Люди в місті«Факапи – це прекрасно»: чого людей навчили помилки в 2018

Мій головний факап у тому, що я занадто багато працював. Я б назвав це «парадоксом трудоголіків». Відпочинок – ось запорука продуктивної роботи. Мозок не завод, його треба вигулювати і знайомити з чимось новим. Більшість часу цього року я провів сидячи за ноутбуком і роздумуючи, чому мені так важко придумати щось нове, адже ще позавчора все так гарно придумувалося. Мабуть, тому, що вже три дні я бачу один і той самий монітор. Грошей на різні монітори в мене немає, тож треба взяти книжку, піти на виставу, навчитись грати на гітарі, коротше – планувати свій відпочинок. Тепер я розумію, що це навіть важче, ніж планувати роботу. Я дійшов до того, що годину вибираю, який серіал почати дивитись, адже це стане важливою частиною мого життя. Кожен вечір я буду проводити з ним.

Я чудово пам’ятаю, як хотів почати бігати зранку. Спочатку знайшов статтю «Бігати зранку: 5 плюсів для здоров’я». Ніби клас, корисно для серця, м’язи в тонусі. Але потім натрапив на текст «Бігати зранку: 7 мінусів для здоров’я». І там проблеми з колінами, стрес для організму… Коротше, я не бігаю, копірайтер вирішив мою долю.

Через постійну роботу та почуття обов’язку перед самим собою я перестав нормально відпочивати та розширювати світогляд. А це й гальмує роботу. Тепер намагаюся ставити собі цілі і в роботі, і у відпочинку, а ще менше аналізувати все це. Обдумувати свої кроки – це важливо, але, поки ти думаєш, як зробити один крок, хтось уже робить два. Наприклад, з цією думкою я вирішив записати у грудні спешл і викласти його в YouTube. Це унікальний спешл, тому що зазвичай коміки стають відомими і записують його, а я зробив навпаки – ще не став кимось, але вже виклав спешл.

Я це робив насамперед не заради мільйонів переглядів, а тому що треба підвищувати планку в роботі, прагнути до чогось нового. Як казав Сковорода, «бери вершину – матимеш середину». Тому пам’ятайте і про сміливість у роботі та відпочинку. Я, наприклад, дуже сміливо вставив у цю статтю рекламу свого стендапу.

У мене не було одного головного фейлу. Але була тисяча середньо-нормальних і невеликих фейлів. І, думаю, так буде й наступного року. І в році після. І після-після. Бо навіть ті провали, які можна назвати великими, я такими не вважаю.

Штука в тому, що я навіть пригадати якогось конкретного факапу не можу. Я втрачав гроші, ухвалював неправильні рішення в бізнесі, хворів, травмувався, вигорав і конфліктував з людьми. Але я цього всього не пам’ятаю. Бо, коли це відбувається, я прокручую в голові ситуацію, витягую з нею якийсь висновок і не витрачаю більше ні секунди. Навіщо взагалі витрачати час на факапи? Вони й так потягнули з нас досить часу лише тим, що сталися. Я забиваю на них і перемикаюся на важливі завдання.

Словом, не запам’ятовую факапи. Єдине, що я знаю напевне: факапи – це прекрасно. Вони потрібні, і я люблю їх так само, як шоколад з кіндер-сюрпризу. Бо, коли вони стаються – я росту. Якщо я не лажаю, значить нікуди не рухаюсь, лежу на дивані та плюю в стелю. Так, вони неприємні. Так, стресові. І в результаті іноді буває «налийте мені ще 100 віскі». Ну і що? Нічого хорошого в житті не приходить легко. Тому це окей. Хай усе фейлиться. Отже, я не завис на місці.

Узимку 2018-го я вирішила пожити два місяці у Нью-Йорку. Я не летіла туди працювати і навіть не мала в місті жодних важливих справ, моєю ціллю було добре провести час. Але так сталося, що за 29 років життя у мене не дійшли руки вивчити англійську мову. В школі не щастило з вчителями, в універі перші три роки опановувала іспанську, а англійську відкладала на завтра. «Завтра» так і не настало.

По прильоту в Нью-Йорк я одразу зрозуміла, що приїхати в одне з найбільших міст на планеті, не знаючи мови, якою воно говорить, – це феєричний провал. Щодня я безкінечно довго ходила Брукліном і Манхеттеном, заходила в бари, музеї, кав’ярні, магазини, і скрізь абсолютно різні люди намагалися зі мною познайомитися. Вони намагалися, а я тупо не могла підтримати розмову. Так, як тоді, я себе не ненавиділа ніколи. Але апогеєм стала ситуація, коли я з подругою-українкою пішла в один з джазових клубів у центрі Манхеттена. Ми слухали джаз, і раптом з нами почали знайомитися два веселі хлопці. Подруга підтримувала з ними розмову англійською, я ж усміхалася і кивала. В якийсь момент вони запитали, хто з нас чим займається, і подруга розповіла, що я працюю на телебаченні в Україні.

«Вау! – сказав один із цих чуваків. – То ми з тобою колеги, я працюю в HBO». І дістав з кишені перепустку працівника телеканалу. «До речі, якщо хочеш, приходь завтра до нас в офіс на екскурсію, я тобі все покажу». У мене в цей момент ледь серце не стало. В HBO сидять найкрутіші телевізійники всіх часів і народів, це ж вони зняли «Секс і місто» та «Гру престолів», це ж їх дивляться мільйони людей у всьому світі.

Розумієте, коли ти 12 років пропрацювала в українському телевізорі, можливість сходити глянути, як влаштована телекомпанія HBO – це реально джекпот. Далеко не кожному редакторові реаліті-шоу так щастить. І знаєте, що я зробила? Я не пішла.

Я не пішла, бо розуміла, що моєї англійської не вистачить, аби підтримати діалог з усіма тими класними людьми, яких я, очевидно, там зустріла б. Я знала, що згоратиму від сорому і почуватимусь акваріумною рибкою. Я не була готова так себе травмувати.

Можна безкінечно довго топтати вулиці Манхеттена і Брукліна, губитися серед тисяч людей на Таймс-сквер, але якщо ти не знаєш англійської, все одно почуватимешся в цьому великому місті найсамотнішою людиною на планеті.

Цього року я поставив роботу на перше місце, а потім сам не помітив, як потрапив до енергетичної пастки. Річ у тому, що навіть те, що дає нам енергію, потребує її. Наприклад: добре запланована відпустка дасть нам 45 одиниць енергії, але на її планування потрібно буде витратити 25 одиниць енергії. Вигідна інвестиція? Безперечно. Але, щоб усе вдалося, для початку треба ці 25 одиниць мати.

У певний момент я зрозумів, наскільки сильно розрядив внутрішню батарейку: вже не вистачало ресурсів, щоб організувати собі активність заради її поповнення. Ось такий парадокс. У моєму випадку найбільше постраждав спорт – те, що зазвичай заряджає мене енергією, допомагає перезавантажити мозок і бадьоро взятися до нових справ. Звісно, із цього замкненого кола є вихід, але він потребує уваги і навіть хитрощів: поступове накопичення внутрішнього ресурсу – справа не швидка.

Коли в телефонах ще були нікелеві акумулятори, в інтернеті радили спочатку розрядити їх повністю, а вже потім повністю зарядити. Наша психіка не нікелевий акумулятор, а навпаки: рівень психологічної енергії варто завжди тримати на позначці близько 80% заряду. Тоді ми можемо інвестувати велику кількість енергії й отримувати ще більше. Якщо у нас 10% внутрішнього заряду і постійно вискакують попередження – ми дуже обмежені у виборі й сильно ризикуємо.

Завжди тримати внутрішній заряд на 80% не питання ефективної роботи, а питання ефективного менеджменту власних ресурсів. Треба мати ресурси на те, щоб примножувати їх. І щотижня ходити до басейну.

Мій найбільший факап за рік полягає в тому, що я вбила купу нервів на переживання щодо простору, в якому живу. І мені цих нервів тепер дуже шкода.

Восени я з хлопцем та сестрою переїхали у квартиру в центрі міста. Саме тому, що це центр і я все ще не так заробляю, як Бейонсе, квартира була дешева і стара. Але не прикольно стара, не з усякими архаїчними давніми кріслами, картинами, високою стелею і легендами про київську інтелігенцію. Наше нове помешкання було затхле, з радянськими бездушно-квадратними меблями, шпалерами в квіточку, навіть на стелі, і стрьомною сантехнікою. Відомо, що на цій вулиці після смертельного пострілу в київській опері 1911 року помер Столипін. Я була впевнена, що помирав він на нашому килимі у вітальні, такий стрьомний був цей килим. І вітальня.

Мені здавалося, що квартира тисне на мене, заганяє в стан совдепівської безвиході. Настрій коливався від «поменше перебувати вдома» до «я тут усе перероблю» і хаотичного здирання шпалер під час пересування з ванної на кухню. Звісно, ми не збиралися жити в таких умовах і отримали дозвіл від господарки квартири робити все, що нам заманеться. Їй було все одно, і це стало зрозуміло на етапі, коли на запитання «Чи можна заїхати з котом?» вона відповіла: «Хоч з двома, вони цю квартиру ще більше не зіпсують». Тому ми почали маленькими кроками трансформувати наш дім.

Після роботи я приходила додому, завалювалася в старе крісло і починала себе жаліти, як героїня «Іронії долі» Надя Шевельова. Або просто з валиком у руках фарбувала стіни до ночі, сподіваючись, що вже завтра тут буде краще. Проблема й одночасно щастя полягає в тому, що квартира трикімнатна, із гігантським коридором. Відповідно її переробка триватиме довго.

Зазвичай ми бачимо наш дім як місце сили. Поки я не можу так сприймати свою оселю, тому шукаю в ній точки сили – маленькі місця, де мені добре і затишно. Спершу їх було мало: ванна, але не вся і тільки якщо набрати гарячої води, і взяти хорошу книжку. Один стілець на кухні, але той, що не хитається, і біля батареї. Крісло, але якщо на ньому мій плед і увімкнути улюблений серіал. Потроху, у міру того, як ми трансформуємо наш дім, точки зливаються й утворюють уже цілі плями сили.

Стілець на кухні злився зі столом, а до столу приєдналося велике підвіконня з вазонами. Поруч висить гірлянда і завжди є колонка, щоб підключити телефон і слухати музику. Ми помалу заповнюємо собою цей дім. Тому найголовніше, чого мене навчила ця діра на Гончара – це те, що в людини трохи більше сил, щоб трансформувати простір, ніж у простору, щоб трансформувати людину. Тут просто треба не нити, а робити.