The Village Україна продовжує серію матеріалів про людей з інших міст, які переїхали в Київ. Героями цього тексту стали криворіжці. Говоримо з ними про мотиви переїзду, адаптацію до столиці та «свої» місця у Кривому Розі.

Фото: Анна Бобирєва

Ростислав Головко

стартапер, соліст гурту «Банка зранку», співорганізатор «Космос табір», переїхав у 2012 році

Люди могли не пам’ятати мого імені, але пам’ятали, що я з Кривого Рогу.

Кривий Ріг – місто довжиною 126 кілометрів. Якщо взяти людей з двох кінців міста – буде приблизно така ж відстань, як від Києва до Житомира. Воно ділиться на три ГЗК – гірничо-збагачувальні комбінати, навколо яких було побудоване. Людей туди заселили, аби вони працювали на заводі, і крім цього, там особливо нічого не було. Раз на місяць я виїжджав у центр, але майже нікого там не знав, мав лише кількох друзів. Моя мама готувала мене до того, що я вступатиму в Могилянку, хоч у дитинстві я не розумів нічого, тільки бився.

На могилянському «кораблику» на першому курсі я вперше почув, що найкрутіший не той, хто найкрутіше б’ється. Тому що все дитинство у мене було так:  хто сильніший фізично, хто може п’яний у клубі комусь набити морду – той і найкрутіший. Така була ієрархія в моєму районі. Лише так це працювало – все крутилося навколо твоєї фізичної сили. У Києві я зрозумів, що треба заново вчитися жити.

Я досить швидко адаптувався до Києва, за перші три дні я вже відчував себе місцевим. Скрізь кричав: «Кривбас!» (футбольний клуб з Кривого Рогу – ред). Коли я знайомився на першому курсі, то всім розповідав, що з Кривого Рогу. Потім це прив’язалося до мене: кожен, хто мене зустрічав, кричав: «О, Кривбас!» Люди могли не пам’ятати мого імені, але пам’ятали, що я з Кривого Рогу.

В університеті я майже не вчився, але багато спілкувався. Співав і грав на гітарі, влаштовував квартирники, накопичував друзів. Київ та Могилянка зокрема – це про нетворкінг. Було багато проблем з гуртожитком, бо ми постійно тягали людей. Один мій друг з Кривого Рогу, коли приїжджав у Київ, жив у мене в гуртожитку. Тому половину студентського життя я затягував його по канату на четвертий поверх.

Після університету я зрозумів, що ми не живемо для галочки. Тому не пішов на магістратуру і вирішив щось вигадувати, аби знайти способи виживання. Один з найцікавіших проектів, яким я займався – це Showaround, спеціальний додаток, який допомагає туристам зустрітися з кимось із місцевих. Зараз займаюся стартапом з нерухомості, музикою і пишу соціально-сатиричні тексти. Зараз ми зібрали гурт «Банка зранку». Також я активно виступаю за декриміналізацію і легалізацію марихуани на Подолі. Чому на Подолі? Бо тут усе починається.

Для мене Поділ – як дім, я завжди хотів тут жити. Є люди, які сприймають його як місце, де можна погуляти. Хтось каже, як можна жити на Подолі – він ж набридне. А я відповідаю: «А мама тобі не набридла?» Це рідний мені район. Я люблю тут прокидатися, йти пити каву. Ми живемо на Сагайдачного, і я часто в халаті ходжу в «Сільпо».

Відчуття, розуміння міста за роки життя тут у мене тільки з кожним роком розкривається. Мені здається, я ще досі до кінця не розумію його потенціал. Я жив у Америці, об’їздив автостопом всю Європу. Коли повернувся, то зрозумів, що Київ – це найкраще місто для розвитку. Хочу себе з ним ототожнити певною мірою і бачу своє майбутнє саме тут.

Якщо треба зупинитися – я їду в Кривий Ріг. Тут можна відпочити, провідати батьків. Але наступного дня вже починає кипіти голова, бо мені потрібна швидкість. А в цьому місті час зупинився.

 Для мене Поділ – як дім, я завжди хотів тут жити.

Каріна Пілюгіна

сценаристка, шеф-редакторка, волонтерка на «1+1» та Ukraїner, переїхала у 2012 році

У всіх є стереотип, що Кривий Ріг – це найдовше місто в світі та руді горобці.

У всіх є стереотип, що Кривий Ріг – це найдовше місто в світі та руді горобці. Я народилася там у 90-х, і тоді це було дуже криміногенне місто. Тоді була течія «бігунів» – це такі банди, які бігали район на район, билися, мало не вбивали один одного. Також через промислове середовище повітря у місті дуже забруднене. Але саме в таких суворих, агресивних умовах деякі люди більше цінують хороше, добре, світле. Саме це є запорукою феномену культурного життя Кривого Рогу.

Коли я там жила, було безліч гуртів – панк, нью-метал, хеві-метал, альтернатива, крутий театр «Баобаб», фотоквести. На цих тусовках усі всіх знали, у таких умовах потрібні були однодумці. Це був протест проти того, що життя це «шахта – дім – телевізор і пиво». Багато людей живе саме так: «упахуються» на заводах, додому приходять попуститися пивом. А це була когорта молоді, яка проти цього протестувала. Мені навіть здається, що Кривий Ріг просто потопає в зелені – наче і природа протестує, намагається врятувати ситуацію, яка є. І все це відбувається всупереч суворим умовам.

Спершу з Кривого Рогу я переїхала в Харків вчитися на журналістику. Потім після другого курсу я з’їздила в США за програмою обміну і, повернувшись, зрозуміла, що хочу більшого. Для мене Київ був тим містом можливостей, тому я вирішила переїхати. Я оформила індивідуальний план на навчанні й переїхала. Спочатку жила у своїх друзів на Героїв Дніпра. З речей у мене була одна червона валіза, я спала на підлозі в спальнику друга, а замість штори був прапор Тибету. З такої келії все для мене почалося.

У пошуках були різні факапи, а моя перша робота в Києві була редакторкою журналу «Юная леди». Робота поглинала весь мій час – і на цій роботі, і на всіх наступних. Я встигала бачитися тільки з найближчими людьми. У Києві висока сейсмічна активність: думок, ідей, подій, фінансів. Тут можна досягти максимуму в Україні у будь-якій професії. Тут усе пульсує й далі вже розходиться по всій країні. У мене є фото з Нью-Йорка біля редакції The New York Times – для мене це здавалося чимось нереальним, як і робота в українських медіа. Але в Києві – це стає можливим, якщо ти докладаєш достатньо сил і маєш бажання.

Київ постійно думає про завтра: плани, графіки, проекти. І в цій гонитві майже ніколи немає миті тепер, усвідомлення моменту. Якщо і є – то лише епізодично. І у цій гонитві люди губляться. Тут свій ритм треба підлаштовувати під ритм міста: час пік у транспорті, черги, натовпи людей. Пам’ятаю, я працювала на телеканалі СТБ. Це була шалена м’ясорубка, доходило до нервових зривів. Пам’ятаю, як не могла півроку вийти на каву зі знайомою, яка теж працювала там, просто на іншому поверсі. Ми були настільки замахані, що все, що хотілося після роботи – повечеряти і вимкнутися. Потім настав момент, коли я запитала себе: «А для чого це все?» Дуже важливо ставити собі це питання у такому ритмі.

У мене свій протест: я живу в квартирі на «Лісовій». У мене вікна виходять на ліс, і сонце встає прямо з-за лісу. Я намагаюся щоранку зустрічати світанок. Це дає мені сили нести цей спокій протягом дня, навіть у метро в час пік. Я намагаюся балансувати між тим, куди женеться Київ, і тим, що я хочу загалом від цього міста.

У Кривому Розі можна погуляти площею Визволення і біля поштамту. Але якщо ви вже наважилися приїхати в Кривий Ріг – я радила б пройтися з району Ювілейний проспектом, який йде через усе місто, до площі Визволення. Це не дуже мальовничо, але можна відчути атмосферу міста. Також варто прокататися на швидкісному трамваї. Заходиш, спускаєшся, наче в метро, а там виїжджає маленький вагончик трамвая з ріжками. Хто з друзів був у мене в гостях – всі дуже тішилися з нього.

 У мене свій протест: я живу в квартирі на «Лісовій».

Андрій Ковальов

вокаліст гурту Brunettes Shoot Blondes, переїхав у 2014 році

Індустріально-депресивна атмосфера присутня в повітрі. Але не варто цього соромитися.

У Кривого Рогу репутація якогось трохи дикого міста, у певному сенсі. Індустріально-депресивна атмосфера присутня в повітрі. Але не варто цього соромитися. Навіть якщо місто не є культурною столицею – його атмосфера може підживлювати тебе. Така суперечлива атмосфера підштовхує творчих людей займатися мистецтвом. Наприклад, є багато талановитих музикантів з Кривого Рогу. Свій перший гурт створив з однокласником у школі, а коли я вчився в музичному училищі – ми почали з барабанщиком Ромою збирати Brunettes Shoot Blondes. Ми починали гурт у Кривому Розі, а вже потім переїхали в Київ.

Я переїжджав сюди двічі. Вперше, коли закінчив Криворізьке музичне училище. У мене в Києві жив брат, і я грав тут концерти. Мене вже поглинула ця київська атмосфера, тому я думав, що це щось незвортне. У Києві я пішов вчитися в Інститут культури (КНУКіМ). Коли я переїхав, момент новизни був трохи змазаний, бо я вже бував тут доволі часто. Близько 90% людей з мого оточення в Кривому Розі теж із часом опинилися тут. Потім ми з Brunettes Shoot Blondes почали давати концерти в Європі, і я вирішив, що було б цікаво спробувати пожити в іншій країні, і на кілька років переїхав у Польщу. А 2014 року повернувся в Київ.

Київ – це місто, де все відбувається. Нова українська музика твориться переважно саме тут. Легко зустріти людей з цієї індустрії – і це великий плюс. Мені дуже важливий і зовнішній елемент: коли можна вийти і погуляти містом. Тексти пісень та інші ідеї в мене рідко з’являються вдома. Зазвичай, я йду на вулицю, думаю. Мені важливо дивитися, ловити енергію від людей. Це може бути район Золотих воріт, Поділ чи парк КПІ.

Коли ми тільки починали їздити на концерти в Європу – був більш помітний контраст із Києвом. Але це було перше оманливе враження, що ось – Європа, а тут якась периферія. Чим частіше я подорожую, тим більше розумію, що в Києві багато цікавих місць, ініціатив. В Європі багато людей уже на релаксі, тому київської енергії інколи не вистачає.

Тенденція до ініціатив, яка є зараз в усій країні, Кривий Ріг теж зачепила, тут відбуваються зміни. Серед місць, які на мене найбільше вплинули – молодіжний центр ШELTER+. Це була ініціатива кількох людей, які хотіли створити місце, де можна культурно заряджати, навчати підлітків. Центр розташований в одному зі «складних» районів міста, і воно є таким маяком для молоді щось пробувати: займатися музикою, подивитися фільми і взяти участь у дискусії. Наприклад, я мав змогу там репетирувати, записуватися в студії. Для більшості людей – це безкоштовна ініціатива, що особливо важливо, бо в місті не всі могли б собі таке дозволити. Це дуже корисне й світле місце.

Для мене найбільше енергії в місті біля музичного училища, де я навчався. Воно розміщується на одній з криворізьких річок. Звідти починалося місто: є легенда, що Кривий Ріг заснували саме на перетині річок. Там навіть є відповідний знак. Природа, річка, музика. Люди виходять на вулицю грати на різних інструментах, і там дуже добре.

 Київ – це місто, де все відбувається. Нова українська музика твориться переважно саме тут.

Маргарита Токарєва

піар-менеджерка Kyiv Music Film, переїхала у 2015 році

Мабуть, кожен каже так про своє місто, але я думаю, що Кривий Ріг – особливий.

Мені здається, якби мене попросили провести екскурсію Кривим Рогом – я  відмовилася б, адже не так добре його знаю. Я жила в центрі, і все – дитсадок, школа, музична школа – було поруч. Тільки наприкінці проживання в Кривому Розі я дізналася, що у нас є пляж і водоспад. Кривий Ріг дуже різний – бо всі його частини поступово приєднувалися. Райони – як окремі містечка. З одного кінця міста в інший можна їхати дві години.

Мабуть, кожен каже так про своє місто, але я думаю, що Кривий Ріг – особливий. Бо де ще можна побачити червоні калюжі та сніг, кар’єри у формі серця, які видно з космосу, підземний швидкісний трамвай.

Ще в шкільні роки я дуже часто їздила в Київ у гості, тут жили мої тітка з дядьком. Уже тоді я зрозуміла, що хочу сюди переїхати після школи, навіть не розглядала інших варіантів. Тому своє життя в Кривому Розі я називаю «режим очікування». Причому до 11 класу це був досить пасивний режим очікування. Потім я зрозуміла, що хочу вступати на журналістику й усвідомила, як багато мені треба зробити.

Мій свідомий розвиток розпочався в Києві. Мене наче поставили з паузи на play. У кінці першого курсу я пішла на роботу адміністратором у просторі «Часопис». Коли я зрозуміла, що мені під силу поєднувати роботу і навчання, почала багато волонтерити: на «Гогольfest», Mercedez Benz Fashion Week. На додачу до нового ритму життя, я часто змінювала місце проживання і тому новий режим і подобався, і дуже втомлював.

Коли я приїжджала в Київ у шкільні роки – гуляла по Хрещатику та торгових центрах. Зараз мене цікавить зовсім інший Київ. З новим оточенням і Київ здався мені новим. Не штучним, а справжнім. Зараз я зрозуміла, що Київ також буває різний, залежно від твоєї діяльності. Якщо ти працюєш у приміщенні – Київ один, якщо ти фрілансиш – то маєш змогу побачити місто зовсім іншим.

Кривий Ріг не є туристичним містом, але там багато особливостей: кар’єр та водоспад – хоч я сама там не була. А ще є 95 квартал – той, на честь якого власне і назвали телешоу. Майже всі учасники шоу – з Кривого Рогу. 95 квартал – це власне і є центр міста, там де є «Макдональдз» (обов’язковий атрибут). По суті, це кругова дорога, навколо якої стоять різні торгові центри, розваги, кафе. А ще в нас є Поштова площа – вона дечим схожа на київську Поштову площу. Це широка пішохідна вулиця з фонтаном, парком, станцією із човнами.

 Зараз я зрозуміла, що Київ також буває різний, залежно від твоєї діяльності.