Люди в місті9 українських жінок про права, які доводиться захищати

Хотілось би бачити більш ефективну роботу влади у всьому, що стосується насильства над жінками – кращу роботу поліції, zero tolerance самих жінок до домашнього насильства. Варто попрощатись з усіма цими печерними «б’є-любить», «жіноче щастя»,«збереження вогнища», стереотипи, які обмежують уявлення про можливості жінок. Піклування про інших, виховання дітей – це також форма творчості, але мало хто з жінок здатен лише на це. Хороша мама може бути прекрасною зварювальницею, баскетболісткою чи лікаркою. Хотілося б донести до суддів і прокурорів, що звинувачення жертви є неприпустимим і жодна спідниця будь-якої довжини не є запрошенням до насильства і вбивства. Хотілося б бачити просвітницьку роботу в  школах щодо справедливого розподілу хатньої роботи між партнерами у подружжі і сексуальне виховання – не лише що де міститься і як функціонує, а й про право недоторканності тіла дитини, її право на безпеку та відмову від небажаних дотиків і вчинків. Свобода творчості і професійної реалізації є головними для будь-кого, мені здається в Україні є всі передумови для більшого представництва жінок у професіях, які раніше були лише чоловічими.

Стать не має перешкоджати хорошим творчим ідеям і навичкам. Мені рідко доводиться стикатись із проявами сексизму. Але нещодавно був кумедний випадок – я зараз працюю керівницею розважального напрямку на «Суспільному». Напередодні зимової Олімпіади якийсь блогер ділився своїм занепокоєнням щодо можливого провалу висвітлення Олімпіади на «UA:Першому», звинувачуючи про всяк випадок мене, «подивимось, що там Кольцова покаже». Коли зимова Олімпіада пройшла, виявилося, що висвітлення моєю командою було хорошим, тоді він уже хвалив мого керівника-чоловіка. Проект зимової Олімпіади на 50% робили жінки-редакторки, режисерки, журналістки. Про них не було ні слова. Тож право на визнання внеску жінок в успіх справи далеко не всюди реалізоване. Знаю багато бізнесменів, за успіхом яких – багато зусиль їхніх непомітних жінок-колег, які насправді роблять левову частку роботи, але залишаються в тіні.

Головна свобода – це свобода бути такою, як хочеться сьогодні і вважаєш правильним. Тому що одна справа Instagram та Facebook, ідеальні фото та щасливі долі жінок з мільйонами підписників збивають з пантелику тих, хто бачить своє щастя в заляпаній їжею дитини футболці, у зацікавленості в книжках або геології.

Мені доводиться захищати свої права на дорозі. Я вважаю, що дуже гарно кермую, та іноді стикаюся з хамством з боку чоловіків, що виїжджають на жовте світло на перехрестя під час заторів. І варто зробити зауваження чи посигналити, аби він здав назад, як чоловік може гучно вилаятися, помахати руками. А якось один чоловік навіть вийшов з машини, щоб налякати мене. І йому це вдалося, хоча я не зробила нічого провокативного (а хоча б і зробила). Я маю обстоювати своє право на те, щоб не боятися чоловіків, які звикли до того, що жінки бояться їхньої фізичної сили й уступають їм у суперечках саме через страх фізичної розправи.

Якщо йдеться про Україну, то це свобода від стереотипної системи координат, де жінці відведена хай і не остання, але й далеко не перша роль. Це свобода від того, щоб відчувати до себе зверхнє або поблажливе ставлення. Адже свідоме або несвідоме приниження, ігнорування, зневагу відчувають на собі практично всі жінки – від відмови у підвищенні до недоречних компліментів.

На жаль, іноді, хоч і парадоксально, але це й свобода від самих себе – від сумнівів у собі та заниженої самооцінки. Меншовартість є небезпечним наслідком нерівності, і важливо розірвати це коло.

Мені доводиться постійно робити більше, ніж чоловіки, аби доводити, власне, своє право на рівність. Жінкам не пробачають того, що пробачають чоловікам. До жінок більше уваги, більше вимогливості. Окрім цього, багато чоловіків, особливо в політиці, не вважають відверте хамство чи сексизм порушенням чиїхось прав. Боротьбу з такими я назвала би боротьбою за право на free-хам середовище.

Я щаслива, що живу в часи, коли можу бути вільною, бо свобода для мене надважлива. Попри це, в Україні все ще доводиться захищати свої права та відстоювати гендерну рівність. Жінкам досі нав’язують шаблони, в яких вони повинні жити і поводитись. Скажімо, вважається, що до 30 років треба бути заміжньою з дітьми. Жінки ж повинні робити все, що їм захочеться, а не так, як цього хоче соціум. Культура змінюється в бік рівноправ’я. Але сподіваюся, що держава і бізнес будують створювати рівні умови для жінок і чоловіків. Буду рада появі в Україні декретам для чоловіків.

Жінка в Україні продовжує жити в умовах подвійного навантаження – так, ти можеш здобути освіту, побудувати професійне життя – іноді навіть так, як того хочеться саме тобі, але суспільство за замовчуванням очікуватиме від тебе ще й виконання «традиційної ролі», і не просто виконання, а «на відмінно».

Працюєш по 15 годин на добу? Ну, молодець, а борщ чоловікові зварила? 7 відряджень на місяць? А чому підлога не мита? Здобула 3 вищих освіти і відкрила компанію? А діток чого ж нема? Втомилася? Хворієш? Час народжувати.

Жінкам в Україні доведеться ще добряче поборотися за рівне із чоловіками право бути тим, ким ти хотіла би бути – не виправдовуючись, не відчуваючи провини і відповідальності за комфорт оточення.

Зараз жінкам найважливіше боротися за тверезе, незамутнене розуміння того, що відбувається навколо. Бо найбільшою перешкодою на шляху до рівних прав є відсутність солідарності серед самих жінок. Цілі покоління виховані так, що їм здається недоречним бачити жінку на керівній посаді, бо в неї ПМС, і що якщо вони не потерпають від домашнього насильства, то, значить, ніхто не потерпає, а якщо все ж таки трошки є, то це вони самі провокують. Особливо складно в сучасному світі поєднується таке усвідомлення проблеми з умінням брати на себе відповідальність за свій майновий стан і статус, своє здоров’я, кар’єру і ситуації, в які жінка потрапляє. Бо позиція прикраси та розради, берегині, натхненниці і як-за-кам’яною-стіною, позиція підлеглої з ПМС, позиція пригнобленої – звільняє від персональної відповідальності, а відповідальність – це складно. От за це поєднання – усвідомлення проблеми і власної відповідальності за її вирішення, а не пасивне очікування дій, розумінь і змін від «сильної статі», від якої усе залежить, – і потрібно боротися.

Головна свобода – свобода бути собою. Ще багато, що не зроблено в сфері захисту прав жінок та рівних можливостей: чимало посад досі закриті для жінок, оплата праці все ще є різною, у рекламі та ЗМІ нерідко відбувається об’єктивація жінок, часто на межі сексизму та мізогінії.

Мене, наприклад, останнім часом вразило те, що неможливо зняти самій хату – всі по сто разів перепитують, звідки у дівчини гроші на орендоване житло або «де мужик».

Ще часто доводиться чути шеймінг щодо зовнішнього вигляду. І це особливо «забавно», коли радять взимку носити прозорі чорні колготки, бо «це сексі» і «ти же дєвочка». І топ: «Чого ти ту дульку на голові носиш? Розпусти своє шикарне волосся!» Ага, щас) Уже розпустила.

Головне – це свобода обирати, ким і якою тобі бути: матір’ю, вченою, фахівчинею, чайлд-фрі, підприємицею чи домогосподаркою. Без нав’язування соціальних штампів, які вважаються правильними ролями. Без того, аби чути нісенітниці на кшталт «ти же женщіна!» або «жінка має бути жінкою, а чоловік – чоловіком» (що це, до речі, значить?). Або «будь охайніша, ти ж дівчинка!», як вчора сказала моїй дванадцятилітній доньці вчителька малювання.