Люди в містіЦе реальність, у якій живуть жінки

Запрошення сісти до незнайомців в авто. Нав’язливі пропозиції познайомитися. Непрошені дотики, обійми та поцілунки. Посвистування, підморгування, вигукування сумнівних «компліментів». Це опис реальності, у якій живе більшість жінок. Реальність, у якій доводиться постійно хвилюватися про свою безпеку.

На жаль, це повторюється з жінками так часто, що на прохання розповісти схожі історії одна з героїнь відповіла: «Ти про неадекватів у метро чи про чоловіків, які ввечері нав’язливо знайомляться? У цьому ж немає нічого нового».

Водночас не всі чоловіки уявляють, що жінкам доводиться відчувати дискомфорт щодо своєї безпеки: «Коли мій хлопець дізнався, що поки я йду додому із зупинки, то намагаюся контролювати все, що відбувається довкола, він дуже здивувався», – розповідає одна з героїнь.

Щоби перестати сприймати такі ситуації як належне і зробити їх видимими не лише для жінок, які з ними стикаються, розповідаємо 9 історій про звичні випадки з життя жінок у місті.

Ситуація: метро

Тільки-но приїхала до Києва, думала, мені ввижається, що людей просто притискає до мене під час руху [в транспорті]. Але коли хтось засунув руку мені під спідницю – сумніви розвіялися. Якщо їздити в годину пік, то раз на місяць стабільно «пощастить».

Найчастіше люди так нахабніють у тисняві, коли в тебе немає можливості розвернутися і зрозуміти, хто це. Або перед самою зупинкою: ущипнули за попу і вибігли, так що у тебе навіть немає часу відреагувати.

Відчуття – мерзенні. Хочеться одразу прийти додому і помитися з милом, щоб не залишалося жодних слідів дотиків. Я почувалася приниженою і трошки розгубленою, бо в нас не закладають моделі поведінки в таких ситуаціях. Якщо пощастить розвернутися і зрозуміти, хто це – можу наступити сталевою шпилькою на ногу. Але частіше [у такій ситуації] ти перебуваєш у заціпенінні кілька секунд і не встигаєш відреагувати.

Це мене найбільше здивувало і засмутило: люди не думають, що щось йде не так, що це не нормально ні в громадському транспорті, ні в будь-якому іншому місці

Коли таке сталося вперше, я прийшла на роботу шокована та розгублена, поділилася цим із колегами, а вони відповіли, що це ж метро, ​​там таке трапляється. Це мене найбільше здивувало і засмутило: люди не думають, що щось йде не так, що це не нормально ні в громадському транспорті, ні в будь-якому іншому місці.

Схоже ставлення, особливо з боку хлопців, було ще до однієї ситуації. Якось у клубі я піднімалася сходами й дівчина вдарила мене по попі. Я повернулася до неї, а вона розсміялася і сказала: «Я просто хотіла це зробити». Коли я розповідаю про це хлопцям, вони такі: «Це ж дівчина, це навіть мило і сексуально».

Ситуація: пробіжка

Мені завжди незручно про це говорити, але у мене 3-4 розмір грудей, і, коли я бігаю, вони стають дуже помітними. Я постійно бачу, як під час бігу на мене хтось дивиться, показує пальцем, свистить. Коли бігаю біля дороги, іноді сигналять, зупиняються авто. Я гидко почуваюся, наче роблю щось погане, але я просто бігаю. Я намагаюся вдавати, що нічого не відбувається. Коли бігаю у великих кофтах, усе добре і ніхто не звертає на мене уваги.

Одного разу якийсь чоловік почав бігти за мною. На мої слова, що я хочу бігати сама, відповів: «А я хочу з тобою, і мене не хвилює, чого хочеш ти». На щастя, бігти довго за мною він фізично не зміг.

Я дуже люблю бігати, і мене бісить, що іноді доводиться відчувати себе м’ясом, придумувати способи, як одягнути не дуже зручний, але безпечний одяг. Історія, можливо, не дуже драматична, але наболіла.

Ситуація: супермаркет

Я вибирала морозиво в супермаркеті, і чоловік поруч взяв мене рукою за дупу. Цього разу основною емоцією був уже не страх, а злість. Злість, бо ніхто не має права торкатись до мене без дозволу, бо це вже був третій такий випадок за два місяці, бо я розуміла, що не можу з цим нічого зробити. Я почала з ним сваритися, він вдавав, що не розуміє, про що мова. Найогидніше в цій ситуації те, що з ним була донька років п’яти.

– А якби вашу доньку хтось так лапав, як ви мене?

– Я б завалив у ї***о.

– Мені теж вам завалити в ї***о?

– Давай!

Ніколи не знаєш, вистачить наступному незнайомцеві ввічливого «ні, дякую» на пропозицію підвезти чи буде він наполегливішим у своїх намірах

Дивлячись на двометрового чоловіка, легко усвідомити своє безсилля. Хочеться розплакатись і чекати, що за тебе заступиться хтось дорослий. Але я вже сама собі доросла. Можна вдарити/штовхнути, але наслідки непередбачувані. Люди в магазині, звичайно, ніяк не реагували на ситуацію, хоч я спеціально намагалася говорити голосно.

Є десятки інших історій: нав’язливі знайомства, вигуки, випадкові або навіть агресивні дотики. Хоч-не-хоч, а почуття небезпеки завжди зі мною у фоновому режимі. Я переїхала в не дуже безпечний район Києва – Святошин, тому, коли знаю, що буду пізно повертатися додому, стараюся одягатись максимально непомітно. Це мене аж ніяк не влаштовує, бо хочу одягатись так, як хочу одягатись, а не так, як почуватимуся безпечніше. Але, на жаль, ми живемо в реальності, де вбрання може сприйматися як провокація. Ніколи не знаєш, вистачить наступному незнайомцеві ввічливого «ні, дякую» на пропозицію підвезти чи буде він наполегливішим у своїх намірах.

Ситуація: автостоп

Колись я багато їздила автостопом: була безстрашна, не боялася сідати в машини до незнайомців, їхати кілька сотень кілометрів. Дух подорожей так захоплював, що ми були впевнені: усе буде добре. [Газовий] балончик валявся десь на дні велетенського рюкзака, і, хоч було з півдесятка нагод, я так жодного разу ним не скористалася.

Якось ми з подругою стопили дорогою з Баку в Тбілісі. За 200 кілометрів до кордону із Грузією нас підібрав старший чоловік на фурі. Ми вже звикли до грузинської гостинності, розмовляли сумішшю англійської, російської та мови жестів і думали, який же милий дідусь. А вже за кілька кілометрів до кордону він зупиняє машину, зачиняє двері, повертається до нас і каже: «Я, ви, п’ять мінут секса, прєзєрватіва єсть». Я хапаюся за двері, а вони зачинені. На вулиці темно. Ми просимо випустити нас, тоді дідусь витягає 100-доларову купюру і повторює: «Я тєбє долари, прєзєрватіва єсть». Мені було гидко, стрьомно, і я не хотіла бути в одній машині з тим мужиком. Моя подруга повелась адекватніше, сказала: ніякого сексу, ми не повії, везіть нас до кордону. Далі ми їхали мовчки, стискаючи балончик у кишені.

В Грузії такі штуки повторювалися часто. Кілька водіїв просто говорили, що ми їдемо в готель. Ми їм відмовляли, а коли вони повторювали щось про готель – «готель» було єдиним словом, яке ми розуміли – ми агресивно казали: «Стоп, зупиняйте машину!».

Ще історія сталася в Молдові. Ми сиділи в досить вузькому бусі. Нога моєї подруги була близько до коробки передач. Водій на перший погляд був нормальний. Але в якийсь момент із коробки передач він поклав руку на ногу моєї подруги. Ми одразу зреагували, стали кричати й наказувати зупинитись. Водій не зупинився і сказав: «Ой, випадково». Ми були напружені, злі, налякані. Ситуація з рукою повторилася знову, і ми вже агресивно сказали йому зупинитись. У такі моменти важко придумати інший вихід із ситуації, хочеться якомога швидше покинути машину. Ми вискочили з автівки, а водій ще щось кричав нам услід.

Загалом історій про «поїхали в готель», «давай адін пацелуй» і «я живу тут недалеко» було ще кілька. На щастя, все обійшлося, водії не були агресивні. Але я почувалася у цей момент жахливо та безпорадно. Так, ми самі обрали подорожувати автостопом. Але уявіть: дві дівчини, телефон без інтернету, сотні кілометрів позаду і ще сотні попереду. Ці чоловіки однією рукою могли б нас двох відключити. Деколи було страшно і рука міцніше стискала балончик у кишені. Кожен комплімент «в Україні гарні дівчата» ти сприймаєш дуже погано, коли після цього звучить фраза «поїхали в готель».

Ситуація: вулиця

Якщо ти живеш на Харківській, то різні ситуації, які для всіх є дивиною, для тебе норма. Наприклад, коли мій хлопець дізнався, що поки я йду додому із зупинки, то намагаюся контролювати все, що відбувається довкола, він дуже здивувався. Я знаю, де саме світять ліхтарі й де вони можуть раптово перегоріти, де розташовані наливайки та ломбарди і де п’ють відносно спокійні компанії, яких можна не боятись.

Від зупинки до мого будинку йти п’ять хвилин, але ці п’ять хвилин ти проходиш під фрази «Эй, красавица куда идешь», «Дєвушка, дєвушка, ходи до нас вип’єш». Одного разу за мною ледь не біг якийсь чоловік зі словами «Остановись!», але повз проїжджали поліцейські, і він чи злякався, чи передумав. Зазвичай я всі ці фрази ігнорую, просто йду, але не спішу і не набираю швидкість. До речі, коли ти розмовляєш телефоном, чіпляються рідше. А ще так ваш співрозмовник у разі чого знатиме, що з вами щось сталось і де ви приблизно перебуваєте.

У нашій культурі чомусь не заведено і якось навіть соромно говорити про те, що тобі хтось надокучає, порушує твої кордони і нав’язується

Якось була смішна історія, коли ще із зупинки за мною почав йти якийсь хлопець і кликав мене «Дєвушка!». Я вирішила зупинитись і запитати, чого йому треба. Він сам не очікував, що я до нього заговорю. Хлопець запитав, чи я місцева, і, коли я сказала, що живу тут усе життя, пішов собі далі.

Раніше я ходила повз стоянку. Але одного разу проїжджала машина, яка раптом зупинилася біля мене. Я подумала, що тікати не буду і не хочу, і теж зупинилась. Ми так постояли і «розійшлись». Мені здається, у таких випадках варто не показувати, що тобі лячно. А ще у сучасних смартфонах можна зробити так, аби від певних натискань твоя геолокація і повідомлення про небезпеку передавались найближчим людям. Хоча мене дуже дратує, чому я через те, що я дівчина, маю весь час думати, у що одягнена, якою вулицею йду і чи становить небезпеку отой хлопець, який йде назустріч. У нашій культурі чомусь не заведено і якось навіть соромно говорити про те, що тобі хтось надокучає, порушує твої кордони та нав’язується. І чоловіки часто не розуміють, що тобі справді це неприємно і що «ні» означає «ні».

Ситуація: у транспорті та супермаркеті

Трапляється, що незнайомі чоловіки голосно обговорюють те, який я маю вигляд. Так, щоб я почула. Наприклад, якось я стояла на касі в «АТБ», охоронець підійшов до касирки і почав говорити: «Ой, які красиві дівчата у нас тут стоять». Або ж у тролейбусі старші чоловіки обговорювали, що я їду в спідниці, а ще я була на підборах і з нафарбованими губами, тому висновок був: «З гульок, напевне, їде». Це дуже дивно та неприємно.

Часто чоловіки користуються можливістю доторкнутися до мене чи якось пригорнути. Наприклад, коли обходять у супермаркеті, обов’язково притримують за талію чи плечі, хоч цього можна уникнути. Жінки чомусь так ніколи не роблять. Або ж торкаються, коли просять вибачення за те, що зачепили, наприклад. Нещодавно в книжковій крамниці чоловік наступив мені на ногу і, перепрошуючи, взяв за руку. Хоч і вибачення було достатньо. Чи в барі, коли я замовляла напій, бармен віддавав мені келих так, щоб доторкнутися до моєї руки. Навіть коли чоловіки передають за проїзд, схоже трапляється.

Кілька місяців тому я стояла біля улюбленої кав’ярні й розмовляла телефоном. За десять секунд мій телефон уже лежав на тротуарі, а слова застрягли в горлі. Якийсь дідусь, проходячи повз, провів рукою по моїй попі. Мовчки, наче так і треба. Він просто йшов, доторкнувся до моєї попи й пішов далі.

Я була в ступорі. Дівчата з літнього майданчика запропонували допомогу. А я не знала, як можна допомогти. Потім, звісно, я почала думати, як би врізала йому, але саме в той момент нічого не відбулося. Розбився екран телефона, який випав, і все.

У центрі Києва, якщо я чекаю когось на Хрещатику чи Майдані, максимум стою спокійно хвилини дві. Потім починають підходити знайомитись. Тому я в очікуванні змушена «курсувати» цими вулицями, аби не створювати прецеденту.

У теплу пору, коли проходжу через Майдан біля фонтанів і ловлю погляди чоловіків, здебільшого іноземців, мені стає моторошно через цей оцінювальний погляд, і я почуваюся шматком м’яса.

Була ситуація, коли увечері я стояла на узбіччі зупинки (не посеред дороги), підійшов незнайомець, облаяв матом, що я стою у нього на дорозі й щосили штовхнув пакунком, що я ледь не впала на проїжджу частину. Добре, що пакунок не був важким чи твердим. Після того мене ще сорок хвилин трясло.

Розуміння того, що подібні ситуації можуть трапитись зі мною щохвилини у людних місцях, створює сильний тиск і втомлює

Таке враження, що в метро не існує особистого бар’єру. Усі ці ситуації, коли на платформі чи у вагоні чоловіки підходять, говорять щось дивне або намагаються зачіпати, торкатися. Я вже на підсвідомому рівні сканую людей навколо, від кого можна очікувати небезпеку. І куди можна відійти, втекти. Вчора я йшла переходом між «Майданом» і «Хрещатиком» у годину пік і зафіксувала дивного типа. Почала йти в інший бік, щоб раптом не причепився, а він таки мене наздогнав!

Цей інстинкт самозбереження запустився й тоді, коли чоловік намагався, виходячи з вагона, мене поцілувати. На щастя, спрацював рефлекс і я в останню секунду щодуху його відштовхнула. Розуміння того, що подібні ситуації можуть трапитись зі мною щохвилини у людних місцях, створює сильний тиск і втомлює.

Ситуація: біля будинку

За кордоном раз на рік жінки проводять мітинги із закликом повернути їм ніч: вони так само, як чоловіки, хочуть безпечно почуватися на вулиці в будь-який час доби. В моєму житті було кілька випадків, які сформували в мене страх: якщо повертаюсь додому сама – це має бути засвітла.

Найабсурдніший випадок, як на мене, трапився, коли я йшла взимку до подруги. Була лише шоста вечора, але вже стемніло. Коли я підходила до будинку, мене наздогнав якийсь чоловік і схопив за пояс куртки. Я не бачила його обличчя, тільки відчувала дихання, просякнуте алкоголем. Не знаю, чого саме він хотів, але мені стало дуже страшно. Я голосно закричала, і, оскільки було ще не пізно, мене почули перехожі. Тоді він, мабуть, злякався і зник, а я швидко забігла в під’їзд.

Це не єдиний випадок, коли чоловіки дозволяли собі чіплятися до мене або подруг на вулиці – найчастіше у темний час доби. Якось за мною до самого будинку йшов п’яний чоловік, він відчепився лише тоді, коли з під’їзду вибігла мама: я встигла їй зателефонувати, коли вийшла з транспорту. В моїх подруг були історії, які закінчились не так добре.

Зараз я живу в центрі Києва: вночі тут завжди світло і загалом безпечно, але часто, коли пізно повертаюся додому, ловлю себе на думці, що мені страшно. Не думаю, що це нормально. Чому я маю почуватися дискомфортно лише тому, що на вулиці темно і я жінка?