Фотопроект Марії Леоненко «Кляпи» – це серія портретів – дослідження про те, як ми пишемо і стираємо свої думки, не бажаючи ділитися ними публічно. Він триватиме протягом року та буде поповнюватися новими портретами. Усіх героїв фотографували під час особистої зустрічі на плівку, усі фрази герої озвучували вголос.

The Village Україна дізнається більше про проект та розширює фрази окремих героїв.

Фото: Марія Леоненко

Марія Леоненко,

арт-директорка, авторка проекту:

«У грудні я написала пост про те, що планую заробити 3000 доларів до весни за допомогою дизайну презентацій. Цей пост зібрав велику кількість коментарів, і заробити необхідну суму вдалося – людям сподобалось, що я була сумлінною і поставила перед собою публічну ціль. Тоді я подумала, що Цукерберг нарешті підвів нас до того, що тільки відвертість має значення, але мало хто впроваджує це в практику без вагомої причини. При цьому багато хто з нас за останні кілька років привчив себе форматувати думки через внутрішній контент-план. Окрема людина – це як мінімум глянцевий журнал, а то й цілий регіональний канал. Нам більш-менш зрозуміло, що потрібно писати вранці, в обід і ввечері, що важливо, а що ні.

Усе важливе вже було сказане. Варто було б поговорити про красу природи, але це довго, а вам ще потрібно встигнути розповісти про себе.

Це спотворює ставлення до того, що відбувається, ми починаємо оцінювати події та власні думки через призму чужого інтересу, а не власного. Мені здається, зараз люди тільки починають розуміти, заради чого вони так стараються, враховуючи, що соціальний тренд приїхав до нас разом з технологіями, які розроблені не тут.

Ці проблеми почали хвилювати давно, а «Кляпи» стали хорошою можливістю залучити інших людей до роздумів. З кожним героєм ми зустрілися особисто і обговорили цю тему. Нікому не довелося довго розповідати ідею – виявилося, що все знайомо, тому навіть незнайомі до цього люди згодні брати участь практично відразу. Кожен вибрав фразу у своєму стилі, це для мене дуже важливо. Це говорить про те, що проблема існує в кожному з нас, час її осмислювати».

Саша Кольцова

лідерка гурту «Крихітка», відповідальна за розважальний напрям «UA: Перший»

Більшість юзерів вимагає свою порцію електронного схвалення і я інколи роблю малодушно – тим, хто зазвичай поводиться нормально, але постить не аналітику-лонгріди-роздуми, а просто картинки чи щось звичне – ставлю лайк, не дочитуючи до кінця. Автоматично схвалюю за те, що вони є.

Іноді лайкаю пости друзів,

НЕ ДОЧИТУЮЧИ ЇХ

Сподіваюсь, в кінці своїх постів вони не пишуть «а ще я зараз в Криму, спалив серце гея, жінки самі винні, москаляку на гілляку і т.д.» бо я їм довіряю. Так, я знаю – це трохи знецінює мої лайки, якщо вважати їх валютою. Але я ніколи не коментую пости, які не дочитала.

Женя Зінгер,

cтратег

Це таке внутрішнє відчуття, яке часто приходить під час скролінгу стрічки. Для мене ху*ня — це коли людина публікує емоційну реакцію на щось, не взявши паузу, не розібравшись в проблемі і не запропонувавши шляхи вирішення. Ху*ня — це використовувати Facebook замість Google. Ху*ня — це все контентне сміття яке не несе користі емоційної, інтелектуальної, культурної, соціальної та марнує час людей, які це читають.

Як же ви за*бали

ху*ню постити»

Я зазвичай стримую себе і не лізу зі своєю позицією в коментарі до інших. Просто мовчки видаляю з друзів, кожен раз промовляючи цю фразу про себе. Маша попрохала видати перше, що приходить в голову і я видав, але ніколи такого не писав і не напишу, бо в момент публікації ця фраза перетвориться на таку саму ху*ню.

Антон Слєпаков,

лідер гурту «Вагоновожатые»

В силу нашої вихованості

та толерантності – ми мовчимо.

Боязнь – втрутитися в чужий ближній простір, образити, поранити. Рівновіддаленість ледь знайомої тобі людини. Суворо послідовно дотримуючись

«не суди»... Так і мовчимо, і боїмося. Я називаю це «трускій мір».

Мовчання – це іноді зброя, іноді хибність, як ії правильно використовивати – питання. Іноді, змовчати – звичайнісінька трусість. От на цьому і базується «трускій мір».

Йова Ягер,

дизайнерка інтер'єрів та співзасновниця kleydesign

Робота дизайнера передбачає постійні пошуки краси. Звертати увагу на щось потворне або цинічне просто не вистачає часу та й око не пристосоване для цього. Ось і виходить, що в пошуках натхнення я все частіше в роз'їздах – живу в літаку.

Я живу в літаку

Зі мною іноді простіше зустрітися в якомусь аеропорту, мій facebook виглядає як малинове життя, де немає місця непристойностям.

У світі стільки всього красивого й прекрасного, а коли це ще й твоя робота, то встигай тільки ділитися. Тому все, що я хочу сказати в соцмережах – я і так кажу.