Вадим Грановський – власник київської мережі кав’ярень Coffee in Action і чемпіон Великої Британії із приготування кави у джезві. У продовженні серії матеріалів до Дня незалежності Грановський розповідає The Village Україна, чому після понад десяти років у Великій Британії та двох років на Балі він повернувся і відкрив бізнес на батьківщині.

Фото: Вадим Грановський, Анна Бобирєва

Обкладинка: Кирил Утевський

Чому я переїхав до Лондона

Я виріс у Черкасах – звичайному провінційному місті, у якому нічого цікавого для себе не бачив. Навчався на факультеті економіки в місцевому університеті. На п’ятому курсі у нас було півроку на підготовку диплома і практику. Я розумів, що хотів би використати цей час із користю. Зрештою, це був переломний період: навчання закінчувалося, починалося доросле життя, дбати про себе треба було самому. Що в мене для цього було? Та нічого.

На той момент низка моїх знайомих уже працювала у Великій Британії. Тож з’явилася можливість переїзду – поєднати навчання на мовних курсах із роботою. Я звернувся до університету й отримав відповідну довідку: навчальний заклад відпускав мене на мовні курси, і для візового центру це було аргументом. Утім, як я з’ясував пізніше, це був аномальний випадок: більшості позивачів у візі тоді відмовляли.

У Лондоні в мене була мета – здобути освіту та заробити 5 тисяч доларів. Коли я приїхав, варіантів роботи було кілька. По-перше, будівництво – йти різноробом на будівельний майданчик. О пів на шосту прокинутися, о 06:30 бути на об’єкті, відпрацювати денну зміну – у такому графіку я пропрацював три тижні. Довів собі, що можу це робити, але заробляти все-таки хотілося інакше. До того ж, коли ти приходиш додому із розпухлими від роботи руками, уже не до навчання.

Після цього я певний час працював портьє у готелі. Більш зручно поєднувати роботу з навчанням стало на наступному місці роботи – в охоронній фірмі. Вона здебільшого працювала на масових заходах на кшталт концертів, вечірок чи виставок. Доводилося не тільки стояти на посту, а й комунікувати з людьми – підказувати, як пройти до зали, наприклад. Працювати було непросто – робота специфічна, ти постійно на ногах. Та це була можливість подорожувати: у компанії була низка замовлень по всіх англійських містах, у яких були виставкові центри.

 У Лондоні в мене була мета – здобути освіту та заробити 5 тисяч доларів.

Чому я залишився в Лондоні

Завдяки більш гнучкому графіку я склав іспити на володіння англійською і отримав можливість подовжити студентську візу. Паралельно з роботою в сфері охорони почав підпрацьовувати в нічних клубах. Умовно це можна назвати «менеджментом натовпу» – це щось на межі роботи охоронцем і психологом. Наприклад, працював у клубі Purple, розташованому на території стадіону футбольного клубу «Челсі» – ще до того, як команду придбав російський мільярдер Роман Абрамович.

Це придбання стало символом приходу російських грошей до Великої Британії, але насправді капітал із колишніх країн СРСР прийшов до Лондона раніше. Власне, до того, як я вирішив залишити роботу у сфері охорони, вже був цілий сегмент британських компаній, які намагалися залучити на англійський ринок гроші з Росії та Казахстану.

Я побачив вакансію для людей, які володіють англійською та російською. Треба сказати, що на той момент я вже краще володів англійською, ніж українською. Виявилося, що шукало кадри видавництво, яке займалося друкованим рекламним виданням. Його аудиторія – великі компанії з пострадянського простору, що розглядали можливість виходу на британський ринок. Я почав продавати рекламу: на певному етапі робота з російським і казахським ринком становила 80% моєї роботи.

Зрештою компанія пішла на серйозний крок – запропонувала оформити мені дозвіл на роботу. Це був ключ до натуралізації та повноцінного переїзду до Великої Британії. Право на проживання я отримав згодом – після чотирьох років роботи в країні.

Згодом я перейшов до тижневика, який видавали у структурі видавництва. Це був найбільший російськомовний журнал Великої Британії «Англия». Як для нішевого видання ми почали робити дивовижні речі. Тижневик, який починався як рекламна платформа для компанії грошових переказів, зрештою виріс у самостійне видання з накладом у 30 тисяч примірників та рекламодавцями на кшталт Vodafone чи British Airways.

Чому я переїхав на Балі

У Лондоні я зрозумів – якщо у людини є голова на плечах і вона здатна багато працювати, вона знайде себе в мегаполісі. Якщо ти надійний, відповідальний, пунктуальний і голодний до досягнень – рости будеш дуже швидко.

З іншого боку, Лондон – це уособлення найгіршого у сучасних мегаполісах. Дванадцять мільйонів людей, божевільно дороге життя і постійні зобов’язання. Ти ще не закінчив навчання, а вже став боржником. Адже, якщо хочеш здобути хорошу освіту, то до 20 років уже тягнеш за собою борг у кілька десятків тисяч фунтів. Щоб виплатити борг, ідеш на роботу. Потім починаєш виплачувати іпотеку. Не дай боже прострочити виплату за будинок. Три місяці прострочки – і будинок уже не твій. І так протягом 25 років. Тому люди все планують, усе прораховують. Як на мене, це вбиває творчість.

До того ж у 2010 році сталася цікава річ. Велика Британія переходила з однієї міграційної системи на іншу. Коли я продовжував дозвіл на роботу, отримав відмову. Виявилося, що офіцер Хоум-офісу допустив помилку при розгляді моєї заяви – і врешті свою провину він визнав у суді. Але процес оскарження рішення затягнувся на десять місяців – справа дійшла до міграційного трибуналу.

Після десяти років у Лондоні хочеться абсолютно протилежного – відсутності графіків, дедлайнів, керівників, підлеглих. Хочеться свободи. Понад те, у 2009 році у мене народилася донька. Це також етап, який змушує переоцінити багато чого. Словом, я завжди знав, що після 30 років я матиму перерву.

Балі – це острів, куди їдуть люди, які хочуть утекти від системи стосунків, побудованих на консюмеризмі та капіталізмі. Це справді інше життя. Можна сказати, що Балі за два роки мені дав не менше, ніж Лондон за десять.

Індонезія – це найбільша у світі мусульманська держава. Водночас Балі – це маленький острів, на якому домінантною релігією є індуїзм. Релігія настільки глибоко проникла у суспільство, що вона стала соціальним клеєм, який усіх об’єднує. У жителів Балі є система – три принципи щастя. В їх основі гармонія – з людьми, довкіллям і вищими силами. Певна річ, зараз, після приходу великого туризму і великих грошей, багато людей стали жадібними. Але загалом Балі століттями жив дуже збалансовано.

На відновлення сил я витратив небагато часу. У такі моменти розумієш, що розкіш – це вдумливо читати, їздити рисовими полями на мотоциклі, займатися серфінгом чи просто спілкуватися з людьми без поспіху. Але за кілька місяців мене вже тягнуло щось робити. Наприклад, саме на Балі я почав активно цікавитися кавою і професією баристи, а також відкрив свою першу кав’ярню.

«Одна справа поїхати у відпустку на Балі, а зовсім інша – жити там два роки. За тривалий час ти можеш повноцінно зануритися у культуру острова»

Чому я повернувся в Україну

У 2013 році я повернувся з Балі. Звичайно, у мене було сильне бажання провести певний час в Україні. Усе-таки моє коріння тут. Лондон – це мій дім, але це мій другий дім. Хотілося приїхати додому – до близьких людей і, наскільки пафосно це не звучало б, до рідної землі.

Водночас у Британії я почав професійно освоювати роботу баристи – у Лондонській школі кави (London School of Coffee) та особисто з чемпіоном Великої Британії з джезви. З’явилася ідея поїхати на чемпіонат світу в цій дисципліні як волонтер, але врешті я поїхав на турнір як учасник. Четверте місце на світовій першості я зараз сприймаю як початок певного професійного шляху.

Я продовжував періодично приїздити до України. А тоді відбувся Майдан. 1 грудня побили студентів. Я вирішив, що треба бути тут, і зняв квартиру на Малій Житомирській. Близько трьох-чотирьох місяців я жив безпосередньо поруч із Майданом. Пам’ятаю штурм 11 грудня, коли люди стікалися до Майдану з усіх боків. Ми стояли в облозі, ходили дивитися в очі спецпризначенцям, які нас оточували. Для людини з британським сприйняттям світу це було щось незрозуміле.

Оскільки я тривалий час прожив за кордоном, то відчував себе іноземцем. Але це омана, це ілюзія – навіть із паспортом іншої країни. Гадаю, Майдан став однією з причин, чому в мені прокинулося коріння. Відбувається певний струс – і доводиться обирати позицію. Усі, хто пройшов через це, не могли не змінитися.

Чому я запустив бізнес в Україні

На початку 2014 року я переміг у чемпіонаті Великої Британії з дисципліни джезва. Це досі дуже важливе визнання для мене; це те, що залишається в історії. До того ж, як це часто буває у бариста, перемога на чемпіонаті є гарною можливістю розпочати свій бізнес.

Мій проект мережі кав’ярень Coffee in Action розпочинався у той самий період. Ще в листопаді 2013 року ми взяли участь у фестивалі Ulichnaya Eda, після чого періодично долучалися протягом року. Згодом важливий досвід роботи з мобільними стендами отримали у Львові. Зокрема, чотири місяці працювали зі стендом у закладі «Кумпель», також організували у місті низку майстер-класів із джезви.

Думаю, що це було правильне рішення – розпочати повернення до України через Львів. Не хочу нарватися на штамп, але Львів усе-таки ближчий до Європи, ніж Київ. Тому певним чином для мене це спростило період адаптації.

Та врешті я зрозумів, що у Львові стало тісно. До того ж там мені бракувало зв’язку із водою. У Черкасах є прямий вихід до Дніпра, у Лондоні не тільки Темза, а й близько Брайтон і океан. Балі – це взагалі острів. У Львові ж води не було. Власне, перший Coffee in Action ми відкрили у лютому 2016 року на Нижньому Валу – поряд із Дніпром і Рибальським мостом.

Чому я працюю в Україні

Мені не зрозуміла приказка «де народився, там і згодився». Це абсолютна неправда. Але Україна – це країна, де зараз відбуваються найцікавіші речі. У Великій Британії, наприклад, цього зараз немає.

Україна – це чисте поле. На жаль, у країні дуже мало людей, які хоча б щось уміють робити добре. Тому є багато ніш, у які можна зайти й одразу стати лідером. 

Іншими словами, в Україні зараз є можливість створювати. Подивіться на людей, які робили гроші тут за останні роки. Звичайно, спочатку це були червоні директори, які скористалися хаосом після розпаду СРСР. Але останні кілька поколінь українських підприємців – це вже люди, які щось створили. І почалося це ще до Майдану. 2014-й можна порівняти з виверженням вулкана, але лава у ньому накопичувалася роками.

Є відчуття, що те, що я роблю, потрібно саме тут. Окрім того, це стимул для мене – бути частиною певних змін у країні. В Україні є цілий кластер людей, які хочуть працювати не так, як це було раніше, які вже зараз щодня роблять круті речі. Із цими людьми ми робимо чи плануємо спільні проекти, а за кимось тільки спостерігаємо – на кшталт Євгена Черняка, Василя Хмельницького, Андрія Федоріва.

Це круто – бачити, як те, що ти робиш, змінює життя багатьох людей. Наш приклад – це гарна ілюстрація для сотень інших людей. Мені вже надсилали бізнес-презентації, у яких Coffee in Action використовували як успішний кейс. Адже це той випадок, коли улюблена справа стала бізнесом, причому бізнес із соціальним аспектом. Я знаю точно, що ми змінили життя тисяч людей. Ці люди тепер нас по-хорошому проклинають, тому що після нас вони вже не можуть пити погану каву.

 Є відчуття, що те, що я роблю, потрібно саме тут