тобто понад 70% будинку. Потім я намагався запросити всіх на лимонад у дворі, але, здається, я неправильно підібрав дату, бо прийшов лише один чувак, який сказав, що краще на пиво зібратися. Зрештою було прикольно познайомитися. Мені це дуже допомогло, бо згодом сусіди вже знали, що я той Павло з квартири №4.

Це змінило атмосферу нашого будинку, вона стала теплішою. Потрохи ми перезнайомилися, з кимось зафрендилися у Facebook і почали допомагати одне одному в побутових питаннях: могли залишати ключі, узяти один в одного сіль чи цукор. А якось у нас була халепа з незаконним хостелом у будинку, з яким ми довго боролися разом, поки він не згорів.

Так само це може відбуватися в масштабі району. Я живу на Подолі із 7 років і пам’ятаю, як колись ходив у школу, і всі будівлі на моєму шляху були просто безіменними будівлями. Тепер я знаю хоча б одну людину в кожному другому будинку на Подолі. Тож якщо мене почнуть убивати на вулиці, знаю, що хоча б хтось мені допоможе [усміхається]. У мене є зв’язок із простором – не лише з архітектурою, але й живий зв’язок із людьми. Тепер для мене Поділ – це живий neighborhood.

Про приклади взаємодопомоги

У мене є багато позитивних прикладів сусідської взаємодії. Більшість із них пов’язані з групою у Facebook «Подоляночка», яку ми створили разом з іншими активними людьми Подолу. Тепер вона об’єднує всіх проактивних і небайдужих людей нашого району. Найбільш яскравий приклад сусідської взаємодії – це «СамоСад», який ми зробили власними силами та коштами.

Ще один яскравий приклад – це боротьба з «будинком-монстром». Уже понад 5 років ми ходимо в суди та влаштовуємо акції протесту. Це також наша сусідська тема, адже одному важко йти проти інерції та корупції.

Коли згорів «Жовтень», ми із сусідами допомагали розгрібати його після пожежі, згодом розставляли там меблі, адже більшість працівниць кінотеатру – жінки літнього віку, яким важко самим носити меблі, а грошей на вантажників вони не мали. Тому ми зібралися й допомагали розставляти їм різні важкі речі. Також наша сусідська спільнота зібрала 9000 гривень на крісла, тому тепер у «Жовтні» є 3 крісла від «Подоляночки».

Якось сестра мого друга, яка живе на Андріївському узвозі, написала в «Подоляночку», що її заливає водою зі стелі й вона не знає, що з цим робити. Вона живе одна з маленькою дитиною. Я взяв двох хлопців зі свого двору й ми прийшли до неї та допомогли усунути проблему.

Кілька років тому була дуже поширена нелегальна реклама на стовпах, прикріплена на дощечках, де рекламували всілякі ломбарди та євробляхи. Також була поширена реклама на табличках, які вкручувалися у фасади. І все це було незаконно. Тому ми разом із сусідами в рамках ініціативи «Чистий стовп» зняли купу таких табличок на Подолі. Таблички ми ламали, щоби їх не могли використати знову, а конструкції відправляли в Славутич, і зрештою вони стали кріпленням до сонячних батарей.

Усе це робили сусіди з району, які об’єдналися в «Подоляночці». Але хлопців зі свого двору я часто просто приводив персонально, бо вони не сидять у Facebook. Я можу просто набрати їх і сказати: «Йоу, пацани, пішли» – і вони підуть.

Сусідство дає великий потенціал економіці шерінгу. Ми можемо давати одне одному якісь речі покористуватися, наприклад, за останні кілька років я вже 10 людям давав свій шурупокрут. Друг-сусід якось дав мені покористуватися своїм комп’ютером, коли я хотів пограти в гру. Класно, коли люди спільно користуються якимись сервісами, наприклад, під час карантину люди посортували сміття та групувалися із сусідами, щоби разом викликати машину «України без сміття».

Мені також дуже приємно спостерігати, коли я бачу якісь сусідські туси без мене, наприклад, у «СамоСаді» помічаю мам, які доглядають дітей.

Я дуже багато спілкуюся із сусідами з нашого району, також я модерую «Подоляночку», це моя місія. Окрім цього, я такий собі свідок «Подоляночки»: якщо чую, що людина з Подолу, відразу запрошую її в групу. Можу в Espressoholic у черзі випадково зустріти людину з нашого району та запросити її в «Подоляночку».

Про стосунки із сусідами

У такій взаємодії з’являється нова соціальна роль – сусід. Це не зовсім друг, це радше людина, яка поруч, якій довіряєш, з якою ви готові прийти одне одному на допомогу та завжди раді випадково зустрітися на вулиці.

Зараз мені навіть не потрібно нікому дзвонити, щоби зустріти сусідів на Подолі та провести з ними час. Я просто вийду з дому – і зустріну 10 сусідів, ще 3 із них нагодують мене.

Кілька років тому я познайомився із сусідкою, якій десь за 50 років. Якось ми почали говорити з нею про політику, і виявилося, що в нас зовсім різні погляди. Під час виборів вона була за Зеленського, а я за Порошенка. Хоча за характером вона здається доволі негнучкою людиною, з цим вона сказала мені: «Павло, я знаю, що Ви за Порошенка, а я за Зеленського, але ми ж із вами сусіди, ми одне одному допомагаємо, і це важливіше». Я вважаю, що це велика перемога, коли локальна солідарність переважає політичну поляризацію та срач.

Ми познайомилися з моєю сусідкою Дашею вже давно в кав’ярні в сусідньому будинку. Познайомилися завдяки собакам, а потім ще якийсь час просто віталися як сусідки, коли бачили одна одну. Я кондитерка, тож колись Даша замовляла в мене торт. Також час від часу виходити разом на каву, але це траплялося доволі рідко. А під час карантину ми стали подругами: спочатку спілкувалися в Instagram, кидали одна одній пости та щось обговорювали, згодом почали частіше виходити разом із собаками та пити каву. У якийсь момент ми вирішили, що пора вже й у гості сходити на вечерю. Спочатку я пішла до Даші, ми готували вечерю, говорити про все й ні про що. Потім стала запрошувала її до себе.

Якось ми разом їздили погуляти із собаками в парку в центрі міста, узяли каву з собою в Blur і просто кайфували від прогулянки, бо вже дуже довго сиділи вдома. Пам’ятаю, як приємно було просто сісти на траві в парку Шевченка, коли навколо майже не було людей.

Зараз ми часом їздимо разом за місто на пікніки. Оскільки наречений Даші льотчик, якось на вихідних ми їздили в Житомир на аеродром і літали. Це був мій перший досвід на таких літаках, я отримала неймовірні емоції, і якби не Даша, я б, мабуть, ніколи так не політала. Завдяки моїй новій подрузі, я познайомилася з компанією її друзів, і тепер ми вже ходимо не лише одна до одної в гості, але і збираємося компанією. Це дуже цінно для мене, бо коли сидиш сам удома на карантині, відчуваєш, як сильно не вистачає спілкування.

У нас із Дашею схожі погляди на життя, тому ми й почали дружити. Нам подобається спілкування, ми обоє любимо читати та обмінюємося книгами, а ще цікавимося усвідомленим споживанням. І, звісно ж, собаки. Нас цікавить усе, що ж цим пов’язано – починаючи від вигулу й того, які ліки дати собаці, закінчуючи ставленням до улюбленців. Для нас наші собаки – не просто домашні тварини, ми любимо їх значно сильніше.

Я дуже люблю готувати, тому часто запрошую Дашу до себе на сніданки, вечері або просто пригощаю десертами. А вона любить смачно поїсти, тому нам обом зручно [сміється].

Мені здається, що в нашій дружбі карантин зіграв свою роль, бо зазвичай я працюю вдома, Даша їздить на роботу, а під час карантину ми можемо бачитися навіть у будні. До того ж, коли немає можливості зустрітися зі своїми близькими друзями, починаєш шукати нові можливості для близького спілкування. Мабуть, тому так і сталося, що ми почали спілкуватися значно тісніше.

Я ніколи раніше не дружила із сусідами, могли просто привітатися й на цьому все. Я живу сама 2,5 роки, раніше жила з батьками. Коли переїхала, я познайомилася із сусідом, ми якийсь час періодично ходили одне до одного в гості на вечері, могли в чомусь допомагали одне одному, наприклад, коли я переїжджала в сусідній під’їзд, він допомагав мені переносити речі.

У нас біля будинку на Позняках є кав’ярня, і з усіма сусідами з найближчих будинків я познайомилася саме так. Ми можемо іноді разом вийти на каву або просто побачитися в кав’ярні та посидіти разом, поспілкуватися.

У цих будинках живе дуже багато людей, багато хто орендує житло, тому люди постійно змінюються. Я вже півтора року живу у своєму під’їзді й постійно помічаю нові обличчя. Для мене було відкриттям, що деякі люди взагалі не вітаються. Одна справа, коли вони не вітаються першими, інша – коли ти заходиш у ліфт, вітаєшся, а людина мовчить у відповідь. І таке було вже не раз. Це неприємно, але я вирішила для себе, що все одно завжди буду йти на контакт із сусідами.

Ми переїхали на нашу квартиру в 1999 році. Через деякий час у нас з’явилися сусіди, з якими ми мали спільний коридор. Їх було восьмеро – мати, батько та шестеро дітей. Пізніше народилася сьома дитина. У тій сім’ї був хлопчик, старший від мене на рік, і ровесниця моєї старшої сестри. Якось так склалося, що дітям хотілося гратись разом. Напевно, нас туди більше тягнуло. Заманював той радісний гамір. Часто двері не зачинялися взагалі. Не бувало дня, щоби хтось до когось не зайшов. Зазвичай, це булокілька разів на день.

З однолітками ми були найкращими друзями, але батьки дружили також. То мами стояли та розмовляли в коридорі, то ми. Або ж заходили позичити щось і залишалися на 40 хвилин. Наші мами одна в одної постійно щось позичали: то сіль, то сірники – майже все. І щоразу так смішно вибачалися, як уперше. А потім пригощали одна одну вже готовими стравами. Постійно носили то ми їм пиріг, то вони нам торт. Тому в спільному коридорі в нас була тумбочка повернення тарілок. Вона й досі є.

Найбільше любили грати в «Сліпого кота». Зав’язували очі або вимикали світло та шукали одне одного. Дуже весело було. У всій цій класній історії найменше пощастило сусідам знизу, які спостерігали наше гучне спільне дитинство. Вони знали про нашу колаборацію. Часто стукали в батареї або навідували нас.

У нас була своя пошта в спільному коридорі. Писали одне одному листи та робили листівки власноруч.

Також хворіли на вітрянку і, звичайно ж, усі разом. Малювали одне одному зеленкою на спині, а потім такими «Халками» лежали й дивилися мультики.

Один із синів сусідів часто приходив із гітарою заграти пісню, яку вивчив. Ми взагалі майже всі були музикантами. Тому інші сусіди ще й слухали звуки фортепіано з обох квартир. Ми разом ходили в музичну школу та церковний хор.

А ще ми вчилися в одних класах і довгий час сиділи разом. Допомагали одне одному в навчанні, а наші мами разом ходили на шкільні збори. До речі, багатьом вони здавалися схожими. Бувало, учителька помилиться й комусь не тих дітей припише. Одного разу моя мама проходила повз школу, їй із вікна школи однокласник сусіда кричить: «А ваш сьогодні урок прогуляв!» Мама, не подумавши, каже: «Ох, я йому вдома дам!» Потім разом сміялися з цієї історії.

Через те, що в нас батько загинув, сусід завжди допомагав у важкій роботі: робив ремонти, привозив воду з джерела. Як щось ламалося, то завжди нам лагодив. І це все враховуючи те, що сам багато та важко працював.

Ми всі допомагали одне одному взагалі чим могли. Як у когось мало бути багато гостей, то використовували плиту та холодильники обох. Ну, і, звичайно, після гостей робили ще одне застілля, і вже допомагали доїдати все. І домашніх тварин доручали одне одному. Коли в нас був папуга, і ми їхали надовго, залишали його на сусідів, і вазони, звичайно, теж. А в них є собака, тому ми інколи з нею гуляємо.

Наші стосунки із сусідами й зараз дуже хороші, хоча повиростали вже всі – наймолодшій зараз 16 років. Уже й поодружувалися, весілля разом відсвяткували. Троє виїхали за кордон. Моя сестра живе в Канаді. Якось розказувала, як розчулилась, коли прочитала коментар під маминим фото на Facebook: «Моя рідненька сусідочка».

Звичайно, важко теперішній час порівнювати з нашим гучним і веселим дитинством. Усі мають різні професії та різні графіки роботи. Але часто, коли повертаюсь додому, хтось відчинить двері, щоби подивитися, хто прийшов і перекинутися кількома словами. Та й поки був карантин, то постійно проводили разом час: говорили на кухні або в коридорі, дивилися фільми разом і майже щодня приносили одне одному щось смачне.

Я думаю, причиною того, що ми тримаємося разом, є цінності. Моя мама теж мріяла про велику сім’ю, і хоч сталося по-іншому, у нас з’явилася велика родина через коридор. Думаю, наші стосунки – це про простоту та безпосередність. Ми цінуємо те, що є самими собою та відкриваємо свій дім без упереджень і переживань, що в сусіда щось буде краще. Замість того, самі ж ділимось проблемами та підтримуємо одне одного, як рідні.

Ну, і віра. Вона має найважливіше значення для кожного з нас. Ми весь цей час відвідували одну церкву. Як були менші й у сусідів була ще старенька зелена «Лада», то якось поміщалися туди, коли їхали на служіння, бо хтось сам зголошувався йти пішки. У неділю в церкву – це наша незмінна традиція. Я думаю, це найбільше нас об’єднало.