The Village Україна продовжує серію матеріалів про людей з інших міст, які переїхали в Київ. Героями цього тексту є донеччани. Хтось із них переїхав за власним бажанням, хтось – через війну. Зустрічаємося на території фонду «Ізоляція», який переїхав у Київ після того, як їхнє приміщення в Донецьку захопили бойовики «ДНР».

Говоримо про мотиви переїзду, улюблені місця та яким був Донецьк «тоді» – до 2014 року – і який він тепер.

Фото: Олександр Кузьмічов

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – лонгріди без новин.

Діма Сергєєв

Креативний директор «Ізоляції», переїхав у 2014 році

 Я ніколи не хотів жити в Києві

Усе життя я займаюся дизайном. Вчився у Львові, працював в агентствах у Донецьку, створив свою дизайн-студію. Потім мені запропонували піти дизайнером в «Ізоляцію». І я не втримався – на той момент дуже зголоднів за артом, поки постійно робив рекламу. Хотілося створювати речі, які будуть не масовими, а цікавими й автентичними.

У Донецьку «Ізоляція» мала свою територію – завод. Там у нас була повна свобода робити будь-які проекти, які спадуть на думку. Ми мали лабораторію з інструментами, і це був єдиний простір, де можна було щось винаходити. Тому «Ізоляція» і притягувала людей, які не хотіли стояти на місці. Навколо неї формувалася спільнота. Однак нашу платформу в Донецьку важко сприймали, не розуміли. Більшість уявляла мистецтво як картину, яку можна повісити в рамці. І загалом артом цікавилося не так багато людей. Більше уваги приділяли футболу – «Донбас Арена» завжди була переповнена.

За рік до травня 2014 року я запланував на цей місяць поїздку в Ізраїль із сім’єю. За тиждень до подорожі у мене захворіла дитина і потрапила в лікарню. Невдовзі її виписали, але мені потрібно було забрати довідку й купути потрібні медикаменти у дорогу в день вильоту. Лікарня розміщувалася недалеко від аеропорту. Через кілька годин після того, як я це зробив, там почалася бійня, з’явилися барикади, аеропорт почали захоплювати.

Мені зателефонували з аеропорту і сказали, що вильоту не буде, вони запропонували повернути гроші. Ще був варіант вилетіти з іншого міста – Львова або Харкова. Вже під час розмови я почав бронювати квитки на потяг до Харкова. Рейс був уночі, в місті творилося божевілля – тут і там перестрілки. Вдома ми поскидали все в сумки, забрали дитину і зібралися їхати. Але таксист сказав, що ми не доїдемо до вокзалу, бо там перестрілка. І раптом йому повідомили по рації, що відкрили мирний коридор на півгодини і можна проскочити.

Зазвичай на залізничному вокзалі безліч людей у будь-який час доби, а тоді було порожньо. Всередині станції люди затиснулися по кутках. Коли потяг прибув і вони побачили його через вікна – лише тоді почали вибігати до вагонів. Поїзд вирушив раніше, ніж мав, буквально рвонув. Тільки після того, як помітили табличку, що ми вже в Харківській області, ми почали все переварювати. Вийшли на пероні в Харкові, а тут світанок, тиша, навколо квіти, українські прапори.

На очі проступили сльози, що в Донецьку не так

«Ізоляцію» захопили 9 липня 2014 року. Перед тим нам зателефонували та сказали: «За 6 годин приїдуть озброєні люди і будуть вас захоплювати. У вас є час, щоб забрати найцінніше». За рік до цього у нас була «репетиція» захоплення, якраз коли відбувався американський техкемп. Зранку під «Ізоляцією» зібралися «козаки» та багато тітушок. Тоді ми вперше побачили прапори «ДНР».

У Донецьку в нас були «доброзичливці», зокрема Роман Лягін, який зараз став головою ЦВК «ДНР», а раніше займався чорним піаром у «Партії регіонів». Він був серед учасників на техкемпі. Коли американські представники покинули територію, він дав команду – і весь натовп із вулиці ломанувся до нас, знісши ворота. Вони були проти того, щоб американці чогось навчали, давали нам гранти. Поліція, яка була присутня і мала все контролювати, всіляко сприяла їм.

Під час захоплення «Ізоляції» у 2014 році ми звідти змогли вивезти лише те, що можна було легко завантажити в машину – частину колекції картин фонду та комп’ютери. На заводі залишилися великі інсталяції, багато з них були з металу – їх після захоплення порізали та здали. Вони не заморочувалися і швидко все перетворювали в гроші. Крім того, там залишився наш високоточний лазерний різак. Лазер працює через інтернет, тому можна дізнатися, де його використовують. Так ми з’ясували, що він у Криму.

Коли «Ізоляція» переїхала в Київ, мені відразу написали. На Подолі ми заново створили її в приміщенні, яке назвали IZONE. Тут разом з нами працюють люди, що займаються креативними проектами.

«Ізоляція» стала іншою: втратила дух, який був у Донецьку, але з’явився новий

У Києві в мене є друг, який запропонував допомогти при переїзді. Він мав вільну квартиру, і в ній ми із сім’єю мешкали перші два роки. Друг із нас не брав грошей. І взагалі люди нам усюди допомагали. У цей момент ми почали розуміти, хто справжні друзі. Я ніколи не хотів жити в Києві. Раніше тут часто бував, але мені не подобалося місто через метушню: немає правильної логістики, все хаотично. Однак тут дуже багато добрих і талановитих людей, які надихають і підтримують.

Юля Мавродій

Акаунт-менеджерка в Banda Agency, переїхала в 2010 році

 Життя в Донецьку було досить циклічне

Життя в Донецьку було досить циклічне, хоч це я зрозуміла вже після переїзду. Усі всіх знають, хто з ким дружить, де працює. Щодо молоді, то вона була згуртована. У мене була велика компанія, ми з друзями влаштовували вечірки, шили одяг, разом робили покази. І мали улюблені локації, куди постійно ходили. Це, наприклад, «Кінокав’ярня ім. Ханжонкова» – крутезне місце в підвальчику кінотеатру «Зірочка». Ми приходили сюди на вечірки чи просто тому, що хотіли поспілкуватися, пограти в ігри. Тут збиралися люди, які цікавилися музикою та нічним життям. Таких місць було небагато, але вони були.

Переїзд був пов’язаний зі стосунками – мій тодішній хлопець був з Києва. Я переїхала після того, як закінчила університет. Київ я полюбила відразу: великі відстані, вибір роботи, цікаві люди. Я швидко влилася в атмосферу активності. Спершу я часто приїжджала до друзів та батьків у Донецьк і розуміла, що Київ – це крок у щось більше, а Донецьк маленький, циклічний. Я рано чи пізно звідти все одно переїхала б.

Коли мої стосунки, через які я сюди переїхала, закінчилися, постав вибір: повернутися в Донецьк чи залишитися тут. Треба було переїжджати на іншу квартиру, бути більш самостійною. Попри те, що в мене було улюблене місто, де батьки та друзі, я обрала Київ.

Київ не стоїть на місці й постійно тобі щось пропонує

І питання лише в тому, наскільки ти готовий це брати. Дехто з моїх друзів теж переїхав у Київ – через війну, амбіції чи з інших причин. Хтось із них не приймав Київ чи Київ не приймав їх. Вони їхали в менші міста: Харків, Одесу, Дніпро, Львів. Для декого було трагедією, коли через війну справа усього життя, квартира, машина зникли. У Донецьку мали житло, бізнес, а в Києві треба було починати з нуля. Не всі тут залишилися.

Два роки тому я поїхала в Донецьк на весілля друга. Це було дуже стрьомно: ти приїжджаєш у рідне місто, а там уже майже немає нікого з твоїх знайомих, рідних. Ми з другом вирішили піти в наш улюблений бар, і в мене серце ледь не розірвалося. Там минула вся наша молодість, це було дуже символічно. Місця змінилися, у Донецьку діяли нові правила, так мало залишилося того, що колись було рідним.

З улюблених місць у Донецьку – бульвар Пушкіна, парк Шевченка, який реставрували. Великі сквери біля «Донбас Арени», парк «Вікторія», набережна на річці Кальміус. Ще я люблю старі мозаїки – у школі №5, де я вчилася спершу, вони є. Sun City – це місце в центрі, куди всі йдуть їсти піцу і прогулювати універ чи приїжджають після вечірок. Кафе «Мерлін», де теж організовували гулянки і перегляд фільмів. Легендарний клуб Chicago, де проводили дитячі вечірки з 17:00 до 22:00. Лаунж-ресторан Atlas, «Міленіум» на бульварі Пушкіна, кав’ярня «Кают-Компанія».

Якби я не переїхала, то теж почувалася б щасливою в Донецьку

Моє середовище там було дуже класне. Але коли ти хочеш більшого, то вже навіть не думаєш повертатися до меншого.

Саша Варениця

Засновник агенції «Много воды», переїхав у Київ 2013 року

 Донецьк для мене був містом, яке треба підкорювати

Я з маленького шахтарського містечка Торез Донецької області. Свого часу Донецьк для мене був містом, яке треба підкорювати. Закріпитися в ньому не було просто – на той момент в Україні це була найбільш густонаселена область. І жити в Донецьку було круто, я не почувався там як у провінції.

Дорогою на свій перший день навчання в університеті я побачив, що в магазин «Музичний світ» шукають продавця-консультанта. Вирішив піти на співбесіду, а не навчання. Так мене взяли на роботу. Там я всотував усю музику, запам’ятовував обкладинки тисяч дисків, хто їх записав, читав музичні журнали, які продавав. Пропрацював там більш як три роки, і мені здавалося, що я дізнався про всю музику, яка є у світі.

Потім почав діджеїти і привозити з другом у Донецьк електронних артистів, деякі з них були світового рівня у своїх жанрах. У місті був крутий концертний майданчик – Live music bar Liverpool. Цей клуб створили у вигляді субмарини (референс на пісню Yellow Submarine – ред.), на вході стояла статуя The Beatles, грала їхня музика. А барна стійка була найдовшою в Європі. Тепер це місце зовсім змінилося, його захопили.

У якийсь момент я захотів вийти за рамки, не лише тусуватися, організовувати вечірки і привозити артистів

Ми спробували зробити музичну конференцію, на неї прийшло 15-20 людей, коли на вечірки – 500-600. Я зрозумів, що треба їхати в Київ.

З переїздом у столицю я зрозумів, що це мене цікавить не як творчість чи бізнес, а як дружня тусовка. А Київ – це «роза вітрів». Тут велика кількість людей, і дружньої, тісної спільноти однодумців, які щовихідних зустрічаються в одному місці та слухають музику, побудувати неможливо. А в Донецьку в нас було ціле ком’юніті. Тому почав шукати себе в інших сферах музики. Ми з моїм партнером організували музичний сервіс для українських артистів. Займалися всім: вели музикантів, видавали їх, проводили форуми. Нещодавно я запустив свою піар-агенцію «Много Воды».

Востаннє я був у Донецьку в середині 2014 року, бачив усе, що там відбувалось. Після року життя в Києві я став перепрошитий новими уявленнями про те, якою має бути країна. На Донецьк я дивився по-іншому, не міг збагнути, як тут таке можливо. Ось – клуб, вечірка, а в ста метрах ОДА вже обтягнута колючим дротом. Люди там ще не розумiли, як швидко роздмухується полум’я. До останнього не надавали цьому важливого значення. Я бачив розкол у самому місті, це було помітно і всередині моєї компанії. І зрозумів, що в багатьох знайомих у голові якийсь «газманов», хоча танцювали вони під діп-хаус.

Іноді туга і ностальгія бувають сильнішими за страх та огиду до того, що там відбувається

Просто хочеться побачити квартиру, де виріс, улюблені місця. У пам’яті я зберіг для себе той Донецьк, яким він був. І не втрачаю надії, що це все колись закінчиться. Не знаю, коли саме, але вірю, що закінчиться.

З улюблених місць – кінотеатр «Зірочка», це щось типу київського кінотеатру «Жовтень». У підвалі під ним була «Кінокав’ярня імені Ханжонкова». Там збирались люди в очікуванні показу – це був такий оазис культурного життя. Ще добре в парку Щербакова біля води. Якби я зараз обирав одне місце, куди я хочу потрапити, то це площа Бакинських комісарів. Там нічого особливого немає, але воно для мене рідне.

Альона Тимошенко

Займається авторськими екшн-турами Dream Camp, переїхала в 2013 році

 У Донецьку немає історії, яка є в Києві

Донецьк доволі різний. Але було десь 500 людей, яких ти завжди бачив на всіх заходах. Це однодумці, які перебувають в одній темі, в одному руслі. Тепер не всі вони в Донецьку – хтось у Києві, Одесі, Львові. Там не було такого різноманіття концертів чи івентів, як у Києві, коли ти в неділю відкриваєш календар і думаєш, як одночасно потрапити на п’ять заходів. У Донецьку ти чекав і готувався до концерту, зустрічі чи лекції.

У мене було хобі – фотографія. Паралельно я працювала в компанії, яка займалася зовнішньою економічною діяльністю. Якось у Донецьк приїхав бізнес-інкубатор, який відбирав стартапи в ІТ-сфері. Я презентувала ідею мобільного додатку, й мене обрали для наступного етапу конкурсу. Після чергового відбору повідомили: «Ми обираємо твій проект. Ти залишаєшся в Києві й будеш проходити інкубаційну програму. Збирай свою команду, ви повинні працювати 24/7». Мені треба було відмовитися від будь-якої іншої діяльності. Я зробила свій вибір і переїхала в Київ. З початком Майдану почалися складнощі з інвестиціями. За півроку співпраці ми вирішили, що треба заробляти гроші іншими способами поза стартапом, і вся команда розвалилася. Але я рада, що все так сталося. Завдяки бізнес-інкубатору я збагнула, що можу розвиватися в новій сфері, реалізовувати свої ідеї.

У Києві люди більш відкриті, ніж у Донецьку. Починати щось нове тут дуже добре, навіть без якогось бекграунду. В Донецьку багато чого будується на «я знаю, хто твій батько/друг і саме тому тобі довіряю». А в Києві – «мені подобається твоя ідея, працюймо разом».

Спочатку я ставилася до Києва насторожено

Спочатку я ставилася до Києва насторожено. Велике місто, впоратися без навігатора складно. Кияни не дуже пунктуальні й не всі дотримують слова. У Донецьку такого не було. Якщо ти дав слово – ти його дотримаєш, зробиш усе, щоб людину не підвести.

У Донецьку немає історії, яка є в Києві. Я вже тут п’ять років, а досі почуваюся туристкою. Київ завжди викликає у мене захват. Щоразу, коли я знаходжу нову дорогу – це щось нове для мене. Порівняно з Донецьком, Київ – це місто-таємниця. Ти завжди потрапляєш у маленьку історію, що простягається на кілька сотень років. Наприклад, будинок Сікорського – геть закинутий, забиті вікна та двері. Я просто зайшла у цей двір, в арку, а вона вся обклеєна фотографіями Сікорського та його винаходів. Виявляється, що людина, яка створила перший вертоліт, мешкала і працювала тут. Цей взаємозв’язок з історією мене змушує відчувати все по-новому і дивуватися.

Я часто думаю про Донецьк. Я сумую за бабусею, якій майже 90 років, її неможливо перевезти в інше місто. Сумую за місцями сили, яких дуже багато. Я мрію пройтись і посидіти там. Але загалом моя прив’язаність – це люди, а не місто.

Мені не дуже хочеться повертатись у Донецьк. Він зовсім інший

Хочу залишити його образ у пам’яті таким, яким він був. Одне із місць, які я люблю – набережна. У Донецьку є річка під назвою Кальміус. Це єдине живе місце, хоч вона й перекрита плотами і, по суті, мертва. Незадовго до мого переїзду провели реконструкцію – тепер там довжелезна набережна, по якій ідеально бігати. Напевне, я хотіла б, як колись, пробігти нею ідеальне коло завдовжки 5 кілометрів. Ще є старий стадіон «Шахтар», який закрили, коли побудували «Донбас Арену». Він поряд із великим парком, тому там живе дуже багато птахів і навколо нього прикольно гуляти. Можна було потрапити і всередину на стадіон. Там ніколи немає людей. Такі місця мені дуже подобаються.

Станіслав Говорухін

Дизайнер в Uklon, переїхав у 2014 році

 Ніколи не думав, що опинюся в ситуації, коли почуватимусь дивно в мирному місті

Я народився у звичайній, як для Донецька, сім’ї: мама працювала в банку, а тато – з чорним металом на ДМЗ (металургійному заводі). Жив на районі під назвою Смолянка. Дитинство було теж стандартним: грав у футбол, лазив по промзоні чи на териконі.

Після школи вступив у Донецький національний технічний університет на кафедру програмної інженерії – дуже хотів стати розробником. Перед закінченням мого першого курсу в Донецьку почалися бойові дії. Батьки вирішили відіслати мене в Київ. Я хотів перевестися в інший навчальний заклад, та в моєму університеті сказали, що не можуть достроково закрити сесію. Я міг лише забрати документи, а це означало, що треба буде ще раз вступати. На той момент я не хотів залишатися в Донецьку, там ставало все гірше. В університеті тривало навчання, але ніби у відриві від загального контексту: «Так, у нас стріляють, але ми вчимося».

Доходило навіть до абсурду: сидячи на парі, можна було почути, як недалеко стріляють чи щось вибухає

Я думав, що в Києві зможу без проблем перевступити. Для цього треба було подати результати ЗНО та атестат. Але все виявилося не так просто. Була якась стаття, яку двояко трактували: з одного боку, я міг знову вступити на бюджет, бо я не отримав освітньо-кваліфікаційний рівень, а з іншого, я його «отримував» – а це вже зовсім інше поняття. Багато університетів, куди я подавався, казали, що перевступити на бюджет не вдасться. Я розгубився. Залишитися не на бюджеті через таку історію не хотілося. З друзями з Донецька зі схожими історіями ми створили групу у «Вконтакте», де описали проблематику. Наступного дня я побачив, що в групі 200 учасників: у людей з інших регіонів виникла ідентична проблема. Приблизно місяць ми ходили в Міністерство освіти зранку до вечора, як на фултайм-роботу, намагалися вибивати собі бюджет. Це було вперше, коли проявив свою громадянську позицію. Зрештою, залишилися виші, які нам відмовили, але були й такі, що нас взяли. Мене, наприклад, – у Державний університет телекомунікацій.

Я не переїхав сюди за внутрішнім бажанням. Якби бойові дії не почалися, найімовірніше, я не опинився б у Києві. Але треба було щось робити з навчанням, роботою, життям загалом. До початку цих подій батьки тільки-но побудували дім, для них це було складно – їхати і все кинути. Мені ж простіше – я не так прив’язуюся до речей і місця. Зараз батьки в Донецьку, але готуються до переїзду. Навіть для них немає сенсу там залишатися.

Cпочатку в Києві я почувався вільним. Було навіть трохи дивно, після того як перебував якийсь час у межах неповної свободи. Ніколи не думав, що опинюся в ситуації, коли почуватимусь дивно в мирному місті. До цього я жодного разу не був у Києві, лише проїздом. Перший місяць я ходив і розглядав усе як турист. Потім почав інтегруватися. Київ схожий на кілька інших міст, у яких я встиг побувати, що плавно інтегрують тебе в простір.

Є такі міста, в яких складно почуватися локалом, навіть коли довго в них живеш. А в Києві – просто.

А ще Київ, за моїми відчуттями, багато в чому подібний на Донецьк: забудовами, архітектурою. Місцями були флешбеки і дежавю. Те, що я переїхав сюди в такому віці, дало мені багато можливостей – кар’єрних, соціальних. Найцікавіше, що мої нові знайомі були або з Донецька, або з інших міст сходу України. Є, мабуть, якийсь ментальний зв’язок у людей з тих самих регіонів. Завжди знаходиш «своїх», і з ними тобі по-домашньому.

У Києві є відчуття того, що я хочу жити в цій країні. Коли я був у Донецьку, то мало куди виїжджав і перебував у напіввакуумному стані. Там не настільки відчувається належність до України через різні обставини. У Києві ти зразу відчуваєш, де перебуваєш. І це класно. Київ дав мені свободу думати й робити.

Якби я показував своїм друзям Донецьк, то перше, що зробив би – походив набережною річки Кальміус. Для мене це знакове місце, щоб подумати і поговорити.

Ще завів би на Смолянку, цей район розташований на окраїні, і спальник Текстильник – щоб подивитися на просту холодну естетику. У центрі пішов би до держадміністрації, прогулявся б до ТЦ «Білий лебідь», там багато цікавих точок. Ну й, звісно, показав би «Донбас Арену», ботанічний сад, парк Щербакова.