Цьогорічний «КиївПрайд» триває у Києві з 16 до 22 червня. Традиційний фінал «КиївПрайду» – Марш рівності, який відбудеться 23 червня. У 2018 році на нього прийшло 3 500 учасників, цього року очікують – 10 тисяч людей.

«Торік був мій перший марш. Пам’ятаю, усе було ніби в кіно про шпигунку, бо йти на Марш рівності в Україні означає ризикнути своєю безпекою», – розповідає журналістка Дарина Мізіна.

Ми запитали у киян, чому вони щороку виходять на Марш рівності та як пов’язані толерантність, дискримінація ЛГБТ, фемінізм і права людини.

Обкладинка: Анна Бобирєва

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Оля Носко

комунікаційниця у Музеї Ханенків, піарниця у центрі сучасного мистецтва М17

У мене в школі була подруга-лесбійка, я нормально це сприймала, не було навіть думки, що це може бути ненормально. Яка різниця? Мені здається, це природна історія – кожен має право бути з людиною, яку кохає, якої б статі вона не була. Нав’язувати комусь гендерні рамки, кому кого любити і з ким створювати сім’ю – це щось неймовірне. Я була шокована, коли дізналась, що людину можуть не пустити до лікарні, коли її партнер чи партнерка перебуває у важкому стані. Тому що лікарі мають право пускати лише членів сім’ї. Я уявляю себе на місці цих людей і розумію, що це важко пережити. Так не має бути.

Раніше я вважала, що марші – це непотрібна показуха, й питання треба вирішувати не ходінням по вулицях, а законопроєктами. Проте навколо Маршу рівності було і є так багато агресії та погроз учасникам, що мене це дуже обурило. Вирішила, що маю обов’язково там бути, бо не можуть одні люди погрожувати побиттям іншим за висловлення своєї думки.

Я щороку плануватиму літо так, аби цього дня точно бути в Києві. Важливо показувати, що спільнота ЛГБТ – звичайні люди.

Анастасія-Єва Домані

трансжінка, активістка «ТрансКоаліції» та волонтерка оргкомітету «КиївПрайд-2019»

Я трансгендерна жінка і лесбійка. Марш рівності – це мій марш. Чому я виходжу? Бо дуже хочу, щоб таких людей, як я, помітили. Хочу донести всій Україні вимоги, з якими ми виходимо. Щоб люди не плутали їх з набором стереотипів, які нам приписують представники релігійних організацій, органів влади та силові структури.

Я не збиралася займатися активізмом, життя змусило. Я бачила, яка складна процедура зміни статі. Рівно рік тому, наступного дня після торішнього маршу, я отримала медичне свідоцтво про зміну статі. Я йшла до цього два роки. Моя гендерна ідентичність виявлялася з дитинства, проте аж у 40 років я досягла того, чого хотіла. Хотілося б, щоб процедури зі зміни статі були більш зрозумілі, чіткі й не такі складні. Крім того, в Україні транссексуалізм – це психічний розлад. Тому трансгендерні люди обмежені в правах. Наприклад, я не можу усиновити дитину. Дуже складно тим, хто не зміг змінити документи або перебуває у процесі зміни.

Прагну, щоб усі люди в Україні були в рівних умовах. Не вважаю, що дискримінація за гендерною ознакою – це нормально і з цим треба погоджуватись. Я не хочу ховатися від людей, йдучи по місту зі своєю коханою дівчиною. Не хочу потайки триматися за руки або цілувати її та відчувати осуд.

Тома Черкасова

журналістка

Цього року вже втретє йду на Марш рівності. Вперше піти на марш я захотіла після одного випадку. Ми з другом стояли біля Ocean Plaza, на нас поглядали гопники. Я розуміла: це тому, що по моєму другові помітно, що він гей, а цих «мужиків» така ситуація на вулицях Києва не влаштовувала.

Тепер маю більше друзів-геїв і мотивація моя теж трохи змінилася. Я не хочу з жахом відкривати новини про те, що в Києві побили гея, і думати, що це хтось із моїх друзів. Я хочу, щоб їх просто не били. Щоб мої друзі, які вже п’ять років зустрічаються, могли спокійно йти по вулиці, а не побоюватися, що їх поб’ють, бо вони пара. І, зрештою, хочу не думати про те, що колись, якщо моя дитина буде геєм або лесбійкою, я щодня боятимусь, чи не проломили їй череп за «сімейні цінності».

Павло Калюк

рієлтор

Я почав перейматися темою захисту прав ЛГБТ у 2014 році. Тоді була пожежа у кінотеатрі «Жовтень», потім створили громадську організацію «Врятуй Жовтень», де я познайомився з активістом Зоряном Кісем. Пізніше дізнався, що він гей та ЛГБТ-активіст. Це знайомство спонукало мене трохи більше зануритись у тему захисту прав ЛГБТ.

Вважаю, що варто «вписуватись» за ті спільноти, представником яких безпосередньо я можу й не бути. Дуже важливо, наприклад, гетеросексуальним людям захищати ЛГБТ. Якщо наші спільноти не перетинатимуться, не будуть між собою солідарними, тоді ми будемо слабкими перед ультраправими, які розглядають насильство як інструмент досягнення цілей. Для мене історія підтримки ЛГБТ про солідарність.

Вікторія Бугро

лікарка

Я гінекологиня і спеціалізуюся на гінекологічній ендокринології. Обираючи фах, я не підозрювала, що матиму справу з такою кількістю нещасних жінок.

Хтось став жертвою зґвалтування, хтось живе в жахливих умовах, інші – жертви домашнього насильства, а хтось живе в «чужому тілі» і потай мріє про себе «іншого», але страждає від вини за поламане життя близьких у разі, якщо дослухається до себе.

Перші пацієнтки зі спільноти ЛГБТ в мене були випадковими. Ці лесбійки не побоялися сказати, що мають стосунки з жінками, а потім завдяки сарафанному радіо почала будуватися мережа моїх пацієнток з ЛГБТ-спільноти. Пізніше я почала займатися трансгендерними людьми, тому що в Україні вони залишаються без допомоги, самі шукають якісь схеми вживання гормонів і завдають великої шкоди своєму здоров’ю. Тому я вирішила їм допомагати, аби мінімізувати ризики. Крім того, у таких людей багато соціальних проблем, вони змінюють стать, і через це інколи життя летить шкереберть. Молоді люди часто не мають підтримки у батьків. Бувало, що до мене батьки приводили своїх дітей і бажали більше дізнатися про ЛГБТ, шукали допомоги і для себе, і для своєї дитини. Це дуже тішить.

Для ЛГБТ у нашому суспільстві занадто мало можливостей. Мені б хотілося їхнє життя зробити трохи простішим, саме тому я йду на Марш рівності.

Дарина Мізіна

журналістка, комунікаційниця ресурсу «Гендер в деталях»

Я почала займатися правами людей ЛГБТ+ у той час, коли зацікавилася фемінізмом. Із толерантністю, розумієте, справа така: за одне вчепишся, інше саме підтягнеться. Я сама зовнішньо не відповідаю загальноприйнятим стандартам краси, це не тотожне дискримінації ЛГБТ, але цей досвід викликав почуття несвободи та виключеності з суспільства. Тому мені, власне, легко зрозуміти, що переживають люди, яких суспільство гнобить за їхню інакшість.

Чому я йду на Марш рівності? Для мене все дуже просто: тому що я вірю у права людини і хочу жити в державі, де людина – найвища цінність. Я не належу до ЛГБТ+ спільноти, але для мене важливо почуватися в безпеці, і рівень толерантності до ЛГБТ+ – складова цієї безпеки. Бо якщо когось можуть побити за поцілунок із коханою людиною, де гарантія, що наступного дня не поб’ють мене через не той колір волосся чи не той одяг? Логіка, що дивує найбільше, це коли противники/-ці маршу кричать, що вони за дітей, сім’ю та любов і водночас деякі з них відверто заявляють, що готові вигнати з дому власну дитину, якщо та виявиться гомосексуальною чи трансгендерною. Мені, відверто, незрозуміла така «вибіркова» любов.

Як гетеросексуальна людина я відчуваю свій обов’язок та відповідальність щодо участі в Марші рівності, адже таким чином демонструю, що це не якісь «абстрактні меншини» виходять на захід, на нього виходять різні люди, які прагнуть одного – рівності.

Торік був мій перший марш. Пам’ятаю, усе було ніби в кіно про шпигунку, бо йти на Марш рівності в Україні означає ризикнути своєю безпекою. І ось ти збираєш аптечку, одягаєш зручне вбрання, дбаєш, аби не бути «надто помітною», бо знаєш, що праві вже планують на тебе «сафарі». На щастя, торік захід пройшов успішно (не без допомоги купи поліцейських, але!). І я дуже сподіваюся, що цей рік не стане винятком.

Дмитро Гончаренко

співзасносник юридичної фірми Brightman

Я вдруге збираюся на Марш рівності. До цього був на кількох схожих подіях у Будапешті та Варшаві. Для мене похід на марш в Україні ‒ це більше політична акція, ніж свято рівності. Мені важливо показати, що ідеї рівності та вільного існування є і в нашій країні. Рівності в доступі до шлюбу, в можливості усиновити дитину одностатевими батьками чи відвідати свого партнера в лікарні, врешті-решт, у свободі самовираження та вибору сексуального партнера.

Для мене показовим прикладом відсутності такої рівності була ситуація, коли одного з моїх друзів не пустили в лікарню до іншого тільки тому, що в них не було офіційного підтвердження родинних стосунків або шлюбу. Я не стикався поки з такою дискримінацією, але сама думка про те, що мене не пустять до коханої людини, бо я не маю «папірця», вводить у ступор.

Тому я і йду на марш і беру з собою друзів, щоб показати: підтримка ЛГБТ-спільноти в Україні є і це непоодинокі випадки. Що є проблеми відсутності законодавства та правового поля і ними потрібно займатися, не тільки тому, що на наш уряд може «натиснути ЄС», а тому що це нормально для сучасного суспільства.