The Village Україна спілкується з тими, хто використовує для пересування містом не авто чи громадський транспорт, а лонгборд, велосипед, самокат і гіроскутер.
Фото: Анна Бобирєва
Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – лонгріди без новин.
Світлана
арт-директорка
Пересувається містом на лонгборді
Щоб їздити – не треба ніяких скілів. Можна просто стати й поїхати.
Спочатку в мене був скейт. Я думала, що куплю й буду класно їздити по місту, кататися на рампі. Але якось з ним не склалося. Потім побувала вперше за кордоном: я рекламниця і нас тоді повезли на Каннський фестиваль реклами. Там я вперше побачила дівчат, які круто каталися на довгих скейтах. Я подумала: «Які неправильні в них скейти, але прикольно, вони катаються по Круазет». Тоді я зрозуміла, що хочу кататися на лонгборді.
За рік я купила свій перший лонгборд. Пізніше вирішила, що хочу навчитися денсу. Може, бачили вірусні відоси з корейськими дівчатами, де вони їдуть на дошках і танцюють? Ось це і є денс. Тому я купила собі для цього нову дошку – і з неї почалася моя любов. Я навіть їздила в одну зі столиць денсу – Париж, де катається бренд-амбасадор моєї дошки.
На ній зручно пересуватися містом, хоч і не так легко маневрувати, бо дошка довга. Та щоб їздити – не треба ніяких скілів. Можна просто стати й поїхати. У Києві за стадіоном є «лаба», де всі збираються і вчаться фрістайлу і денс-трюків. Для себе локацією ми обрали Маріїнський парк: там щовечора ненапряжно катаємося, коли людей небагато. На роботі мені подарували балансборд, щоб навіть там я не відволікалася від дошок. Узагалі, на лонгборді годину-дві я можу стояти не сходячи.
З 2015 року я всюди подорожую з дошкою. В одній з подорожей побувала на трьох континентах, але це було з моєю маленькою дошкою. Лонгборди важко транспортувати – за них треба платити як за спортивне спорядження. У подорожах ми навіть визначили, яка оптимальна вага, з якою ти можеш їздити і робити трюки. Весь багаж має становити три кілограми. Моя подруга навіть спорює ґудзики на спідницях. Треба обирати все легке – одяг, наплічник, взуття. У подорожах ми проїжджаємо по 30-40 кілометрів на день.
Перед тим як почала подорожувати, я казала, що Київ – місто для лонгбордів, але ні. У нас є кілька велодоріжок, по яких можна їздити й робити трюки. А так переважно треба їхати по тротуару, де часто заважають пішоходи. Спускатися проїжджою частиною – не дуже класно, бо поліція може ганяти, це заборонено. А чим далі в Європу – тим більше дозволено. Наприклад, у Парижі можна їхати в третій смузі й тебе будуть поважати автомобілісти. У Берліні та Амстердамі можна їздити по велодоріжках, але треба пропускати велосипедистів.
Загалом і в Києві можна наловчитися – і вже катаєш по цій плиточці, ямах. Звісно, крутіше без них, але це твій дім і ти тут їздиш. Я взагалі не розумію, як люди ходять. Коли випадає сніг, для мене це таке катування – ходити по кілька кілометрів пішки.
Я взагалі не розумію, як люди ходять.
Катя
HR-менеджерка
Пересувається містом на самокаті
Спочатку було дуже незвично, бо самокат постійно бив мене по ногах – і я ходила в синцях.
Я їжджу на самокаті близько місяця. До цього не пробувала кататися, але дуже довго хотіла й зрештою купила. Вибирала всього два дні, каталася в магазинах.
Це звичайний (не електро) самокат, без амортизаторів і з надувними шинами. Є поліуретанові – вони жорсткіші, тонші й рух на них швидший. У мене як на велосипеді – вони накачуються, ширші та м’якші. Тому по бруківці на них не так колише, можна і по піску і по ямках їздити. У нього міцна конструкція з авіаційного алюмінію. Не швидкий, але на самокаті зручно пересуватися: ямки можна проскакувати, на бордюр застрибувати. І ноги тренуєш, бо треба частіше відштовхуватися.
У мене є і велосипед, а самокат – це більше для фану. Я живу неподалік від роботи, але раніше постійно запізнювалася. І треба було щось придумати, аби встигати. А тепер мені з дому до роботи на самокаті – десь 5 хвилин. Усе поряд: курси, робота, дім. Із самокатом я почала пересуватися удвічі швидше. На метро майже не їжджу.
Моя найтриваліша поїздка на самокаті – з Подолу на Труханів острів – десь п’ять кілометрів. А ще я спускалася Андріївським узвозом на ньому. Якщо тримати ногу на гальмах – то не страшно. Під гірку складніше їздити – дуже болять коліна. Для цього вже треба електросамокат.
Спочатку було дуже незвично, бо самокат постійно бив мене по ногах – і я ходила в синцях. Адже коли ти вистрибуєш, то руль крутиться на 180 градусів. А так аварій не було, не падала за весь цей час. Маневрувати між людьми я люблю, але коли їх багато – можу виїжджати на проїжджу частину.
Тепер стала більше помічати людей, які теж на самокатах. Дуже часто бачу, як катаються пари. Нещодавно до мене в кафе підійшов чоловік, якому десь 30 років і почав розпитувати про самокат, бо хоче і собі придбати. Зараз планую навчитися кататися на мотоциклі.
Даша
музикантка, UX-дизайнерка
Пересувається містом на велосипеді
Автомобілісти за останні п’ять років звикли до велосипедистів, бо нас стало багато.
У 2011 році я купила перший велик, навчилася на ньому їздити, бо в дитинстві не вміла. Тоді все й почалося. Але перші два роки я мало їздила, це був МТВ і мені не дуже зайшло: я багато падала й більше мучилася, ніж отримувала задоволення. Потім купила перший шосер (шосейний велосипед – ред.), відтоді він став моїм основним засобом пересування влітку. Є ті, хто катається навіть узимку, але я не можу – занадто холодно. Я катаюся з березня по жовтень.
На велику я встигаю повеселитися між справами. Наприклад, у мене зазвичай після роботи репетиція, між ними година перерви. Я можу провести її в метро, а можу на велосипеді. Це допомагає розвантажити мозок після важкого дня. Коли щось посилено робиш – треба перемкнутися на інше. Поки крутиш педалі, дивишся на всі боки та слухаєш пташечок – якраз розвантажуєшся.
Колись я працювала в офісі – не такому хіпстерському, як тепер усі працюють, а в занудному опенспейсі. І наш фінансовий директор щоранку їздив на роботу на велосипеді з Борисполя. Мене це тоді так дивувало, бо чоловік років 40 приїжджав, приводив до ладу свій вигляд (хоч душу в офісі не було), одягав костюм, ставив шолом на стіл і працював. Нічого не зупиняє, якщо є бажання.
Спочатку в мене був страх їзди. Мабуть, люди, які катаються з дитинства, мають інші відчуття, а мені спершу було страшно їздити по дорогах. Зараз теж буває, але я вже розумію, як поводяться машини. Автомобілісти за останні п’ять років звикли до велосипедистів, бо нас стало багато.
Я почала швидше пересуватися містом. Але варто врахувати, що в мене майже все, крім репетицій, міститься в центрі. Наприклад, до свого останнього місця роботи я добиралася на велику за 20 хвилин, а на транспорті – 40.
Обов’язково беріть із собою шолом. Якщо впадеш – можеш отримати струс мозку або не отримати, якщо в шоломі. Також із важливого: ліхтарик і мигалки (габаритні ліхтарі під сідлом). Чим краще видно велосипедиста в сутінках – тим безпечніше.
Мені довелося привчити себе носити в сумці велокомплект. Буває так, що дорогою ти пробився чи зламався. Щоб не викликати таксі чи топати пішки – треба вміти самостійно замінити камеру, наприклад. Таке трапляється рідко, але важливо мати велокомплект при собі. Загалом у Києві багато веломайстерень. Якщо щось серйозне трапиться – можна нагуглити і добратися туди. Круто, що в Києві є Труханів як стартовий майданчик для того, щоб вчитися кататися. Дорога чудова, машин мало, купа велосипедистів. Якщо раптом щось піде не так – тобі завжди допоможуть.
Поки крутиш педалі, дивишся на всі боки та слухаєш пташечок – якраз розвантажуєшся.
Віталій
айтішник
Пересувається містом на гіроскутері
Гіроскутер – дуже простий девайс. На ньому легко навчитися кататися.
Я просто виграв гіроскутер в акції. Перша думка була продати, потім покатався, сподобалося – і бажання продавати зникло. Так гіроскутер став для мене міні-транспортним засобом, аби дістатися в магазин, на роботу.
У середньому я їжджу на роботу 12 кілометрів – це займає 50 хвилин. Головні проблеми – бордюри, підземні переходи. Від цього нікуди не дінешся, треба злазити, переносити. Не всюди на переходах є скошені бордюри, по яких можна з’їхати. Це трохи загальмовує рух. Але якщо порівнювати з маршруткою – то так пересуватися набагато приємніше.
Гіроскутер – дуже простий девайс. На ньому легко навчитися кататися. Він їде і по асфальту, і по траві. Здебільшого я їжджу по тротуару. Хоча в пізній час можу виїхати на проїжджу частину, де знаю, що на дорогах мало автомобілів. Інколи тротуари такі розбиті, що доводиться об’їжджати їх дворами, бо там краща дорога.
Я вчився кататися на гіроскутері в парку, а там частенько зустрінеш когось на моноколесі чи гіроборді. Тому я попробував кататися на всьому, але саме на гіроскутері мені найкомфортніше. Трошки краще – лише електросамокат, мабуть. Гіроскутер важить 12 кілограмів, тому це непогана розминка для рук.
На Подолі круто їздити, бо багато скошених бордюрів, але водночас і багато людей. На Теліги зробили ремонт і людей мало, але бордюри заважають. А взагалі я люблю кататися в парках, які біля дому – на Відрадному та в «Орлятку».
