Люди в містіЛюди, які любили надто сильно

Фото: Анна Бобирєва

Світлана Колодій, Донецьк-Київ

Проектна менеджерка, 31 рік

Він міг сказати: «З тобою немає про що говорити, але давай поговоримо», або знецінювати інші мої риси чи якості

Перший ідеал стосунків – батьки. Коли була малою, вважала, що в мене ідеальна сім’я, бо ніхто ні з ким не сварився. У моєї подруги, наприклад, тато пив і постійно вдома скандалив, от у них були погані взаємини. А в мене не кричать, не сваряться, отже, все гаразд. Мої перші стосунки були дуже схожі на стосунки батьків. Вони тривали три роки, це був період університету, 18-20 років. Усе було дуже рівно, ми добре ладнали, нічого не з’ясовували. Друзі та батьки думали, що ми одружимося.

Я не надто аналізувала свої почуття. Людина мені подобалася, «метелики в животі» точно були. Коли ми вперше поцілувалися, я подумала «прикольно», мені сподобалося. Минув час, і я зрозуміла, що більше нічого не відчуваю, усе наче спокійно, але нічого більшого немає. Здається, це були стосунки заради стосунків, певний соціальний атрибут, який обов’язково повинен бути в житті людини. Пам’ятаю, як сказала, що не кохаю його. Для мене це було просто. А він кохав, йому було погано, ми після цього ще якийсь час спілкувалися, вирішували, як йому з цих стосунків виходити.

Коли ми остаточно поставили крапку, мені захотілося авантюри, пристрасті, яскравих фарб, коли все швидко та різко. Зустрілися поглядами в кафе, відчули спалах, підійшли та познайомилися. У цих розвагах думалось, що коротка пристрасть може тривати все життя. Ми горимо, нам цікаво. Хіба сильна любов не може бути такою? Це певна залежність від образу людини чи стосунків, який може не мати нічого спільного з реальністю. Ба більше – людина, на яку спрямовані фантазії та залежність, може навіть не підозрювати, що відбувається. Тоді зустрічаєшся із шаблоном у своїй голові, а не з реальною людиною. Добре, коли ця модель поведінки доходить до розуму. Тоді з нею щось можна зробити.

Згодом я познайомилася з хлопцем у соцмережі «Вконтакте», це був період, коли там сиділи всі. Побачила його профайл, він мав образ «поганого» хлопця. Під час спілкування я зрозуміла, що він розумний. Закохалася в листування, у те, як він формулював думки, в його поведінку. Ми переписувалися кілька місяців про все на світі. Я думала, який він класний, дуже хотіла побачитися. На першу зустріч він не приїхав. Уже тоді треба було бігти.

Коли нарешті побачилися, я просто не змогла говорити. Таке вперше в житті трапилося. Лише сиділа та усміхалася. Наші стосунки розпочалися дуже швидко і тривали 8 років з різною інтенсивністю. Перші кілька місяців ходили в кіно, в кафе, просто гуляли, спали. Ми точно про це не говорили, але мені здавалося, що ми зустрічаємося. Потім я зрозуміла, що він зустрічається ще з якоюсь дівчиною. Він різко відповідав: «Це нічого не означає». Я йому вірила. Ситуації повторювалися. Він говорив: якщо мені щось не подобається, можемо все припинити. Але потім вночі писав повідомлення чи телефонував із проханням, аби я приїхала. І я приїздила. Якось він напився і сказав, що любить мене. Я не знаю, чи справді це було так, тому що не змогла зрозуміти його. Однак постійно жила з надією, що цей треш колись закінчиться і ми будемо щасливі разом.

Він міг сказати: «З тобою немає про що говорити, але давай поговоримо», або знецінювати інші мої риси чи якості. Мене це травмувало. Це формулювання, яке вводить у залежність. Він твердить, що я погана, але все одно буде зі мною, бо хто, як не він? І починає здаватися, що я нікому не потрібна, тож маю міцно за нього триматися. Тому що раз на півроку в стані сп’яніння він може випалити: «Я тебе кохаю».

Так тривало певний час, згодом він переїхав до Києва, я залишилась у Донецьку з думкою, що пора налагоджувати життя. Ми не спілкувалися, почалися інші стосунки, теж травматичні. Кожен мій крок новий хлопець намагався контролювати: стежив, читав повідомлення, з’ясовував, з ким ще я спілкуюся. І наприкінці я отримала детальну історію того, де, з ким і коли я розмовляла чи бачилася, що робила. Зрештою, ми знову стали спілкуватися з колишнім, спочатку як друзі, тоді він запропонував ще раз спробувати. Я їздила до нього в Київ, а він до мене в Донецьк. Але за місяць усе знову завершилося. Він сказав, що не може так.

Як я переживала ці моменти? Це була сансара, в якій я постійно наступала на одні й ті ж граблі. Або я когось ревнувала надто сильно і не могла без людини жити, або навпаки. Це були постійні гойдалки зі зривами і травмуванням себе. Щоб усвідомити проблему, знадобилося ще 5-7 років. У 2013-му я переїхала до Києва та пішла до психолога з формулюванням: «Не знаю, що хочу робити далі». За кілька сеансів ми заговорили про стосунки. Я не розуміла, чому мені постійно трапляються чоловіки, з якими все спочатку ніби ок, але врешті з’ясовується, що в них або вже є дівчата і вони їх зраджують, або є паралельні взаємини. Увагу на ці проблеми почала звертати вже під час роботи з психотерапевтом.

Для цього були певні передумови. Перше – те, що відбувалося в сім’ї, ідеальна родина, в якій немає емоцій. Немає злості, гніву, але ніжності також немає. Ще один фактор – це те, що тривалий час я ігнорувала свої почуття. З’являлася певна внутрішня напруга, яка вела до залежності. Щоразу, коли мене ігнорували, потреба в увазі посилювалася, прив’язуючи емоційно до іншої людини. Врешті, я зрозуміла, що усе це немає нічого спільного з любов’ю. Це слово можна трактувати як завгодно, у нього можна налити що завгодно, але в якийсь момент воно вже не буде тобі смакувати. Тоді я почала все знову, більш ретельно добираючи компоненти, аналізуючи, що відчуваю поряд з людиною, як ми взаємодіємо. Базові почуття – безпека, радість, взаємоповага. «Метелики» завжди є, але я намагаюся збагнути, які вони і чи немає в мене на них алергії, від котрої можу випадково померти.

Раніше було важливо, щоб хлопець приділяв мені увагу. Я хотіла бути найкращою для нього, жити його інтересами. Зустріла, наприклад, хлопця, який любить футбол: «О, клас, ходімо на всі матчі». Водночас про свої інтереси не розповідала, жила потребами іншої людини. Мене питали: «Що ти хочеш? Куди підемо ввечері? Що будемо робити у вихідні». А я відповідала: «Не знаю». Здавалося, що мої потреби та почуття не мають великого значення, що про них не варто говорити. І виходить, нічого мого у стосунках не було.

Коли ми почали працювати над проблемою з психотерапевтом, я спершу стала звертати увагу на те, як усе відбувається і що я при цьому роблю. У процесі з’ясувалося, наприклад, що за всі помилки у стосунках я звинувачувала себе. Дуже складно постійно жити з почуттям провини. Тоді спробувала фіксувати власну поведінку, знаходити мотиви дій. Чому, наприклад, я була готова поїхати кудись серед ночі замість того, щоб виспатися? Або чому не могла запитати прямо, чи були в хлопця, який мені подобається, якісь стосунки? Тому що відповідь на запитання могла бути гіршою за ту, що я очікувала, а це боляче.

Мені здається, що в стосунках є гормональний етап з «метеликами», але він минає, на ньому щось велике і справжнє не побудуєш. Тепер для мене це більше про ніжність і радість від того, що я з цією людиною проживаю якісь моменти. Якщо в дитинстві мені хотілося знайти «справжнього чоловіка», з яким ми одружимося, народимо дітей, житимемо разом, доки смерть не розлучить нас, то зараз я в це не вірю. Думаю, найщиріші та найкращі стосунки тоді, коли люди щоразу, на кожному життєвому етапі, обирають знову одне одного.

Свої теперішні стосунки я будую на відстані, ми рідко бачимося. Через певні обставини не плануємо довгостроково наше майбутнє, але встигли про це поговорити, нас обох такий варіант влаштовує. Якщо в когось щось зміниться – ми домовилися бути чесними і сказати про це. Але тут і зараз, коли він поруч, я почуваюся щасливою.

Моя історія починається з 12 років. Я був «дворовим» хлопцем, катався на гойдалках, гуляв зі старшими хлопцями та дівчатами. У них було багато проблем у стосунках. Я дивився на все це й думав, що буду іншим. Що проявлятиму увагу, ніжність, розуміння. Уявлення любові на той момент формувалося з книг, фільмів, якихось текстів. Було відчуття, що потрібно відповідати цим шаблонам. І якщо я роблю щось із переліку того, що є в цьому шаблоні, значить я люблю.

Першу закоханість відчув у 17 років, коли вперше поцілувався. Це сталося на День Незалежності під салюти. Наша любов віч-на-віч закінчилася за тиждень, після чого ми роз’їхалися у різні міста на навчання. Але продовжили спілкуватися. Я не міг думати про інших дівчат в інтимному чи сексуальному плані. Ці думки, звісно, були, але я їх відганяв. Ми багато зідзвонювалися. Вранці я писав: «Доброго ранку», а ввечері обов’язково бажав гарних снів. Якщо не отримував відповіді, це означало – щось не так. Я обов’язково мусив з’ясувати, що саме, та обговорити це з нею. Не знаю, що вона відчувала, але думаю, я був нав’язливим. Одного дня вона мене зрадила. Це був дуже емоційний момент для мене. Тоді ритуали в моєму житті відігравали важливу роль. Ми розійшлися на Новий рік, типу життя з чистого аркуша.

Наступні стосунки почалися через півроку, влітку. Я познайомився з нею на навчальному семінарі, вона була трохи старшою. Ми класно спілкувалися, нам було цікаво, легко. Сценарій повторився, я майже одразу був готовий повідомити, що люблю її. З нею відкрив для себе фестивальну культуру. Ми піклувалися одне про одного, я робив якісь дурниці на фестах, блював, а вона мене доглядала, і навпаки. У цих стосунках було дуже комфортно, поки вона мене не кинула, ще й по скайпу. Тому що ми були на відстані, тому що я був малий, тому що далі так тривати не могло. Коли це сталося, я випадково порвав собі зв’язки на нозі. Підв’язав це під те, що ми більше не разом. Емоціям було куди каналізуватися. Я ж страждаю не тільки емоційно. Це була фішка – після завершення стосунків зі мною мало трапитися щось фізичне. Коли ми розійшлися з першою дівчиною, мене побили на вулиці.

Я тоді зрозумів важливий момент. Якщо люди справді розходяться, то вони розходяться, а не турбують одне одного хвилюваннями та надіями, продовжуючи спілкуватись. Цей досвід прийшов завдяки мамі. Ми з нею тоді були дуже близькими, вона знала ситуацію, знала, що мені важко. І якось випадково почула розмову з цією дівчиною, я її вмовляв зустрітися на нейтральній території та про все поговорити. Бо як це так, мене по скайпу кинули, треба наживо все з’ясувати! Мама тоді сказала: якщо ви припиняєте спілкування – припиняйте.

Треті стосунки були рівно за рік. Усе знову було дуже символічно – період Дня Незалежності, музичний фестиваль. Ми знову швидко стали близькими і зустрічалися близько року. Це були класні стосунки, але знову на відстані. Вона з Ужгорода, я з Рівного. Ми разом подорожували, я їздив до неї, вона до мене. Я хотів довести собі, що взаємини на відстані можливі, що в певний момент ми з’їдемося і почнеться новий етап. Нам було добре разом і, якби не відстань, можливо, все б склалося інакше. Ми розійшлися більше через непорозуміння. Була якась невдоволеність спілкуванням, вона запропонувала: «Розходимось», а я сказав: «Давай». За тиждень вона передумала і почала дзвонити мені, я не відповідав. Їй було важче, ніж мені.

Після цього я вирішив: більше жодних стосунків. На горизонті була зміна університету, переїзд у Київ. Це був стресовий період з іспитами та навчанням. У серпні знову поїхав на фестиваль, а там… Укотре зустрів дівчину, в яку, як мені здавалася, закохався. Вирішив тоді, що спробую востаннє. Це були дуже інтенсивні та складні для мене 6 місяців. Вона з Києва. Я переїхав у Київ. З нею пов’язаний початок мого життя тут і зміни у сприйнятті стосунків.

Десь за місяць я знову відчув, що можу сказати «я тебе люблю». Але вагався. Минулого разу, коли ці слова лунали, нічого не вийшло. У кожних стосунках я відчував щось інакше, це не можна було описати одним набором ситуацій. На той момент я вже закінчив бакалаврат культурології, пройшов курси повязані з сексуальністю (Тіло в культурі) й теоретично знав, як по-різному усе це відбувається в різних культурах. Але все одно не дуже уявляв, що таке любов і чому я постійно у стосунках доводжу себе до краю.

Ця дівчина кинула мене загалом тричі, але перші два рази ми продовжили спілкуватися. Переступали проблеми зі словами: «Спробуймо якось інакше». Але інакше не виходило. Вже згодом я помітив, що постійно граю в наших стосунках роль «наставника», ніби я краще знаю, як правильно, що добре і таке інше.

Я боявся тоді бути самотнім, не уявляв себе поза цими стосунками. Крім того, це ж мав бути мій останній шанс побудувати їх, тому я так просто не здавався. Організував подорож в Острог, ми гарно провели час. Це трохи допомогло. Ми стали близькими у багатьох моментах, вона розповіла дещо важливе про своє життя, це перетворилося у ще один «якір» у голові, бо я хотів їй допомогти вирішити проблеми. Думав, що все більш-менш заспокоїлося.

Після Нового року дівчина повідомила, що не може зі мною займатися сексом, не відчуває мого тіла. Я розумію, що можна не приймати думки, дії, але я не обирав це тіло. Після її слів перестав собі подобатися. Дивився в дзеркало і думав, як з таким взагалі можна зустрічатися? І почав недбало ставитися до себе, міг не чистити зуби й таке інше.

У лютому дівчина кинула мене втретє. Вона з кимось познайомилася, але я не давав їй спокою, надзвонював. Вона мені сказала: «Ти дуже класна людина, але ми не можемо бути разом». Для мене ці слова були абсурдом. Якщо я класний, чому ми не можемо бути разом? Де логіка? Кілька разів я приходив до неї під будинок і чекав її повернення. Вона дуже дивувалася, напевно, навіть лякалася. Тоді я навіть не думав, що це може сприйматися як переслідування.

Коли врешті збагнув, що це все – пішов додому. Сам намагався впоратися із цим стресом. Назвав його компульсивним психозом, точковою, дуже емоційною «встряскою», яка тривала три дні. Я робив собі боляче, бився головою об стіну, дер руки, обличчя. Багато думав про минуле. Поступово відмовлявся від якихось думок. Писав рідним, друзям, але вони нічим допомогти мені не могли. На третій день була точка-максимум. Вдома мені від попередніх господарів залишився бар, у ньому знайшлася чвертка горілки, я її випив. Мені було дуже погано, я зачинився у ванній і ледь не покінчив життя самогубством. Пам’ятаю, як почав розглядати свої руки. Це єдине, що я бачив достатньо чітко. Я роздумував над цим, відчував, як поволі отямлююся. У момент, коли вже від всіх відмовляєшся, стає пофіг на іншу думку, залишається або твоя думка, або ти і від неї відмовишся. У мене з’явилася думка, що зі мною насправді все ок.

Почався довгий процес відновлення та переосмислення. Спочатку два тижні я не виходив з дому. Потім знову відбувалася соціалізація, нове спілкування, нові практики. З’явилися дівчата, перший секс із кимось, кого не люблю. Тоді це було дуже дивно, постійно проживав флешбеки, ніби я з нею.

Згодом зрозумів, що мені потрібні нові цінності. Я відмовився від рамок у взаєминах з людьми. Більше зацікавився тілесністю у культурі, побачив, що люди по-різному взаємодіяли впродовж нашого існування. Стало цікаво, чому так. Добре, якщо людина каже, що любить і може пояснити, що має на увазі. «Люблю» – просто форма, в яку можна помістити що завгодно. Воно робить можливим навіть насильство в сім’ї, тому що «б’є – значить любить». Для мене це перестало мати сенс.

Я почав вибудовувати нову ідею, я її називаю «ідеєю спілкування». Ми всі умовно перебуваємо в комунікативному процесі, просто не вміємо спілкуватися одне з одним так, щоб це не було по-насильницьки. Я почав цього вчитися. Збагнув, що можу відчувати ніжність, потяг до людини, близькість, довіру, але це ще не означає любов. Дозволив собі відчувати це до різних людей, без слів. Якщо раніше я був переконаний, що любов – це ексклюзивність почуттів, то тепер сприймаю це як інклюзивність.

Тепер я у відкритих стосунках. Мені дуже добре з людиною проводити час, але я визнаю, що мені приємно бути й з іншими, це не виключає сексуального зв’язку та емоційної близькості. Я собі це дозволяю, тому що я такий. Подібні стосунки вимагають постійної роботи над собою. Ми разом ходили до психотерапевта. Дівчині можна все те, що й мені. Просто вона не любить так багато спілкуватися, як я.

Ніна Гузій, Київ

Дизайнерка та монтажерка відео, 22 роки

Любов – це бути чесним, не мовчати про те, що хвилює, не бути егоїстом і працювати над тим, щоб людині не було погано

Мені було 18, я сліпо закохалася. Ми познайомилися у спільній компанії, каталися на дошках, на велосипедах. Він мені зовнішньо сподобався, ми почали зустрічатися. Це були важливі для мене стосунки, у нас був перший секс, ми багато часу проводили разом. Все життя я себе любила, а тут забула про це і віддала іншій людині весь час та увагу.

Наприклад, я жила на Лук’янівці, він на Деміївській. Мені не складно було приїхати, тому що я його любила. Але згодом почало здаватися, що приїжджаю надто часто, а він нічого такого не пропонує. Це була зима, він сказав, що холодно, тому не хоче нікуди виходити. Так тривало досить довго, ми сварилися через це, але тоді він переконував, що любить, і мене попускало. Могла навіть з друзями не бачитися, достатньо було бути з цією людиною. Він багато чого розповів та відкрив – фільми, книги. У 18 багато не потрібно.

Я не знала, як правильно поводитися в стосунках, тому просто робила те, що відчувала. З часом зрозуміла, що перестала себе любити. Бо коли любиш себе, то й поважаєш себе та не робиш нічого в мінус. Через півроку я вже не могла терпіти його ігнор, мене це все більше непокоїло. Випадково побачила переписку з іншими дівчатами, яких він кликав гуляти. Я навіть дозволила собі прочитати це, хоча вважаю таку поведінку жахливою. Це неприпустимо. Але тоді інакше не виходило. Хотіла зрозуміти, що відбувається. Я його діставала, він віддалявся. Ми постійно розходилися, я кинула його двічі, він мене довів до цього. Але згодом поверталася.

Усього ми зустрічалися півтора року. З них рік у постійних суперечках та скандалах. Нормальні люди мають обговорювати, що їм не подобається, та вирішувати ці проблеми. А ми їх не розв’язували, навіть не знали, що так можна. Я дуже часто плакала, тому що була малою. Хотілося, щоб він приділяв мені увагу, був ніжним. Одне слово, дуже простих речей хотілося. Наприкінці виявилося, що він спілкувався з моєю подругою. Через два дні після того, як хлопець мене кинув, вони вже були разом. І раптом стало зрозуміло, що це все, бо в нього є інша. Було дуже боляче.

Повага до себе повернулася десь за півроку. Через розмови з друзями почала аналізувати себе – про що я говорю, про що думаю, як одягаюся, що їм, як дозволяю іншим зі собою поводитися. Коли катаєшся на дошці – часто падаєш, одяг рветься, стає брудним. Я на все це не зважала. А тоді подумала чому? І почала змінювати поведінку.

Після цього мені не хотілося нових стосунків, але хотілося сексу, не більше. Я познайомилася з хлопцем, ми гуляли у паралельних тусовках. Коли вперше зустрілися, розмовляли чотири години, могли б і довше, якби не треба було розходитися. Було цікаво, ми тусили, отримували те, що хотіли, але ніяк це не називали. Згодом поїхали в подорож, дізнавалися більше одне про одного, якось так усе і зав’язалося.

Наші цінності у стосунках – домовлятися, знаходити компроміси. Не бути нудними, не бути чоловіком і дружиною, що постійно сваряться. Ми друзі насамперед. Любов – це бути чесним, не мовчати про те, що хвилює, не бути егоїстом і працювати над тим, щоб людині не було погано. Тому що від любові має бути добре. Якщо погано – це не любов.