The Village Україна продовжує серію матеріалів про людей з інших міст, які переїхали в Київ. Героями цього тексту стали кримчани. 20 січня 2014 року почалася анексія Кримського півострова – перекинуті з Росії і кримських баз Чорноморського флоту РФ війська без розпізнавальних знаків окуповували його.

Говоримо з кримчанами про мотиви переїзду, адаптацію в Києві та улюблені місця столиці.

Фото: Юлія Малиновська

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Сашко Македонський

власник магазину «Ковток. Лавка Пивної Культури», інтернет-магазину Ecoco

переїхав 2013 року із Севастополя

 Ми дуже довго сподівались, що все знову буде так, як раніше

Я із Севастополя і завжди любив рідне місто. Обожнюю природу – море та гори. У дитинстві я займався велоспортом, тож усе в Севастополі та навколо об’їздив. Ми з хлопцями лазили на мисі Фіолент через полігони на маленькі пляжі. Бувало й кулі над головою пролітали. Якось друзі пролізли через полігон і спустилися зі скелі на пляж, купалися весь день, а увечері назад не змогли повернутися, бо над полігоном усю ніч кулі літали. Лише зранку звідти пішли.

У Севастополі я працював барменом і незадовго до Майдану відкрив власний заклад. Влітку 2013 року я приїздив у Київ до друга і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Восени переїхав до столиці, плануючи тут трішки пожити, підготувати дівчину до переїзду в Крим і повернутися туди. Проте в Крим не переїхали.

Усвідомлення того, що повертатись уже немає куди, приходило поступово. Ми дуже довго сподівались, що все знову буде так, як раніше.

Під час так званого референдуму я був у Криму, спеціально їхав побачити це на власні очі. Ситуація там зовсім відрізнялася від тієї, що розповідали російські ЗМІ. Я навіть пішов у так звану годину пік для виборів на свою дільницю і переконався, що там немає людей. Зазвичай, коли відбувалися вибори президента об 11:00, сюди неможливо було пробитись. А під час «референдуму», поки я був на дільниці, туди не зайшла жодна людина.

Мій друг був військовим і на той момент захищав штаб Військово-морських сил України. Я до нього ходив і бачив, як відбувалась окупація – навколо штабу за 30 метрів стояли «зелені чоловічки» в повній амуніції з автоматами, а хлопці там сиділи майже без зброї. Я приніс нашим блок цигарок, перекинув через паркан. За це добу просидів у поліційному відділку.

Після переїзду в Київ мені пощастило влаштуватися в хороший заклад барменом. Бар у Севастополі довелося закрити, виникли проблеми з кримською владою.

Пізніше відкрив у Києві власний магазин пива, кілька тижнів тому ми з дружиною також запустили інтернет-магазин екотоварів. Понад два роки в нашому дворі працює сортувальна станція, колись вона починалась примітивно – ми хотіли зменшити об’єми сміття, а пізніше зрозуміли, що це серйозна екологічна проблема.

У Києві мені бракує моря. Севастополь із трьох сторін оточений морем – його можна побачити майже з будь-якої точки. Будь-який кримчанин вам одразу скаже, що місто, в якому немає моря – не дуже. Моя дружина називає мене котом, бо я не надто люблю купатись, але мені важливо, щоб було видно море.

Київ для мене занадто великий. Мені знадобилося багато часу, щоб тут адаптуватись. Люблю виїхати за місто до Дніпра, на природу, влітку на велосипеді проїхатись по Трухановому острову.

Востаннє був у Севастополі, коли їздив маму провідати, до бабусі на цвинтар ходив. Хочу, щоб мама сюди переїхала, вона теж любить Київ. Проте щось її зупиняє, адже вона все життя прожила в Севастополі.

Я розумію багатьох кримчан, які є патріотами України, але не їдуть з Криму. Їхня позиція така: «Якщо я звідси поїду, це означатиме, що я змирився з окупацією».

 У Києві мені бракує моря

Альона Перегінець

засновниця Miura.Pop, бренд-шеф-кондитерка, діджейка

переїхала у 2000 році із Севастополя

 У Севастополі всі люди розслаблені: ти вже радий, що існуєш

Я із Севастополя, приїхала до Києва у нульових, ще в дошкільному віці. Мій тато хотів, щоб у нас із братом була належна освіта. У Севастополі в брата було два варіанти: або він буде моряком, або займатиметься бізнесом.

У Криму ми мали приватний будинок, друзів, величезну родину. У Києві мешкали в гуртожитку – я, старший брат, батьки, кішка і хом’як. Якийсь час одягалися лише на секонд-хендах. Потім мій тато знайшов хорошу роботу, взяв кредит, і ми купили квартиру. Це все сталося за рік.

Ми ходили до школи в Києві, а у вихідні тато відвозив нас у Крим. По суті, Київ був для мене тоді лише школою.

В університеті я вчилася на режисера, але стала шеф-кондитером. У дитинстві, коли батьки кудись їхали, брат просив щось приготувати. Вже в дорослому віці я знайшла запис, де маленькою пишу, що хочу бути кондитеркою, готувати для людей і приносити їм радість.

Раніше в Крим їздила часто, а тепер лише раз на рік – у квітні. Я приїжджаю на день народження мами, 21 квітня, і ми ходимо по Воронцовському палацу та п’ємо вино. Цього дня туристів там узагалі немає. Колись я частіше їздила. Сумую, але мені вистачає тижня, аби зрозуміти, що я хочу додому, у Київ.

Я вдячна долі, що народилася в Севастополі. Маю характер мешканки півдня. Іноді я заспокоюю своїх друзів і кажу: «Тихіше, все буде добре, ми все встигнемо». У Криму більшість людей думає, що вони італійці. У Севастополі чимало виноградників, переважно містяни займаються вином. Коли ти пишеш, що їдеш, тобі надсилають фото вина, а коли приїжджаєш, пригощають ним.

 Крим дав мені свободу. Моє дитинство минуло в подорожах півостровом. Усе було дуже відкрито, і я такою людиною виросла – я відкрита і люблю це життя. У Києві зрозуміла, що тут треба реалізуватися та заробляти. Він – як тато, який каже: «Вчися, заробляй», а Крим – це мама, яка обійме і приголубить.

У Севастополі всі люди розслаблені: ти вже радий, що існуєш. Кримчани ставляться до життя простіше, ніби в людини 100 життів. Тут нічого не треба доводити іншим, ти успішний від того, що усміхаєшся. Мої кримські друзі сміються з мене, бо, коли я приїжджаю в Севастополь, завжди кудись біжу, ніби в мене три справи в різних кінцях міста. Складно зупинитися, Київ змушує весь час поспішати.

Часто гуляю Києвом наодинці, слухаю музику та відновлююся. Люблю Науково-природничий музей на «Театральній», який мовби завмер у минулому столітті. На третьому поверсі є відділ з птахами, там не ловить зв’язок. Коли мені треба попрацювати, я беру ноутбук і сідаю там. Якось я привела туди подругу, сіла до пінгвінів обличчям, а вона повернулась і каже: «Альоно, подивися, де ти сидиш протягом трьох років». Я повернулась і побачила стенд із написом «Крим» та намальованими чайками.

На Подолі люблю заклад «Канапка», сідаю тут із ноутом і роблю свої справи.

Біля Житнього ринку є чебуречна «Софра», яку відкрили кримські татари. Там продають дуже смачні чебуреки. Влітку на Житньому можна купити помідорчик, томатний сік і з чебуречком з’їсти.

 У Криму більшість людей думає, що вони італійці

Рустем Халілов

головний редактор видання QHA media

переїхав 2010 року із Сімферополя

 Коли переїхав, тема Криму в журналістиці була непопулярною, після анексії вона стала однією з головних

До переїзду я працював у Сімферополі редактором політичного шоу та кореспондентом, а жив у Перевальному за 20 кілометрів від міста, добирався на роботу тролейбусом.

У 2010 році мені запропонували роботу політичним оглядачем у Києві у виданні «Коментарі». На своїй посаді я мав стежити за політикою в регіонах України. Я дуже злякався, коли прийшов на ту роботу. Попередній журналіст називав купу прізвищ, розповідав історії, які траплялись, наприклад, у Буковині. Проте за півроку я вже знав імена всіх губернаторів, мерів та місцевих кримінальних авторитетів.

Коли тільки приїхав у Київ, подивився на вокзальний годинник і подумав: «Що буде далі?». За якийсь час відчув, що опинився серед своїх людей, хоча, крім колег, я нікого не знав. Тепер завжди, коли буваю на залізничному вокзалі, дивлюся на той годинник.

Через два місяці після переїзду я вперше поїхав до Сімферополя і побачив те, чого не бачив раніше. Наприклад, мене стало дратувати, що люди не притримують двері іншим. Так було завжди, просто я цього не помічав. У Києві зрозумів, що охоронці в супермаркетах і банках теж люди і вони бувають чемними.

Першу квартиру в столиці знайшов на Оболоні. За неї віддавав 40% зарплатні. Мені здається, що всі, хто переїздить до Києва, спершу мають жити на Оболоні. Вона така привітна до людей, тут стільки вільного місця і дуже зелено.

 Через два місяці після переїзду я вперше поїхав до Сімферополя і побачив те, чого не бачив раніше

За дев’ять років я працював у різних медіа. Тепер я головний редактор QHA media – це видання, яке розповідає про Крим. Коли переїхав, тема Криму в журналістиці була непопулярною, після анексії вона стала однією з головних.

У Києві люблю Поділ та Контрактову площу. Це пов’язано не тільки з їхньою красою, а й з тим, що тут з’явилися перші друзі. Я пішов на лінді-хоп, а заняття проходили на Контрактовій. Моя велика любов – Маріїнський парк. Зараз пишу художній роман, там усе починається саме в цьому парку.

Живу на Лісовій. Квартиру з дружиною купили там лише тому, що за свою ціну вона мала більшу площу, ніж інші. На цьому районі насправді затишно, багато вільного місця, таке враження, що ти живеш десь у передмісті. Коли в мене був велосипед, я багато їздив околицями.

У Криму я не був з 2015 року. Зараз їхати туди не дуже безпечно. Під час поїздки до Сімферополя у 2014-му я збагнув, що місто стало мені чужим. Це як втратити близьку людину. Сподіваюся, колись полюблю Сімферополь знову, але для цього має відбутись деокупація.

Анастасія Осипенко,

співачка гурту «НастяЗникає», редакторка

переїхала у 2010 році з Євпаторії

 Для мене Євпаторія сьогодні – це місце, де моя родина, а Київ –  місце, де всі мої близькі друзі, з якими я знайома вже дев’ятий рік

Я з Євпаторії. Закінчила школу в 16 років і поїхала вчитися до Києва, так тут і залишилась. Уже в старших класах я знала, що не хочу бути все життя в Криму. Там мені було некомфортно. Звісно, я мала друзів, але це був не той тип однодумців, яких я шукала, було тісно в плані робочих і творчих можливостей.

У Києві я вступила до університету Шевченка, навчалась на теорії літератури, потім – на культурології. Тепер працюю редакторкою.

У школі, як і більшість дітей, я ходила в музичну школу, але не ставилася до цього серйозно, прогулювала заняття. Тільки на другому курсі, коли взяла в руки гітару, з’явилися якісь поштовхи. Уже п’ятий рік пишу пісні для власного гурту.

Для мене Євпаторія сьогодні – це місце, де моя родина, а Київ – місце, де всі мої близькі друзі, з якими я знайома вже дев’ятий рік. Місце, в якому я знаходила те, що мені подобалось, і реалізовувалася.

Звикнути до Києва було досить складно. Я ніколи так довго не жила у великому місті й була ошелешена його ритмом. До того ж це був початок самостійного життя без батьків.

В Євпаторії я майже ніколи не користувалась громадським транспортом, бо там усюди можна дійти пішки. У Києві втягуєшся в інший ритм. Мої перші пісні зроблені в атмосфері навали великого міста, неможливості виспатись і швидкого темпу.

Зміна клімату теж була важливою, бо я звикла, що до кінця осені можна ходити у футболці. І жалілася подругам, що доводиться одягати колготки під штани.

У Криму я завжди спілкувалась російською, в Києві перейшла на українську мову. Тепер у Криму я також спілкуюся українською, бо в мене україномовна родина. Це була важлива зміна для мене.

У місті завжди можна себе чимось зайняти: подій так багато, що не вистачає часу на все. Коли приїжджаю до Євпаторії, намагаюся нікуди не виходити з ідеологічних причин. З однокласниками та знайомими не спілкуюся. Нині перевага Євпаторії – це відпочинок у хорошому кліматі.

Усі роки, що я в Києві, живу в Голосіївському районі. Спочатку це був гуртожиток, мені район сподобався, і я залишилась тут після навчання. Поки я ще не була обтяжена офісною роботою, ходила досліджувати місто.

Для мене знакові місця – бульвар Тараса Шевченка і парк Шевченка, бо там я вчилася чотири роки, а також весь Поділ, де я вчилася два роки. Крім того, вулиця Мельникова – на ній ми жили, коли приїздили з батьками до Києва.

 Я ніколи так довго не жила у великому місті й була ошелешена його ритмом