Люди в містіЦе люди, яких дискримінували

«Свобода. Прийняття. Будь любым» – це фотопроект від «Кураж Базару», який об’єднав 46 різних історій: тих, хто не може ходити у 17, і тих, хто танцює у 75, рудих, що витирали веснянки огірком, та альбіносів, які пишаються своєю вродою, хлопця зростом 1 метр у 29 років, дівчат, що люблять одна одну, бабусю, яка працює моделлю, чоловіка, що став жінкою, підлітка, який уміє закидати ногу за голову, і чоловіка, що втік до коханого від батьків. The Village Україна публікує 10 історій цих людей з фотографіями від Сергія Сараханова.

Чи стикалися ви з дискримінацією?

«Було таке, що в тролейбусі двері зачиняли перед носом – це неприємно. Але те, що люди завжди на нас дивляться – хай дивляться. Я іншим дітям завжди розповідаю про Володю. Пояснюю, чому він не ходить, бо батьки їм цього не розказують».

Чого вас навчила ця ситуація?

«Тривалий час я була переконана, що маю з усім впоратись сама. Це моя дитина, моя доля, моя історія. З’являлися люди, які хотіли мені допомогти, а я від них закривалася. Володя навчив мене приймати допомогу».

«Перед операцією на серці, коли Вові було 4 місяці, до мене в лікарні підійшла жінка і сказала: «Ця дитина тобі світ покаже». Я подумала: куди я з ним поїду?! А потім зрозуміла, що не той світ. І він мені справді показав те, чого я без нього не помітила б».

Що ви у цій ситуації любите?

«У цій ситуації я найбільше люблю людей. Вони різні, і серед них дуже багато добрих. Коли постійно пересуваєшся містом, вчишся це помічати. В одному тролейбусі перед тобою зачинили двері, а в іншому – дали яблуко. Чи просто підійшли й сказали: «Хочу, щоб у вас все було добре». І стоїш собі, усміхаєшся. Просто так».

Чи стикалися ви з дискримінацією?

«Я вважаю себе молодою, але мені вже 68 років. Я дуже впевнена у собі, тож коли у 65 років шукала роботу, мене взяли і я працювала дуже успішно».

Що ви найбільше любите у собі?

«Я на пенсії, але в мене немає вільного часу. Я займаюся англійською, ходжу на східні танці, відвідую різні лекції, працюю в агентстві дорослих моделей. Я хочу не відставати від своїх онуків. Вони мною захоплюються, і це мене підтримує».

Чи стикалися ви з дискримінацією?

Юля: «Ми постійно стикаємося з дискримінацією: починаючи від дому, батьків і закінчуючи громадськими місцями. Спочатку ставлення батьків було різко негативним. Аж до того, що я переїжджала в інше місто. Мама була шокована, говорила: «Що я скажу родичам?».

«На співбесідах під час прийому на роботу мене часто запитують, чому я маю такий вигляд. На запитання «який ТАКИЙ?» відповідають: «Неформатний».

«У холодну пору, коли ходжу в куртці з капюшоном, я часто чую за спиною, що я – гей і мені хочуть вломити». Розумію, що в такій ситуації навіть не встигну розстібнути одяг і показати груди».

Що вам дала ця ситуація?

Аня: «З появою Юлі у мене з’явився новий стимул у житті. Захотілося завести сім’ю. Я стала дорослою, у мене є інтереси. Мені здається, без неї я б не знайшла себе й досі була дитиною, що живе з мамою, ходить на пари та скочується на соціальне дно».

Чи стикалися ви з дискримінацією?

«Нещодавно був захід для дітей з інвалідністю з висвітленням у ЗМІ – відкритий, публічний, інклюзивний, на високому рівні. Водночас тихо було сказано, щоб приводили тільки тих, хто зможе красиво заспівати молитву і робити щось сам руками. Щоб у кадрі мало кращий вигляд».

Що вам дала ця ситуація?

«Ти не можеш змінити ситуацію, але можеш змінити своє ставлення до неї. Це життя, воно не складається зі щоденних реабілітацій та уроків, у ньому набагато більше всього. Тому дуже важливо іноді зупинятися. Дитина з інвалідністю – це проблема, від якої нікуди не втечеш, але життя одне, потрібно встигнути його прожити в задоволення».

Що ви найбільше любите в Мирославі?

«Я люблю в Мирославі життєрадісність. Вона усміхнена й усе приймає з почуттям гумору. Вона сама навчилася сміятися зі своїх проблем. Якось ми заходили в повний трамвай, і нам перекрили шлях – ніхто не відходить, не поступається місцем, немає куди поставити візок. І тут Мирослава починає вигукувати: «Розійдіться, будь ласка, пропустіть інваліда». Люди здивовано дивляться на неї, а вона каже: «Що, ніколи такого не бачили?». Вона не робить зі свого діагнозу особисту трагедію. Якщо так подивитися – у нашої дівчинки все добре».

Що завдяки цій ситуації любите в собі?

«Я ніколи не здаюсь. День відпочину й знову починаю бігти й усіх заводити».

Чи стикалися ви з дискримінацією?

«Я – трансгендерна жінка. У той момент, коли я почала перехід (гормональну терапію), але нових документів ще не було, постійно стикалася з труднощами. Мене зупиняли в аеропортах, і треба було доводити, що я це я, усім розповідати свою історію».

«Коли мене побили в нічному клубі, цю справу навіть не почали розслідувати. Поліція приїхала, побачила, посміялася з мене, і справу закрили».

«У поліклініці, коли у тебе прізвище, ім’я, по батькові чоловічі, а на вигляд ти жінка, лікарі часто голосно про це говорять – так, щоб уся черга чула».

«Коли лягаєш у лікарню, а твої документи ще не до кінця відновили й ти тимчасово виглядаєш протилежно своєму паспорту, тобі визначають палату за статтю в документах. Тобто я, хоч і виглядаю як жінка, потрапляю в чоловічу палату. Такі ситуації, як правило, викликають конфлікт. У них не уникнути трансфобних думок і насильства».

Що вам дала ця ситуація?

«Я знову чогось прагну. Перед тим як я стала жінкою на фултайм, у мене не було жодних цілей. Я відчувала, що доведеться прожити все життя, граючи соціальну роль чоловіка – у мене є дружина та донька. Я пливла за течією. Але останні три роки знову бачу світло в кінці тунелю».

Що ви найбільше любите у собі?

«У собі після початку переходу я люблю цілеспрямованість і наполегливість. Я щаслива, що доводжу все до кінця».

Чи стикалися ви з дискримінацією?

Настя: «Головна моя дискримінація – батьки. Вони, коли дізналися про Іру, дуже важко це сприйняли. Були спроби поговорити, але батьки не готові поки мене слухати та приймати. Сказали, що ми можемо спілкуватися, якщо я буду вдавати, ніби Іри не існує. Тому ось уже чотири роки ми не спілкуємося».

«Ми хочемо дітей, але в Україні ти не можеш усиновити або удочерити дитину без шлюбу, а щоб зробити штучне запліднення, потрібно довести, що ти фізично не можеш завагітніти».

«Для нас важливо узаконити стосунки навіть не для того, щоб зіграти весілля і мати такі права, як у всіх, це потрібно і в побутових ситуаціях. Згідно із законом, ми одна одній – ніхто. Якщо щось станеться, навіть не зможемо потрапити в реанімацію. Тому вкрай важливо, щоб в Україні можна було хоча б узаконити цивільне партнерство».

Що вам дала ця ситуація?

«Підтримку та спільні мрії. Ми мріємо, що колись у старості будемо разом чавити виноград на Сицилії, роз’їжджати на старому кабріолеті з косяком і возити в школу нашу всиновлену дитину».

Що ви любите у собі та одна в одній?

«Вміння просто і відкрито дивитись на життя, без упереджень і заморочок».

Чи стикалися ви з дискримінацією?

«Коли я закінчував університет, думав, що будуватиму кар’єру в банківській сфері. Але мене навіть не запрошували на співбесіди, поки я вказував у резюме діагноз. Коли припинив це робити, кликати стали охочіше, але іноді відмовляли ще з порога. А траплялося, що говорили зі мною, але було зрозуміло, що це формальність і мене вже викреслили зі списку претендентів на посаду. Зрештою я став SMM-ком, щоб працювати віддалено і нікому нічого не розповідати. Але досі іноді клієнти, з якими листувався, бачачи мене, дуже дивуються. Кажуть: «А по фейсбуку не скажеш, що у тебе ДЦП».

Що вам дала ця ситуація?

«Можливо, якби не діагноз, я б ні до чого не прагнув. Жив би так, як усі. Не так сильно намагався розвиватись. Зараз я впевнено йду до кожної цілі, не дозволяю собі здаватися – у мене другого шансу може не бути. Тепер, наприклад, хочу купити дочці собаку, а для цього потрібен будинок, а для будинку гроші. Але я вірю, що все вийде».

Що ви у собі любите?

«Я до себе критичний. Але дуже багато працюю, заробляю на сім’ю, яку сильно люблю, вмію розвеселити дружину та доньку, маю друзів, граю з ними у футбол та баскетбол».

Чи стикалися ви з дискримінацією?

«Я жив у Севастополі, не в найкультурнішому районі, і мене постійно намагалися побити або образити за панк-рокерство. Але мені пощастило, у мене підвішений язик, тож вдавалося всіх умовляти. Навіть тих, хто «відсидів». Вони, коли бачать мої татуювання, оцінюють їх і кажуть, що тут усе нормально. Хоча недавно в барі мене дуже агресивно питали, навіщо я зробив татуювання на обличчі, й казали, що у в’язниці зі мною обійдуться погано. Але я не планую потрапляти до в’язниці».

Що у цій ситуації тобі подобається?

«Моя мама, щоб зрозуміти, як це, зробила собі малесеньке татуювання і відтоді у неї єдина вимога до мене – набивати в салоні, а не десь у ненадійному місці».

Що у собі ти любиш?

«Я все робив свідомо. Перше татуювання на тілі зробив у 18 років, а на обличчі – коли визначився з кар’єрою і зрозумів, що це ніяк не впливатиме на моє майбутнє».

Чи стикалися ви з дискримінацією?

Яшар: «18 років тому я пішов з дому, тому що я гей. На Сході, там, звідки я родом, геїв вішають на законодавчому рівні. Прямо в дворі у їхніх батьків, щоб вони бачили цю ганьбу і жили з нею далі. У 8-9 років я бачив цю картинку і відтоді дуже боявся, що хтось із родичів дізнається, що мені подобаються хлопці. Тому, коли вони дізналися, я пішов з дому і більше ніколи з ними не бачився. Мені було 18 років».

Що вам дала ця ситуація?

Михайло: «Підтримку. Моя родина дуже полюбила Яшара, завжди стає на його бік. І їхня віра в нас як сім’ю і є, здається, таємницею таких довгих і міцних стосунків між нами».

Що ви любите у собі та один в одному?

«Ми гарні, справедливі, щасливі».

Чи стикалися ви з дискримінацією?

«Незвичне, невідоме завжди лякає людей. Тому з моменту заміжжя наших батьків сім’я піддавалася приниженням, моральним знущанням і дискримінації. Мама намагалася оберігати нас від грубості, вселяла в нас упевненість і віру у свою красу, неповторність, оригінальність. Завдяки її мудрості ми майже не ображалися на все, що звучало на нашу адресу. Нас називали мавпами, чорномазими або чорножопими і співали пісню «Ая-яй-я убили негра». Мама згадує, як ми наносили крем для рук на все тіло в надії, що шкіра стане білою».

Що вам дала ця ситуація?

«Дискримінація навчила нас захищатися, боротися за свої права й бути уважнішими до інших людей».

Що ви любите у собі та одна в одній?

«Багато хто дивується з нашої сестринської любові та міцної дружби. Ми справді цінуємо одна одну, бережемо та завжди підтримуємо».