Редакція The Village Україна дізналася у містян, чому вони їздять на метро, на що звертають увагу, які мають звички та які станції метро люблять

Ілюстрації

ЄВГЕН величев

Фотографії

Юля Вебер

Юлія Письменна

СПЕЦІАЛІСТКА З МАРКЕТИНГУ ТА КОМУНІКАЦІЙ

СТАНЦІЯ МЕТРО: Університет

Я обожнюю громадський транспорт і часто ним користуюся. Короткі відстані проходжу пішки. Намагаюся міксувати маршрути, щоб отримувати нові враження, нову інформацію. Коли офіс був на Подолі, я спочатку їздила туди на трамваї і дуже зраділа, коли з’явився новий маршрут автобуса через Хрещатик. Я щодня проїздила повз ЦУМ і бачила, як він відбудовується.

Метро – це час, який можна провести наодинці: подумати, почитати. Коли я жила на Позняках у мене було 40-50 хвилин мінімум двічі на день. З собою у мене завжди кілька книг, я маю принцип – читати 3-4 книжки одночасно, різними мовами: англійською, французькою, українською та російською. Через це контент не змішується. Зараз читаю «Ворошиловград» Жадана.

Маркетологам та піарникам дуже важливо бути в метро. Це такий зріз суспільства. Можна зрозуміти, що зараз в моді, чи люди ходять з сумками чи з рюкзаками. Що вони читають: журнали чи книжки? З яких пристроїв читають? У які ігри грають?

Мені цікаво спостерігати за незручними ситуаціями. Коли, скажімо, стоїть пухкенька жінка, а чоловік підскакує з місця, бо думає, що вона вагітна. Діти також цікаво поводяться в метро – для них це новий досвід. Пригадую картину: їхала мама з сином років п’яти, у вагон зайшла жінка з собакою та сіла поруч. І хлопцю так кортить ту собаку погладити, але жінка була дуже серйозна, тому він так і не наважився.

Я постійно кудись поспішаю, тому бігаю ескалатором. Мій рекорд: півроку сходами вгору на Арсенальній, двічі на тиждень. Я ніколи не пам’ятаю, на яку сторону мені краще виходити, тому я завжди заходжу у поїзд посередині. Я зазираю людям в книжки. Особливо коли бачу, що книжка в м’якій жовтій обкладинці. Часто там міцні руки Хуана стискають якусь жінку.

Також цікаво, що у нас турнікет, коли ти проходиш крізь нього, може зачинитися та вдарити. В інших європейських країнах навпаки – перед тобою відчиняються всі двері. А ще цікаво, чому у метро показують не час, який залишився до прибуття потягу, а навпаки?

Я ніколи не даю гроші в метро тим, хто просить, я вважаю, що це мафія. Свою соціальну десятину я сплачую інакше. І я знаю, як ці гроші будуть використані.

У метро мені не вистачає інтелігентної публіки, яка б їхала у театри, не вистачає топ-менеджерів, які мають бути в метро, щоб не відриватися від людей та розуміти, в якому суспільстві живуть. У ЦУМі лише один мій керівник користувався підземкою. Це не викликало у нього жодного дискомфорту. Інший керівник навпаки – ніколи не користувався метро. Я казала йому, якщо він хоче відкрити символ Києва – ЦУМ – він має обов’язково хоч раз на тиждень їздити на метро.

Люблю станцію «Університет». У ній є монументальний дух, який був властивий Україні радянського періоду. Мені подобається, що вона довга, тут два підйоми. Це дуже зручно, коли ти щось читав у вагоні і можеш дочитати на ескалаторі. Я не люблю зупинятися посередині.

Сергій Сараханов

фотограф

Станція метро: Дорогожичі

Метро – єдиний транспорт, який не залежить від заторів. Коли спізнююсь на вокзал, я їду на метро. Тільки так я доберусь до вокзалу за 28 хвилин. Таксі беру, якщо локація далеко від метро, чи коли їду з вантажем, чи коли з дитиною треба в лікарню. Є точки, куди незручно добиратися пішки, думаю купити самокат.

В метро я закриваю сину вуха, щоб йому не було гучно. Я не беру його на віддалені станції, типу Лісової. В дитини дуже чутлива нервова система, яка швидко втомлюється від великої кількості шуму. Він має соціалізуватися, а громадський транспорт – це частина соціалізації. Йому тут цікаво, людей він не боїться. Зазвичай, Давид спілкується з іншими людьми або обирає декількох людей і заграє з ними очима.

В метро я спостерігаю за людьми, моя робота полягає в постійному декодуванні людського вигляду, поділу його на окремі компоненти, маркери, з яких потім складається образ. Якщо хтось слухає музику, я намагаюсь уявити, яка саме це музика. Дивлюся на шкіру обличчя, на її стан, на прикраси, на татуювання, на одяг, на взуття. Людина дуже багато розповідає про себе, нічого не кажучи. Метро дуже класна штука в цьому плані. Ще люблю їхати ескалатором і вдивлятися в обличчя людей – шукати красиві, які світяться зсередини.

Буває, дивишся на людину, вона ніби в звичайному одязі, опускаєш погляд на взуття – там кросівки за 4,5 тис доларів. І ти розумієш, що це заможна людина, яка не хоче палитися. Або навпаки – дивишся на людину і бачиш на руці підробку дорогого годинника. Або бачиш батька з дитиною, але не бачиш обручки на пальці. Світ наповнений історіями, якщо ти уважний – ти їх помітиш.

Є упередження у наших людей, ніби на авто ти багатий, а в метро – ні. Я вважаю, що прогресивність – це користуватися міським транспортом, а не паркувати свій Porsche на півтротуару. Європа – це коли ти поважаєш інших людей, і користування громадським транспортом – частина цієї поваги.

Я завжди поступаюсь місцем старшим людям, жінкам, вагітним. Навіть коли в мене важкий рюкзак і я втомився. Часом я піднімаю хлопців з місця, коли вони дивляться в телефон і нічого не помічають. Ще мене завжди дивують люди, які перестрибують через турнікети.

Є косяки, які я сам роблю. Наприклад, я не завжди відходжу від дверей вагону, коли люди хочуть вийти.

У нас немає хорошої соціальної реклами на тему метро. Я би навіть на волонтерських засадах зняв це: поступись місцем, подивись, чи не погано твоєму сусіду, розбуди людину, яка заснула, будь уважним до інших людей. У мене є знайома, яка періодично втрачає свідомість в метро. І якось це сталося, вона відкрила очі і зрозуміла, що до неї за 15 хвилин ніхто не підійшов. За цей час в неї тільки телефон вкрали.

Усе залежить від людей і конкретних ініціатив. Наприклад, де робочий wi-fi в метро? У тролейбусах є, а в метро ні. У нас доволі сучасне місто, є wi-fi в парках, але він теж не завжди працює. Мені не подобається історія з показушністю. Зробили патрульну поліцію – вона має працювати, зробили на зупинках розетки – увімкніть їх, забрали мафи – організуйте місця, де люди зможуть купити все необхідне. Зробіть нормальну кнопку виклику поліції. Людина має бути в комфорті та безпеці. Треба давати більше можливостей для реалізації молодих проектів, зробити віковий ценз, з переатестацією, щоб в команді було 40% відсотків молоді. Я знаю, як літні люди можуть гальмувати роботу колективу. Це все має бути на постійній основі, не для галочки.

Улюблена станція – Дорогожичі. Тут живе мій син, ми з ним багато часу гуляємо тут. Це дуже красива дворівнева станція з природним світлом, яке є важливим аспектом архітектури. Поряд три великих парки і це справді дуже зелене місце, де приємно проводити час з дитиною чи собакою, чи просто з другом прогулятися.

Монро

травесті-діва, телеведуча

Cтанція метро: Поштова площа

Я користуюся метро, коли мені потрібно потрапити з правого берега на лівий, або коли я розумію, що на дорогах затори, або коли знаю, що таксі буде дорого коштувати. Мене жаба душитиме. Я краще витрачу ці гроші на якісь корисні речі. За 4 поїздки з лівого берега на правий (близько 150 грн. поїздка – ред.) я куплю собі квиток в Будапешт чи в Кельн, чи ще кудись в Європу.

Якщо я їду на подію, яка відбувається ввечері посеред тижня, мені простіше поїхати на метро, в кросівках, взяти з собою підбори, прикраси та перевдягнутись на ходу. Я розумію, що на авто чи таксі я потраплю в затори та витрачу свій час, нерви. Також я скачу в метро, якщо кудись треба встигнути на конкретний час. Аеропорт, залізничний вокзал, зйомка чи прямий ефір – це завжди метро. Можна розрахувати час з точністю до хвилини.

У метро я посеред натовпу, але сама по собі. Це своєрідний майданчик для медитацій, ти відключаєш сприйняття реальності, залишаєшся наодинці з шумом і своїми думками. Я слухаю музику чи аудіокнигу, іноді обробляю фото у додатках, спостерігаю за людьми, які живуть поруч але зі мною не перетинаються. Я помітила, що людям в Києві взагалі байдуже на все, вони зайняті собою. Але, звичайно, є дикуни, які приїжджають ніби із Занзібару, для яких все в дивину.

У нас машина досі предмет розкоші, а не предмет необхідності. Жоден нормальний не буде в Парижі виїжджати в центр міста на авто. МЕТРО – ЦЕ ЗРУЧНО, ЦЕ ЕКОНОМІЯ ЧАСУ, А У НАС ЦЕ ПОКАЗНИК НИЗЬКОГО РІВНЯ ДОХОДУ.

Я жила на Борщагівці, на вихідні виїздила в центр погуляти. Я приїжджала на Поштову площу, там було мало людей, ми домовлялися з друзями про зустріч, на платформі, біля вітражу. Ми піднімалася на фунікулері на Володимирську гірку. Це було моє улюблене місце. З оглядових майданчиків видно Поділ, ще не такий забудований та стрьомний, як зараз. Мені подобалась алея на Володимирській гірці, Михайлівський собор; я йшла до Софійської площі, потім вулицями вниз до Майдану, тоді на Хрещатик. Це був своєрідний ритуал, свято.

Наталя Гончарова

бариста

Станція метро: Шулявка / Золоті ворота

Я 28 років живу в Києві. У дитинстві цінувала моменти, коли ми виїздили з мамою на метро в центр на концерт чи якусь подію. Цікаво було розглядати все навколо і думати: як добре, що ми живемо в місті, де є метро. Коли мені було 12 років, я вперше поїхала на метро «Лісова». І коли виїздила з Арсенальної до Дніпра, здивувалася, що метро може бути не тільки підземним.

Підземка дає мені можливість більше читати. Можна сидіти, можна стояти, немає значення, приємніше робити це саме в метро. Ще я люблю слухати музику. У моєму плейлисті є київський вальс Майбороди або «Як тебе не любити Києве мій». Коли їду в переповненому вагоні і трапляються саме ці треки, мені приємно, що я можу бути в метро саме в цю хвилину, а пісню сприймаю як саундтрек дня.

Коли я їду після роботи, від мене відчутний аромат кави. Мені кілька разів казали про це. Я розумію, якби я пересувалася автомобілем, то ніхто б мені цього не сказав. У метро, мабуть, через вентиляцію та протяги цей аромат більш помітний.

Я люблю розглядати людей, мені подобається, коли вони дивляться на мене. Це можливість швидкого знайомства: ми не знаємо одне одного, але простою посмішкою можемо передати людині свій настрій, а потім вийти на потрібній станції і, ймовірно, більше ніколи не бачитись.

Метро – романтичний вид транспорту. Якось їхала, здається, з «Театральної», зайшов хлопець, а через одну станцію дівчина. Вони стояли та дивилися одне на одного, було помітно, що вони не знайомі, але їм цікаво. Потім вони разом вийшли на станції «Дніпро» і там, напевно, продовжили своє знайомство.

Буває, зустрічаєш в метро свого знайомого, якого 5 років не бачив і розумієш, що зараз буде цей незручний момент: «Привіт! Як справи?». І ти думаєш, про що зараз говорити? А ще ж шум навколо і треба кричати на вухо. І хочеться зробити вигляд, що у віконечку все так красиво, хоча там просто тунель, і реклама одразу ж стає така цікавою.

Якось ми з подругою поверталася з останнього сеансу кіно. Сіли в перший вагон і виявилися єдиними його пасажирами. Машиніст вийшов до нас і каже: «Дівчатка, а хочете побачити, як виглядає тунель з кабіни машиніста?». Ми проїхали цілу станцію і за кілька секунд до наступної він випустив нас, бо у вагон мали зайти люди. І я бачила цей тунель. А машиніст бачить світло вкінці тунелю кожного дня.

Ще дуже тішуся, коли чую на кінцевих станціях метро «Дякуємо, що скористалися послугами київського метрополітену». Так уважно прислухаюся, ніби то спонсор мого настрою в повсякденному проїзді через «Академмістечко».

Мені подобається «Шулявка», там дуже кльова плитка. Я жартую, що заберу її собі на кухню. А «Золоті ворота» – це такий собі перевалочний пункт, це станція в самому центрі. Можна піти на Прорізну, Рейтерську. Ще на Золотих немає підземних переходів, ми виходимо відразу на вулицю – це мені також дуже подобається.