На The Village Україна триває «Тиждень муралів». У понеділок ми запустили голосування за «найкращі» та «найгірші» мурали Києва серед читачів, щоби залучити їх до дискусії про стритарт у Києві. А тепер разом з експертами розбираємося, що відрізняє якісні та доречні мурали й що не так із роботами, які вже присутні в міському просторі.

Мурал про Бахмут від Даші Суворової на Рейтарській, нативна реклама горілки під прикриттям патріотизму на будинку на Солом’янці та стінопис Соні Морозюк про «сім’ю у 44 млн» на Мечникова – це лише кілька прикладів резонансних муралів у Києві за останній рік. Війна спричинила чергову хвилю стритарту, напевно, найпомітнішу після проєктів City Art і Art United Us, коли в Києві створили десятки стінописів, зокрема скандальні проєкти на станції метро «Осокорки» й на будинку-пам’ятці архітектури на Подолі.

Чіткої та прозорої процедури погодження муралів у публічному просторі Києва немає. Це, зокрема, уможливлює скандали зі стінописами сумнівної художньої цінності, без згоди мешканців будинків або на пам’ятках архітектури. Водночас є роботи, створені нелегально, але які з мистецького погляду все ж вважаються цінними. У Києві це, наприклад, мурали та графіті художниць Sestry Feldman, а якщо говорити про світовий масштаб, як приклад можна навести роботи британського вуличного художника Бенксі.

Разом з арткураторкою Катею Тейлор, художницями Ніколь Фельдман і Faith XLVII, а також депутаткою Київради Євгенією Кулебою розбираємося, що ж відрізняє якісні та доречні мурали, яким критеріям має відповідати робота в публічному просторі та чому персональний смак насправді має відігравати в процесі оцінювання останню роль.

За якими критеріями оцінювати мурали

   

Реагуючи на запуск опитування про мурали серед читачів The Village Україна, арткураторка Катя Тейлор одразу позначає це як «небезпечну дискусію». «Якщо ми переводимо її у площину персонального смаку кожного, то забираємо першу й найголовнішу ланку – експертизу», – каже Тейлор. 

«Смаки у всіх різні. Неможливо дійти згоди в цьому питанні. Це питання доречності, місця й часу, поля мистецтва для вирішення соціальних проблематик, регуляцій і роботи безпосередньо з публічним простором, і лише в останню чергу питання симпатії до конкретного обʼєкта», – пояснює арткураторка.

Катя Тейлор – мистецтвознавиця й засновниця агенції культурного менеджменту Port. У 2022-му Port та Український інститут реалізували проєкт The Wall, у межах якого в п’яти містах: Відні, Берліні, Марселі, Брюсселі та Найробі – створили мурали, присвячені Україні. Як кураторка проєкту Тейлор, зокрема, розробляла концепцію, обирала художників і затверджувала ескізи.

Мурал Flower of Democracy в Берліні створили український художник Андрій Кальков і німецький стритартист DXTR the Weird (Dennis Schuster). ФОТО: Катя Тейлор

«Я взагалі намагаюся не оперувати критеріями, як-от «хороший» або «поганий», бо, по-перше, це не є професійним підходом, а по-друге, це завжди відносно. Я б сказала, що ключові тут критерії доречності, відповідності контексту, темі, місцю: району, будівлі тощо», – відзначає мистецтвознавиця.

«На мою думку, будь-яке мистецтво – це насамперед ідея, новий погляд на якесь питання, його переосмислення. Тобто нове слово. Далі це нове слово має бути доречне в публічному просторі. Не занадто відверте або грубе, бо публічний простір належить всім, а значить ми маємо поважати глядачів із різним досвідом. Бути з місцем у діалозі як візуально, так й ідейно. Інакше це реклама, яка працює односторонньо – я [митець, замовник – ред.] маю що сказати, і мені однаково, що ви про це думаєте», – додає арткураторка.

Робота в публічному просторі має бути більш толерантною, етичною, ніж коли йдеться про мистецтво, представлене в галереї або в музеї, відзначає Тейлор. Так, у Кенії команді The Wall довелося відмовитися від ідеї зобразити на муралі павука як утілення російського колоніалізму, оскільки місцеві мешканці негативно відреагували на цю концепцію. «Малюнок був висотою в сім метрів, і ми, розуміючи, що невдовзі поїдемо з цього міста, а людям і далі доведеться жити з цим павуком, вирішили не робити його. Це про повагу до людей, які мешкають у цьому просторі. А також про те, щоб головні меседжі, з якими ми приїхали, були почуті», – розповідала арткураторка.

Важливим критерієм буде портфоліо художника, його вміння працювати в публічному просторі, відчувати простір, масштаб, відзначає Тейлор. «Крім того, для мене персонально важливим критерієм буде певна інтерпретація теми. Тобто не зображення «в лоб», а все ж таки певне метафоричне переосмислення теми війни, наприклад», – додає мистецтвознавиця.

Фото надане агенцією Port

Перший мурал проєкту The Wall у Відні, який створили український художник Микита Кравцов у співпраці з французьким художником коміксів і режисером Венсаном Паронно. Автори муралу переосмислили портрети австрійського художника Густава Клімта й додали українську та європейську символіки, щоб відобразити спільне минуле.

«Далі, звісно, робота з конкретним місцем. На мою думку, мурал – це щось, що називається site specific art work, тобто робота, що створена для конкретного місця, а значить, із ним взаємодіє, пояснює, чому вона розташована саме тут, можливо, інтегрує історію місця в зображення», – підкреслює Тейлор.

Фото: Вероніка Масенко

Мурал із велосипедистом біля Київського велотреку, створений канадським художником Еммануелем Ярусом у 2016 році в межах проєкту Art United Us позаштатного радника з питань культури міського голови Гео Лероса. Художник малював стінопис, поки тривала реконструкція велотреку. Оновлену спортивну локацію відкрили навесні 2017-го. Старі конструкції частково знесли під час будівництва житлового комплексу з підземним паркінгом поряд із велотреком. За відновлення велотреку боролися активісти, представники велоспорту та місцева громада.  

Воєнний контекст і мурали, що спекулюють на «правильних» темах

   

Після початку повномасштабної війни в Україні та Києві зокрема мурали почали дедалі частіше використовувати для вшанування пам’яті військових та інших діячів, а також із благодійною метою. Так, у Києві з’явилися мурали на честь «Привида Києва», «Запорізького месника», військових Олександра Мацієвського та Олександра Хміля, мурал вдячності військовим, а також стінописи на честь волонтерів, пса-піротехніка Патрона, рятувальників ДСНС.

Зліва: мурал на честь Олександра Хміля
Справа: мурали на честь «Запорізького месника» та вдячності військовим на Подолі

На думку мистецтвознавиці Каті Тейлор, до мистецтва в публічному просторі в Україні під час війни потрібно ставитися особливо обережно. «Якби мені запропонували робити щось у Києві, я була б дуже обережна. Багато людей, які з’ясували, що мурал може бути класним інструментом, вирішили, «ось у мене є герой, і я хочу, щоб він опинився на стіні». І хтось бере та малює це, а війна тим часом ще навіть не закінчена. Є ризик, що місто зрештою буде дуже дивно виглядати, еклектично», – розповідала мистецтвознавиця. 

Крім того, з’являється простір для спекуляцій, вважає арткураторка: «Спекуляція на темі війни (і сюди входить усе патріотичне – стійкість, сміливість, жовто-блакитні кольори) часто стає інструментом для досягнення власних цілей».

Так, мурал із зображенням козака й двох військових зі слоганом «Український характер», який використовує бренд «Козацька рада», у вересні збиралися нанести на будівлю неподалік від Центрального вокзалу. Для цього мали замалювати попередній стінопис із дівчиною біля вікна канадського художника Еммануеля Джаруса, який також створив у Києві мурал із велосипедистом біля велотреку.

Ескіз муралу, що міг з'явитися на будівлі на вулиці Липківського, 8. Фото: Євгенія Кулеба

Мешканці будинку здебільшого виступили проти створення муралу, лише декілька власників квартир погодилися за умови, що потім стіну утеплять. «Коли нам сказали, що є асоціація з горілкою, ми запропонували прибрати слоган «Український характер» і задній фон, щоби просто зробити патріотичний мурал. Ми готові були це зробити, але хотіли би залишити військових», – розповідали у благодійному фонді «Для моєї України», який виступав співорганізатором проєкту. Зрештою вирішили, що мурал не реалізовуватимуть.

Що з цим робити?

   

«Сьогодні все частіше спекулюють на хорошій, правильній темі. Чи можна відмовити намалювати матір і дитя, або воєнного, або медика? Бога в душі немає, чи що? Думаю, для хороших тем у місті має бути окреме місце – воно називається соціальна реклама. І така реклама має бути виконана на бордах або намальована, що теж цілком окей. Під нею або на ній стоїть назва проєкту або лого хорошого бренда. І це свідчення того, що це реклама, а не мистецтво. І головний момент – вона в публічному просторі ненадовго», – говорить Катя Тейлор.

Серед київських муралів на соціальну тематику, що насправді є прихованою рекламою, зокрема, мурал на честь зоозахисниці Анастасії Тихої, яка вивозила поранених тварин з Ірпеня, вважає депутатка Київради й урбаністка Євгенія Кулеба.

«Мурали навчилися використовувати недобросовісні бізнеси, які використовують хорошу справу для міста як приховану рекламу. Мій антирейтинг у цьому плані очолює мурал, який нещодавно було створено «за мотивами» вже легендарної світлини Анастасії Тихої, на якій вона зображена із собаками з інвалідністю. На муралі ж повністю викривлена реальність і спотворена ідея – через те, що спонсором його створення був бренд корму для тварин, собаки на муралі красиві та доглянуті. Для мене це маніпуляція та прихована реклама, що спотворює історію й реальність. Для мене це гірше, ніж художнє виконання, яке ставиться під сумнів», – відзначає Кулеба про мурал, який створили на замовлення компанії-постачальника зоотоварів Suziria Group.

UPD 26 жовтня. У компанії Suziria Group у відповідь на запит The Village Україна відзначили, що зобразити собак доглянутими попросили місцеві мешканці, з якими погоджували мурал. «Під час створення макету ми перш за все намагалися зберегти оригінальність сюжету світлини, включно з собаками з інвалідністю. Однак у процесі обговорень з партнерами, творчою групою Kailas-V та в ході перемовин з мешканцями будинку вирішили внести деякі художні зміни до зображення. Так, наприклад, одним із побажань мешканців було зобразити собак більш доброзичливими та здоровими, адже у цьому районі дуже багато сімей з дітьми. Важливо, що розроблений макет ми погоджували з усіма сторонами: як з Настею [Тихою], так і з мешканцями будинку та органами, що відповідають за благоустрій та управління будинками», – коментують у компанії Suziria Group.

Мурал на честь зоозахисниці Анастасії Тихої на вулиці Золотоустівській. Фото: Kailas-V

Простори для соціальної реклами у вигляді муралів мають бути виділені містом в обмеженій кількості, вважає мистецтвознавиця Катя Тейлор. Забудовник не має розміщувати рекламу там, де йому це здається доречним, додає арткураторка. Натомість замовник рекламного муралу має орендувати стіну на певний термін – подобово або помісячно. Наприклад, за таким принципом у межах проєкту The Wall муралами розмальовували стіни у Відні й у Найробі.

«Контракт укладений на певний час, після якого на цій же стіні може з’явитися все, що завгодно. Це рішення допомогло б вирішити величезний запит, який сьогодні є в мешканців Києва», – каже Тейлор.

Якщо ж ідеться про мурал із соціальною проблематикою, то спершу варто визначити, чи це єдиний спосіб донести ідею до суспільства, чи обов’язково робити це в такій формі, міркує арткураторка.

«Певно, робити це на стіні слід лише тоді, якщо інакше це зробити неможливо, а ідея до суспільства не може бути інакше донесена. Цей критерій не буде актуальним завжди, але є актуальним зараз для України, Києва, де, по-перше, уже забагато муралів, а, по-друге, є контекст війни», – вважає Тейлор.

«Іноді можна й абстракцію намалювати. Але прямо скажемо, нам зараз не до цього. Бо замовниками зараз є переважно соціально активні лідери. І це проблема, але це вже інша дискусія», – додає мистецтвознавиця.

«Людям подобається, а що!» Хто має оцінювати мурали?

   

Петицію про заборону нових муралів до появи відкритого механізму їхнього відбору зареєстрували у вересні. Її автори пропонують долучати до погодження муралів містян і незалежних експертів, створити для цього онлайн-платформу, а також проводити громадські обговорення.

Своє бачення процедури такого відбору невдовзі представила мистецтвознавиця Катя Тейлор. На думку арткураторки, над відбором проєктів має працювати незалежна експертна група з кількох людей із відповідною освітою та досвідом, яка раз на тиждень проводитиме відкриті сесії щодо можливих артпроєктів у публічному просторі та змінюватиме свій склад що пів року. Перед потраплянням на обговорення комісії проєкти мають пройти попередній відбір на спеціальній платформі, вважає Тейлор. На ній автор проєкту має спершу подати своє портфоліо, концепцію муралу, його ескіз і візуалізацію у просторі. Лише після цього проєкт може потрапити на комісію, де обговорюватимуть його художню цінність, відповідність місцю й нагальність ініціативи та ухвалюватимуть остаточне рішення про її реалізацію.

За нинішніх обставин містом міг бути погоджений, наприклад, мурал Євгенії Фуллен на вулиці Січових Стрільців, каже Катя Тейлор. «У міської ради немає експертів, здатних оцінити, чи варто такий мурал взагалі малювати в місті. Не на конкретній стіні, а в цілому. Бо якщо не цей будинок, вона піде до іншого, у якого немає охоронного статусу, але який так само будуть бачити всі, – відзначає арткураторка. – «Людям подобається, а що!» – таке дуже часто можна почути. Саме тому потрібні декілька рівнів відбору: експертного, затвердження містом і потім уже мешканців. Бо останні не є експертами й не мають обирати, що пропонує художник».

Водночас вулична художниця Faith XLVII з Південно-Африканської Республіки, яка створює величезні мурали від США до Європи, описуючи свій підхід до роботи в міському просторі в коментарі The Village Україна, акцентує на узгодженні саме з місцевою громадою: «Зі свого боку я намагаюся максимально вбудовувати свої роботи в оточення, сподіваючись, що вони сподобаються людям. Адже коли ти відкриваєш мурал, ним володієш уже не ти, а місто. Тож вони [містяни, місцеві мешканці – ред.] повинні вирішувати, підходить він вулиці чи ні».

Як приклад Faith XLVII наводить співпрацю з проєктом The Silent Watcher у Філадельфії, який має встановлений механізм комунікації та попереднього обговорення проєктів стритарту зі спільнотою. «Це особливо важливо, коли йдеться про великі форми вуличного мистецтва. Якщо з’являється багато великих муралів, важливо, щоби був певний встановлений процес комунікації з громадою», – відзначає художниця.

Робота Faith XLVII із серії 7.83 Hz. Фото: Faith XLVII

«Орієнтація на власні смаки доречна, коли йдеться про те, яку картину повісити над своїм диваном. Але жителі дійсно мають право вирішувати, що може бути на їхньому будинку. Тільки зазвичай до них потрібно приходити вже із затвердженим ескізом, який пройшов попередні рівні експертизи. І бути готовим, що на будь-якому рівні ескіз можуть не погодити», – коментує Тейлор.

«Треба розуміти, що в Україні все так. І архітектура, і реклама – нікого не питають, чи подобається це нам. Тобто питання про те, як цього уникнути, більше не про митців, а про колективний смак. Зараз такий акцент саме на муралах, і я не розумію, чому саме на них, бо багато з чим іще потрібно працювати. Мурали, що намалювали нелегально, це також велика проблема. Думаю, коли йдеться про настільки масштабні роботи, це потрібно узгоджувати. Але, з іншого боку, я також часто малювала нелегально, тому я не можу висловитися щодо законів», – коментує художниця Ніколь Фельдман.

Про те, що головна проблема з київськими муралами – не в окремих роботах, а у браку експертної оцінки на рівні міста, говорить і депутатка Київради Євгенія Кулеба.

«Монументальне мистецтво в публічному просторі не може зʼявлятися без зрозумілої процедури й експертної оцінки. Звичайно, окремий виклик зібрати та затвердити на рівні міста експертну раду, до якої буде довіра. Але, думаю, ми як громада до цього дозріли», – коментує депутатка.