Люди в містіДо 25: це молоді люди, які думають про своє майбутнє

Фото: Анна Мурзіна

Ярослав Друзюк, 23 роки

редактор The Village Україна, головний редактор Barout і Blackfield Coffee

 Якщо я не зроблю щось сам, цього ніхто не зробить за мене

Мої найважливіші ресурси – це робочі навички, те, що я вже встиг отримати, і те, що я продовжую отримувати. Твереза оцінка того, що відбувається в межах сфери. Але багато з того, що я маю, просто звалилося на мене. Я ніколи не думав, що стану головним редактором у 22 роки й головним редактором двох видань у 23 роки. Це можливо тільки у спотворених умовах українських медіа. Брак кадрів і брак людей, які мають достатній рівень експертизи та мають цінності, на яких ця експертиза заснована.

Перші роки навчання на журналістиці в будь-якому вищому навчальному закладі мають пояснювати, що є гуманізм як основна цінність, у межах якої все влаштовано. Не можна бути журналістом, якщо питання людської гідності, прав не є визначальними. Це має бути основою, а тоді вже йдуть інші професійні речі. Що раніше зрозумієш, як по-різному думають люди, що немає того, хто думає так, як ти, то простіше буде далі в професії та житті.

Для мене важливе почуття свободи. Якщо я не зроблю щось сам, цього ніхто не зробить за мене. Наприклад, в університеті одна викладачка брала хабарі за іспити. Якщо вона відсилала людину на перездачу, це означало, що їй треба заплатити. Врешті, коли я склав екзамен з третьої спроби при незалежній комісії, вона підійшла до мене і сказала, що це, мабуть, мій батько розв’язав питання. Хоча мої батьки дізналися про цю ситуацію аж за кілька місяців.

Мені довелося брати відповідальність у свої руки. Це ніби й складно, але дає багато свободи, бо є відчуття, що все, що робиш, залежить лише від тебе. Кожне рішення, особисте чи кар’єрне, я базую на цьому підході.

Загалом у мене було багато захоплень: ігри, кіно, футбол, музика. Через роботу я відчуваю, що треба бути в курсі подій у різних сферах. Дуже класно мати змогу на щось перемикатися. Я майже кожен вечір закінчую переглядом фільму чи серіалу, протягом дня щось слухаю. Тепер у мене є погана звичка: можу засинати лише під подкасти. У мене не було цього в дитинстві, й у підлітковому віці треба було все надолужувати. Згадалася історія Дональда Гловера. Людина, що, можливо, визначає сучасну американську попкультуру, виросла у родині свідків Єгови. Йому до 15 років забороняли дивитися телевізор – вся американська попкультура його дитинства пройшла повз. Я мав у чомусь схожу історію: виріс у родині священника, де діяла чітка заборона на Гаррі Поттера, Сімпсонів, певні серіали чи мультфільми.

Але я дуже вдячний батькам за те, що вони намагалися прищепити порядність, те, що прийнято вважати вихованістю, дали базову освіту. Ця модель дає основу – я завжди знаю, як поводитись. Щодо професійного життя – у мене було кілька авторитетів, які вплинули на те, як я думаю і про професію, і про світ. Мені пощастило на першому курсі потрапити на майстер-клас Тараса Петріва. Він будував українську журналістику ще з початку 90-х і за 30 років не втратив мотивацію виховувати молодих журналістів.

Щодо нашого покоління. Я був на концерті The 1975, їх у нас не розуміють. На концерт прийшло досить мало людей. Цей гурт – уособлення сучасних ліберальних молодих хлопців, які вважають, що нинішні події у світі ні до чого хорошого не приведуть. Це люди, які мають достатньо знань і досвіду. Вони бачили в дитинстві чи в підлітковому віці теракти 11 вересня, бачать те, що нині відбувається з Трампом, помічають розростання популістських націоналістичних рухів з поверненням до неонацистських, ультраправих організацій. Вокаліст гурту Мет Хіллі говорив про це все зі сцени, але не було відчуття, що це резонує з тим, що є в Україні. І те, що їх не розуміють, ілюструє відірваність українського контексту від світу. Українській молоді здається, що все нормально. Але ми живемо в країні, що оточена державами з диктаторами та популістами на чолі. Поруч немає прикладу сучасної ліберальної демократії, в якій основою був би не популізм.

Я використовую західну культуру, щоб розрядитися та відволіктися. І мимоволі виріс у такій екосистемі. У мене прихована форма внутрішньої міграції, я більше асоціюю себе з фанатами The 1975 в Британії чи Європі, ніж з українською молоддю. Вони думають трохи інакше, ніж люди одного покоління зі мною, і в них інше уявлення про майбутнє.

Я хотів би будувати своє майбутнє в Україні, але водночас розумію, що з кожним днем це може ставати усе складніше. Наразі не думаю про переїзд. Хочеться вмикатися у процес змін звідсіля, а не з Канади чи Польщі. Може це наївно, але навіть через медіа можна впливати на те, що відбувається. За останні п’ять років у кожній зі сфер з’явилися люди, які почали щось робити – це дає підстави для оптимізму.

Діана Покотило, 21 рік

бариста в Kachorovska

 Здорова конкуренція дає стимул працювати

Мій найцінніший ресурс – це люди, з якими я працюю. Оскільки важливі підтримка та розуміння, треба працювати як єдиний організм. Наприклад, коли якась з моїх ідей зацікавлює колег – це дає сили продовжувати далі. Наприклад, сьогодні мене підвищили. Я старша бариста у закладі на Льва Толстого, і в мене є команда. Одна з моїх ідей – проводити між баристами кавові батли. Наприклад, збиратися раз на два тижні та варити альтернативу. Команда це підтримала, і я дуже рада. Здорова конкуренція дає стимул працювати.

Я емпат, завжди пропускаю через себе проблеми інших. Якщо хтось прийде в поганому гуморі на роботу – на мене це теж вплине. Зазвичай я намагаюся підбадьорити людину. Але водночас розумію, як важливо, щоб настрій не впливав на робочі процеси.

Поза роботою також є люди, які мене надихають. З першого курсу універу я маю чотирьох подруг. Ми завжди підтримуємо та надихаємо одна одну. Наприклад, не так давно одна з подруг поїхала навчатися в Європу. Вона це рішення ухвалила за день. Схожі вчинки нагадують, що не варто боятися щось кардинально змінити. Удома мене надихають батьки та молодші сестра і брат. У них з дитинства діабет. Вони мене вчать не звертати уваги на дрібні проблеми. Я дивлюся на них і розумію, що вони нічим не відрізняються від звичайних людей. Мама піклується про них, каже, що нічого страшного у цьому немає, що вони так само можуть гуляти, займатися спортом. Просто є певний режим, якого треба дотримуватися. Мама надихає мене у плані жіночої сили та мудрості.

Щодо хобі – я не можу без музики, з п’яти років граю на фортепіано, співаю. Я працюю лише під ті треки, які мені подобаються. Навіть коли без навушників, наприклад, у парку читаю книжку, у мене в голові все одно грає музика. Коли в житті відбувається щось погане, вона мене рятує. Дуже люблю інструментальні треки, неокласицизм. Людовіко Ейнауді – любов-любов. Коли граю його композиції на фортепіано, заспокоююся.

Наразі дуже люблю спілкуватися з людьми, люблю бути відкритою до них, і мені дуже хочеться, аби люди були відкритими до мене. Це те, чого я навчилася. У дитинстві та в школі мала з цим проблеми. Протягом останнього року я зустріла багато цікавих, креативних, різносторонніх людей. Розумію, що вони завжди були в моєму житті, але я просто не хотіла про них дізнаватися.

З дитинства батьки та бабуся казали ставитися до людей так, як би я хотіла, щоб ставилися до мене. Для мене бабуся – приклад чесної, відкритої людини, яка завжди допоможе. Але загалом я татова доня, у дитинстві завжди чекала його з роботи. Він для мене приклад чоловіка та батька. У тата можуть бути труднощі на роботі, але він не приносить це додому.

Я хочу пов’язати себе з музикою на все життя: писати пісні, співати, грати. Маленькими кроками, але я до цього йду. На найближчий рік планую зробити місце роботи ще більш душевним. Зібрати команду, яка любитиме його так, як я. Вірю у своє майбутнє. У мене були думки покидати країну, але навіщо їхати, якщо можна щось зробити тут? Логічно ж – це моя країна.

Катя Михалко, 18 років

підприємиця, співзасновниця стартапу Nuka

 Один із моїх найцінніших ресурсів – час

Два роки тому ми з партнерами створили стартап, робимо вічну канцелярію. У нас три засновники компанії, інших людей ми беремо під завдання. Раніше я займалася маркетингом, тепер сфокусована на освіті, в операційці участі не беру. У мене є частка в компанії. Мені подобається створювати речі, інтегруватися в різні проєкти.

Я вчилася у фізматшколі, в якій модно було бути розумним, а не хвалитися якимись речами. Мене з дитинства питали, ким я хочу бути. У 14 років мені сподобався маркетинг, я передивилася багато лекцій на YouTube. На уроках у школі читала книги з маркетингу. Я була єдиною дитиною, у якої забирали книги на уроці. Хотіла знайти місце, де зможу цього професійно навчитися.

Коли мені було 15, я пішла в КАМА на інтенсив, тоді зробила пробне завдання для довгого курсу. Вони вирішили мене взяти, попри вік. Я прийшла туди з базою, могла на рівні з усіма робити проєкти. Раділа, коли зустрічала людей, яким було цікаво те саме, що й мені. Хотілося більше про них дізнатися, разом щось створювати.

Зі школи я перевелася на екстернатну форму навчання, рік тому закінчила. Під час навчання працювала у рекламній агенції. Після закінчення я вирішила не вступати у виш одразу та взяла gap year. Батьки мене не зовсім зрозуміли, однак повірили в мене і дозволили працювати. У мене починався свій проєкт, і було не до розмови про університет. Тепер мені хочеться здобути вищу освіту, це допоможе вийти на новий рівень. Я хочу займатися підприємництвом і знаю, що найкраща освіта щодо цього в Америці. Хочу туди вступати. Наразі маю багато занять з англійської, щоб ефективніше вчитися. Це було моє рішення, я сама складаю план підготовки, але батьки мене підтримують.

Один із моїх найцінніших ресурсів – час. Його неможливо відновити в майбутньому за допомогою грошей, щодня його стає менше. Ще я вважаю важливим ресурсом якість проживання моменту. Раніше я ставила у пріоритет лише час. Але зрозуміла, що його можна зекономити, але водночас втратити на якості. Наприклад, певне завдання можна зробити вдвічі швидше. Час зекономлено, але завдання зроблено менш якісно. Моя ціль – робити все більш якісно та глибоко або не робити зовсім.

Перш ніж братися за будь-яке завдання, я маю розібратися, як це працює. Я спілкуюся з людьми, які займаються цим, читаю, дивлюся відео, ознайомлююся з фідбеком. Завжди хочу, щоб моя робота була виконана добре. Розумію, як важливо відчувати себе, свій стан і бажання. Фокусуватися не тільки на роботі, а й на психічному здоров’ї, на оточенні, людях, після спілкування з якими життя стає кращим.

Суспільство та оточення – теж важливий ресурс. Він може посилити мене, мій проєкт. На кожному етапі життя у мене була людина, яка допомагала чи спрямовувала у потрібному напрямку. Я пам’ятаю, що в школі був один хлопець, який запросив мене писати сценарій для шкільного івенту. На мене це сильно вплинуло, хоча для нього, ймовірно, це була дрібниця. Тоді я зрозуміла, що можу щось створювати. Упродовж тієї роботи поруч були люди, які менторили мене, підказували більш ефективні шляхи, рекомендували, що можна почитати, подивитися, з ким познайомитися. Це допомагало набагато швидше рухатися.

Мабуть, моє життя – це комбінація батьків, правильного оточення в дитинстві й того, що я рано зрозуміла, чим хочу займатися. Батьки у мене завжди вірили, ніколи не забороняли щось робити, підтримували в моменти, коли це було потрібно, ніколи не ставили ультиматумів, постійно повторювали, що я все зможу, якщо захочу. Я сильно здивувалася, коли дізналася, що у багатьох дітей не так.

Щодо майбутнього, то мені не подобається слово «еміграція», думаю, воно трохи застаріло в контексті життя. Можна обірвати всі зв’язки, поїхати в якусь одну країну і там жити. Це не мій варіант, мені хотілося б у кожен момент життя перебувати в місці, яке дає мені найбільше можливостей для розвитку. У Києві їх наразі багато. Але завтра у мене може з’явитися ціль, що пов’язана з іншим місцем. Я б не хотіла себе прив’язувати до однієї країни. У сферах, де я можу щось змінити, я це роблю, адже це мені подобається. Я можу створювати речі не лише для українців, а й для всього світу. Наші продукти купують американці, люди з багатьох інших країн. Це надихає.

Рома Гурбанов, 21 рік

Копірайтер у креативній агенції Banda

 Найголовніший ресурс, який у мене є – це місце роботи

Наразі я створюю рекламу, радіо- та телеролики, пишу слогани, займаюся креативом для брендів. Я працював над проєктом Ukraine Now. Ми робили ребрендинг заправки ОККО, ролики для OLX.

Народився у Луганську. Ми з моїм найкращим другом навчалися у правовому класі, хотіли разом піти вчитися на юристів. У нашому регіоні було дуже багато російського телебачення, напевно, професія юриста романтизується, коли в дитинстві надивишся серіалів про поліцію та слідчих. Ближче до закінчення школи я почав ставити собі питання «для чого?». Мабуть, у мене не було відповідних якостей, щоб іти у цю сферу. Зрозумів, що я точно не людина в костюмі, яка буде приходити з папкою документів на засідання.

Наприкінці 10 класу я прочитав книгу «99 франків». Це був вибух для мого юнацького розуму. Я збагнув, що можна знімати рекламні ролики та впливати на людей через масмедіа. Вирішив йти на рекламний факультет. Прийшов на перший курс з уявленнями, що буду змінювати світ, але згодом розчарувався. Єдиний зв’язок з рекламою простежувався у підручниках. Викладали предмет люди, які мали досить мало спільного з тим, що я хотів робити. Вирішив, що варто шукати роботу, але відразу за спеціальністю.

Я надіслав заявки в усі агенції, які знайшов. Пригадую, на одній співбесіді все було дуже добре, а потім вони запитали мене про вік (мені було 17) і якось по-злому з цього пожартували. Я тоді дуже горів, дивився на них, мов на супергероїв цієї сфери, і мене дуже образило, що мене оцінили за віком, а не за бажанням чи тим, що я розповів. Згодом я знайшов агенцію Leo Burnett. Під час співбесіди я разів десять запитав, коли я можу виходити. Це, напевно, їх підкупило.

Найголовніший ресурс, який у мене є – це місце роботи. Мені справді пощастило потрапити в Banda у 19 років. Це місце, що дає мені всі інші ресурси: класних людей довкола, у яких можна повчитися, класні проєкти. Мені дуже подобається працювати в команді з Пашею Вржещем, нашим співзасновником. Я його вже більше сприймаю не як креативного директора, а як рольову модель. Він приїхав у Київ з маленького міста Джанкой і не мав нічого, окрім ліжка в гуртожитку. Коли я приїхав з Луганська п’ять років тому, у мене теж нічого не було. Мені подобається такий селфмейд-шлях.

Я скептично налаштований стосовно всього метафізичного: віри, душі, долі. Але що старшим я стаю, то частіше ловлю себе на думці, що мені щастить у житті. У Martini була кампанія Luck is an attitude: якщо ти думаєш, що тобі щастить, значить тобі буде щастити. Це моя сильна сторона. Мені щастить знайомитися з класними людьми та працювати з ними, щастить любити свою роботу. Чимало моїх друзів і знайомих не мають щастя бути настільки захопленими тим, що роблять. Коли я розповідаю, що у мене відбулося за тиждень (наприклад, я познайомився з чуваком, який озвучував Дедпула в кіно, а потім ми поїхали знімати якусь прикольну локацію і піднялися на 26 поверх, завтра ж будемо знімати ролик з режисером із Лос-Анджелеса), а тоді розумію, що багатьом моїм друзям просто немає що відповісти.

В агенції ми працюємо в парах, я – з артдиректором Іллею. Ми постійно не до кінця задоволені тим, що зробили. Ще не вийшов кейс, а ми вже придумали, як можна зробити його кращим. Я намагаюся знайти баланс, тому що постійно бути незадоволеним роботою – це шлях у нікуди.

Мені сподобалася думка, що заздрість – це пальне. Коли я дивився багато західних роликів, кейсів, я думав: «Як ви це робите, я хочу так само». Це штовхає мене вперед. Йдеться про заздрість у хорошому сенсі. Але коли я в один момент перестав це робити, занурився з головою в роботу, мене це трохи розслабило. Тепер намагаюся повернутися до такого «спортивного» режиму.

Нещодавно я був у Нідерландах, і ця поїздка дуже на мене вплинула. Це була десята країна, яку я відвідав. Коли я повертався з Лондона, Берліна в Київ, мені тут усе подобалося. Але коли я повернувся з Нідерландів, уперше подумав, що, може, пора валити. Це найголовніша дилема щодо мого майбутнього. Мене сильно вразили Нідерланди в побутовому сенсі: наскільки круто люди живуть у гармонії з собою. Здається, це країна, де зібралися лише прогресивні люди, які відкинули расизм, гомофобію, упередження, оціночні судження та поставили права людини на перше місце.

Я на своє майбутнє завжди дивлюся через роботу, якими кар’єрними шляхами можу піти. У мене було два напрямки – один еміграційний, другий – український. Мені здається, що робити щось в Україні – це піти шляхом героя та щодня працювати не покладаючи рук, сподіваючись, що все знову не піде нанівець. А якщо поїхати – це погодитися на комфортне життя, але бути просто гвинтиком у системі. Стати «одним із» у великій компанії, де твоє ім’я загубиться. До цього мені хотілося бути героєм. Після останньої поїздки з’явилися сумніви. Багато людей їдуть з України не тому, що не вірять чи тому, що їм не подобається країна, а тому, що не готові чекати, поки тут стане так, як у тій же Польщі. Люди хочуть жити добре вже сьогодні.

Коло мого спілкування, друзів – це бульбашка. Ми через одні й ті самі медіа читаємо про нові місця, про людей, з якими спілкуємося, тренди. Коли живеш на Подолі, працюєш у Banda і ходиш на обід у якийсь заклад поруч, здається, що все доволі непогано. Але варто поїхати на Видубичі – і бульбашка лопає. Класно, що це стається. Тоді більш реалістично дивишся на все.

Я прекрасно усвідомлюю можливості, які відкриваються в Україні. З одного боку, економіка лише стає на ноги, безліч галузей не заповнені спеціалістами. А з іншого, я боюся створити собі комфортні умови всередині бульбашки. У мене все буде добре, у моєї сім’ї все буде добре, я працюватиму у красивому офісі та ходитиму до нього красивою вулицею, але через три кілометри відбуватиметься треш і мені ставатиме страшно, що я та мої близькі можуть у ньому опинитися.

Можливо, певний період життя за кордоном мені допоможе повернутися. Зіткнутися не з тим, що бачить турист, а що бачить емігрант. Можливо, це мене отямить, скине рожеві окуляри. Бо, крім двох шляхів, про які я вже казав, є третій – спробувати й повернутися назад. Я вірю у своє майбутнє. Зараз 14-літні можуть заробляти більше, ніж батьки. Можна не бачити кінцевої точки, не знати відповіді на питання «Куди я хочу прийти в 45». Але не бачити майбутнього – це дивно для мене.

Я боюся залишитися в аналоговому світі, застаріти інформаційно та технологічно. Це якраз та історія, коли в тебе айфон і ти ним без проблем користуєшся, а твоя мама не знає, де він вмикається. І ти такий: «Це ж елементарно». Я думав, це ніколи не трапиться зі мною. Нещодавно прийшов у гості до друга і не зміг увімкнути Playstation. Важливо встигати за часом, щоб у якийсь момент не опинитися за бортом життя.