Уряд продовжив карантин до 11 травня − тепер українцям доведеться сидіти вдома ще більше двох тижнів. Проте в країні є також люди, які живуть в ізоляції через стан здоров’я і не можуть виходити з дому.

The Village Україна розмовляє з людьми, які живуть в ізоляції, і запитує про їхній спосіб життя, мрії та поради тим, хто перебуває на вимушеній ізоляції через коронавірус.

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Іван Узунов, 20 років

пересувається на інвалідному візку через хворобу ніг

Мені 20 років і я переважну більшість часу проводжу вдома. На жаль, я не отримав жодної професії через стан здоров’я. Я пересуваюся на інвалідному візку, бо маю вроджену ваду ніг. У мене є старий комп’ютер, але я сиджу за ним недовго, тому що у мене ще й сколіоз 4-го ступеня. В основному мені допомагають батьки, а зараз тим паче. Я мешкаю з ними у приватному будинку. Щоб вийти на вулицю, мені потрібна їхня допомога. Приватний будинок, звісно, великий плюс, бо у мене є можливість частіше бувати на свіжому повітрі. Батьки допомагають мені вибратись на візку, а далі я вже сам пересуваюся. Виходжу на вулицю переважно в обідню пору на кілька годин.

Немає великої різниці у тому, як я проводив час до карантину, і як проводжу тепер. Як і раніше, я періодично виходив на подвір'я, так і зараз це роблю. Щоправда до карантину я міг кататися вулицею, зараз прогулянки в основному навколо будинку.

Я не відчуваю себе самотнім. Вдома я спілкуюся з батьками. В інтернеті спілкуюся з друзями. Я по-різному намагаюсь урізноманітнити свій день, але в цілому, звісно, немає різнобарвності. Є будинок і територія навколо будинку – це все. Тож, буває часто нудно, дні проходять одноманітно. Не вистачає якогось різноманіття. Але я звик. Як тільки я знаходжу, чим можу заповнити час – намагаюся цим користуватися. Основний інструмент, звісно ж, інтернет. Що я роблю в інтернеті? Окрім спілкування, я щось читаю, дивлюся багато відео на YouTube. Мене найбільше цікавить техніка, комп'ютери, гаджети, телефони.

Я не відчуваю себе самотнім. Вдома я спілкуюся з батьками. В інтернеті спілкуюся з друзями

Чотири роки тому мені вдалося потрапити у санаторій. Нам дали безкоштовну путівку, а це буває рідко. Річ у тім, що, окрім мене, путівка потрібна ще для когось із членів сім'ї, адже мені потрібна допомога. Коли я дізнався про путівку до санаторію – для мене це була хороша новина. Я побував у санаторії у Львові, лікувався близько двох тижнів. Побачив багато нового, мені було дуже добре і цікаво.

Що я можу порадити тим, хто зараз в ізоляції? Звісно, є різниця між мною та звичайними людьми, які перебувають на карантині. Але я хочу сказати їм, щоб вони приймали це. Потрібно перечекати – значить потрібно. Авжеж, це важко. Але я уже звик. Дай Бог, щоб інші змогли звикнути та перечекати. Бажаю, щоб усі не переймалися через це, хай Бог благословить усіх, хто на карантині, щоб вони мали терпіння перечекати. Сподіваюся, що це все швидко мине. Я не панікую, але й з обережністю ставлюся до ситуації з вірусом – одягаю маску, коли виходжу з батьками у місто.

Я мрію, щоб покращився стан мого здоров’я. Але найбільше я мрію побачити світ, побувати в іншій країні.

Людмила Юріна, 71 рік

півтора роки не виходить на вулицю, пересувається на інвалідному візку

Я все своє життя пропрацювала на заводах у Бучі. Я працювала машиністкою, була бригадиркою. У молодості я була дуже активною, передовичкою − трудова книжка списана подяками і преміями. Старалася працювати, щоб заробити побільше грошей. Потім відкрився цех із виготовлення скловати і я перейшла туди − платили більше, але виробництво було шкідливе.

Усе життя я працювала, а в 45 вийшла на пенсію. Мала своє невелике господарство, город, я була дуже активна до цього. Але потім захворіла: почали боліти коліна. Захворювання перейшло на плечі, а зараз болять усі суглоби. Це ревматоїдний артрит − невиліковна хвороба, яка «гаситься» уколами. Без знеболювальних уже кілька років я не можу жити − хоч одну таблетку в день мушу випити. До цього всього підключилося серце − у мене погано працюють клапани. Загалом, повний букет.

У 2014 році помер чоловік, я залишилася одна. Син із невісткою живуть окремо і приїжджають, коли можуть. Але роботи зараз немає, зарплати також. А в мене багато коштів йдуть на лікування і на уколи. Раніше я ще могла пересуватися на милицях, а з листопада 2018 року зовсім відмовили ноги: я й хвилини не можу стояти на ногах. Зараз я пересуваюся лише на візку, який мені виділив Червоний Хрест. Уже півтора роки я не виходжу на вулицю. Під’їзд не облаштований пандусом, а візок у мене пластмасовий − боюся його розбити.

Раніше я мала собаку Філю, з яким жила 10 років. Моя сусідка Надя завжди його вигулювала, коли я вже не могла цього робити. Але рік тому собака помер, і я зовсім залишилася одна.

Мені дуже пощастило, що мене оточують такі добрі люди

Морально життя важке, а матеріально – тримаюся, прожити можна. Кожного тижня продукти привозять діти, а сусідка Надя щодня купує мені ліки і забігає в магазин. Нещодавно я святкувала свій 71-й день народження, було маленьке свято з рідними: діти приїхали, Надя все організувала. Вона така активна, їй потрібно бути у волонтерських організаціях. Я її так і називаю − ти моя волонтерка. Дуже вже пощастило мати таку золоту сусідку, яка підтримує кожнісінького дня, виконує всі мої прохання і допомагає.

Мені дуже пощастило, що мене оточують такі добрі люди. Я маю дуже велику підтримку: діти дзвонять, питають як я почуваюся, сусідка до мене приходить, як тільки має час, лікарі мене навідують.

Я дуже сильно люблю готувати, на щастя, можу сама це робити. Як? Під’їжджаю до кухні на візку і пересідаю на стілець, готую біля плити, під’їжджаю до холодильника. На свята діти привозять різні смаколики, Надя щось приготує. Раніше я дуже любила пекти, зараз не можу.

Також не можу сидіти без роботи − я прибираю, замітаю на візку. Якщо я просто сидітиму і нічого не робитиму, то я почну плакати. Коли маю час, передивляюся свої непотрібні речі. У нас є людина у будинку, яка збирає речі й віддає багатодітним сім’ям. Раніше я читала багато, але зараз впав зір і окуляри не допомагають. Найбільше хочеться вийти надвір, прогулятися. Діти мене колись забирали до себе, але я трохи вперта: не хочеться, щоб у такому стані мене забирали до себе. Не вистачає здоров’я і можливостей, щоб можна було виїхати з дому чи кудись піти.

Попри всі хвороби, хочеться жити, хочеться щось робити. Гріх жалітися на своє життя − кожен отримав те, що заслужив. Я дякую навіть за те, що я можу робити − інші люди, які лежать через хвороби, навіть цього не можуть, що я роблю.

Я хвора людина, але хоча б мрію зробити операцію на очі. Це дуже великі кошти, але дякую Богу і за те, що я й так трохи бачу. Також дуже мрію мати змогу вийти на вулицю. Але поки умови в під’їзді до цього відсутні.

Я хочу порадити усім людям, які зараз на вимушеній ізоляції вдома − потрібно вірити у краще і займатися тими справами, які вони зараз можуть і хочуть робити. Зідзвонюйтеся зі своїми дітьми, друзями та батьками, підтримуйте своїх сусідів. Як тільки закінчиться карантин і епідемія − усі виходьте надвір, радійте життю, радійте світлому сонцю.

Олександр Молочко, 16 років

пересувається на інвалідному візку через важку форму ДЦП

(історію Саші розповідає його бабуся)

Саші 16 років, він народився і живе у Бучі. Його мати померла 8 років тому. Його батько, мій син, після смерті дружини повернувся з дітьми в батьківський дім. Також у Саші є старша сестра Дарина. Саша має важку форму ДЦП, він пересувається на інвалідному візку, його ліва рука не працює – тільки права. Живе з батьком у приватному будинку. В іншій частині будинку живу я та мій чоловік, Сашин дідусь.

У Саші немає комп'ютера та інтернету, у нього є лише мобільний телефон. З розваг удома він також має телевізор. Саша полюбляє грати на телефоні, слухати музику, дивитися по телевізору музичні програми. Коли на вулиці тепло, я іду з Сашком гуляти. У повній ізоляції Саша, зазвичай, перебуває взимку. Коли він вдома, то катається на візку, дивиться телевізор, прибирає сервант. Тобто намагається сам себе розважати. Нещодавно йому купили іграшкову машину на радіоуправлінні, він бавиться нею.

У нього немає такого, що він зранку у депресії – на обличчі завжди посмішка

На жаль, Саша не може читати, він не запам'ятовує букв. Писати він теж не може. У школі він не навчався – близько шести років із ним займалися вчителі і спеціалісти, але безрезультатно. Вирішили взяти перерву на кілька років. Інколи він каже мені: «Бабусю, я не вмію читати і писати, з цим треба щось робити». Найскладніше для нього сидіти на самоті в будинку. Але він долає це. Може увімкнути музику і підспівувати. Співає голосно, що чути аж на вулиці. Прокидається він завжди у настрої. У нього немає такого, що він зранку у депресії – на обличчі завжди посмішка. Але упродовж дня його може щось засмутити.

Кілька років тому Саша їздив лікуватись у Хаджибей [Одеса], також лікувався у Трускавці [Львівська область]. Нещодавно опікунська рада міста повідомила, що є гроші на реабілітацію Саші. Ми уже знайшли клініку у Києві, яка готова йому надати лікування за ці гроші. Там його мають навчити хоч якось себе обслуговувати, лікар каже, що це можливо. Ми уже планували його туди відвезти, але карантин зламав плани.

Перед карантином до Саші завітали учні місцевого коледжу, хороші діти, поспілкувалися з ним. Сестра його, Дарина, коли приходить, везе Сашу на прогулянку у парк. Зараз через карантин практично ніхто не приходить – займаюся Сашею я. Людям, які зараз перебувають в ізоляції, Саша побажав міцного здоров'я і спокійного життя. Саша мріє про електровізок, щоб він був з моторчиком. Також мріє, щоб до будинку провели інтернет.

Креативне агентство Make Sense створило соціальну кампанію Isolated, щоб привернути увагу до людей, які роками живуть в ізоляції і після карантину не зможуть вийти з дому.

Текст: Ірина Лесишин, Александр Дмитрук

Редакторка: Юлія Беба

Верстка: Анна Шакун