Люди в містіЦе люди, які не вступили до університету відразу після школи

Фото: Андрій Баштовий

У школі мені подобалися гуманітарні предмети. Найбільше не любила писати конспекти. Я не розуміла, навіщо виконувати цю безглузду роботу ще й удома, коли хочеться просто відпочити. Вчителям здавалося, що ми вивчаємо лише їхній предмет.

У дитинстві я хотіла бути художницею, акторкою, музиканткою. Вирішила, що творчість треба поєднати з тим, що корисне для соціуму. Думала про професію журналістки чи мистецтвознавиці. Після 10 класу вступила на художню фотографію до коледжу при КНУТД. На третьому курсі хотіла перейти в інший коледж або в художню академію, але в мене не було відповідної підготовки та можливості потрапити ні на бюджет, ні на контракт. Вирішила навчатися самостійно, продовжувати займатися фотографією та знайти роботу.

Паралельно я дивилася багато відео про секрети зйомки за різних умов і відеокурси з фотошопу. Знімала подруг, природу, малювала на комп’ютері та вчилась робити колажі. Я відчувала, що приділяю цьому набагато менше часу, ніж могла б, тому що доводилося ходити в коледж, слухати інформацію, яку я вже давно самостійно дізналась з інтернету, та писати ще більше безглуздих конспектів. Були викладачі з дуже слабкими роботами, дехто тексти для лекцій брав з Вікіпедії.

Після трьох з половиною років навчання в коледжі я вирішила давати собі завдання самостійно і не витрачати більшу частину дня на сидіння на незручних стільцях. Мене підтримали друзі, жоден роботодавець не питав у них диплом, усі дивилися на роботи. Родина була шокована від такого рішення, але не могла мене спинити, адже допомогти оплатити навчання за кордоном не мала змоги. Бабуся боялася, що мені буде важко знайти роботу без диплома. Мама мене підтримала, вона розуміла, що я не йду в університет не тому, що мені не хочеться.

Усі три роки після цього я жила з почуттям постійної тривоги та думкою, чи правильно вчинила. Було дуже важко, на роботу в студію мене не брали, хоча знімки в мене були кращі за багатьох їхніх фотографів. Якийсь час я працювала в магазині жіночих суконь, а потім мене запросили на позицію штатного фотографа і ретушера у графічну студію. Там я зацікавилась графічним дизайном і почала робити реалістичні колажі.

Відтак мене запросили попрацювати дизайнером і фотографом. Я завершила онлайн-курси «Культурний проект» з базового графічного дизайну. Попрацювала півтора року й відчула, що слід рухатися далі. Тоді Олександр Трегуб презентував річний курс Visual Communications Professium. Я вирішила, що це і є той університет, який я всі ці роки чекала. Я назбирала грошей, склала трирівневий іспит і почала навчання. Завдання курсу  – навчити людину думати, поринати в завдання. Зараз працюю в рекламній агенції. Також я хотіла б піти на курс арт-кураторства.

Самостійно вчитися занадто важко і довго. Але сучасні університети не відповідають навіть місцевим потребам. Мені ж пощастило мати підтримку вже на перших етапах професійного життя.

До 9 класу я навчалася у звичайній школі з акцентом на іноземні мови. Я не розуміла, навіщо в школі фізкультура, якщо я танцюю, чи праця, якщо я не вишиватиму. Батьки запропонували перевести мене в «Школу екстернів». Там ти навчаєшся три або чотири дні на тиждень, в інший час займаєшся індивідуально. Я ці дні проводила за іноземними мовами та заняттями спортом.

У школі можна було скласти іспит з предмету і потім його до наступного класу чи семестру не вчити. Я так зробила із зарубіжною літературою. А ще виконувала домашнє завдання з деяких дисциплін, тільки коли бачила сенс.

У старших класах я хотіла працювати або в рекламному агентстві, або журналісткою. Замислилася про вступ, коли друзі та однокласники з першої школи пішли в коледжі при університетах. Я почала заходити в ці заклади, блукала коридорами. Якось зайшла в Могилянку та подумала, що це моє.

Коли вступаєш до Могилянки та проходиш тестування, обираєш дві спеціальності. Я піддалася паніці, що на соціологію дуже великий конкурс, а на політологію та філософію – ні. Це була помилка 5 хвилин, бо ти не можеш попросити інший листок із завданнями. Поки робила тест, зрозуміла, що не хочу ні політології, ні філософії. Я намагалася усвідомити, чому зробила цей вибір. Якщо це найважливіший крок у житті, то він не має бути таким. Вирішила не вступати.

Літо після 11 класу – це завжди нерви. Якою б спокійною я тоді не була, однаково підпадала під масовий невроз «вступи хоч кудись, бо що люди скажуть». Якби мене не підтримували батьки, то нічого не було б. Вони казали, що головне, аби я була щасливою. На мене тиснуло все інше. Друзі показували свій статус, ніби вони кращі за мене. Але ця зверхність тривала до першої сесії  – коли люди стикалися з тим, що обрали навчання, яке їм не подобається.

У жовтні я пішла на денні курси в Могилянку. Намагалася знайти роботу, але це було майже неможливо. Першим ударом від життя  стало  усвідомлення, що без диплома ти ніхто. І вирішила: якщо я вже пропускаю рік, то вступатиму до університету, після якого мені буде легко знайти роботу. На курсах ми проходили всі предмети, які мали бути на іспиті. Після них я почала цінувати освіту, розуміла, нащо взагалі це роблю. Я обрала соціологію.

Зараз живу в Оттаві та працюю в канадській компанії продуктовою менеджеркою – відповідаю за розвиток і покращення продукту. Освіта соціолога мені допомагає в роботі. Соціологія вчить, як робити інтерв’ю та анкети, як ставити запитання так, щоб отримати набагато більше інформації.

Зі школи я вийшов двієчником-трієчником. Легше мені давалися англійська мова та література, точні науки – зовсім не моє.

Коли мені було 11 років, батьки придбали комп’ютер для навчання, але я грав ігри. Згодом зацікавився геймдизайном, стало цікаво, як робити ігри. Без команди та в маленькому місті Умані це геть не виходило. Потім я працював веб-дизайнером. Був адміном сайтів у рідному місті, для цього почав освоювати фотошоп. Відтак захопився YouTube, стало цікаво, як робити відео, анімаційні ролики. Я потрапив у спільноту Adobe After Effects «Вконтакте», дивився багато відеоуроків, брав у приклад роботи найкращих дизайнерів світу.

У 14 років я вже почав працювати на фрілансі, уперше дізнався, що таке бриф і як комунікувати із замовником. А ще отримував перші кошти за свої навички. Коли вчителі дізналися, чим я займаюся, мені дозволили до обіду в школу не приходити або не приходити зовсім, якщо я працював. Мої друзі особливо й не знали, чим я займаюсь. Згодом вчителі почали використовувати мої знання з дизайну для шкільних презентацій.

Після випуску моя мама запропонувала подати документи в ДАККіМ на 3D-анімацію. ЗНО я склав нормально, навіть краще, ніж деякі відмінники. Мабуть, мені пощастило. Коли ми прийшли в університет, нас покликали до ректора, який сказав, що такого напрямку не буде, тому що це дуже складна професія, мало викладачів. Ще під час навчання мені говорили «колеги» по роботі: «Сенсу тобі вступати, ти знаєш більше за викладачів». Після цього мені запропонували піти на графічний дизайн. Малюю я не дуже добре, на відміну від мами. Мені трохи пом’якшили вступний екзамен.

Згодом я отримав лист із підтвердженням, що склав екзамен, але в університеті більше не з’являвся. До навчання залишалося два тижні, вирішив пошукати роботу. Я пройшов співбесіду, почав працювати. У 17 років потрапив на «СТБ». З тим, що у мене немає диплома, не було проблем. Усі дивляться на портфоліо. Попри те, що я був новачком, я легко зміг знайти першу роботу в анімаційній студії. Там уперше дізнався, що таке поїхати на зустріч із клієнтом та як зробити: «Вау-відео, яке має сподобатись з першого погляду».

Коли я більш-менш зрозумів, чим займаюся, і виникала потреба в потужнішому комп’ютері чи якихось деталях, батьки допомагали. Правда, це було ще у 14 років. Мама ніколи не була проти, навіть коли з університетом не вийшло. Бабуся дивувалася, що можна не здобути вищої освіти та працювати.

Тепер роблю презентації для різних компаній, і мені це подобається. Напевно, я вже не розглядаю варіант, щоб десь навчатися. Найкращим навчанням було б стажування в хорошій компанії. Якби все склалося інакше, зараз я тільки закінчував би виш, це були б дарма витрачені роки. За цей час я познайомився з багатьма людьми, працював з «СТБ», BBDO Ukraine, Banda, Visa, Mastercard, Lexus – це не зрівняється з університетом.

У школі подобалися зарубіжна література та біологія, тому що були класні вчителі. Також я грала в КВК, була активісткою. Я не знаю хімії, математики, фізики, бо пропускала ці уроки через виступи.

У початкових класах подобалася робота вчительки, хотіла бути екскурсоводкою. У старших думала, що буду перекладачкою, бо люблю італійську мову. Але у 16-17 років я себе не бачила в жодній з професій, вважала, що зі мною щось не так. Уже потім збагнула, що не знати у цьому віці, чого ти хочеш, – нормально. Я жила з установкою, що до університету потрібно вступити у будь-якому разі.

Я поїхала в університет «Україна», в Драгоманова, але жодна спеціальність не сподобалася. Вирішила взяти паузу, попрацювати й за рік визначитися. Було страшно, коли всі твої однокласники вже вступили, а друзі мами запитували, де я навчаюся. Того року я працювала у дитячому клубі, ми проводили дні народження, випускні. Я дуже багато читала з педагогіки, психології, художню літературу.

Наступного року вступила на корекційну психологію до університету Драгоманова. Сама атмосфера вишу мені не подобалася: викладачі, які не мають практики, темні аудиторії. Але потім я трохи надихнулася, вирішила, що вчитиму незрячих дітей. На першому курсі нас повезли на практику в інтернат, де виховувалися діти з розумовою відсталістю. В кабінеті завуча з виховної роботи на дверях було кілька замків. Вона відповіла, що треба ж якось захищатися від дітей, розповідала, що з них нічого не вийде. Що зарплата, якщо порівнювати зі звичайним педагогом, однакова, але працює вона вдвічі менше. Тоді я вирішила, що не зможу там навчатися, перевелася на українську філологію. За півроку зрозуміла, що справа в університеті, просто його залишила.

Коли перестала вчитися, мене запросили на роботу в колеж Сухомлинського педагогом-організатором, але за умови, що я поновлюся в університеті. Я так і не змусила себе це зробити. Я пропрацювала в колежі два роки та дійшла висновку, що традиційне викладання мені дається важко. Я заповнювала папери, організовувала події, які не були цікаві дітям. Потім почала працювати в клубі дитячого дозвілля, де мали значення досвід і бажання створювати нове. У певний момент перейшла у громадський сектор, там освіта взагалі нікому не потрібна. Навчатися треба завжди, це процес, який ніколи не має зупинятися.