Люди в містіЯ живу на візку

Фото: Юлія Наконечна

Про самостійність

У мене підвищена ламкість кісток, тому ніхто не думав, що я зможу сама їздити на візку. Та й не було такого візка, на якому я могла б спробувати. На вулиці мене возили на візку «Мальвіна», а вдома переносили на руках. Коли у мене з’явився візок для дорослих, я попросила тата вивезти мене у двір саму, бо хотілося подихати свіжим повітрям. Тоді вирішила спробувати кудись проїхатись. У дворі були 2 невеликі лежачі поліцейські. Я думала, якщо переїду їх і не перекинуся – а це був найбільший страх – то поїду далі. Переїхала. З тих пір мене вдома бачать рідко.

Згодом мені запропонували піти на танці на візках, і я займалася цим 2 роки.

Потім зрозуміла, що можу вступити в університет. Я навчалася в університеті «Україна», адже це один з небагатьох доступних навчальних закладів. Закінчила спеціальність соціальна робота і навіть була старостою при тому, що єдина з групи була на візку.

Коли замовила собі активний візок, виготовлений за моїми параметрами, на якому легше пересуватися і долати перешкоди, я відчула себе людиною, а не інвалідом.

Про метро

Я почала активно користуватися громадським транспортом самостійно лише цього року. Раніше боялася. Є багато проблем з транспортом, але якщо ми не будемо користуватися і пояснювати, як має бути, то нічого не будуть змінювати.

Я живу недалеко від станції метро Лісова і двічі на тиждень їжджу на заняття з англійської на Лівобережну. В переході до Лісової є підйомник, який іноді не працює. Раніше по дорозі до нього треба було подолати ще 2 сходинки, на яких можна було вбитися. Але спільними громадськими зусиллями ми випросили пандус. Хоч він і не зовсім відповідає нормам, але дістатися до підйомника тепер можна. Біля нього є кнопка, якою я викликаю чергового і прошу надати супровід. За правилами мене мають супроводжувати три людини. Якщо немає трьох працівників метрополітену, доводиться ловити перехожих. На станції черговий садить мене у вагон і запитує, до якої станції прямую. Там мене зустрічають біля вагону і супроводжують до вулиці.

Трапляється так, що кнопка погано працює, або чергові на станції не передають, щоб мене зустріли.

В метро спускатися і підійматися найзручніше на ліфті, як наприклад, на станції Виставковий центр. На підйомниках теж добре, але вони частіше ламаються і розраховані не на кожен візок. 150-кілограмовий електровізок з пасажиром вагою понад 100 кг вони не піднімуть.

Одного разу на Лісовій я застрягла на підйомнику на півгодини, а витягували мене чотири чоловіки. Ескалатори я дуже не люблю, бо на них є ризик, що візок покотиться. Довіряю везти мене на ескалаторі лише тим працівникам метро, які знають, як це робити, а з випадковими перехожими страшно. Якщо обирати, спускатися в метро ескалатором чи їхати двома автобусами, я оберу другий варіант.

Про наземний транспорт

Я часто їжджу на низькопідлогових автобусах і тролейбусах. Зараз їх багато. Коли автобус наближається, я махаю водію, щоб під’їхав ближче до зупинки. Потім підходжу до нього і прошу відкрити пандус. Деякі водії роблять це одразу самі, але таких дуже мало, 3-4 водія на 7-8 маршрутах, якими я найчастіше їжджу.

Чомусь деякі водії вважають, що вийти і відкрити пандус – це дуже складно і на це немає часу. На мої звернення Київпастранс відповідав, що все працює, а водії проінструктовані. Але не все працює. Навіть нещодавно у тролейбусі трапився приварений пандус.

На перехресті бульвару Лесі Українки і вулиці Івана Кудрі є зупинка, біля якої бордюр опущений, але на момент мого перебування там на ньому стояла бетонна плита, яка перекривала прохід до зупинки. Далі я не змогла сісти на автобус, бо він зупинявся на другій смузі через припарковані на зупинці автомобілі. Тоді мені довелося йти ще метрів 800 до наступної зупинки.

Бувало таке, що за мною приїжджало таксі, а водій розгублено питав, де мій супроводжуючий. На це я відповідаю, що у нього є власне життя, а я можу і сама кудись виїхати.

Я вважаю, що особисте життя моїх рідних не повинне закінчуватися на мені.

Про житло

Я думаю, що пристосування міста має починатися з пристосування дому. А в нас велика проблема в тому, що змінюють щось в громадських місцях, а житло залишається недоступним.

У моїй квартирі неможливо пересуватися на стандартному візку. Мій візок зроблений індивідуально для мене, він вузький, але все одно не пролазить в туалет і ванну.

Щоб зайти до під’їзду, доводиться долати 6 сходинок. Через них я роками борюся з районною і міською владою, навіть вже писала омбудсмену. Мені відповідають, що в під’їзді нічого зробити неможливо, бо там дуже мало місця для пандусу чи підйомника.

У 30 статті закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” йдеться про те, що житло має бути пристосованим відповідно до індивідуальної програми реабілітації. Якщо неможливо обладнати житло відповідно до рекомендацій МСЕК (Медико-соціальна експертна комісія), значить мені повинні були б зробити заміну житла. Але хто це має зробити, не написано. Мені відповідають, що я маю вирішити це питання самостійно.

Коли я тільки почала їздити на курси з англійської мови на виході з Лісової перестав працювати підйомник. Один відремонтували, а інший чомусь не вдалося. На Лівобережній підйомник також зламався. Я написала пост у Фейсбуці, тегнула міського голову і його заступника. Це було у п’ятницю, а в понеділок уже все працювало.

Про заклади харчування

Я нечасто ходжу в заклади, бо дуже мало доступних. Недалеко від Лівобережної ходила в “Мафію”. Перед входом була велика сходинка, приблизно 15-20 см, тому доводилося просити про допомогу. Спеціально облаштованої вбиральні у них також не було, тому потрібно було виходити в Novus, де вона, на щастя, облаштована.

Коли я гуляла Хрещатиком, помітила, що на терасах сидіти в кафешках може й зручно, та до входу всередину в більшості закладів є сходинки. А от Майдональдси доступні: у них зазвичай є пандуси і вбиральні для людей з інвалідністю.

Про доступність доріг

Найчастіше саме люди з інвалідністю кричать про доступність міста, розумне пристосування і універсальний дизайн, але при цьому рідко хто розуміє, що це потрібно не тільки нам. Мами з візками, люди похилого віку, люди з травмами також потребують доступності.

У мене біля дому на проході до зупинки дуже великі ями в асфальті, які важко об’їхати. Я просила, мами з дітьми просили залатати, а нас просто ігнорують.

Доводиться часом перевіряти колеса, бо за останні 2 місяці вже 4 рази пробивала.

Але мене дуже порадував Хрещатик. Коли я була там кілька років тому, бордюри були дуже високі, скрізь підземні переходи, перейти дорогу самостійно було нереально. А тепер є наземний перехід на Хрещатику. На Майдані також є підйомник в переході. Хоча зазвичай доводиться просити поліцейського перекрити рух машин, бо підйомник не працює.

Іноді доводиться порушувати правила дорожнього руху, їхати по дорозі там, де неможливо піднятися на тротуар. Але це тому, що порушують наші права.

Транспорт

 В метро повинні бути підйомники або ліфти. Підйомниками користують переважно люди на візках, а цільова група пандусів чи ліфтів – це і мами з візками, і люди похилого віку, і люди з травмами, тобто ті, кому важко пересуватися по сходах. Але ці люди не будуть користуватися підйомником. В ідеалі в метро потрібно встановлювати ліфти.

 Весь наземний транспорт повинен бути низькопідлоговий. Водії мають під’їжджати до зупинки максимально близько і опускати пандус. В ідеалі, в транспорті має бути спеціальна виїзна платформа, яка б відкривалася за натиском кнопки, без допомоги водія.

 Водії мають бути проінструктовані і готові допомогти, бо не кожна людина може сама впоратися з пандусом.

 Водії автомобілів не повинні паркуватися на зупинках та на пониженнях на тротуарах.

 Рівень зупинок і наземного транспорту має бути приблизно однаковим.

 На трамвайних станціях та в метрополітені прохід через турнікет повинен бути не вужчим, ніж 90 см.

 На трамвайних станціях та в метрополітені прохід через турнікет повинен бути не вужчим, ніж 90 см.

У звичайних потягах також є спецвагони, які потрібно замовляти не пізніше, ніж за 5 днів. Там є просторе купе зі столиком і 2 ліжками внизу і вгорі з одного боку. Ці ліжка ширші і довші, ніж звичайні. В купе також є кнопка виклику провідника. У вагоні облаштована простора зручна вбиральня. Таких вагонів в Україні є близько 19. Проте в них іноді ламаються підйомники.

 На залізничних вокзалах повинні бути спеціальні вбиральні для людей з інвалідністю і доступні переходи до платформ з ліфтами або підйомниками.

Заклади харчування

 Входи до закладів харчування повинні бути обладнані нормативними пандусами.

 Столики мають бути зручними, щоб людина на візку могла під них заїхати, не впираючись в ніжки стола.

 У вбиральнях повинні бути поручні та дзеркала на нижчому рівні. Під умивальником має бути вільний простір, щоб людина на візку могла до них під’їхати. Умивальними не мають бути заниженими.

 Якщо заклад знаходиться в підвалі і там неможливо побудувати пандус чи встановити ліфт, то має бути кнопка виклику персоналу.

 Частина барної стійки має бути заниженою.

 Це стосується також стійок в готелях та адміністративних будівлях.