Люди в місті«Стаття 49 врятувала моєму батькові життя». Кияни обирають найважливіші статті Конституції

47% українців не читали текст Конституції, але водночас 67% вважають, що Основний закон України треба змінювати, йдеться в опитуванні фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно із соціологічною службою Центру Разумкова.

З усіма розділами Конституції ознайомлені лише 11% українців.

Майже 23 роки тому, 28 червня 1996 року, Верховна Рада схвалила Конституцію України. В цьому документі прописані найважливіші цінності України – права та обов’язки її громадян.

Ми попросили киян обрати кілька найважливіших для них статей Конституції та пояснити чому.

У контексті подій останніх шести років для мене найважливішою є перша стаття. Попри те, що її положення були вказані ще в Акті проголошення незалежності 1991 року, тобто за п’ять років до ухвалення самої Конституції, справжню незалежність Україна здобула лише після Майдану. І, на жаль, це ще недоконаний факт.

Незалежність і суверенність – дуже високі цінності, тому виборюються вони важко. Для країни, яка стільки років була колонією, була окупована тоталітарним режимом – ця боротьба не може бути легкою та безболісною.

Ця стаття про перевагу індивідуального над колективним, а головне – про гідність. Якщо перша стаття – про територіальну незалежність і демократію, то ця стаття про персональну незалежність і персональний вибір. Її цінність особливо актуальна після пережитого досвіду в Союзі. Державу творять люди. І тільки вільні люди – з гідністю та честю – можуть створити демократичну успішну країну.

Українська ідентичність неможлива без української мови. Приклади Бельгії, Канади, Швейцарії, які люблять наводити противники цієї статті, є абсолютно нерелевантними для нас. З таким невгамовним загарбницьким апетитом північного сусіда ми не можемо дозволити собі дві державні мови. Це означатиме втрату ідентичності, а за нею і втрату незалежності.

Ця стаття, безумовно, писалася під тиском недалекого радянського минулого, тому в ній несправедливо виокремлюють захист лише російської. Окрім неї, треба було б згадати інші мови, зокрема кримськотатарську – як мову корінного народу.

Напевно, мені було б логічніше говорити про свободу слова (статтю 34 Конституції України), зважаючи на мою професію. Проте я справді вдячна за існування статті 49, бо вона врятувала життя моєму татові.

Кілька років тому він тяжко захворів. Спочатку це були місяці в різних лікарнях, потім тривале лікування вдома, далі – Мінськ, білоруські хірурги та їхній вердикт: «Збирайте гроші, вам потрібна пересадка печінки». Потім діагноз підтвердили в Києві.

Не буду розповідати про все, через що ми пройшли за останні роки. Скажу лише, що було важко. І особливо важко, коли грошей вже ніде було брати – нічого продавати та ні в кого позичити. Здавалось, що це кінець. Тоді ми дізнались про державну програму фінансування подібних тяжких операцій, заповнили купу документів, пройшли безліч комісій та отримали гроші! Операція пройшла вдало, і зараз мій тато (та його нова печінка) ходить на риболовлю, збирає на дачі ягоди та поливає дерева. Наша родина своїм правом на охорону здоров’я скористалася.

У мене часто є відчуття, що люди забувають значення слова «індивідуальність». Це передусім про неповторність кожної людини, про її бажання бути собою, спираючись на біологічний, емоційний та соціальний контексти.

Це дуже легко простежується у соціальних мережах – люди буквально «воюють», відстоюючи свою позицію, часто це перетворюється на цькування та грубі образи. Виходить сварка або суперечка, а не діалог для порозуміння та розвитку.

У цьому моменті багато токсичності, люди не приймають і не розуміють «інакшість», усе, що не «я» – вороже і на нього потрібно або нападати, або оборонятися від нього. Я не раз відчував, як мені намагаються нав’язати власну думку або вплинути на мої вподобання доволі агресивним шляхом, через маніпуляцію або тиск. Потрібно мати емоційну стійкість, щоб не піддатися на це.

Окремим пунктом я б виніс «відповідальність» за вільний та всебічний розвиток. Якщо людині це вдається, вона мала б передавати свої знання далі, допомагати близьким знаходити себе, підтримувати їх. Тобто змінювати життя тих, хто поруч, кого любиш, звісно ж, без агресії та маніпуляцій, про які йшлося вище.

На мою думку, це найголовніша стаття Конституції будь-якого громадянського суспільства світу. Люди часто закидають: «Це несправедливий закон, це несправедливе рішення». Проте справедливість виникає лише тоді, коли всі люди рівні перед законом. Це не про погані чи хороші нормативи. Це про рівність можливостей для всіх. Та про відповідальність кожного за дотримання закону.

І принцип верховенства права – саме про забезпечення справедливості, відповідальності та рівності можливостей для кожного без винятків. На жаль, наша країна поки що не може похизуватися якісним дотриманням цієї статті Конституції.

На ВДНГ ми створили власну Конституцію, і деякі її пункти ми базували саме на верховенстві права.

Ця стаття важлива для мене як для правозахисниці та представниці ЛГБТ-спільноти. Я переконана, що у країні, яка хоче бути соціально та економічно розвинутою, не може бути жодних проявів дискримінації. Якщо ми поглянемо на економічно та соціально розвинуті європейські країни, то зможемо провести чітку паралель між забезпеченням прав людини та розвитком держави. В таких країнах громадяни можуть придумувати щось новаторське та реалізовувати це. Тому що люди почуваються комфортно, у безпеці на роботі та вдома.

Багато людей в Україні, не лише представники ЛГБТ, а й представники інших дискримінованих груп – люди з інвалідністю, представники відмінних етнічних культур, відмінних національностей, громадяни, які мають інший колір шкіри або які сповідують не християнство, – тією чи іншою мірою почуваються більш дискомфортно, ніж інша частина громадян. Бути продуктивним і вмотивованим у таких обставинах дуже важко.

У 2018 році в Україні зафіксували 348 випадків злочинів на ґрунті ненависті та дискримінації проти ЛГБТ.

Немає жодного нормативного акта в Україні, який давав би право одній людині завдавати тілесні ушкодження або шкоду здоров’ю іншій людині та якимось чином порушувати її немайнові права на честь, гідність та ділову репутацію.

У нашій компанії є практика захисту, спрямована саме на захист прав, прописаних у статті 3. Це один з наших найважливіших кейсів.

Тілесні ушкодження зазвичай завдають через брак якихось аргументів у суперечці або як метод добитись від людини того, чого хтось хоче. Вважаю це дикунством. Кожна людина має право на життя, яке ніхто не має права забрати. Право на життя дає і відбирає лише природа. Коли це право порушується, порушується також і природний порядок речей. Саме тому право на життя задеклароване в українській Конституції як найважливіша соціальна цінність. Так само, як честь, гідність і ділова репутація. Ці речі невід’ємні від людини.

В Україні ця стаття Конституції не працює. Випадки завдання тілесної шкоди, вбивства, особливо жорстокі та резонансні, мають піднімати на державний рівень. Коли держава не дотримується цієї цінності, то втрачає моральне право казати, що вона ефективна. Адже забезпечувати право на життя, а також честь, гідність та ділову репутацію – це завдання держави, для цього вона була створена. Про це писав Томас Гоббс, зазначаючи, що основний природний закон – це шукати мир і дотримуватися його. Другий природний закон – діяти в інтересах миру і самозахисту так, як би ти допустив чинити щодо себе. І найголовніше – люди повинні дотримуватись умов укладеної між ними угоди, тобто закону. Якщо у разі порушення цієї статті держава не діє чітко і не застосовує жорстких заходів проти порушників, то можна сказати, що держави просто немає, ми всі повертаємось у тваринне минуле.

В Україні немає жодних гарантій, що права будуть захищені. Це найфундаментальніша проблема, яку потрібно розв’язати, щоб країна почала розвиватися, сюди заходили інвестиції, а бізнес міг себе реалізовувати. Цей принцип описаний у багатьох економічних та політичних книгах, багатьма експертами визнаний як основоположний пункт для розвитку країни.

Я хочу виокремити цю статтю, бо це максимально актуальна історія у 2019 році. Верховенства права в країні немає, є, умовно кажучи, вибудована кланова кримінальна система, у яку входять працівники поліції, МВС, прокурори, судді, тісно переплетені з кримінальним авторитетами та чиновниками. Вони фактично формують систему верховенства власної правоти, тим самим нівелюючи справедливість для інших громадян.

Багатоманітність – це дуже важлива для нашої держави норма. Пам’ятаєте брендинг від Banda для Євробачення-2017 зі слоганом Celebrate diversity? Думаю, він про те громадянське суспільство, яке у нас сьогодні зароджується. Ця стаття описує ту ідеальну ситуацію, яку хотілося б мати в Україні. Щоб кожна людина могла поділяти ті політичні, ідеологічні, економічні погляди, які їй близькі.

Там також є важливий пункт про те, що цензура заборонена. Я не застала в своєму професійному житті часів «темників» Медведчука, не застала час скандалу із вбивством Гонгадзе. Тоді мені було лише 14 років, але пам’ятаю, що стежила за цим і мене турбувало це. Я приходила зі школи і кожної вільної хвилини оновлювала стрічку «Української правди».

Мені завжди здавалося дуже страшним те, що видавець може диктувати політику медіа. Зараз я як видавчиня не можу уявити, щоб ми транслювали якийсь погляд, який спустили зверху. Найстрашніше для журналістики – це цензура. Мені хочеться вірити, що у нас більше ніколи не буде ситуації, коли з владної вертикалі надійде вказівка, про що писати.

Загалом цей постулат про багатоманітність у контексті нещодавнього «КиївПрайду» мені близький і хочеться, щоб будь-яка нетерпимість і рудиментарні установки, які збереглися в нашій свідомості з часів Союзу, скоріше йшли в минуле. Щоб те молоде суспільство, яке формується нині, взагалі не розуміло, як таке колись могло бути.