Люди в містіМосква на виїзді: 4 історії про переїзд у Київ

Фото: Олександр Кузьмічов

Я ріс у різних містах: певний час жили з батьками під Москвою, також пожили у Кишиневі й недовго у Санкт-Петербурзі. За цей час я встиг змінити одинадцять шкіл. Але як рідне місто сприймаю Москву: там я народився і жив до трьох років.

Я переїхав до Києва у 2010 році, коли писав звідси для сайту Lenta.ru про президентські вибори в Україні. В Україні я вже більш як сім років, за цей час встиг переїхати із Києва до Львова і повернутися назад.

Мене інколи називають «політичним біженцем», але це не зовсім так. Із Москви я поїхав здебільшого через гроші: рішення про переїзд було шкурним і меркантильним. Коли я працював у Москві, мав хорошу, але маленьку зарплату. Тобто за московськими мірками це була маленька зарплата, а за українськими – пристойна. Живучи тут із московською зарплатою, можна було дозволити собі значно більше, ніж у Москві. Наприклад, я одразу відчув, що можу більше подорожувати: на вихідні міг злітати у Гонконг чи Ізраїль.

На мій погляд, фундаментальна відмінність між Києвом і Москвою полягає у тому, що в Москві неможливо довго бути приїжджим.

Приїхав ти із захмарного аулу чи заполярного чума – все одно за певний час станеш москвичем. Є міста, які дозволяють своїм мешканцям залишатися собою. А є міста, які з усіх роблять «своїх». Це Москва і, як не дивно, Львів.

Своєю чергою, Київ дає можливість залишатися собою. Це і не добре, і не погано. Але якщо ти з Дніпра, то можеш жити тут як дніпрянин. Якщо ти зі Жмеринки – можеш жити як жмеринець. Москвичі ж у Києві продовжують відчувати себе москвичами. Зараз я живу в Києві, як щось середнє між москвичем і львів’янином: за чотири роки там я почав так думати, як львів’янин. Але киянином не став; у Львові я більше почуваюся своїм, ніж тут. Чорт його знає чому. Напевно, є якийсь дух міста.

Я етнічний українець, навіть за моїм прізвищем усе зрозуміло. Усі мої предки жили і померли тут. Тому Україна для мене не чужа. Я не можу сказати, що прямо рідна, але не чужа. Як я ставлюся до російської агресії на сході України та анексії Криму? Вважаю, що це великий злочин. Це дуже погано, м’яко кажучи. Хотілося б, щоб це закінчилося. Причому закінчилося справедливо: щоб Україна не постраждала, щоб їй відшкодували всі втрати – наскільки це можливо. Людські втрати вже не відновити, але хоча б усе інше.

Востаннє я був у Москві у 2014 році, перед Кримом: коли знищили стару Lenta.ru, я їздив звільнятися. Тепер повернутися туди не можу. Через цю війну і через Путіна я втратив цю можливість. Через те, що Росія почала цю війну, моє життя як людини, пов’язаної і з Україною, і з Росією, пішло шкереберть.

Закінчитися це все може тільки тоді, коли Путін припинить бути президентом Росії. Я надаю перевагу не загадувати наперед, важко прогнозувати, що відбудеться навіть за наступні півроку. Але в ідеальному світі, певно, я хотів би жити в Україні і мати змогу їздити до Росії.

Я москвич, народився в Москві і закінчив Московський державний університет. Був муніципальним депутатом у московському районі Печатники, двічі вигравав вибори у Муніципальні збори як опозиційний кандидат. Це така волонтерська посада: благоустрій дворів, упорядкування лавок тощо. Та у певний момент зрозумів, що це все марно. На превеликий жаль, таким чином змінити щось у Росії зараз неможливо. Боротися з вітряними млинами я втомився, а коли почали погрожувати не лише мені, а й рідним, подумав, що варто виїхати.

Це було легке рішення. Я сидів удома і вирішив, що треба їхати. Сів у машину – і поїхав. До того я приїжджав на Майдан підтримувати [революцію], був і після Майдану. Для мене у цій ситуації все очевидно: Росія відібрала в України шматок землі та розв’язала війну. На превеликий жаль, це сталося. Це величезна трагедія. Не знаю, скільки повинно минути років, щоб відносини між країнами нормалізувалися.

Я полюбив Київ, полюбив країну. Подумав, що це навіть круто: половину життя провів у Росії, іншу половину проведу в Україні. Друзі з Росії, які приїздять до мене у Київ, трохи в шоці. Люди можуть думати головою, але пропаганда все одно робить свою справу. Вони могли тут бути неодноразово, але все одно їхали сюди з певним застереженням. Але потім ніхто повертатися не хоче, кожен другий квитки змінює, щоб ще трохи залишитися. [Сміється].

Яка найбільша відмінність Києва від Москви? Це внутрішній і душевний спокій. У Москві ти втомлюєшся, щойно виходиш із дому. Максимум за день можеш зробити одну справу. У Києві ж із дому я виходжу з усмішкою: так, може бути багато справ, але в цьому місті ти завжди встигаєш жити. У Москві, своєю чергою, усе зводиться до заробляння грошей.

Я живу на Кловській. За ціною московської однокімнатної квартири в Києві можна знімати двокімнатну в центрі. Уже встиг досить добре вивчити місто: усе літо їздив на пляжний волейбол на Гідропарк, часто буваю на Арт-заводі Платформа на Лісовій. Я вважаю, що такого майданчика, як «Платформа» у Москві немає. Якщо не знаєш, що робити у вихідний – їдь туди. У Москві немає місця, де кожні вихідні відбувається щось цікаве. Зараз ще «Кураж Базар» переїхав на ВДНГ, тому тепер таких просторів у Києві одразу два.

Київ – більш зелене місто. До того ж тут немає божевільних двірників, які згрібають і спалюють усе листя – у Москві це велика проблема. Листя не затримується на траві, земля не отримує потрібної кількості добрив, і місто стає сірим і запиленим. Я їздив на своїй машині і в Москві, і в Києві – тут я її мию втричі рідше.

З погляду їжі Москву не порівняти з Києвом. Тут значно смачніше. У Києві більш свіжі продукти: у Москві через санкції всі змушені були перейти на так зване імпортозаміщування. Звичайно, завдяки цьому в країні з’явилися нормальні виробники м’яса, сиру тощо. Але ці продукти доступні тільки певним ресторанам і за дуже високими цінами. Такого різноманіття місць, де можна смачно поїсти і гарно провести час, у Москві і близько немає. Якщо приїздять друзі, обов’язково веду їх на сніданок у Milk Bar. Також дуже люблю бари «Алхімік» і Loggerhead. А ще я танцюю сальсу, тож періодично буваю на сальсотеках: улітку танцювали на «Арт-причалі» та Поштовій.

У Києві завжди на 2-3 градуси тепліше, ніж у Москві. Ще один плюс – поруч Одеса. Раніше їздив туди кожні три тижні. Обожнюю це місто, обожнюю одеситів. Також дуже сподобався Львів – дуже класне місто, з історією, гуляти по ньому одне задоволення. У мене великі плани щодо подорожей Україною: хочу з’їздити у Чернівці, Дніпро та Харків.

Чого мені бракує у Києві? Міська інфраструктура для пішоходів у Москві, звичайно, значно краща, ніж у Києві. Помітно, що у країні значно менше грошей. Та привести до ладу вулиці, заборонити хаотичне паркування на тротуарах, зробити місто більш привабливим для містян і туристів – це не так уже й дорого.

У Києві я працюю у маркетингу в галузі блокчейну. Мій роботодавець – міжнародна компанія з офісом у Гонконзі. Окрім того, у мене є ідея співпраці з футбольним клубом «Динамо», я хотів би допомогти клубу налагодити роботу з уболівальниками. У мене серце кров’ю обливається, коли приходжу на «Олімпійський» і бачу напівпорожні трибуни. Це великий клуб із величезною армією вболівальників, він заслуговує більшого. Хотів би використати досвід, який отримав у структурах кількох московських клубів. Також я понад десять років займався благодійністю, тож починаю встановлювати контакти у Києві і в цій сфері.

Ми з чоловіком жили у Москві, а потім йому запропонували по роботі на рік переїхати до Ізраїлю. Наш рік за кордоном збігся з Євромайданом – ми виїхали влітку 2013 року і повернулися у липні 2014 року. Коли ми їхали в Ізраїль, уже все було погано, але за цей рік стало ще гірше. Долар упав удвічі, на телебаченні почали вже не просто пропаганду випускати, а розпалювати ненависть. За рік за кордоном ми ніби ізолювалися. Але після повернення у Москві жити стало непросто. Понад те – мені як журналістці працювати на телебаченні.

Було зрозуміло, що це все надовго. До того ж ми з чоловіком усвідомлювали, що не хотіли, аби наша донька росла в такій країні. Оскільки у нас був рік досвіду життя в Ізраїлі, ми розуміли, що треба їхати до країни, у якій є можливість працювати російською мовою. Чоловіку запропонував роботу український телеканал, і він переїхав першим. За півроку ми переїхали до нього з дитиною.

Не скажу, що я одразу закохалася в Київ. Коли ми приїхали вперше, це був березень – холод, сльота, розбиті дороги. Але атмосфера міста підкорила одразу. Банально звучить, але ось це відчуття внутрішньої свободи, атмосфера внутрішньої легкості – це для мене було дуже цінно.

Мої улюблені місця у Києві – це майдан Незалежності і Хрещатик. Їх я насамперед відвідала в місті, тому що вони були мені цікаві через події 2013-14 років. Це ті локації, за якими я протягом року стежила по телевізору.

Я все одно люблю Москву, я прожила там тривалий час – і не можу сказати, що це були жахливі роки. Сприймаю Москву як рідне місто, хоча переїхала туди з Краснодара вже після закінчення школи. Там я здобула дві вищі освіти, це місто мене прийняло – і за це я йому вдячна.

А ще у Москві на кожному кроці в межах Садового кільця є книжкові магазини. Мені бракує цієї можливості у Києві – у будь-який момент зайти в книжковий та обрати нову книгу. Тут треба або їхати на «Петрівку», або замовляти в інтернеті.

У Москві є відчуття мегаполіса. У Москві ти постійно ловиш себе на думці, що ти – маленька комашка, яку несе потоком. Це божевільне місто, у якому на дорогу йде по чотири години на день. З одного боку, ти нічого не встигаєш зробити. З іншого, навіть у метро за день можна зустріти стількох людей, що голова обертом іде.

Москва є ідеальним містом для того, щоб провести бурхливу молодість, студентські часи. Але в Києві я ціную інше – це ідеальне місто для часу, коли в тебе з’являються діти, сім’я. Це не маленьке місто, але в ньому простіше контролювати своє життя.

У цьому конфлікті я повністю на боці України. На жаль, країна, громадянкою якої я є, у ньому виступає агресором. У мене постійний дозвіл на проживання в Україні. Можливо, у майбутньому я отримаю громадянство. Але Росія для мене рідна країна. Просто я не підтримую її політику.

Тому для мене Київ – не короткострокова перспектива. У цьому плані я відштовхуюся від роботи, і зараз мене все влаштовує. Важливе і це внутрішнє відчуття – чи зручно мені ходити по вулиці. До того ж тут подобається моїй доньці. Тож у Києві для мене є все.

Я сприймаю Москву як рідне місто, я москвич до самих кісток. Я люблю це місто і вважаю, що воно дуже круте. У Москві минуло моє дитинство, але з 14 років жив за кордоном – у Німеччині, Чехії. Тоді вступив до університету в Швейцарії, під час академвідпустки працював у Шанхаї і Чехії. Після навчання переїхав до Нью-Йорка – це було втілення головної мети всього свідомого життя.

Київ для мене схожий на Нью-Йорк у зачатковій формі. Це круте місце, я іншого такого більше не знаю. Київ дикий і дико крутий.

«А залишмо прямо посеред міста великий острів, з купою дерев, де можна від усього сховатися!» Труханів острів – це ж останніій відголос ніким не зайнятого простору. Це ж круто! Звичайно, у Москві такого немає.

У Києві все здається зрозумілим і доступним. Своєю чергою, у Москві історія інша. На перший погляд місто може здатися холодним і неприступним. У Москві все за парканчиками: тут клумбочка, тут парканчик. Але в Києві парканів немає взагалі: усюди можна зайти, дістатися до всіх. Ця доступність – основне для мене у Києві.

У Москви інші переваги. Москва більша за Київ – і за розміром, і за кількістю населення. Там утричі чи навіть учетверо більше людей, ніж у Києві – і це дуже відчувається. Адже саме кількість людей визначає ритм міста. Тож ритм у Москви просто дикий.

У мене кілька улюблених московських закладів. По-перше, є легендарне місце «Люди как люди». Це і бар, і кафе, і закусочна на кількох метрах площі на Китайгороді. Бармен, бариста і охоронець в одній особі там працює, скільки я себе пам’ятаю. Кожен, хто хоч раз був там, знає його за характерними вигуками «Сендвіч номер п’ять!» і «Коктейль номер три!». А ще там поруч «Пробка» – один із найкрутіших гей-клубів Москви. Це стильне і модне, але не вульгарне місце. Воно маленьке, у центрі міста, туди можна і на вечерю зайти.