Люди в містіВигадаю собі коронавірус. Це люди, що живуть з іпохондрією

Іпохондрія простими словами – це коли люди «одягають» на себе симптоми різних захворювань і можуть сильно через це хвилюватися. Ми поговорили з трьома героями-іпохондриками про те, як відчувається іпохондрія та в чому її прояви, і запитали, як вони почуваються у період карантину.

Іпохондрія в моєму випадку – це вигадування для себе хвороб і стрес із цього приводу. Те, що я іпохондрик, я зрозумів самостійно, коли був студентом-медиком. Коли вдається точно встановити захворювання, з ним простіше жити, менше місця для фантазії.

Останнім часом іпохондрія в мене проявляється на тлі внутрішнього дискомфорту. Через це розігрується уява. Оскільки я навчався в медичному, тепер я можу поставити собі значно більше діагнозів, ніж у дитинстві та школі. Зазвичай я відчуваю страх і тривожність, з’являються думки про те, що я помру. Найчастіше перетягую на себе симптоми, пов’язані з онкологією та ВІЛ/СНІДом.

Коли я вступав до медичного (чого дуже не раджу робити іпохондрикам), у мене виник синдром студента-медика. Це коли приміряєш на себе всі хвороби, які вивчаєш. Після пар з онкології та патологічної анатомії я почувався, ніби в пеклі. Наприклад, якось я дізнався, що при деяких онкозахворюваннях збільшується та твердіє підщелепний лімфовузол. Я перевіряв себе кілька разів на день, іноді робив це так часто, що від торкань та ділянка мене справді починала боліти. Тож мої переживання на тлі цього лише загострювалися. [Коли герой розповідає цю історію, він знову промацує цей лімфовузол].

Здебільшого переживаю тоді, коли я наодинці. Тому стараюся частіше бачитися з друзями, відволікатися роботою, спортом. Я розумію, що жоден зі смертельних діагнозів, які я собі ставив, не підтвердився, я досі живий. Це плюс. Щодо коронавірусу – я був на закритій вечірці, коли оголосили про заборону масових заходів, а там було людей 300-400. У мене боліла голова, відразу після цього подумав, що, мабуть, і температура підвищилася, хоча знаю, що інкубаційний період становить два тижні. Але з того моменту стараюся про це не думати.

Іпохондрія – це надмірне переживання за стан свого здоров’я. У мене вона не проявляється постійно, але може з’явитися в найбільш невідповідні моменти. Для мене це не патологічний стан, але деколи я можу через це втрачати контроль над своїми думками, піддаватися страху та тривозі. Я вважаю, що в мене все ок з критичним мисленням, тому не впадаю в крайнощі. Намагаюся якомога об’єктивніше оцінювати ситуацію.

До 20 років я не знала терміна «іпохондрія». У моєму сімейному оточенні немає іпохондриків. Удома завжди адекватно ставляться до здоров’я, без паніки. Саме тому іпохондрія, що з’явилася у мене на четвертому курсі, викликала так багато запитань. Я досі не можу відповісти, що саме тоді трапилося.

Моя перша панічна атака супроводжувалася новими для мене симптомами. Пам’ятаю, я повернулася ввечері додому, відчула неймовірну тривогу, пульс підскочив під 160, трохи підвищилася температура, озноб, страх. Викликали швидку допомогу. Мені зробили всі стандартні процедури, озвучили сумнівний діагноз – «ВСД», який люблять приписувати мало не всім підряд. Водночас мені рекомендували пройти повне обстеження. Ситуація була дивною, оскільки до цього моменту я не знала, яка моя норма серцебиття. У мене ніколи не було схожих перебоїв чи проблем із серцево-судинною системою.

Тому я послухалася поради лікарів і лягла в лікарню на комплексне обстеження. Я здала всі необхідні аналізи, жодних патологій не виявили. Тобто взагалі проблем зі здоров’ям у мене не було. На руках я мала різні виписки про те, що зі мною все гаразд. Однак самопочуття погіршувалося. Я не розуміла чому. Лікарі теж пояснити не могли. Мені призначали седативні препарати, але вони мало чим допомагали. Проблеми з тахікардією, походження якої було невідоме, тривали. І тоді мені почало здаватися, що у мене точно є серйозне захворювання, яке не можуть діагностувати. Це було жахливо.

Тривалий час я уважно ставилася до частоти серцебиття. Носила фітнес-трекери, ходила до кардіолога. У моєму випадку порушення частоти серцевих скорочень або їхнього ритму вкрай відчутні. І коли з’являлися ці симптоми, я більш тонко відчувала загрозу життю. Ще на моєму тілі багато родимок, іноді вони можуть збільшуватися в розмірі. Тут велику роль відіграла спадковість. У моїх батьків схожа ситуація з родимками. Я перевіряю родимки раз на пів року чи рік, як радять лікарі. Однак це не заспокоює повністю, адже їх багато і перевірити все неможливо. Я не страждаю канцерофобією, але страхи на цю тему в мене є.

Щоб заспокоїтися, я спостерігаю за собою, якщо відчуваю, що мені стає гірше, звертаюся до лікаря. Якщо ж розумію, що зміни в стані здоров’я незначні, відволікаюся (змінюю щось у своєму раціоні, налагоджую режим сну). Головне, що я зрозуміла за останні кілька років, – свої симптоми не можна гуглити. Кожен з нас це знає, але все одно піддається цій спокусі, тільки розганяючи паніку. Крім того, я періодично проговорюю ці питання зі своєю психотерапевткою.

Ще допомагає пригадування попередніх епізодів іпохондрії. Усе вирішувалося набагато простіше, ніж я могла собі уявити. Це трохи заспокоює. Ще важливо, щоб поруч була людина, яка не казатиме: «Не вигадуй». Для іпохондрика такі переживання реальні. Їх ігнорування і заперечення може призвести до втрати довірливих стосунків і ще більших проблем. Підвищена увага до свого здоров’я і чутливість – це не мій свідомий вибір. Якби я могла «не вигадувати», то із задоволенням саме так і робила б. Звичайно, ще я працюю над собою. Саме тому все рідше стикаюся з цією проблемою.

16 березня я повернулася в Україну з Португалії. У мене ще в Порту з’явилися симптоми застуди. Спершу я намагалася тверезо оцінювати ситуацію, але потім думки про цей жах захопили мене. Зараз моє самопочуття стабільне, немає характерних для коронавірусу симптомів. Проте все одно тримаю зв’язок з лікарем телефоном, а ще я самоізолювалася на два тижні.

У 19 років я чітко зрозуміла, що іпохондрик, коли в мене почалися панічні атаки, які на пів року змінили моє життя. Хоча вперше страх за своє життя я відчула набагато раніше. Пам’ятаю, мені було років 9-10, я дуже любила після школи дивитися серіали «Чужі помилки» та «Слід». Мене страшно манили речі, пов’язані з розслідуванням загадкових убивств, і щодня я чекала нові серії. Я засинала, і посеред ночі мене від жаху викидало зі сну. Одного разу снилося, що моїм батькам загрожує небезпека. Я бачила, як хтось наближається до них, і в істериці прибігла до мами й тата в ліжко, благаючи їх повірити в мої застереження. Мама намагалася мене заспокоїти, казала, що все добре, але мені не вдавалося.

Мені виміряли тиск, він виявився 150 на 100. Таке вже траплялося, мама називала це «лунатизмом». Коли я ночувала у бабусі, у тривожний стан мене могла ввести навіть кімната: я прокидалася вночі, плакала, моє серце буквально виривалося з грудей, мене намагалися заспокоїти, а я однаково наполягала, що відбувається щось жахливе. У 14 років я вперше дуже злякалася за своє життя. Ми сім’єю снідали, і під час прийому їжі я відчула різкий біль у шлунку. Мене охопив жах – біль був сильний, я не могла ні сидіти, ні стояти, ні лежати, мене нудило. Перед тим я чула про випадок, коли під час нападу апендициту помер чоловік...

Мені стало страшно. Раптом, якщо підтвердиться цей діагноз, я не прокинуся після наркозу? Таке ж буває. Я запанікувала. Крім страшного болю у шлунку, я відчувала, як вистукувало серце, у скронях був сильний гул, спітніли долоні. У підсумку чотири дні мені не могли поставити діагноз. Ми об’їздили всі лікарні Києва, і лише потім з’ясували, що у мене метаболічна реакція в організмі. Але кожні хвилин 10 у голові крутилася думка: «А якщо це виразка? А якщо рак?». Невідомість лякала, я постійно накручувала себе, вишукуючи в інтернеті хвороби.

Тривожні стани викликали тугу. Тоді я відчувала сильний страх за своє життя, так вірила в те, що щось може трапитися, що організм ніби йшов назустріч цьому. Я справді відчувала, що починає боліти серце / шлунок / голова / навіть кінцівки. Лякала думка, що може бути щось, про що я не здогадуюся. А ще страх, що інші не сприйматимуть мене серйозно.

Розуміння того, що я іпохондрик, заспокоює. Допомагає аналіз минулих досвідів, що досі нічого страшного не трапилося. Крім того, глибоке дослідження свого неврологічного стану. А ще справлятися з переживаннями допомагає залученість у щось цікаве та важливе. На мене позитивно впливають репетиції в театрі, зустрічі з друзями (навіть відеодзвінки). Минулого літа я займалася благодійними проєктами, це відволікало мене. Допомагає також серіал «Друзі». Потрібно мати якусь мету, змушувати себе рухатися, думати про хороше тут і зараз.

Навесні я часто хворію, тож зараз будь-який біль у горлі або нежить відразу змушує мене думати про погане. Заспокоюю себе тим, що я не в зоні ризику, і намагаюся дотримуватися усіх правил безпеки.