Люди в місті«У мене не залишалося особистого простору». Люди, які розійшлися через побут

Фото: Анна Бобирєва

Ми зустрічалися рік і сім місяців. Я була студенткою другого курсу, він – першого. Спочатку разом жили в гуртожитку НАУ, якби про це дізналися, нас могли виселити. Коли сусідів не було, ми обов’язково ночували поруч. Увесь час проводили разом – і в універі, і в гуртожитку. Спочатку це не втомлювало, ми спілкувалися з однокурсниками, одногрупниками.

Так тривало 5 місяців. Мій хлопець більше не хотів жити в гуртожитку, на той момент у мене вже була своя квартира. Я знала, що рано чи пізно закінчиться ремонт, тоді я в неї переїду. Андрій виявив ініціативу, я її підтримала – і ми вирішили знайти окреме помешкання.

До цього такого досвіду спільного життя в мене не було, я виховувалася у сім’ї, де дотримувалися дуже суворих правил. Для мого тата спільне життя з хлопцем було за межею розуміння. Він, напевно, досі не знає, що я жила з Андрієм. Мене відмовляли, казали, що не треба, 20 років, життя тільки починається. Але я на все махнула рукою.

Мені комфортно жити самій або, може, ми просто не підходили одне одному. Я приходила додому і хотіла тільки одного: лягти і лежати, мовчати, взагалі нікого не чіпати, просто читати книгу, подивитися самій якесь відео. Андрію хотілося постійного спілкування. Почалися скандали. Ми розходилися тисячу разів за півдня. Момент спільного житла зупиняв.

Питання роз’їхатися у мене постало місяці за два до розставання. Ми планували переїхати до моєї квартири вдвох, але я розуміла, що не хочу цього. На мій день народження розгорівся скандал на якусь таку тему, мене вибісило, що людина мені зіпсувала свято. Ми все-таки пішли святкувати, але я сказала, що це все, далі шляху немає. За три дні з’їхала на свою квартиру.

У нас був фінансовий конфлікт, що Андрію доведеться винаймати цю квартиру самому. Десь за день зателефонував господар і сказав, що потрібно з’їхати. Андрій мав ще й шукати нове житло. Ми зрозуміли, що нам краще дружити. Приблизно роки два ми просто щодня бачилися, спілкувалися як близькі друзі, як люди, які щось пройшли разом.

Завжди потрібно перевірити свої почуття. Перші ніж планувати велике майбутнє, я все одно б пожила з людиною щонайменше півроку. Зараз я тисячу разів подумаю, чи варто так поспішати.

Романтика для мене – це дати особистий простір людині. Вам може бути комфортно розійтися кому на кухню, кому в кімнату, подивитися якусь програму, потім разом обговорити, а тоді зі спокійною душею лягти спати. Тепер розумію, що інша людина така ж, як і я, у неї є свої бажання.

Почали зустрічатися посеред січня, а на початку лютого ми з’їхалися. Ходили по різних закладах, тусили, їздили в інші міста. Романтики у стосунках не було, все почалося по-дружньому. Завжди був дружній стьоб.

Ми не вирішували жити разом. Юля на той час мешкала в гуртожитку, вона студентка, я винаймав квартиру. Коли вона приїхала до мене в гості, сказав, що це наша квартира, будемо жити тут удвох. Обов’язки ми не розподіляли.

Ми разом працювали, багато часу проводили разом і вдома, і на роботі. Можна сказати, що шість днів із семи удвох. Напевно, через це і не залишилося романтики. Все вийшло самопливом.

Я думаю, що це було взаємно

Ми перестали почуватися близькими. Я перестав її відчувати своєю дівчиною, вона мене своїм хлопцем. Тому й вирішили розійтися, після розриву ми ще півтора місяця жили разом. Більш-менш старалися бути друзями.

Після розставання ми багато гуляємо, кудись їздимо, проводимо разом час, щодня списуємося, зідзвонюємося, домовляємося про зустрічі. Набагато більше веселимося, і набагато більше приємного зараз між нами як між друзями, ніж це було наприкінці стосунків.

Ми знайомі з 2015-го, зустрілися у прес-центрі угорського фестивалю Sziget. Він журналіст, теж фотограф. Він з Мінська, я з Києва. З того часу спілкувалися, кілька разів бачилися у Києві. Цього року знову поїхали разом на Sziget, і якось усе почалося. Зустрічались місяця півтора. На фестивалі все видається казковим, люди навколо закохані. Мені здавалося, що ми такі ж. Пили вино, слухали музику та святкували літо. Звісно, потім у Києві все зникло, і літо теж.

Я мешкала у прохідній кімнаті на Подолі, він приїхав жити до мене. Я саме шукала іншу квартиру, тому не дуже цим переймалася. Але, звісно, все затягнулося. Поки я шукала нове помешкання, ми прожили разом 20 днів.

Я вже була «на валізах», тому про розподіл обов’язків не думала.

З ранку і до пізнього вечора я була на роботі, а він працював удома або гуляв з моїми друзями. Ввечері зустрічалися в барі, потім слухали музику до ранку на кухні. Перший тиждень так було майже щодня.

Я себе вмовляла, що романтика залишилась, але ні. Це більше були спроби кожного з нас заперечити, що щось йде не так, як ми планували. Змінилося сприйняття самих себе. Якщо не знаєш, чого хочеш від себе – не знайдеш себе в іншій людині. У якийсь момент я просто не стрималась і сказала, що більше не можу. Але це сталося на вечірці, тому потім у нас було ще дві подібні розмови.